 |
Web Hosting by Netfirms | Free Domain Names by Netfirms |
|
|
|
за виданням «ВЕСЕЛКИ», Київ, 1978
ТУП-ТУП
Котик біга ніжками —
Диб-диб.
Коник теж он бришкає —
Стриб-стриб!
Ну, а в тебе, бачиш, ніжки
Щось не ходять анітрішки.
Ти ступни отак, як киця!
А Оксаночка боїться.
Ти тікай, тікай, коток!
Од сестрички у куток!
Покотися під стілець,
Бистрий м'ячик-стрибунець!
Тут Оксаночка зирнула,
Ручки витягла й ступнула.
За м'ячиком, за котком,
Що вистрибує кругом,—
Туп!
СИНИЧКА
Прилетіла знадвору синичка,
Зазирнула Сергійкові в личко.
Почала Сергійка будити:
— Ой, не спи, Сергійку, не спи ти!
Ось послухай мою пораду:
Побіжи за мною до саду!
Там я буду від тебе тікати,
А ти будеш на мене гукати:
«Ой, яка ти, синичко, яка ти!
Я вже хочу тебе спіймати».
— Не буди, синичко, Сергія!
Він ще бігати зовсім не вміє.
Говорити не вміє словами,
Він ще тільки сміється до мами.
СВАРКА
Рано-вранці за дрібнички
Посварились дві сестрички.
— Не чіпай моєї книжки!
Не бери ведмедя Мишки!
— Віддавай мій олівець,
Що поламаний кінець!
І шматок отої стрічки,
І лялькові черевички.
В мій куточок не ходи!
Ми у сварці назавжди! —
Посідали по кутках,
Надулися — глянуть страх!
А надворі дощ і вітер,
Дуже сумно так сидіти!
Де не глянеш — скрізь краплинки,
Навіть просвітку нема.
...Почекали дві хвилинки,
Обернулись крадькома.
Вдвох одразу обернулись,
Не хотіли — а всміхнулись.
Що за гра на самоті?
Вже й ляльки якісь не ті...
І, забувши всі дрібнички,
Помирились дві сестрички.
ЦОКОТУХИ
Що за гомін, що за цокіт
Чути в нашому дворі?
Може, раптом дві сороки
Посварились угорі?
Може, десь уздрівши кішку,
Величезну і страшну,
Дві синички невеличкі
Розкричались на тину?
Чи в горобчиків на ґанку
Бійка сталась голосна?
Ні, це Галя і Оксанка
Розмовляють край вікна!
У ДВОРІ
Сніжок сьогодні сиплеться,
Кружляє угорі.
У нас маленька дівчинка
Гуляє у дворі.
По білій стежці тупає
З лопаткою в руках,
Ведмедика пухнатого
Катає в саночках.
Тут раптом хлопці вибігли,
Такий почався бій!
Аж зовсім зникла дівчинка
У хмарі сніговій.
Злякалася малесенька,
З усіх побігла ніг,
За камінь зачепилася
І впала прямо в сніг.
Згубила і ведмедика,
І саночки свої...
А хлопці снігом кидають,
Засипали її.
Сидить і плаче дівчинка,
Сніжинки на щоці,
Колючий сніг виблискує
На сірім комірці.
Тут я до неї кинувся,
На руки підхопив,
— Невже ж то вам не соромно!
Гукнув на хлопчаків.
І став я потім дівчинку
Катати в саночках,
Засніжену, заплакану,
З ведмедиком в руках.
ТАЙНА
А у мене новина:
В мене тайна є одна!
А яка у мене тайна —
Я нікому не скажу.
От лиш Галочці, звичайно,—
Я із Галею дружу.
Тільки я скажу потому:
— Не кажи, гляди, нікому,
А розкажеш хоч комусь,
Я з тобою роздружусь.
Раптом ранком біля ганку
Зустрічаю я Тетянку.
Щось не терпиться мені:
Чи сказати їй, чи ні?
Я скажу лиш наодинці:
— Не кажи про це Маринці,
Бо Маринка наша все,
Як сорока, рознесе.
Бачу Катю — теж подружка.
Чи шепнути їй на вушко?
Чи сказати хоч слівце,
Щоб ніхто не знав про це?
Тільки що то? Вір не вір,
Знає тайну цілий двір.
Як це сталось? Чисте диво!
Отака я нещаслива!
СЕСТРА І БРАТ
— Не пищи, Андрійку, в ліжку!
Не заводь своїх пісень!
Тихий будь такий, як мишка,
Бо сьогодні — мамин день.
Бачиш, ось малюнок в рамі,
В банці квіти голубі.
Це дарунок нашій мамі!
Зрозуміло це тобі?
Треба ще прибрать кімнату,—
Каже так Галинка брату.—
Ось конячка, ось ведмідь!
Я піду, а ти посидь!
Та Андрійку тільки рік,
Він ще слухатись не звик.
І без Галі на підлогу
Він умить знайшов дорогу.
Вліз під стіл у ту ж хвилину
І смикнув за скатертину.
На підлогу банка — брязь!
Зразу річка розлилась.
Вбігла Галя: «Ох ти ж лихо!»
Під поріг течуть струмки.
І сидить Андрійко тихо,
Вибира з води квітки.
— Ой Андрійку ти, Андрій!
Ти безсовісний такий!
Що ж це мама скаже нам?
Зараз я тобі задам!
А «безсовісний» Андрій
Рученята тягне їй.
Ну і як його лякати,
Отакого малюка?
Шльопанця гарненько дати?
Не здіймається рука.
— Віддавай, ледащо, квіти,
Та ходімо личко мити.
Чуєш — мама вже на сходах.—
Дзвонить дзвоник —
дзень-дзелень!
Отака була пригода
В березневий гарний день.
ЇЖАК
Ми ходили по долині
Між ромашок-зірочок,
Ми принесли у хустині
Сто сердитих колючок.
Сто сердитих колючок —
Це такий наш їжачок.
Частували молоком,
Він згортається клубком.
Принесли йому жуків —
І дивитись не схотів.
Показать його просили —
Що це в нього: хвіст чи ніс?
Він наїжився щосили
І під кошика заліз.
Ну, не хочеш — і не треба!
І не глянемо на тебе.
Він до вечора сидів,
Показатись не хотів.
Із газети впав листок
Біля стільчика в куток.
Тільки раптом — скік-поскік!
Цей листок кудись утік.
Впала мамина хустина,
Біля кошика лягла.
І хустина, мов пір'їна,
По підлозі попливла.
Ой, лови! Ой, лови!
Ходять речі, як живі.
Упіймали ми хустину.
— Ти не будь така швидка!
Розгорнули ми хустину
І уздріли — їжака!
От їжак-їжачок,
Сто сердитих колючок!
ЩО ТУТ БУЛО...
Що тут було?
Бур'ян, як ліс,
Та ще будяк колючий ріс,
Та дерези густі кущі,
Та грязь, коли ішли дощі,—
А більш нічого не було!
А хто ж тут жив?
Самі коти
Гасали скрізь до темноти.
І потім, як настане ніч,
Над чагарями плакав сич —
Собі шукав дупло.
Де ж зараз ділись чагарі?
Стоїть на тому пустирі
Хороший, світлий дім,
Мов з-під землі, за ним услід
Росте сусід і ще сусід,
Бо тут не тісно їм.
А далі — тільки оком кинь!
Біжать будинки в далечінь,
Зростають день за днем.
Вже є тут грядки для квіток.
Шепоче листячком садок.
Отут і ми живем!
НОВАЧОК
У садок з'явився новачок,
Він прийшов у групу — і мовчок!
Оченята в нього повні сліз.
Він стоїть, в куток уткнувши ніс.
Ми хотіли втішити його.
Ми йому сказали: — Ти чого?
Нащо так стояти у кутку?
Краще з нами сядь на килимку!
Ми збудуєм дім такий, як наш,
Для машин поставимо гараж.—
Та не хоче й глянути Тарас.
Він стоїть і сердиться на нас.
Ми такі — сказали і взялись!
Вже у нас і стіни підвелись.
П'ять шоферів їдуть і гудуть,
На машинах цеглу нам везуть.
Буде дім за декілька хвилин,
Потім ще збудуємо один!
Скільки можна сердитись на всіх?
Хлипнув ще Тарасик і затих.
Кулачком мерщій обтер сльозу.
— Можна, я вам цеглу привезу?
САШКО-ШАХТАР
У новім високім домі
Проживає п'ятий рік
Вам, напевне, не знайомий
Роботящий чоловік.
В нього дуже бистрі очі,
Все на світі вміє він.
Може дім, коли захоче,
Збудувать за п'ять хвилин.
Дуже гарний дім — дивіться!
Деревця кругом ростуть.
В домі братик і сестриця
Разом з мамою живуть.
Осьде — гляньте! — їх кімната:
Два віконечка вгорі.
А оце іде їх тато
З шахти рано — на зорі.
Тата ждуть з роботи діти,
Вибігають зустрічать...
«Треба хату ще зробити,
Щоб було де працювать».
Майстер наш усе змайструє,
Із таким не пропадеш:
Сам майструє, сам збудує,
Сам у шахту піде теж.
Буде лампочка-карбідка
В нього блимати в руці.
Всі спитають: — Хто це? Звідки
Отакі в нас молодці?.
Осьде він у кліть заходить,
Машиніст дзвінок дає:
— Їде вниз Сашко Пригода!
Відійдіть-но, хто там є!..
Мчить Сашко, мов блискавиця,
Вниз, під землю, з висоти.
Він роботи не боїться,
Не боїться темноти.
З-під землі не видко неба,
Під землею скрізь пітьма,
Та пройде шахтар де треба,
Хоч там сонця і нема.
Мчать вагончики з рудою,
Іскри блискають вгорі.
Цю руду отут, в забої,
Добувають шахтарі.
Стріне там Сашка бригада,
Бригадир гукне: — Здоров!
Ми тебе приймаєм радо,
Якщо ти до нас прийшов!
Коли ти до праці скорий,
Коли справжній ти шахтар,
То руди насиплем гори,
Цілі гори, аж до хмар!
А тоді з руди залізо
Зроблять гарне і міцне.
Робітник залізо візьме
І про тебе спом'яне...
Сталевар наварить сталі
І попросить на ходу:
«Ти працюй, Сашко, і далі!
Ти давай, давай руду!»
...Буде так по цьому слові
Тільки десь за кілька літ,
Бо ще нашому Сашкові
Треба вирости як слід.
А тепер, у ці хвилини,
Із хлоп'ятками в садку
Робить шахту він із глини,
Величезну — ось таку!
Посадили й сад навпроти.
Справам все нема кінця...
Прийде тато із роботи,
Усміхнеться:
— Молодця!
Ти у нас шахтар завзятий! —
Так Сашка похвалить він.—
Підем разом працювати,
Люди скажуть:
«В батька син!»
ТВОЇ КАЗКИ
ПРО ВЕДМЕДИКА
Де шумить сосна крислата
Край дзвінкого джерела,
Там ведмедиця кудлата
Із малятами жила.
Двоє менших ведмежаток
Ще й ведмедик — старший брат.
І любила дуже мати
Неслухняних ведмежат.
Умивала на полянці,
В ліс по ягоди вела,
Частувала медом вранці
Із бджолиного дупла.
Вчила з дуба кору дерти,
У пеньках шукать жуків.
Тільки старший був упертий,
Слухать зовсім не хотів.
Кривдив братиків маленьких.
«Краще б я тут був один!»
І завжди зітхала ненька:
— Отакий недобрий син!
Як ти будеш жити в світі? —
Та ведмедик не вгавав
І на всі слова сердиті
Тільки лапою махав.
Ще й хвалився: — Я вже добре
Знаю хащу лісову!
Я великий! Я хоробрий!
Сам, як схочу, проживу!
Чого то у лісі
Регочуть сороки?
Чого то зайчата
Вхопилися в боки?
Чого то од сміху
Аж пада лисиця?
— Оце так невдаха!
Дивіться! Дивіться!
По лісу ведмедик
Бреде-шкутильгає.
Нема йому щастя
І долі немає.
Хотів у ярузі
Струмок загатити,
Щоб потім всю рибку
В ставку половити.
Намірився з кручі
Зіпхнути колоду,
Та й сам обірвався,
Шубовснув у воду.
Чиюсь під корчами
Побачив комору,
Як носа засунув —
Підскочив угору.
Їжак нашорошивсь,
Як тупне щосили!
— Не лізьте, будь ласка,
Куди не просили!
Ще й білка із гілки
Поглянула скоса,
Зірвала дві шишки,
Поцілила в носа.
— Отак тобі й треба,
Хвалько ти, ледащо!
Тиняється в хащі,
Не знаючи нащо!
На річку ведмедик
Побрів, зажурився.
— Навіщо тікав я?
Навіщо хвалився?
Чого в цю халепу
Було мені лізти?
І де ж пообідать?
І де попоїсти?
Аж тут в очереті
Він бачить гніздечко,
А в нім лебедині
Великі яєчка.
Зрадів наш ведмедик,
Спинився раптово.
— Оце так натрапив!
Закуска готова!
Тепер підживлюся! —
І раптом, на лихо,
Звідкіль не взялася
Стара лебедиха.
— А дзуськи, кудлатий!
Нема сюди ходу!
Не сунься у воду,
Не знаючи броду!
І дзьобом, і крильми
Лупцює невдаху.
Тікає ведмедик
Та плаче від жаху.
— Рятуйте! Рятуйте!
Ой, мамо! Ой, рідна! —
Почула це мати.
— Голівонько бідна!
З-за яру до річки
Примчала щодуху.
Синка врятувала,
Насмикала вуха.
— Добігавсь, гуляко?
Ходімо ж додому!
Було тобі добре
Без мами самому?
Оце дожилася!
Повік не забуду! —
Ведмедик похнюпивсь.
— Я більше не буду!
Вже виріс ведмедик,
Вже має малечу,
Та згадує й зараз
Оту свою втечу,
Подряпинки давні
Та гулі на носі.
...І казку про нього
Розказують досі.
ГОРОБЧИК-РОЗБИШАКА
Жив горобчик у садку,
Гарно жив!
Знав він пісеньку таку:
— Чив! Чив!
Мав він шестеро братів,
Забіяк,
Але всіх по черзі бив,
Та ще й як!
Мама плакала весь час:
— Як це так?
Не бувало ще у нас
Розбишак!
А синочок їй кричить:
— Цінь-цвірінь!
Ти покинь мене учить,
Ти покинь!
А як тато прилітав
До синів,
Він синочкові давав
Стусанів.
— Обскубуть тобі чубок,
Обскубуть!
Ой, не будь таким, синок,
Ой, не будь!
А синок йому на злість:
— Не лякай!
Ось як виросту колись,
Ось нехай!
У ДВОРІ
На травиці в бур'яні
Кубляться клубочки.
Квочка каже:
— Зовсім ні!
Це сини і дочки!
Це ж така моя сім'я,
Жовта і пухната.
Половина — наче я,
Половина — в тата.
Нумо, дітоньки, бігцем,
Бачите доріжки?
Хтось там зараз ніс пшінце
Та й розсипав трішки.
Вся малеча дріботить,
Знявши писк і галас.
Раптом хтось як закричить:
— Утікайте зараз!
Жовтодзьобий горобець
Впав серед подвір'я
Та й стрибає навпростець,
Розпустивши пір'я.
— Це моє пшоно, моє!
Хто вхопив зернинку? —
Та курчатко як штурхне
Та як дзьобне в спинку.
Аж із гілки чорний шпак
Закричав щосили:
— Розбишака з розбишак!
Де тебе учили?!
І такий тут знявся крик:
— Гнати розбишаку! —
Навіть півень: — Ку-ку-рік! —
Крикнув з переляку.
ХОЧ УТІКАЙ
Стоїть індик, бурчить індик:
— Я до таких пустот не звик.
В нас є розбійник у дворі:
Он він цвірінькає вгорі.
Ну, хай би кривдив він малят,
Там гусенят чи каченят,
Але й мене, але й мене
Він просто зо світу жене.
З-під носа вихопить шматок.
«Це не про твій,— кричить,— роток!
Ти хто такий? Дурний індик!»
А сам мерщій на гілку — скік!
«Від горобця,— кричить,— привіт!»
Таких нахаб не бачив світ!
Шулди-булди! Шулди-булди!
Хоч утікай хтозна-куди.
ПЛАЧЕ МАМА
Плаче мама горобчиха:
— Не синок, а справжнє лихо!
Вже нема спокою вдома!
Що робити — невідомо.
Спершу з двору кличе квочка:
«Зупини свого синочка!»
Потім очі коле гава:
«Хто зростив його, цікаво?»
Згодом шпак бурчить:
«Сусідко!
Ви синочка вчили рідко».
Цілий день від горя плачу:
Світа білого не бачу!
ЩО РОБИТИ?
Ой, дожився горобчик, дожився:
З усіма у дворі посварився.
Дуже в сварці невесело жити,
Бо немає із ким говорити.
Погукати б синичку на раду,
Та синичці про нього й не згадуй.
Як вона прилетіла поїсти,
Він кричав їй:
— Не смій сюди лізти!
Забирайся, як хочеш, до гаю!
Я нікого в свій двір не пускаю! —
Навіть грак на горобчика дметься,
Навіть щиглик у вічі сміється.
Шпак бурчить:
— З ним водитись негоже!
Він шпачат зіпсувать мені може.
З горя лине горобчик до мами,
Плаче мама гіркими сльозами.
Тато каже:
— Тікай, лобуряко!
Бо коли б ще і ти не заплакав.
І поплентавсь горобчик із дому.
— Значить я не потрібний нікому.
Так не буду ж терпіти образу!
Полечу краще з дому одразу.
Та й подамся в далеку країну,
Хай сумують, коли я загину.
ЗА МОРЕ
Отаке з розбишакою горе —
Він світ за очі лине за море.
Вже і двір його рідний позаду,
Ані дому не видно, ні саду.
Та невже ж там ніхто не згадає,
Що горобчика вдома немає,
Що летить він у вирій далекий,
Як літають шпаки та лелеки?
Он його угорі, за хмарками,
Журавлі обганяють ключами.
Гуси крильми важкими лопочуть,
На льоту між собою гелгочуть.
Всі вони заклопотані дуже:
До горобчика їм і байдуже.
Хоч би хто по дорозі спитався:
— А куди ж це ти, хлопче, подався?
СОРОКА
Сидить сорока на містку,
Кричить сорока: — Скре-ке-ку!
Скажіть, будь ласка, скре-ке-ке!
Чи де ви бачили таке?
Усі летять в далекий край,
А ти мовчи та поглядай!
Ну, хай летять лелеки в путь,—
Вони ж узимку пропадуть.
А тут дивлюся — горобець
За ними чеше навпростець!
Ще й він подався в дальній світ.
...Звичайно, я за ним услід.
— Ану,— кричу йому,— спинись!
Ану,— кричу,— назад вернись!
А він на це: — Ні, тьотю, ні!
Загину десь на чужині.
Тут я його за ці слова
Таки скубнула раз чи два.
А він — гадаєте — у крик?
Він тільки видерся і втік.
Скажіть, будь ласка, скре-ке-ке!
І де це бачено таке?
Ви гадаєте, дуже приємно,
Як тебе відлупцюють даремно?
Ви гадаєте, мило та любо,
Як тобі та насмикають чуба?
І летить наш горобчик і плаче
— Отаке ти, життя гороб'яче!
Воював з усіма я немало,
Та за що ж мені зараз попало?!
Раптом весело свиснули крила,
Мимо зграя шпаків пролетіла.
І здалось горобцеві крізь сльози,
Наче шпак погрозив по дорозі.
Наче крикнув до нього сердито:
— Ти куди, волоцюго, куди-то?
А вже хмари посунули швидко,
Синє море попереду видко.
Буйний вітер із хвиль налітає,
Біля моря шляхи заступає.
І вже крила в горобчика мліють,
Ніби зовсім летіти не вміють.
Вітер кида його, мов пір'їну,
Повертає на бік і на спину,
Бо немає в горобчика звички:
Він літав лиш у поле й до річки.
— Мамо! — крикнув він з жахом.— Боюся?
Поможи, бо назад не вернуся!
ЩО ЗРОБИВ ШПАК
І раптом — де не взявся шпак.
— Хапайся за крило!
Коли літати вмієш так —
Куди тебе несло?
Спустився долі з горобцем.
— Сідай, літун, спочинь! —
А той йому пищить на це:
— Спасибі! Цінь-цвірінь!
Стара шпачиха тут скоріш
Комашку подає.
— Ану, бери мені та їж,
Ти, горенько моє!
Спочили всі — і знову в путь.
Вже треба вилітать!
Усі шпаки наказу ждуть,
Аж крилечка тремтять.
Махнув крильцем і горобець,
Та шпак сказав:
— Ану!
Вертай додому, молодець,
Бо чубчика намну.
Злякавсь горобчик до плачу,
Стоїть, билинку мне.
— Ой, я назад не полечу!
Ой, не женіть мене!
Але суворо глянув шпак:
— Ми не беремо розбишак!
Когось в дорозі ти скубнеш,
А він тобі відмовить теж.
Почнеться бійка — так і знай!
Тоді лети — розбороняй!
А нас чекає теплий край.
Ми ще запізнимось. Прощай!
Та гляньте, що це з горобцем?
— Не буду! —
Писнув він тихцем.—
Не буду битись я тепер! —
І очі лапкою обтер.
Не знаю, що вже шпак казав
І як воно було,
Та розбишаку він узяв
До себе на крило.
На цьому казочці й кінець.
І хтось казав мені,
Що дуже тихий горобець
Вернувся по весні.
БАЙБАК-МАНДРІВНИК
БАЙБАКОВА МРІЯ
— Ти знаєш що,— сказав байбак
Дружкові-ховрашкові. —
Чого нам треба жити так —
В степах, а не в діброві?
Десь, кажуть, є ліси й гаї,
Приносять прохолоду,
А я і родичі мої
Не бачили їх зроду.
Ми звикли кублитись в норі,
З травинок роси пити,
На лапках сівши нагорі,
На цілий степ свистіти.
Всі кажуть: «Ой, ці байбаки!
Порода в них ледача».
А я от зовсім не такий —
У мене інша вдача.
Хоча в байбачій ріс сім'ї,
Та маю в серці мрію,
Що, може, десь ліси й гаї
Побачити зумію.
Які там трави та квітки,
Якої масті звірі,
Які виспівують пташки,
Зелені, а чи сірі?
Я в торбу взяв харчів для нас
І ще роси в баклажку.
Коли в дорогу є запас,
Іти не буде важко.
Десь тут струмочок є один:
Ходім його шукати!
Змайструєм пліт з очеретин,
Поїдем мандрувати.
— Ну, добре,— пискнув ховрашок,-
Хоч, звісно, зараз спека,
Ходім шукати твій струмок,
Коли це недалеко.
ДРУЗІ
Ходить вітер ген в ярузі,
Гріє сонце білий світ.
Навпростець мандрують друзі,
Витирають з носа піт.
От так спека! Ну і спека!
Пил кружляє по степах.
— Ще далеко? Ще далеко? —
В байбака пита ховрах.
Випив він роси баклажку,
З'їв із торби всі харчі.
— Ох, як жарко! Ох, як важко!
Тільки й стогне ідучи!
Враз байбак примружив очі,
Аж на хвостик сів на мить,
Та як скрикне: — Ой, мигоче!
Щось на обрії блищить!
Це і є, звичайно, річка,
Наша річка степова.
Подивися — он травичка,
А навколо дерева!
Зараз ми плотом поїдем.—
І вперед помчав бігцем,
А ховрах подибав слідом
З невдоволеним лицем.
І давай бурчать на друга:
— Ех ти, горе-мандрівник!
Полину блищить там смуга,
А струмок твій зовсім зник!
Взагалі, потрібно дуже
Стільки бігать за струмком...
Ні, сиди вже дома, друже,
Як родився байбаком.
Ну, а я піду на ниву:
Я в цю пору їсти звик!
Прощавай! Живи щасливої
Пискнув двічі та й утік.
А байбак спинивсь в ярузі,
Стиснув лапки у журбі.
— Отакі бувають друзі! —
Сумно мовив сам собі.—
Та хоч як стомивсь до краю
І не чую ніг давно,
Свій струмок я відшукаю,
Попливу ним все одно.
НА РІЧЦІ
Чого це в долині
Простягнена стрічка?
І зовсім не стрічка це, друзі,
А річка.
Хлюпоче й біжить
Все вперед та вперед.
Над нею в долині
Шумить очерет.
Маленька це річка
І сили не має,
Та всіх, кого стріне,
Вона напуває.
І землю навколишню
Поїть суху,
І верби, й траву
На своєму шляху.
Пливе по тій річці
Байбак-мандрівник,
Хоч плавати досі
Нітрохи не звик.
Сидить на стеблині він,
На комишині,
І пирхає й їде,
Немов на машині.
Ще й лапками воду
Помалу гребе,
А сам потихесеньку
Хвалить себе:
— Казали, що вдачу
Я маю ледачу,
А от у мандрівці,
Що схочу — побачу.
Неси ж мене, хвиле,
Далеко неси!
У темну діброву,
В зелені ліси!
Аж навіть дві тіточки —
Перепелички
Почули цю пісню,
Прибігли до річки.
— Піть, піть, ви скажіть нам:
Це правда чи казка?
Байбак — і мандрує!
Дивіться, будь ласка!
Тут качка з'явилася
Зеленобока.
Шубовснула в воду,
Примружила око
І крикнула раптом:
— Ну, як вам не сором?
Чого ви дурниці
Співаєте хором?
Байбак ваш мандрує
Собі лиш на горе.
Несе його хвиля
Простісінько в море.
Як хочеш, байбаче,
Побачить ліси,
Проси не струмочок,
Мене попроси!
Байбак здивувався,
Впустив комишину
І злякано крикнув:
— Рятуйте, бо гину!
Та качка
Його підхопила з води.
— З такими плавцями
Доскочиш біди!
Без мене, я бачу,
Ти б зовсім пропав,—
І зразу ж помчала,
Немов пароплав.
У ДІБРОВІ
По діброві рано-зранку
Рознесла сорока вість,
Що притупав на світанку
Надзвичайно дивний гість.
Він із торбою на спині,
Сам кошлатий, як ведмідь,
їжака в кущах зустріне —
З переляку аж свистить.
То під кущиком приляже,
То з листочків п'є росу.
«Наберу гостинців,— каже,—
Та й додому віднесу».
Стурбувався дятел в листі:
— Як це сам блукає гість?
У мурашник може влізти
Чи грибок отруйний з'їсть.
З гілки білка підхопила:
— Сором так вітать гостей!
Я б сама його водила,
Якби хто глядів дітей.
Збіглись звірі і звірята.
З хащі заєць виткнув ніс.
— Нас не треба умовляти!
Ми покажем гостю ліс.
І пішли за байбаком,
Хто ізбоку, хто слідком.
— Ви, будь ласка, подивіться
Ось берізки, ось дуби.
А ось тут ростуть суниці,
А он там у нас гриби!
В лісі дибає байбак,
Не надивиться ніяк.
Обходив усі кутки —
І галявини, й ярки.
Заглядав і в глиб діброви,
Де живуть сердиті сови.
Із колючим їжаком
Зустрічався під дубком.
Чув, як горлиця туркоче,
Мов от-от заплакать хоче.
І весь час птахи та звірі
З ним були привітні й щирі.
Навіть мовила лисиця:
— Гостя їсти не годиться!
А борсук — сердитий дід,
Завжди злий на цілий світ,
Раптом гостю буркнув з ями:
— Чи не родичі ми з вами?
Так прожив байбак два тижні,
Бачив речі дивовижні
Та й сказав собі самому:
— Чи не час мені додому?
Тут всі звірі поодинці
Принесли йому гостинці.
Білка — жолудь, дятел — шишку,
А сова — маленьку мишку.
Гарно склали все в торбину,
Проводили на стежину
І сказали: — Йди здоров!
Приїжджай у гості знов!
ЩО СТАЛОСЯ В МОРІ
МАТИ Й СИН
Ви про дельфіна
Чули чи ні?
Плавав дельфін
У морській глибині.
Знав черепаху,
Знав восьминога,
Знав, де в підводні печери
Дорога.
Мав не одного
Під хвилями друга.
Цокав, мов краб,
І сопів, як білуга.
Міг засвистіти,
Немов пароплав,
Тільки людської мови
Не знав.
Пестила сина
Дельфіниха-мати,
Вчила його
Кораблі обганяти.
Вчила в негоду
Знаходити путь
Там, де шаленії бурі
Ревуть.
Каже їй син:
— Отепер я при силі!
Скрізь, куди схочу,
Поплину по хвилі.
Краба й медузу
В дорозі спиню,
Із черепахою
Погомоню.
Тільки ж усяке
Бува на віку:
Хочу я знати
Мову людську!
В морі зустріну
Людей ненароком.
«Хто ви? — гукну їм,
Не кліпнувши оком.—
Де ви живете?
В якій стороні?»
Все порозказують
Люди мені! —
Мати зітхала:
— Ой, що то за діти!
Хто таке бачив —
З людьми гомоніти!
Може, й на спині
їх будеш носить?
Хочеш, напевне,
Потрапити в сіть! —
Марне перечила
Матінка сину.
«Що,— каже,— здумав,
Того не покину!
Буду науки
Шукати в рідні:
Дядечко кит
Допоможе мені».
В ОКЕАНІ
Б'ються об кригу
Хвилі шалені.
Водять очима
Сонні тюлені,
Дивляться з криги,
Неначе із скелі:
«Що то за гості
В нашій оселі?»
Плава дельфін
І туди і сюди.
«Дядечку, де ви?» —
Гукає з води.
Враз два фонтани
Ударили в небо.
«Ось я, небоже!
А що тобі треба?»
Низько дельфін
Уклонився китові:
«Як ви тут, дядьку,
Живі та здорові?
Можете ви,
Поки нічка мине,
Мови людської
Навчити мене?»
Кит одмовляє:
«Добре, небоже!
Треба науки —
Дядько поможе!
Вивчу зо мною
Пихкать до пари,
Білі фонтани
Кидати в хмари.
Хитрих мисливців
Вздрівши далеко,
Форкать по-нашому:
«Ой, небезпека!»
Та під водою
Гнать скільки сили,
Щоб ті мисливці
Облизня з'їли!»
Мовчки племінник
Слуха кита.
Добра наука —
Мова не та!
ХИЖА РІДНЯ
Тільки ж дельфін
Не злякався невдачі
Був недаремно
Впертої вдачі.
«Тітка акула
Є між ріднею.
Хоч і не знаю —
Стрінуся з нею!»
В темному небі
Зорі сяйнули.
Стежать за морем
Сонні акули.
Може, побачать
Здобич зненацька?
Пащека люта!
Звичка хижацька!
Плине мандрівник,
В піні хлюпоче.
«Тітко акуло!» —
Зве серед ночі.
Раптом назустріч
Клацнула паща:
«Хто мене кличе?
Звідки і нащо?»
Глянув сердега:
Ну ж і страшило!
«Я,— каже,— кликав,
Тіточко мила!
Я до вас,— каже,—
Тиждень мандрую:
Вивчити хочу
Мову людськую!»
Зареготали
Хором акули:
«Ох, чудасія!
Зроду не чули!
Маєш, розумнику,
Щастя сьогодні:
Зараз ми добрі,
Бо не голодні!
Плавай із нами —
Будеш учиться,
Як нападати,
Мов блискавиця.
Як полювати
Без відпочинку
То на рибину,
То на людину.
Осьде наука —
Перша у світі!»
Крикнув дельфін їм:
«Гетьте, неситі!»
Високо вгору
Скочив з розгону,
Хлюпнув, мов камінь,
В хвилю солону.
Мчить-утікає,
Дума в мандрівці:
«Я ж і не знав їх.
От кровопивці!»
НА ПАРОПЛАВІ
Вітру в обличчя
Жбурляючи піну,
Плив пароплав
У далеку країну.
Віз подорожніх
І вантажі
З рідного берега
В землі чужі.
Віз він туристів,
Чужинців багатих,
В штанях коротких,
У куртках картатих.
Вечір надходить.
Далеко до порту.
Подорожани
Стоять біля борту.
А за юрбою
На пароплаві
Стежать між хвилями
Очі цікаві.
Гляне дельфін
І сховається знову.
«Ось де послухаю
їхню розмову!»
«Маю науку!» —
Зрадів під кінець.
Вдарив хвостом
І пустився в танець.
Колесом крутиться,
В'ється, мов птиця.
Натовп регоче:
«Дивіться! Дивіться!
Як він кружляє!
Та як він щебече!»
«Дайте нам глянуть!»
Голосить малеча.
Повибігали
Усі із кают.
Тут де не взявся
Якийсь шалапут.
Блимнув, скривився:
«Оце танцюрист!
Ми йому зараз
Вкоротимо хист».
Скинув рушницю,
А діти у крик!
Глянув дельфін
І під хвилею зник...
БУРЯ
Враз застрибали
Гребені білі.
Дужче і дужче
Казяться хвилі.
Вітер сурмить,
Мов сердитий сурмач.
...Чути в каютах
Лемент і плач.
Буря гримить
На морському шляху,
Мчить пароплав
У затоку глуху.
Там, у затоці,
Наїжились кручі.
Грізно ревуть
Чорториї кипучі.
Ближче і ближче
Прибою луна.
Раптом із моря
Дельфін вирина.
«Буде нещастя!» -
Подумав одразу.
Кинувсь на поміч,
Забувши образу.
Скаче угору,
А крикнуть не вміє.
Хто його в бурю таку
Зрозуміє?
Вдарила блискавка.
В ніч і туман —
Вгледів дельфіна
Старий капітан.
«Що тут робити?
Однаково згинем!»
Крикнув:
«Стерничий!
Звертай за дельфіном!»
І у вузькому проході
Між скель
Тихо
важкенний
Поплив корабель.
Вранці, при сонці,
Дельфіна шукали.
З борту
Всіма голосами гукали.
Дуже просили
Забути пригоду,
Рибку сріблясту
Кидали в воду.
...Чутка недавно
У морі ходила,
Що вже говорить
Дельфін, як людина.
В дальній затоці
У тиху годину
Кличе малечу:
«Сідайте на спину!»
А коли бурі
Над морем ревуть,
В хвилях рибалкам
Показує путь!
КАЗКА ПРО КАТРЮ
І
У хатині біля гаю,—
Чи давно, чи ні — не знаю,—
Не велика, не мала,
Катря-дівчинка жила.
Очі сині, брови русі,
Жовта стрічечка в косі.
Та чомусь ота Катруся
Не така була, як всі.
Тільки й знала чепуритись,
Та у дзеркальце дивитись,
Бо вродилася вона
Отака вже чепурна.
Тільки доня встане зранку,
Мама кличе до сніданку.
Відмовляє їй Катруся:
— Зараз, зараз уберуся!
Та з годину чепуриться
І з годину чеше кіски,
Доки мама прогнівиться,
Прибере і ложки, й миски.
— Наберусь я,— каже,— муки,
Бо у доні білі руки.—
А Катруся: — Що ти! Що ти!
От я стану до роботи.
Тільки стрічку заплету,
Та й у сінцях замету!
От у двір Катруся вийшла
І стоїть біля воріт,
А на ній спідничка пишна,
Фартушок, як маків цвіт.
На голівці дві косички,
У косичках жовті стрічки
Ще й в руці червона квітка
Віддалік Катрусю видко.
Тут бабуся кличе з хати:
— Годі, Катре, святкувати!
Пожени гусей до річки,
Принеси мерщій водички.
Лободи нарви свині:
Дуже ніколи мені.
Відмовляє їй Катруся:
— Ой, бабусю, я боюся!
Пожену гусей на річку —
Замочу свою спідничку.
Доки воду донесу —
Загублю свою красу.
Аж розсердилась бабуся:
— Ой, онуко, я дивлюся!
Нехороша в тебе вдача:
Чепурна ти, а ледача.
Кличуть подруги з-за тину:
— Ми ждемо тебе весь час.
Чом ти дмешся, Катерино?
Чом не дивишся на нас?
Зараз ми йдемо на поле:
Там картоплю Галя поле,
А у неї мама хвора —
Цілий день лежала вчора.
Треба Галі помогти.
Може, з нами підеш ти?
А Катруся: — От сороки!
Чи не мала я мороки?!
Там у полі сонце гріє,
Вітерець гарячий віє.
А від сонця й вітерця
Почорнію я з лиця.
Кажуть подруги: — Прощай!
Коли так, то вибачай!
Недарма про тебе слава,
Що пишаєшся, як пава.
Та один у пави хист:
Розпускати вміє хвіст!
Надула Катруся губи,
Стрічку смикнула в косі.
— І чого я вам не люба?
І чого напали всі?
Ну й нехай я буду пава:
Тільки б гарна та яскрава!
Щоб як я розкину пір'я,
Аж горіло все подвір'я.
Буду павою. Нехай! —
Враз подружки: — Ай-ай-ай!
Де Катруся? Де пропала?
Наче тут і не була!
Дивна птиця з Катрі стала:
Пишний чубчик, два крила.
Хвіст барвистий розпустила,
Довгим блиснула пером,
Закричала, підлетіла
І пропала за селом.
II
В чистім полі ходить спека,
Над струмком стоїть лелека,
Заглядає в воду скоса,
Опускає в воду носа.
У лелеки вдома діти:
Він не може байди бити.
Скільки жаб не принесе —
Поїдять синки усе.
І стовбичить тато зранку,
Ловить жаб безперестанку.
Раптом лемент чути з неба:
—Ой, рятуйте! Ой, не треба! -
До струмка барвиста птиця
Мчить, неначе блискавиця.
А за нею — і граки,
І ворони, і шпаки.
Всі кричать їй, хтозна за що:
— Ач, хвастуха! Ач, ледащо!
І скубуть її навкруг,
Аж летить на землю пух.
Тут узяв лелеку гнів:
— Звідки стільки крикунів?
Чом напались на одну?
Зараз всіх я розжену!
Тут ворони і граки
Подалися навтьоки.
Лиш один крикливий шпак
Не злякався аж ніяк.
Крикнув: — Гей, ти, куца паво!
Будеш хвастать, що яскрава? —
Ще одну смикнув пір'їну —
І в кущі у ту ж хвилину.
III
Заховалась пава в лози
І крилом втирає сльози:
— Не скажу й словечка зроду
Про свою хорошу вроду!
Обскубли і хвіст, і крила.
Чи кому я що зробила?
А з кущів лелеці шпак:
— Бреше, дядьку, та ще й як!
Чи то вчора на галяві
Не вона хвалилась гаві:
«Правда ж, гаво, я пригожа,
На веселку пір'ям схожа?
Тут блакитне, тут зелене!
Ти — бруднуля проти мене.
Хочеш, здалека дивись,
А до мене не тулись!»
Йшла от зараз через міст,
Розпустила довгий хвіст
Та й розхвасталась: — Дивіться!
Хвіст у мене, мов жар-птиця!
От за це й дали їй хльосту!
Не жалійте куцохвосту!
IV
Заплакала пава: — Ви всі б мене з'їли! —
І раптом лелека як тупне щосили:
— Доволі! — він крикнув.— Доволі, хвастухо!
Як я оце слухав, аж в'янули вуха!
Диви, розходилась, як пані з Басані.
«Я гарна, вродлива, а ви — препогані!»
Ну й що, як ти гарна? Ну й що, як вродлива,
Коли ти пихата, коли ти чванлива?
А чванишся чим ти? А що ти зробила?
Хвоста розпускала — оце тільки й діла!
Враз пава до нього: — Чи я ледащиця?
Я, дядечку, більше не буду хвалиться.
Я хочу додому, я хочу до хати!
Я хочу вже знову Катрусею стати!
І раптом із пави зробилась Катруся,
Заплакані щічки, а брівоньки русі.
Вклонилась лелеці за слово-пораду
І хутко побігла додому, до саду.
ГРИЦЬ І МАВПА
І
ЩО БУЛО В ЗООСАДУ
Виходить з дому Гриць Комар
Гуляти після школи.
Ви ще таких, як цей школяр,
Не бачили ніколи.
Він зразу хлопчиків побив,
Дівчат смикнув за коси,
Котові лапку придушив —
«Нехай не ходить босий!»
І, налякавши всіх підряд,
Пішов гуляти в зоосад.
В зоосаду кругом народ:
Куди не глянеш — люди.
Одних цікавить бегемот,
А іншого — верблюди.
Кричить папуга-какаду,
В гіллі орел клекоче,
А Гриць блукає сам в саду
І скрізь потрапить хоче.
Веселу бачить він юрбу
Отам, де ведмежата.
Почав ведмедик боротьбу,
Обняв за шию брата.
На землю хилить силоміць:
Така у них забава.
— Ти дай підніжку! — радить Гриць.
Дивитись нецікаво!
Ще трохи далі між дерев,
Оселі є звірині.
Отам живе великий лев,
Привезений з пустині.
А поряд, в клітці ще одній,
Лежить тигриця хижа.
Вона доглядачці своїй
Ласкаво руку лиже.
— Оце підлиза! — Гриць гука.—
Тигриця зовсім не така!
Нітрохи не цікаво.
От мавпа — інша справа!
Сидить у клітці шимпанзе
І стигле яблуко гризе,
Кривляється від скуки
І робить різні штуки.
За брус ухопиться на мить —
І клітку всю перелетить,
Зачепиться ногою —
Висить вниз головою.
Та ось побачив Гриця
І став із ним дражниться.
То скрутить в трубку язика,
То скривить рот до вуха.
«Покинь дуріти!» — Гриць гука,
Та шимпанзе не слуха.
Вже люди глянути ідуть,
Чом мавпа так шаліє.
А Гриця завидки беруть,
Що й він отак не вміє.
— Оце мастак! Оце стрибач!
Не сяде й на хвилинку.
От знову скаче, як циркач,
Не знаючи спочинку.
І Гриць до клітки мов приріс,
Забувши про уроки.
Вже сад став темний, наче ліс.
Іще стояти доки?
А шимпанзе, немов дружку,
Усе підморгує Грицьку
І хитро мружить очі,
Мов щось сказати хоче.
І Гриць не втримавсь під кінець.
— Ти,— каже,— справжній молодець!
Стрибаєш так чудово,
Як в цирку, чесне слово!
Хоч ти мене і взяв на сміх,
Та я не маю злості.
Коли б ти звідси вийти зміг —
Приходь до мене в гості!
Ми біля річки, де мости,
В новім живемо домі.
Приходь, як зможеш утекти,—
То будемо знайомі.
І не почув ніхто в саду,
Що шимпанзе сказав: «Прийду!»
II
НІЧНИЙ ГІСТЬ
За столом школяр куняє,
А надворі ходить ніч.
Місяць в шибку заглядає.
— Що це, справді? В чому річ?
Хто в цю пору сонні очі
Розкриває силоміць?
Хто там пише серед ночі?
Що за хлопець?
Звісно, Гриць!
Він сяк-так зробив уроки.
Ще лишилось п'ять задач.
От не бачили мороки!
Не виходять, хоч ти плач!
Гриць блукає, наче в лісі.
Гриць не може розв'язать:
«Тричі вісім — тридцять вісім.
Ще чотири — сорок п'ять!»
Сон шепоче:
«Годі, Грицю!
Кинь уроки! Відпочинь!»
І раптово — подивіться!
За вікном майнула тінь.
В Гриця серце затремтіло.
Гриць до місця мов приріс:
За вікном стоїть страшило
і до шибки тулить ніс.
Тут, стрибнувши до кімнати,
Шимпанзе сказав: — Здоров!
Нащо так лякатись, брате?
Ти покликав — я прийшов!
Скажіть, ви б хотіли,
Мої читачі,
Щоб мавпи ходили
До вас уночі?
Щоб лізли ці гості
До вас у вікно,
Хвостаті, безхвості,
Які — все одно?
А в Гриця на ліжку
Сидить шимпанзе.
Він дивиться в книжку,
Цукерку гризе.
І в думці у Гриця:
«Це правда чи ні?
Чи, може, він сниться
В цю пору мені?»
Тут гість догадався
Про думку таку.
— Чого ти злякався? —
Він каже Грицьку.—
Це, Грицю, не казка,
Не сон, що мине.
Не думай, будь ласка,
Позбутись мене.
Тебе я зустріти
Хотів недарма.
Ти ж знаєш — освіти
У мене нема.
А доки ж від скуки
Смішить глядачів?
Я краще б науки
У школі учив.
З тобою на парті
Я б сів залюбки.
Це зовсім не жарти,
Якраз навпаки!
Ми ж вдачею схожі,
Неначе брати.
З тобою я можу
І в школу піти.
III
В ШКОЛІ
Не бувало ще ніколи,
Не траплялося у нас,
Щоб ходила мавпа в школу,
Заглядала хоч на час.
Та на те ж воно і казка,
Щоб траплялися дива!
Не дивуйтеся, будь ласка,
Бо у казці все бува.
Ось міркує Гриць потиху:
— Ти гляди, який штукар!
То ж то буде в школі сміху,
Як прийде такий школяр!
Він одяг сорочку й брюки,
Він книжки під пахву взяв,
Ще й кошлаті довгі руки
У рукава заховав.
І пішли дружки із дому,
Ледве сонечко зійшло,
По завулочку глухому,
Де нікого не було.
Рано-вранці у дворі
Галасують школярі:
— Подивіться! Подивіться!
Гриць Комар у машкарі!
Що це з ним? Шалений наче,
На руках стрибає, скаче.
Розганяє всіх навколо,
Ніби щось його вкололо.
Рве дівчаток за косички,
Аж мигтять в повітрі стрічки.
Хлопці гралися в футбол —
Він не дав забити гол.
Пополам роздер м'яча
І подавсь навтікача.
Може, Гриць зійшов з ума?
Вже терпіння з ним нема!
Став Грицько біля горожі,
Заховався за гілля.
Хоче крикнути й не може:
— Хлопці, хлопці! Це не я!
То дружок мій скаче дикий.
І нащо такі дружки?
Взув мої він черевики
І забрав мої книжки.
А тепер немов здурів,
Як побачив школярів.
Осьде вискочив на дах
І гуляє на руках!
«А хіба ж я,— дума Гриць,—
Не робив таких дурниць?»
У дворі дзвенить дзвінок,
Лунко кличе на урок.
Тут штукар, стрибнувши вниз,
Навкарачки в клас поліз.
Каже Гриць собі:
— Ой, мамо!
Це ж і я робив так само.
Хто кривляку прожене?
Просто дражнить він мене.—
Знявся лемент на весь двір:
— Це не Гриць! Це дикий звір!
— Мавпа! Мавпа! Лізе в клас!
Заберіть її від нас!
Вмить кошлатий хуліган
З ґанку скочив на паркан.
Скинув з себе черевик,
Кинув другий в інший бік.
І гукнув усім: — Дивіться!
Правда ж, схожий я на Гриця?
Я б і вчивсь, як він, та бачу,
Надто жваву маю вдачу!
З Грицем ми, проте, дружки.
Ну, а з вами — навпаки!
В школярів жбурнув книжками
І подався навтіки.
Тільки десь там з краю в край
Прокотилось: «Гриць, прощай!»
І стоїть Грицько в юрбі,
Сам не вірячи собі.
Кажуть всі йому з докором:
— Нам за тебе просто сором!
Бач, зумів дружка знайти!
Справді схожі, як брати!
Чом твій друг такий — відомо:
Звісно, мавпа несвідома.
Та подумай, Гриць Комар,
Ти ж — не мавпа! Ти — школяр!
Хто пустує без упину,
Дисципліну забува,
Хай подумає хвилину,
Прочитавши ці слова,
І спита себе: «Невже ж
Я на мавпу схожий теж?»
А було таке чи ні,
Чи насправді, чи вві сні,
Правда це чи небилиця —
Ви самі спитайте в Гриця.
СЕСТРИ
Гули за хмарами вітри,—
Така була пора.
Стояли поруч три сестри
Над хвилями Дніпра.
У трьох сестер одне добро,
Вони в сім'ї одній,
А кинуть оком на Дніпро,
І кожна каже:
«Мій!»
Найстарша тихо гомонить,
Здвигаючи плечем:
— Чи не у мене він бринить,
Веселим б'є ключем?
Біжить, з лугами розмовля,
Уперше сонце п'є.
Ще з давнини моя земля
Йому життя дає.
Питає друга:
— А чиї
Бори над ним ростуть?
Чиї озера й ручаї
У нього воду ллють?
Мої ростуть над ним ліси,
Укривши небосхил!
Від них набрався він краси,
Набрався перших сил.
І каже третя:
— Чом не так! —
Спалахує лицем.
Горить у чорних косах мак
Веселим багрянцем.
Біжить до неї течія,
Ласкаво хлюпотить.
А сестри:
— Ми ж одна сім'я:
Тут ніде правди діть!
Кому, зміцнівши в берегах,
Жене він хвилі вдаль?
Кому добути помага
Вугілля, хліб і сталь?
У кого морем він розливсь,
У бурю хмари б'є?
...Ось не мовчи та похвались,
Бо так воно і є!
Очима блиснула сестра,
Поглянула з-під вій,
До хвиль вечірнього Дніпра
Схилилася мерщій.
А в них потоків серебро,
Дрімуча синь озер.
...Біжить Дніпро, шумить Дніпро,
Єднає трьох сестер.
ПЕРША ЗУСТРІЧ
Мине отак з півсотні літ,
І, може, з високості,
З чужих планет, в наш рідний світ
Злетять незнані гості.
Вони свій срібний корабель
Спрямують з небокраю
Не на піски серед пустель,
А в поле біля гаю.
І ще не бачивши землян,
Не взнавши навіть — хто ми,
Покинуть гості космоплан
І скинуть геть шоломи.
Повітря свіже, як струмок,
Наповнить їхні груди.
Під ноги ляже сто стежок,
Які втоптали люди.
Співучий шелест наших нив
Докотиться, мов пісня,
Розкаже, хто хліба зростив,
Яким у полі тісно.
Гостям назустріч вийде ліс,
Схиляючи вершини,
Озветься гомоном беріз,
Перекликом пташиним.
І подорожні мовчазні
Побачать вперше в світі
Ялину в темнім убранні,
Калину в білім цвіті.
В росі блищатиме гілля:
Торкни — і рине злива.
Ззирнуться гості:— Це — Земля.
Яка ж вона красива!
ПАХНЕ ЛІТО
На дзвінкій галяві теплим літом
Заквітчалась липка першим цвітом,
І сама страшенно здивувалась:
«Та невже ж таке зі мною сталось?»
Зашуміли трави над землею,
Здивувались також разом з нею.
Забриніли дзвоники ласкаві:
«Ой же дух солодкий на галяві!
Пелюстки у нас лілові й білі,
Та чомусь ми пахнути не в силі...»
Жовтим оком дивиться ромашка:
«Від такого цвіту дихать важко!»
І радіють бджоли-міхоноші:
«А для нас ці квітоньки — хороші!»
Повна липка радості і суму:
«Через що,— зітхає,— скільки шуму?»
І ховає гілочки розквітлі,
Миті в зливах, скупані у світлі.
В лісі меду теплого налито.
Пахне цвіт на липці.
Пахне літо!
ЛОЗИНКА
Помилилась, лозиночка, помилилась!
На зимове сонечко задивилась.
А лозинку сонечко пожаліло,
Із-за хмари глянуло та й пригріло.
І лозинка ніжиться, ніби літом,
«Зацвіту я,— думає,— срібним цвітом,
Бо лихої віхоли вже немає
І зима світ за очі утікає».
Засріблились котики на лозинці,
Аж морози сунуться поодинці.
«Отака ти смілива та зухвала?
А не рано зиму ти поховала?»
І коли ударили злі морози,
Покотились по лозиночці дрібні сльози.
«Не боюсь я мерзнути і терпіти,
Та померзнуть котики, мої діти...»
І в зимовій віхолі, в завірюсі,
Обізвались котики до матусі:
«Та невже нам гинути у нещасті?
Ми не змерзнем, матінко, ми — пухнасті!»
І срібляться котики у завії,
Порошинки падають їм на вії.
А зимове сонечко їх жаліє —
Із-за хмари визирне та й пригріє!
СТРУМОК
Чому на кручі камінь змок,
Хоч гріє літнє сонечко?
Бо коло каменя струмок
Пробив собі віконечко.
Побризкав квіти голубі,
У травах звився стрічкою.
Біжить, співає сам собі:
«Я хочу стати річкою!»
Почув це камінь...
— Гарний спів!
Та я тебе подужаю! —
Скотився й стежку заступив:
— Ставай, струмок, калюжею!
Струмочок в сльози:
— Хочу жить!
Пустіть хоч на хвилиночку! —
І став він землю рить та рить,
Прорив собі щілиночку.
Пробилась крапелька одна,
Скотилась друга кулькою,
І знов струмочок вирина,
Біжить на волі, булькає.
У ньому хвилька хвильку б'є.
Біжить він між травичкою,
А сам усе співа своє:
«Я хочу стати річкою!»
БЕРІЗКИ
Це ж чиї цікаві очки
Поглядають, сонця ждуть?
— То не очки, то листочки,
То берізки так ростуть.
І малі ж вони вдалися:
Ще у них немає віт...
Мов з колиски підвелися,
Задивилися на світ.
Та малим зростати треба,
Бо на те в них сили є...
Налилось дощами небо:
Осінь голос подає.
І деревця посмутніли.
Осьде вперше у житті
В них листочки пожовтіли,
Стали зовсім золоті...
А мине мороз надворі —
Оживуть берізки всі,
Стануть гарні, білокорі,
Наче вимиті в росі.
Підійде лісник надвечір,
Доторкнеться до гілок.
— Гляньте! — скаже.— Із малечі
Отакий підріс гайок!
ПТАШИНИЙ САД
Пташиний сад! Пташиний сад!
У балці, на полянці!
Сюди веселих пташенят
Приводять мами вранці.
Чижиха перша мчить в садок,
Сідає на ялинці.
Вона аж трьох своїх діток
Сама несе на спинці.
Такі ж пухнасті та малі
Сино.чок і дві дочки.
Бринять, мов дзвоники, в гіллі
Тоненькі голосочки.
Сорока з донькою летить
І каже їй на вухо:
— Ти ж, доню, тихо тут посидь,
Бо скажуть — цокотуха!
Із дятлом вдвох біжить синок,
Чубате дятленятко.
Він зразу виліз на сучок
І стукає, як татко!
А вже вільшаночка співа:
— Ставайте в пари, діти! —
Росу обтрушує трава,
Під сонцем пахнуть квіти!
І сто веселих пташенят
Підспівують вільшанці.
Пташиний сад! Пташиний сад
У балці, на полянці!
ЖУРАВЛІ
Журавлі пролітали над бором,
Із ріднею прощалися хором.
Сіли смерком на тихій полянці,
Запросили все птаство до танців.
Розмовляли вони із совою,
Похитала сова головою:
«Я, журавлики, хмура на вдачу,
Я приємності в танцях не бачу!»
Кличе крука журавка із хати:
«Ой дідусю, ідіть танцювати!»
Крук на ції розсердився речі:
«В мене роки, журавко, старечі!
Не літаю далеко від дому.
Де там тупати в танцях старому!»
Та вже інші прокинулись птиці.
«Ой, заждіть нас! — щебечуть синиці.
Ми страшенно до танців охочі:
Потанцюєм хоч би й серед ночі!»
Тут щиглі заспівали щосили,
їх журавлики теж запросили.
Прилетіли чижі й чиженята:
«В нас також танцюристів багато!»
І такі почалися забави,
Що у полі сполохались гави.
Позбігались вовки-сіроманці,
Засвітили очима до танців.
Журавлеві схилятися ліньки:
З ним синичка кружляє навшпиньки.
Він їй каже:
«Ця нічка остання,
Потанцюємо вдвох на прощання.
Я ж у вирії буду, не вдома,
Ще коли повернусь — невідомо!»
...Ой журавлику, нащо ця мова?
Як покличе весняна діброва,
Як покличуть зеленії хащі,
Найрідніші у світі, найкращі,—
Будеш линути в рідну країну,
Будеш пісню співать журавлину!
НЕЗВИЧАЙНІ
МАНДРІВНИКИ
До нашого лісу
У сонячну пору
З'явились мандрівники
З польського бору.
Самі різнобарвні,
Хвости золотисті.
Стоять і красуються
В темному листі.
Яка у них мова?
Страшенно хвилюється
Тиха діброва.
Примчали сороки,
Біжать білченята.
Куди не поглянеш —
Блищать оченята.
Зирнула із хащі
Коза полохлива.
«Які ж вони гарні!» —
Підскочила з дива.
Образився одуд:
«Ми теж не безхвості!» —
Хвоста розпускає,
Щоб бачили гості.
Прибігла лисиця,
Зиркнула тривожно:
«Що ж, гості як гості...
А їсти їх можна?»
І тут серед птаства
Як здійметься галас:
«Тікай звідси, рижа!
Ось ми тобі зараз!»
Чкурнула лисиця,
Розсердилась дуже:
«Хай роблять що хочуть
Мені це байдуже!»
І раптом куріпки:
«Що з нами сьогодні!
Та як нам не сором!
Та гості ж голодні!»
І тут запросили
Усіх до сніданку:
Вів одуд фазана,
Куріпка — фазанку.
Із цілого лісу
Злетілися птиці.
Були на сніданок
Горіхи й брусниці.
Приніс щиглик меду,
А сойка — ожини.
«Куштуйте, будь ласка,
Щоб ми подружили!»
Вклонялися гості,
Розкинувши крила.
їм мова тутешня
Була зрозуміла.
Вони побраталися
Із хазяями.
Сказали їм птиці:
«Лишайтеся з нами!»
ЗНЯЛИСЯ ВЕСЛА...
Знялися весла — раз! два! три!
Вперед! Щаслива путь!
Попутні віють нам вітри,
І хвилі вслід пливуть.
Линь, човнику, пливи!
Можливо, знайдем на путі
Незнані острови.
Нам луки дихають теплом,
Медами пахне цвіт.
Кружляє бабка над веслом,
Як синій самоцвіт.
Малеча — жабки водяні —
Сховались під листком
І вчаться кумкати пісні
Тоненьким голоском.
Лелека скоса — зирк на них!
Мовляв, поснідать час.
Та раптом начебто застиг
І дивиться на нас.
Поважно голову схилив,
Замислившись на мить.
...І скільки ще навколо див,
Що всіх і не злічить!
ПЕРША ЗЛИВА
От так спека! От так літо!
Пожовтіли дерева!
— Пити! Пити! — просять квіти.
— Пити! — хилиться трава.
Та дивися — сунуть хмари
Грізним військом бойовим.
І вгорі важким ударом
Прокотився перший грім.
Вже от-от почнеться злива,
Перші краплі на землі,
І квітки до них жадливо
Тягнуть ротики малі.
СОСОНКА
Линув дощик, линув,
Та й пропав на сонці.
Тисячі краплинок
На малій сосонці.
Зліва глянь — сріблясті.
Справа глянь — іскристі.
От сосонці щастя!
Ніби вся в намисті.
Де не взявся вітер
І регоче дзвінко:
— Ось шарпну за віти,
Обтрушу краплинки!
І свистить, і скаче,
Мов пустун-хлопчисько.
Ти цього не бачив?
Подивися зблизька.
ПРО ЖУКА...
І
Жив собі жук,
На ім'я короїд.
Що в короїда
Було на обід?
Жадібно гриз він
Зеленого дуба.
Ним і обідав.
Мило та любо.
Дуб на сніданки
І дуб на вечері.
Мало і мало
Було ненажері!
Гриз гілочки,
Виїдав серцевину,
Міг хоч кого
Довести до загину.
В тата вдались
Короїдові дочки:
Гризли із смаком
Маленькі дубочки.
А поблизу
Короїдова тітка
Кволу сосонку
Хрумала швидко.
Кожен точив
І лякався сусіда:
«Нащо дивитися,
Хто як обіда?»
Жук-ненажера
І весь його рід
Дуже боялися
Вийти на світ!
ІІ
Плакала гірко
В лісі кисличка:
«Ще ж не стара я!
Ще невеличка!
Чом же у мене
Листячка мало?
Віти марніють,
Яблук не стало?
Щось мене точить,
їсть без упину.
Жити так хочу,
А, мабуть, загину!»
Скаржились сосни
Могутнього роду:
«Краще одразу
З мосту та в воду!
Сушить нам серце
Некликаний гість —
Стовбур високий
Поїдом їсть!»
Тільки промовчав
Дуб-лісовик.
Скаржитись в горі
Він ще не звик!
ІІІ
Та лісники
Додивилися впору
Листя засохле,
Дірявую кору.
Дуби темнозорі.
«В них короїди,
Тому вони хворі!»
Бачать: на соснах
Хвоя змертвіла.
«Теж у них,— кажуть,—
Нечисть насіла!
Ось ми їй зараз
Пропишемо ліки!
Стежку до бору
Забуде навіки!»
Шелестом
Тишу сполохавши ранню,
Дятли летять
Помагать лікуванню.
Вітром гайнули,
Аж свиснули крила,
Хто їх побачив —
В очах зарябіло!
В діри на соснах
Засунули носа,
Яблуньку бідну
Оглянули скоса.
І, добиваючись
В трухлі куточки,
Застукотіли
Дзьоби-молоточки!
Цюкають дятли,
Аж сиплеться порох!
«Ось як ми,— кажуть,—
Лікуємо хворих!»
Повитягали
З нір короїдів,
Родичів їхніх
Та їхніх сусідів.
Щоб у спокої
Шуміла діброва,
Щоб розросталася
Дужа й здорова.
Будуть дерева
Здійматися в небо.
Знищили злодіїв —
Так їм і треба!
МИ З ДНІПРОМ ТЕПЕР СУСІДИ
Ми з Дніпром тепер сусіди:
Будем жить біля Дніпра.
Тато каже:
— Взавтра їдем!
Вже збиратися пора.
Не баріться — хутко вечір! —
І знялася метушня.
Почали складати речі
Мама, тато, Лесь і я.
Тато возиться з книжками,
Я збираю олівці,
А Олесь біжить до мами
І несе свої штанці.
Не присяде й на хвилинку —
В нього стільки різних справ:
Він запхав кота в корзинку,
Мотузком перев'язав.
Всім було роботи досить,
Та уже й спочити час.
— Спіть, хлоп'ята! — мама просить.
Я упораюсь без вас.
Спати? Добре — будем спати!
Тільки гляньте: в чому річ?
Сон мене не хоче брати.
А така ж велика ніч!
Задрімав я опівночі
Та й побачив уві сні:
У дворі Дніпро хлюпоче,
Ходять блиски по стіні.
Зирк! — аж сонце сліпить очі.
— Уставай! — кричить мені.—
Вже у двір машина їде.
Вирушати нам пора!
— До побачення, сусіди!
Будем жить біля Дніпра.
ПРИЇХАЛИ ВНУКИ
Аж семеро внуків
У баби Христини,
А баба сумує:
— Немає родини!
Роз'їхались діти
Далеко від дому.
Пиши їм, як хочеш,
Усім по одному!
Отож і сказала
Увечері діду:
«Я гвардію нашу
За рік не об'їду,
Бо той на Кавказі,
А той за Алтаєм.
До нас у Каховку
Усіх поскликаєм!»
Сказала — і зразу
Взялася до діла,
Бо звикла робити
Отак, як хотіла.
Листи написала,
Пиріг замісила,
Дітей та онуків
У дім запросила.
Тополі в Каховці
Скидають обнову,
Ідуть пароплави
Повз греблю дніпрову.
Бокатий автобус
Біжить на зупинку.
Порипують двері
В новому будинку.
Тупочуть по сходах
Хлоп'ята й дівчата.
Нічого не скажеш —
Сімейка багата!
їх баба із дідом
Два дні зустрічали.
У цілому домі
Стільці позичали.
Нарешті притихла,
Зітхнула бабуся:
«Сідайте хутчіше —
Усіх роздивлюся!
Хто схожий на маму?
Хто схожий на тата?
Ану, признавайтесь,
Мої мишенята!..»
Присунулась ближче
Малеча лукава.
Що баба не скаже —
Усе їм цікаво.
Сидять коло неї,
Такі ж бистроокі,
І дивляться пильно
На зморшки глибокі,
На очі ласкаві,
Натруджені руки.
До баби в Каховку
Приїхали внуки!
НЕМА СПОЧИНКУ
Біжить, шумить Дніпро старий,
Хлюпоче в далечінь.
І каже сонце раз:
— Та стій!
Хоч ніч одну спочинь!
Це ж ти дротами струм женеш
Та носиш вантажі.
А може, ти втомився теж?
По щирості скажи!
І тут Дніпро як зашумить
На весь широкий світ!
— Течу я стільки вже століть,
Не знаю, скільки літ!
Носив я сотні кораблів
Усім вітрам на зло.
А щоб текти я не хотів —
Такого не було!
Коли б я хвилі зупинив,
Сказав би «Стійте!» їм,
То згасли б тисячі вогнів
На березі моїм.
І люди б скрикнули кругом,
Побачивши пітьму:
— Рятуйте! Що таке з Дніпром?
Як помогти йому?
І що ж мені — відпочивать,
Сховавшись в береги?!
Та я почав би висихать
Від сорому й нудьги!
Шепнуло сонце:
— Вибачай,
Коли такі діла!
Біжи, старий, та поспішай:
Робота ж немала!
Бурчить Дніпро:
— Спочить? Мені?
Про це навік забудь! —
Біжать по всіх світах вогні
Від нього в дальню путь!
НАРОДЖЕННЯ
Ніхто не знає і донині,
Коли у пітьмі давніх літ
Струмок в болотяній долині
Уперше вихлюпнув на світ.
І, розливаючи озерце
Навкруг дзвінкого джерела,
Вода, мов кров з живого серця,
Уперше в травах потекла.
Тоді, продерши стежку в хащі,
Серед болотяних кущів,
Підповз помалу велет-ящір
І лапи в воду умочив.
Не знав струмок своєї сили,
Не знав, що десь там, у степах,
Йому вітри мостили схили
І скелі відступали шлях.
Струмок звивався у долині,
Світив на сонці серебром.
Він потече по Україні!
Він буде зватися Дніпром!
УНОЧІ
В далеч води котяться холодні,
Стеле осінь вітряні дороги.
Уночі з дніпрової безодні
Сумно обзиваються пороги.
Стогнуть з дна глухими голосами:
«Скільки літ ми пінилися люто!
Кораблі жбурляли до нестями.
Через що ж тепер нас позабуто?»
Ненаситець скаржиться ревучий:
«3-між усіх я злостився найдужче.
З палуби мої уздрівши кручі,
Лоцмани тремтіли невсипущі.
А колись прадавні мудрі люди,
Як пливли ладьями у негоду,
Мед-вино лили мені на груди,
Щире срібло сипали у воду.
Ще й благали, кожен як уміє:
— Є у нас,— казали,— жони й діти.
Не топи нас, лютий чорторию!
Дай у світі білому пожити!
І від смерті вимкнувшись, бувало,
Низько хвилям кланялись дніпровим,
...Все минуло, зникло і пропало:
Нас ніхто не згадує і словом.
Бо розливсь тепер Дніпро в просторі,
Заманулось морем стати діду.
Пароплави йдуть у тому морі,
А від нас немає там і сліду».
Ходить вітер тихою ходою,
Серед хвиль проорює дороги.
Уночі під темною водою
Ледве чутно скаржаться пороги.
ДНІПРО ШЕПОЧЕ
Пароплави плинуть серед ночі,
Вдалині шумлять херсонські плавні,
А Дніпро шепоче і шепоче,
Ніби роки згадує прадавні.
Бурмотить собі у вуса сиві,
Одкидає хвиль сріблясті шати.
На віку — немов на довгій ниві:
Стільки можна дідові згадати!
І пливуть ті спогади, як тіні.
Є між ними добрі і похмурі.
...Ось плескочуть весла в шумовинні,
Чорне море стогне проти бурі.
На судні вітрила не нап'ято,
А воно біжить у піні білій.
Це ж турецька каторга проклята:
Ой, то бранці стогнуть, а не хвилі!
В ланцюги важучі їх закуто —
Веслувати важко у закові.
За веслом сидить козак Васюта,
Уже й світ темніє козакові.
То його татарин збив стрілою,
Як в степу стояв він на сторожі.
І хита Васюта головою:
Сам собі повірити не може.
Він аж тричі рвав татарські пута,
Та спіймали кляті басурмани!
Тяжко били, катували люто,
Продали на каторгу в кайдани.
І горить козацьке вперте серце,
Підкоритись катові не хоче.
За облавком Чорне море б'ється,
Шумовинням забиває очі.
Досягає бризками до тучі,
А Васюті видиться в знесиллі:
То Дніпро вирує біля кручі!
То Дніпро гнівливо котить хвилі!
— Ти заграй, Славуто, на годину!
Розімчи, розбий галеру, буре! —
Раптом впав важкий нагай
на спину.
— Ти чого весло впустив, гяуре? 1
1 Так турки й татари називали слов'ян.
ПОБРАТИМИ
Ой Махмуде, чорний, бородатий!
Ти, либонь, на розум небагатий:
Між невільниками ходиш стиха,
А не бачиш коло себе лиха.
Бо не чуть тобі, як опівночі
Веслярі приковані шепочуть.
Що один із них — козак із Січі,
А другий — Іван — козак із Дону.
Вже Івану смерть глядить у вічі:
Не втекти, не вирватись додому!
Ледве руки зводить він закуті,
До кісток сирицею обдерті:
— Побратиме,— шепотить Васюті,—
Хай хоч ти врятуєшся від смерті!
Я ключа ховаю у лахманах:
Відірвав у турчина од в'язки.
Одмикай, як здужаєш, кайдани
Та проси, козаче, в моря ласки!
Може, ще й поп'єш з Дніпра водиці,
А мені уже не пити з Дону...—
Вщухли в хмарах білі блискавиці,
Щось у хвилю хлюпнуло солону.
* * *
Ой повійте, вітри низовії,
Угамуйте в морі чорториї!
Степовії вітри та дніпрові,
Поможіть доплисти козакові!
Ще ж він, молод, в світі не нажився,
Ще братів залишив у неволі!
Сивий місяць з-поміж хмар пробився,
Ходять хвилі, наче вівці в полі.
Йдуть і йдуть отари звідусюди:
Ані ліку в морі їм, ні впину.
Козакові забивають груди,
Підкидають в морі, мов билину.
Він уже насилу воду горне,
Кожну мить чека собі загину.
Коли бачить — щось навпроти чорне:
То принесло море деревину.
Ухопивсь — полегшало на серці,
А ще смерть стоїть перед очима.
На одчай козак із морем б'ється,
Спомина свойого побратима.
КОЗАКИ
То не гуси налетіли в плавні,
Не лебідки білі заячали —
То човнами козаки преславні
З синього дніпрового лиману
У широке море випливали.
Вже ген-ген залишився
Уже й хвиля хвилю перебила.
За човнами плескоту не чути,
Тільки весла зводяться, мов крила.
Кошовий в поході отаманить,
Козакам гукає на помості:
— Струсонем за бороду султана!
У Царгород завітаєм в гості!
Там гуляйте, братчики, до рана:
Хоч і трон з короною виносьте!
А чого попереду стерничий
Поглядає пильно з-під долоні?
Чути — чайки жалібно кигичуть:
Щось у морі мріється на всонні.
Враз байдак за хвилею полинув,
Веслярі ударили щосили.
Підпливли, побачили: людина!
Десятьма руками підхопили.
Не питали, зразу догадались:
«Це ж утік з неволі, неборака!»
Козаку в кайданах не стогналось,
А отут не витримав — заплакав.
Ворухнув закляклими руками,
Де від пут лишились чорні рани.
...І мов грім загув над байдаками:
— Отаке нам чинять басурмани!
Як над братом стерпіти наругу —
Краще не вертатися додому!
— А веди нас, батьку, на катюгу!
Козаки гукають кошовому.
Кошовий похмурим оком глянув
І махнув правицею без слова.
...Та й помчали розбивать кайдани!
Тільки хвиля стелеться шовкова...
ПРАДІД
Могутній дуб, прадавній дуб
Стоїть побіля яру.
Розкинув свій листатий чуб,
Чолом торкає хмару.
Одвіку згорблене гілля,
Кора немов сталева.
У лісі дідові здаля
Вклоняються дерева.
А він про себе шепотить,
І шум біжить у вітті:
«Оце минуло п'ять століть,
Як я живу на світі!
Іще татари в давні дні
Пускали в мене стріли,
Хотіли знищити на пні,
Та тільки ж не зуміли.
А вже народ на січу мчав,
І, вирвавшись в долину,
Козак мурзу2 рубав з плеча:
«А згинеш, вражий сину!»
І в цю війну я знав бої...
Гули джмелями кулі.
Розвідники в моїм гіллі
Ховались, мов зозулі.
І, сівши верхи на суку,
Замурзаний хлопчисько
Слав партизанам вість таку:
«Пильнуйте! Ворог близько!»
Як грім ударить з-поза хмар,
Мені ще й досі сниться:
Б'ють бомби. Вихриться пожар.
З плачем кружляють птиці.
Усе минуло.
Я живу.
Навколо бір та луки.
Шумлять крізь сутінь лісову
Мої гіллясті внуки.
Далеко рід мій стеле путь.
З лісів приходять вісті.
Вже і праправнуки встають
Бринять у першім листі.
Коли поглянеш з висоти —
Дубкам немає ліку.
Полям — цвісти. Борам — рости.
Щоб так було довіку!
2 Мурза — татарський князь.
СТОЇТЬ ВЕРБА НАД КРУЧЕЮ.
Де в'ється шлях покручений
І гине десь в яру,
Гнучка верба над кручею
Вклоняється Дніпру.
Уся укрита шрамами
Ота верба стара.
Гілля її поламане,
Посічена кора.
Тремтять сучки розколені,
Струсивши листя мідь.
Копни лишень при корені —
Осколок забряжчить.
В ту давню ніч загравою
Кривавилась ріка.
В пітьмі над переправою
Громадились війська.
Хто пліт штовхав із силою,
Хто гнав човна з коси.
— Не бий їх, Дніпре, хвилею!
Легесенько неси!
Як бомба вирву вириє
І піде хтось на дно —
Він знов на волю вирине,
Пливтиме все одно.
А кулі поруч хвиськали,
Шукали міни ціль.
Та ось, труснувши бризками,
Солдат підвівся з хвиль.
По схилу збіг сипучому,
Задихавшись на мить,
Сказав вербі над кручею:
«От звідси будем бить!»
Згинався стовбур колесом
У сяйві злих ракет.
Всю ніч захриплим голосом
Татакав кулемет.
Його трощили мінами,
Його вогнем мели,
Але в Дніпро не скинули
І знищить не змогли.
Солдат не впав поранений:
Він буде жить та жить.
Верба, укрита шрамами,
Як пам'ятник стоїть...
ТАРАСОВЕ СЛОВО
Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось,— пісня сказала.
Пісня пророча — правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б'ється.
Ходить між люди — з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б'ються об берег хвилі дніпрові!
ЛИСТ МАМІ
Чом сьогодні наша мама
Невесела і сумна?
Чи сердита наша мама?
Чи нездужає вона?
Не виходить із кімнати,
Сумно дивиться в вікно.
Певне, це листи од тата
Не приходили давно.
Він за ріками й лісами.
Там у них бої, бої...
Що ж мені зробить для мами?
Як розважити її?
Може, їй зробити кошик
Із пухнатих колючок?
Щоб стояв на шафі кошик,
Наче сірий їжачок.
Може, в нашому садочку
їй каштанчиків набрать?
Поробить на кожнім очка
І носи намалювать?
Може, танк їй змайструвати?
Мама скаже: — Молодець! —
Осьде башта, ось гармати,
А на башті — прапорець.
Тільки б мама звеселіла,
Бо листів нема й нема.
От і зошит, і чорнило...
Напишу листа сама.
Кожну риску добре видно,
Цілих два рядки підряд:
«Не сумуй, мамусю рідна,
Тато вернеться назад».
ЗЕНІТНИЦЯ
Пам'яті Наді Богомолової — дівчини-зенітниці, що загинула, захищаючи підступи
до Києва од фашистських літаків, навесні
1944-го року.
На горі Батиєвій
Хмара вогняна.
Ще тривожно в Києві,
Ще іде війна.
Налітає з заходу
Сотня літаків,
Прямо над Глевахою —
І на Васильків.
І лихою бурею
Заступивши світ,
«Юнкерси» обурено
Уривають літ.
Налітають хмарою,
Сіючи вогонь.
Кулемет розжарено —
Не однять долонь.
Кров туманить голову,
Наче уві сні.
— Надя Богомолова!
Вистоїш чи ні?
Всесвіт каламутиться,
Пада шкереберть.
Чорним круком крутиться
Над тобою смерть.
Бий її, мов блискавка!
Зрізуй на льоту!
Кулемет виприскує
Стьожку золоту.
Знов у небі димному
Спалахнув літак.
...Та вже бомба гримнула -
Не звестись ніяк.
Ще востаннє свиснули
Кулі по траві.
Ще гашетку стиснули
Руки неживі...
Ясно сонце світиться
Мерхне димний слід.
Дівчина-зенітниця —
Вісімнадцять літ!
Пада листя з шерехом
На обличчя їй.
Десь за дальнім берегом
Догорає бій...
ПЕРШИЙ ДЕНЬ
Що за диво сталось в нашім місті?
Йдуть до школи квіти пишнолисті.
Поспішають айстри та нагідки,
Тільки квітка хилиться до квітки.
Дріботять жоржини і левкої:
Ви юрби не бачили такої.
Поставали біля школи в пари,
Зайняли навколо тротуари.
І говорить айстра до жоржини:
— От уже й дзвінок за дві хвилини.
А ромен всміхається красолі:
— Правда ж, добре вчитися у школі?
...Та хіба сміятись вміють квіти?
Ні питать не вміють, ні ходити.
Не садок розцвівся тут, не грядка —
Біля школи хлопчики й дівчатка.
Це вони прийшли сюди з квітками,
Бо сьогодні стали школярами.
ХЛОПЧИК І ВІТЕР
ХТО ТО?
Чи то я недбалий?
Чи то я ледачий?
Оце задали нам
Чотири задачі.
Чотири задачі
Й письмо на додачу.
І вже я навколо
Нічого не бачу.
Та поки списав я
Чотири рядочки,
В дворі задзвеніли
Весняні струмочки.
В калюжі під тином
Заблискали бульки,
Зронили краплини
Веселі бурульки.
І вітер з розгону
Влетів до кімнати:
— Та доки ж сидіти?
Та доки писати?
Не буду я слухать
Цю пісню весняну:
Хай линуть краплини,
Я навіть не гляну.
Не буду зважати
На їхню говірку.
Я дав собі слово
Одержать п'ятірку!
На носі чорнило,
На шапці чорнило —
Немов їх чорнильним дощем покрЬпило.
На кожній долоні
написано: «Юра».
Скажіть, вам не стрівся такий замазура?
Біжить, підкидає він сумку з книжками,
А сумкою бився оце з хлопчаками.
Та тільки устиг замахнутись щосили —
Під ноги хлоп'ятам книжки полетіли.
Всіма сторінками сплеснули від ляку:
— Ой, хто угамує цього розбишаку?
У класі сидить він розвісивши вуха,
Того не дочує, а те не дослуха.
Учитель показує Волгу на карті,
А він вимальовує «Волгу» — на парті.
Учитель диктує задачу про поїзд,
А наш замазура записує:
«Пояс!»
Та ще ображається потім:
— Дивіться!
Чого за контрольну мені одиниця? —
А в зошиті в нього — мов курка блукала.
Ще й лапками кожну сторінку торкала.
І що там таке — не вчитаєш нічого.
Скажіть — ви не бачили хлопця такого?
Чи, може, когось, хто у вас на прикметі,
Ви зараз у цім упізнали портреті?
Коли він вам справді знайомий в лице —
Ми просимо нам написати про це!
ЗАБУДЬКО
Як мені ходить до класу?
Як мені на світі жить?
Що не скажуть, я відразу
Забуваю в тую ж мить.
Дав задачу нам учитель,
Я забув її — хоч плач.
Став шукати, став лічити —
Перебрав аж п'ять задач.
Не спочину я ніколи,
Бо роблю все навпаки:
Задають про суходоли —
Я читаю про річки.
Мама каже: «Треба вузлик
На хустинці зав'язать».
Зав'язав я вузлик, друзі,
І забув хустинку взять.
Помилок роблю — без ліку.
Як же так у світі жить?
Хто знайде від цього ліки,
Дуже прошу — поможіть!
БАЗІКА
Скільки в світі є базік,
Дуже бистрих на язик,
Та вже наша Катерина
Це базіка із базік!
Ми їй кажем:
— Катре, що це?!
Прикусила б язика! —
Теревенить на уроці,
На перерві не змовка.
Що робила цілий ранок,
Що принесла на сніданок,
Як дивилася в вікно,
Що побачила в кіно...
Каже вчитель:
— Що за галас?
Каже вчитель:
— Вийди зараз!
Працювати дай усім! —
Катря зовсім не злякалась:
— Хай я потім розповім!
Як базіку лікувати?
Чи тікати, чи гукати:
«Балачки спини свої!»
Як базіку лікувати?
А не слухати її!
ПРО КНИЖКУ
Книжка скаржилась Мар'яні:
— Я у тебе не в пошані.
Звідкіля це на мені
Плями сині та масні?
Подивися, от сторінка:
Намальована хатинка,
Під хатиною — маля,
І написано: «Це я».
А за дві сторінки далі —
Різні звірі небувалі:
Сині, жовті та рябі,
Що й не снилося тобі.
Люди кажуть: — Ой, чия ти?!
Як тебе тепер читати?
Скільки ми читали книг,
А не бачили таких!
ТИХЕНЬКА ДІВЧИНКА
Чого це на мене так сердяться в школі?
Тож я не чіпаю нікого ніколи.
Ні з ким не сварюся, сиджу собі тихо,
А з цього виходить одне тільки лихо.
Оце я сказала — така в мене звичка,—
Що в Галі, як мишачий хвостик, косичка.
Що в Каті спідничка — неначе з рогожі,
Та ще й черевички на човники схожі.
Що в Тані волосся нечесане досі,
Що очі в Мар'янки маленькі та косі,
Що в зошиті в Лесі самі тільки плями:
Напевне, бруднючими пише руками.
Я ж правду кажу їм... І що тут такого?
Тож я не чіпаю ніколи нікого.
Сиджу собі тихо і в школі, і вдома,
І чом вони сердяться всі — невідомо!
ЧУДЕСНИЙ САД
Кажуть, наче біля школи є один чудесний сад.
Там до сонця тягне вуса кучерявий виноград.
Стиглі груші соковиті так і просять: подивись!
Жовті яблука на вітті наче медом налились.
Там таке є, кажуть, диво, що відразу й не збагнуть.
Золоті й червоні сливи на однім гіллі ростуть.
Мов горіх, висять черешні, що аж ломляться гілки.
І, напевне ж, не тутешні роблять там садівники.
Тільки зайдеш — примічай-но всі дива незнані ті.
Там робота незвичайна, хазяї там не прості.
...Справді, лиш ти пройдеш полем і по стежці ступиш
крок,
То побачиш біля школи молодесенький садок.
А у нім працюють друзі — ще таких не бачив світ.
Десятьом із них тринадцять, а одному десять літ.
Щоки круглі і рум'яні, пальці в глині та землі.
Аж на шию солом'яні позсувалися брилі.
Йде робота галасливо — тільки й чути сміх і спів:
— Я торік садив цю сливу! Ти цю яблуню садив! —
Дуже гарно тут робити, знати кожне деревце.
Молоденьких вишень віти їх торкають за лице.
Поруч слива невисока їм шепоче, як жива,
Що вона солодким соком першу сливу налива.
Перше яблуко червоне тягне яблунька до них:
— Ось візьміть його в долоню—ви й не бачили таких!
Їх тут буде — не злічити! — що лягатимуть гілки.—
Та глядіть, іде учитель: — Добрий день, садівники! —
І, всміхнувшись, мружить око.— Отака ж кругом
краса!
Хай мине ще зо два роки — будуть щирі чудеса! —
І на мить хлоп'ята бачать: все навколо ожива.
На очах у них неначе підростають дерева.
Груші сиплються рум'яні, пахнуть яблука вгорі.
Люди прийдуть і поглянуть: — От спасибі, школярі! —
І заплівшись біля школи, хилить грона виноград,
І цвіте земля навколо, мов лункий зелений сад.
ТОВАРИШІ
Лягав сніжок, як білий мох,
Мела й мела завійка.
Із школи йшли додому вдвох
Володя і Андрійко.
В обличчя снігом вітер бив,
Сердито скуб за вуха.
Один із друзів говорив,
А другий більше слухав.
— У мене тайна є одна,—
Сказав дружок Андрію,—
Ніхто у світі ще не зна,
Про що я зараз мрію!
Це будеш знати тільки ти,
Звичайно, по секрету:
Мені так хочеться знайти
Якусь нову планету!
І що за люди там живуть,
Весь час мене цікавить.
Я із Землі подамся в путь
І не злякаюсь навіть!
Тут крик із парку долетів
Такий дзвінкоголосий:
На стежці двоє хлопчаків
Дівча скубли за коси.
Умить спинилися дружки,
Урвалися розмови.
Андрійко стиснув кулаки,
Володя зморщив брови
І смик Андрія за рукав:
-- Ти знаєш що, Андрійку?
А я б тут краще не стояв:
Ще встрянемо у бійку!
Не балакучий був Андрій,
Не говіркий, як Вова.
Він просто кинувся у бій,
Не мовивши ні слова.