 |
Web Hosting by Netfirms | Free Domain Names by Netfirms |
|
|
|
з видання "Веселки", Київ, 1978
ТАРГАНИСЬКО
ЧАСТИНА ПЕРША
Їхали ведмеді
На велосипеді,
А за ними вслід
Задки їхав кіт.
Комарики-комарі
Дирижаблем угорі.
А за ними раки
На хвості в собаки.
Вовк на кобильчині,
Леви на машині.
Зайчики
в трамвайчику,
Жаби на мітлі.
їдуть і сміються,
Пряники жують.
Раптом з підворітні
Суне великан —
Отакий вусатий
Злий тарган!
Тарганисько, тарган,
зле чудовисько!
Він буркочучи іде,
Ще й вусищами пряде:
«Почекайте, не тікайте,
Я вас миттю проковтну!
Проковтну, проковтну, не помилую!»
Звірі затремтіли,
Впали і зомліли.
Вовк свою дружину
З'їв у ту ж хвилину.
Крокодил зітхнув,
Жабу проковтнув.
Слон, схопивши дрижака,
Так і сів на їжака.
Тільки раки-небораки
Не бояться розбишаки:
Хоч назад вони повзуть,
Та вусищами прядуть
І кричать ненажері вусатому:
«Не гарчи, не кричи,
Ми й самі вусачі,
Ми й самі отак ідем,
Ще й вусищами прядем».
І сказав гіпопотам
Крокодилам і китам:
«Хто потвори не жахнеться,
Хто з чудовиськом поб'ється,
Я тому в обидві жмені
Аж дві жабки дам зелені
Ще й гарнесеньку шишку ялинову!»
— Нам лякатися чого
Злого велетня того!
Ми рогами,
Ми ногами,
Ми й зубищами його!»
І веселою юрбою
Звірі кинулись до бою.
Та уздрівши вусача
(Ай-ай-ай!),
Звірі всі навтікача
(Ай-ай-ай!).
По лісах, по лугах
Поховалися.
Тарганиська рудого злякалися.
І гукнув гіпопотам:
«Що за сором,
Що за страм!
Гей, бики та носороги,
Не звертайте із дороги!
Підхопіть мерщій на роги
Злого ворога!»
А бики та носороги
Так і трусяться з тривоги.
«Ми б на роги
Ворогів,
Тільки роги дорогі,
Ще ж і шкура чимало нам коштує».
І сидять і тремтять
Під місточками,
У болоті лежать
За горбочками.
В кропиву крокодили
Запхалися,
У канаві слони
Заховалися.
Тільки зуби
В усіх цокотять,
Тільки вуха
Од жаху тремтять.
Мавпи серця не сушили,
Чемодани підхопили
Та прожогом як гайнуть
В путь!
І акула
Дременула,
Тільки хвостиком крутнула.
А за нею восьминіг
Так і суне
З усіх ніг.
ЧАСТИНА ДРУГА
От і став тарганисько господарем,
Всіх полів та узліссів володарем.
Підкорилися звірі вусатому.
(Щоб йому провалитися, клятому!)
А він поміж ними красується
Та золоченим пузом хизується.
«Віддавайте мені, звірі, діточок своїх,
Я їх схрумаю сьогодні за вечерею!»
Звірі нещасні
Ридають в знемозі,
Виють, голосять, ревуть,
В кожній печері
І в кожнім барлозі
Злого катюгу кленуть.
Як же наважиться мати
Дитя своє любе віддати,
Бідне, пухкеньке малятко —
Ведмежа, вовченя, слоненятко,
Щоб ненажера жаднючий
Бідну дитинку замучив?
Плачуть вони, побиваються,
З малюками навіки прощаються.
Раптом звідкись у бору
Об'явилась кенгуру,
Як побачила біду,
Загукала на ходу:
«Та хіба ж це великая?
(Ха-ха-ха!)
Це ж такий собі тарган!
(Ха-ха-ха!)
Це ж тарган, це ж тарган, це ж комашечка,
Поганенька, звичайнісінька мурашечка!
І не гидко вам?
І не бридко вам?
І зубаті ви,
І рогаті ви,
А комашечці
підкорилися,
А мурашечці
уклонилися!»
Налякалися бегемоти,
Зашептали: «Що ти, що ти?
Утікай-но звідси тихо!
Ще нам тут накоїш лиха!»
Та зненацька з-за горбочка,
З-за чубатого лісочка,
Полем, полем навпростець
Прилітає горобець.
Стриб та стриб,
Та цві-цвірінь,
Цвірі-цвірі-цвірірінь!
Подививсь,
Підскочив близько,
Взяв і клюнув тарганиська.
І таке з тим злодюгою сталося:
Навіть вусів його не зосталося.
От де звірі звеселіли, оточили горобця,
Обіймають, вихваляють переможця-горобця!
Осли йому пісню по нотах ведуть,
Козли бородою дорогу метуть.
З бараном іде баран,
Б'ють обидва в барабан.
Сичі-сурмачі
Сурмлять,
Граки з каланчі
Кричать.
А он кажанята
Завзято
Хустками махають,
По стріхах стрибають.
А слониха, а слониха
Так танцює, збувшись лиха,
Що від тупоту луна
В небо полетіла
І на бідного слона
Місяця струсила.
От була тоді робота
Витягать його з болота,
До небес прибивати гвіздочками!
ЖУРАВЕЛЬ І ЧАПЛЯ
В темнім лісі, край болота
Була хатка в журавля,
А в болоті, що напроти,
Чапля сірая жила.
Надокучило самому
Журавлеві в хаті жить,
На узліссі, на глухому
Пізно ввечері тужить.
Не хотілось — в самотині
На одній стоять нозі,
Слухать співи комарині
В очереті, в рогозі.
Оженитися для втіхи
Журавель наш захотів,
І до чаплі тихо-тихо
Пізнім вечором побрів.
Ляпу-чапу, ляпу-чапу! —
По воді іде-бреде,
За сім діб прийшов до чаплі,
І говорить:
— Добрий день!
Чи не хочеш ти, сусідко,
Вийти заміж до ладу? —
Відмовляє чапля швидко:
— Що ти! Що ти!
Не піду!
Ти негарний, довгоногий,
Ще й курликаєш невлад! —
І від сватання такого
Журавель побрів назад.
Зажурилась чапля потім,
Що прогнала журавля.
І чого вона в болоті
З ним укупі не гуля?
Ляпу-чапу! Ляпу-чапу! —
По воді іде-бреде.
За сім днів приходить чапля,
І говорить:
— Добрий день!
Чи мене ти візьмеш в хату? —
Журавель їй каже:
- Ні!
Як візьму таку чубату,
Буде соромно мені!
В тебе шия мов зміїна,
В тебе ноги довгі теж!
І куди таку дружину
Показати поведеш?
Тільки чапля вийшла з хати,
Знов журавлик затужив,
Що її він не посватав,
Оженитись не схотів.
Ляпу-чапу! Ляпу-чапу! —
Не спиняючись ніде,
Знову свататись до чаплі
Журавель іде-бреде.
Так вони і досі ходять
Цілий свій пташиний вік,
І хати окремо зводять
На краю боліт і рік.
ДРУЗІ
Немає дружби щирої на світі;
Останній приклад був в Ошмянському повіті.
Жили там друзі — Лешек жив і Мишек.—
Із тих, хто каже: «Все моє — твоє!»
Було, коли один знайде горішок,
То й зернятко надвоє розіб'є.
Усе, що мали, нарівно ділили,
Такі вже друзі дорогі та милі!
Одна душа, хоч не в одному тілі!
Отож вони ішли в тіні діброви
І долучали приязні розмови
До шелесту дерев та шуму верховіть,
Коли у лісі щось як загарчить!
Тут Лешек скік на дуб, нагадуючи білку,
А Мишек, що не лазив по гілках,
До нього руки жалібно простяг,—
Та друг лиш скочив ще на вищу гілку.
Заледве Мишек впав, закривши очі,
Ведмідь ось тут як тут. Сопе, реве, тупоче,—
І раптом тіло звір побачив хижий.
Понюхав — чути незвичайний запах,
Помацав — наче мертве щось у лапах,
Ну, словом, труп, та, може, ще й несвіжий.
Щось буркнувши, пішов кошлатий гість,—
Ведмідь-литвин поганого не їсть.
Тут Мишек наш ожив:
«Таки пішов, псяюха!»
Гукає кум: «Диви, ледь-ледь не з'їв!
Та чом це він схилився і сопів,
Неначе щось казав тобі на вухо?»
«Так,— мовив Мишек.— Він казав тоді,
Що справжніх друзів пізнаєш в біді».
СЛОН ТРУБАЛЬСЬКИЙ
Був собі слон,
Великий — як слон.
Звався цей слон
Томаш Трубальський.
Та у слона
Хиба одна:
Був оцей слон —
Забувальський.
Ноги здорові,
Справжні слонові.
Ікла — дві кістки слонові чудові.
Хобот трубою — усе у слона е,
Тільки от пам'яті в нього немає.
Друга слона запросив і дружину
На п'яту годину.
Приходять: — Добридень! — гукають до нього.
Не чути нічого!
Де ж це Трубальський?
Забув! Десь подівся!
Потім іще обіцяв крокодилу
В гості прийти на водичку із Нілу.
Де ж він? А також забув. Не з'явився!
Є в нього дуже хороші малятка:
Слоник-хлоп'ятко й слонятко-дівчатко.
Батько їх любить, завжди пригортає.
Тільки як звуть їх — не пам'ятає.
Звуть його донечку — просто Кася,
А батько кличе: «Товстася», «Пухкася».
І навіть як власне ім'я вимовляє,
Коли він, наприклад, когось зустрічає,
Теж помиляється Томаш Трубальськиіі
І каже про себе: «Я Тобіаш Бімбальський».
Ще у слона і слониха-жона є
(Звуть її Баня, та він забуває).
Раз чоловікові й каже слониха:
— Йди вже до лікаря, що це за лихо!
Хай хоч на старість тебе полікує! —
Слон це забув — до шевця чимчикує.
Потім заглянув до адвоката.
«Пам'ять у мене,— поскаржився,— клята!
Все, що я знаю, за мить забуваю.
Може, хто скаже, чого я блукаю?»
Потім до кузні зайшов випадково.
Каже коваль:
«Вам потрібна підкова?»
Хтів підкувати. Тут слон стрепенувся,
Все пригадав, що, на горе, забувся.
Зараз коваль його міхом обдмухав,
Глянув у горло, глянув у вуха.
Молотом гарно обстукав ковальським.
— Ось вам рецепт,— каже,— пане
Трубальський!
Ранком на голову воду з відерця,
І вузлик на хоботі — раджу від серця! —
Хлюпнув водою:
— Оце ваші ліки! —
І хобот вузлом зав'язав навіки.
Томаш до жінки потупав, додому.
— Що це? — та в крик.
— Не кажи-бо нікому!
Вузлик — для пам'яті. Я бажаю...
— Що ж ти бажаєш?
— Забув... не знаю...
КАЧКА-ДИВАЧКА
Жила біля річки качка,
Страшенна була дивачка:
Води не любила й трішки —
Ходила гуляти пішки.
Заходила до перукарні:
— Чи е у вас булки гарні? —
В аптеку носила банку.
— Одважте мені сметанку! —
Ще мала до прачки діло,
Бо марки купить хотіла.
Казали качки одне:
— Хай гуска її вбрикне! —
Варені яєчка клала,
На чубчик стрічки в'язала
І всіх дивувала звісткою,
Що чешеться — зубочисткою!
Купила раз маку жменьку,
Щоб маком писать дрібненько.
Подерту мотузку з'їла —
Сказала: — Це локша біла! —
І гроші чужі ковтнула,
А боргу не повернула!
Тужили сім'я з ріднею:
— Що буде, що буде з нею? —
Та кухар почув цю справу.
— Зроблю,— каже,— з неї страву!
Та й спік її на обід,
Приправу подав як слід,
Відрізать хотів окраєць,
Аж бачить — на блюді заєць!
Зробилася зайцем качка...
Така це була дивачка!
ПИТАЛЬСЬКИЙ
На вулиці Трибунальській
Є хлопчина Стась Питальський.
Він, як тільки встане зранку,
Всіх пита безперестанку:
Де кінець і початок круга?
Що дають королевам на друге?
Скільки кроків звідсіль аж до Вісли?
Про що мислив би стіл, якби мислив?
Чи то лінь можна мірять на метри?
Чом Олекса — Олесь, а не Петрик?
Звідки знають, що кури дурні?
Скільки вміститься мух в казані?
Нащо лисина у чоловіка?
Хто штанці застібає індикам?
Як повірить німому на слово?
Чи зуміла б літати корова?
Цілий рік міркує дід,—
Відповісти ж внуку слід.
Бабці й думати несила —
Від запитань посивіла.
Сил у мами теж немає —
П'є щоденно ложку брому.
Батько розум десь шукає,
Вже боїться йти додому!
КЛЕЙ
Клей мандрує цілий вечір,
По дорозі клеїть речі:
Попільнички, кухлі, банки,
І тарілки, й чашки, й склянки.
Склеїв горщик, склеїв вазу.
Що побачив — клеїть зразу.
Навіть шафи та стільці,
Навіть книги й олівці.
Все липким навколо стало,
А йому все мало й мало!
Намастив за півгодини
В спальні ліжка та перини,
Липнуть ноги до підлоги,—
Клей працює до знемоги,
Робить справжні чудеса:
Ось коту намазав вуса,
Пса припнув до сажотруса,
Приліпив кота до пса.
Стрілись дві кумасі в справах
Він зліпив їх — ніс до носа!
Ще приклеїв для забави
Куховара до насоса.
Отаке зчинилось в місті!
І на що, скажіть, це схоже?!
Кожен враз прилип до місця
І відклеїтись не може.
Тихо й порожньо в алеях,
Лампи склеєні мигочуть.
Клей усім повіки склеїв,
І тому всі спати хочуть!
БРЕХУХА
Є у нас новини в домі,
Може, вам вони відомі? —
Вже моя сестра не в школі —
Стала жайворонком в полі,
Примостилась на дубку
І кричить собі: «Ку-ку!»
— Ось признайся потихеньку:
Як ти склала цю брехеньку?
— Це не все! Цього ще мало!
Сталась справа небувала:
У сусіда серед саду
Падав дощик з лимонаду,
І надворі стало сухо!
— Ну й брехуха! Ну й плетуха!
— Це не всі ще дивні речі:
У сусідки вчора з печі
Раптом азбука упала,
З'їла м'ясо, з'їла сало,
А тим часом до вечері
Два ведмеді — шусть у двері!
— Що ти кажеш? В'януть вуха!
— Хто не вірить, хай послуха:
У ставку пірнала качка
Та й втонула неборачка.
Правда, правда! Так і сталось!
Сто пожежників зібралось,
Воду решетом носили,
Наловили риби силу!
— Ой, брехні вже повен дім!
Зараз мамі розповім!
МУРАШКА
Віл
Мав одвезти до школи стіл,
Але сказав ослу:
— Бери ж
Та одвези цей стіл скоріш! —
Осел сказав: — При чім тут я? -
І зразу цапа зупиня:
— Стривай, рогачу! Маєш час?
Бери й тягни стола у клас! —
Цап баранцеві мекнув грізно:
— Тягни стола, покіль не пізно! —
Баран столу говорить: — Бе-е!
Нехай Рябко несе тебе!
Бо в мене щось нема охоти.—
Та пес не квапивсь до роботи,
Котові буркнув з конури:
— Ану, котище, стіл бери! —
Та не підмовив він Мурка.
Кіт їжака мерщій гука.
Але їжак не тратив сил.
— Де,— каже,— школа, а де стіл!
Зіпхну оцю мороку з рук,
Нехай стола несе пацюк! —
Пацюк до миші миттю скаче,
Та мишка зроду теж ледача,
Вона із нірки — шусть до жаб!
— Ти, жабо, стіл знести могла б? —
А жаба ящірку зустріла:
— Допоможи, сестричко мила!
Зроби візка хоча б з лози —
Стола до школи відвези.—
Зирнула ящірка з куща,
На гілці вгледіла хруща:
— Якби ти, хрущику, поміг!
Я нині вже не чую ніг...—
Хрущ теж, на горе, був ледащо:
— Звідсіль стола тягнути? Нащо? -
Та й каже мусі на стіні:
— Допомогла б хоч ти мені! —
Мурашку муха зупиня:
— Тобі, кумасю, завдання,—
Таких не мала ти ніколи:
От стіл! Тягни його до школи! —
І тут мурашка,
Хоч це було їй дуже важко,
Схопила нищечком стола
І просто в школу потягла!
ПТАШИНІ ПЛІТКИ
Тужила вільшанка вранці:
— Щось ніби пече в горлянці...
Ще чхатиму, не дай боже,
І голос пропасти може.
А завтра ж концерт у гави.
Такі неприємні справи!
Здригнулося листя дуба:
— Що буде, вільшанко люба?!
До дятла лети, до бука,—
Хай дятел тебе обстука!
Журилась синичка дуже:
— Вільшанка, мабуть, недужа...
Гукнув соловейку шпак:
— Ти чуєш, всі плачуть як?!
Синиця сказала вчора:
— Вільшанка смертельно хвора.
Горобчика звуть за хвилину:
— Зроби-но їй домовину!
Гука горобець дроздові:
— А дошки у вас готові?
Вже ґава летить із хати
Вільшанку малу ховати.
А та нічого не знає,
На дубі сидить, співає.
Шепоче їй листя дуба:
— Не буде концерту, люба!
Бо кажуть усі — вільшанку
Уже поховали зранку.
НЕЖИТЬ
Змучив нежить Катерину.
А-пчхи!
Катерина під перину.
А-пчхи!
Прийшов лікар дуже скоро.
А-пчхи!
Каже:
— Пані справді хвора!
А-пчхи!
Миттю дав їй аспірину.
А-пчхи!
Сам захворів за хвилину.
А-пчхи!
Ще пішов до адвоката,
А-пчхи!
А там саме було свято.
А-пчхи!
Адвокат узяв сосиску.
А-пчхи!
А тоді як чхне у миску —
А-пчхи!
Гості вмить хустки у жмені,
А-пчхи!
Стали чхати, мов шалені.
А-пчхи!
А за ними — їхні гості —
А-пчхи!
Аж гуло, немов на мості!
А-пчхи!
І пішли далеко вісті,
А-пчхи!
Що вже чхають всі у місті.
А-пчхи!
І не стало аспірину —
А-пчхи!
Через тую Катерину —
А-пчхи!
ГАННУЛИНА ЛЬОЛЯ
Ген далеко нива мріє.
Що за нивою біліє?
То Ганнуля йде у полі
У біленькій чистій льолі.
— Ой Ганнулю мила!
Де ж ти льолю мила?
— Серед річки, серед броду
Умочала в чисту воду.
— Ой Ганнулю мила!
Де її синила?
— На межі знайшла волошки,
Та й поклала в воду трошки.
— Де ж крохмалила потому?
— У цеберку біля долу.
Покрохмалила до діла,
Щоб матуся похвалила.
— Ой Ганнулю мила!
Де ж її сушила?
— У зеленому садочку,
На мотузці, на шнурочку.
— А коли забрала,
Де її сховала?
— У світлиці, у хатині,
У новій дубовій скрині.
НАВКОЛО ВОГНИЩА
Свище вітер, мов хлопчисько,
Дим по стернях стеле низько.
Гоготить вогонь сердито:
— Щось тут пахне смаковито!
Розгорніть мерщій жарини —
Там печуться картоплини,
І великі і малі —
В чорнім попелі, в золі.
Стах розкидав жар вогнистий:
— Вже спеклася! Можна їсти!
Вузлик витягла Ягуся:
— Ось тут сіль дала матуся!
Посідали діти в коло.
— їжмо, поки не схолола!
А дівчатка не доїли,
По шматочку залишили:
Дві Ганнулі — для козулі.
Малгожатка — для телятка.
А Мариня — ще й цапку.
Будуть їсти до смаку!
ПОЗБИРАЛА ПІР'Я
Ой, крикнули гуси
З усієї сили!
Як заґелґотіли,
Високо злетіли,
Повпускали пір'я
Ядзі на подвір'я.
Позбирала Ядзя
Пір'ячка опалі.
«Гарний подарунок
Буде моїй лялі!
От візьму пір'їнки
Та й зроблю перинки,
Подушки червоні
Для моєї доні.
І собі залишу
Хоч одну пір'їнку —
Застругаю тонко,—
Мов ту волосинку.
Тим пером змалюю,
Як співають дружки.
Як у танці сваха
Вибива дрібушки.
Як музики грають,
В хаті, на помості.
Як на ляльчине весілля
Приїжджають гості».
МАЛЬОВАНА СКРИНЯ
Мальована скриня
Райдугою світить.
Малюнкам на скрині
Дивуються діти.
На зеленім полі,
Дзвоники та кашки,
Кучеряві смілки,
Золоті ромашки.
А в квітках чудисько
Витріщило очі:
— Не підходьте близько
Бо додолу скочить!
МАЛЬОВАНІ ДЗБАНКИ
А на липовій полиці —
Мальовані дзбанки:
Можна ягоди насипать
Чи налить сметанки.
Ось на цім — сорока,
Без одного ока.
А на тому — муха,
Що в сопілку дмуха.
А на тім — когутик,
Що тримає прутик.
А на іншім — оси,
Що втирають носа,
Ще й кажан безхвостий,
Що вліз бабі в хижу.
Отакі ті дзбанки —
Всім навдивовижу!
СТРАХОПУД
Страхопуд пикатий
Стоїть біля грушки,
Горобців лякає:
— А киша, злодюжки!
Горобців злякати годі —
Цвірінчать собі в городі:
— Ми тебе не боїмося!
Цвір! Цвір! Цвір!
Страхопуд за ці слівця
Злапав діда-горобця.
А за дідом злапав бабку,
Заховав обох у шапку.
Потім тітку — хап! — у жменю,
Та й запхав її в кишеню.
А племінників аж п'ять
Ніде не зміг заховать -—
Бо вони усі крізь діри
Повтікали в двір.
Страхопуд ледачий дуже —
Не латає дір!