ОКСАНА СЕНАТОВИЧ

"ШПАКИ НА КОЛЕСАХ"

Вірші, казки

Для дітей молодшого шкільного віку

за виданням: Львів, "Каменяр", 1989

— Шпаки на колесах. Дорогу шпакам!

Як мати, прошу у тривозі

усіх перестрічних від імені мам:

— Увага! Шпаки вже в дорозі.

— Чи конче потрібні колеса шпакам? —
бурчать на шпаків самоскиди.

— Потрібні, потрібні, так само, як вам,
вони ж, як і ви, непосиди!

Гальмує таксі, і водій за кермом
гукає: — Привіт вам, крилаті!
Колись у дитинстві і я був шпаком,
гасаючи на самокаті.

— Увага! Увага!— трамвай дзеленчить.
Он шпак — тротуаром за мною!
Не досить, що їде, на крилах летить,
він ще й підбігає ногою.

Аж вітер у вухах сюрчить, і дарма,
вже цей рух, цей політ не спинити.
Увага! Увага! Від імені мам
прошу:

ОБЕРЕЖНО, ДІТИ!

Діти кожного народу,
на усіх материках,
з олівцевого заводу
держать зброю у руках.

Олівцевий, кольоровий,
неабиякий завод —
бойовий, та не військовий,
повен гомону, турбот.

З олівцями на планеті
діти йдуть у бій за мир —
хто в хустинці, хто в береті,
хто в пілотці набакир.

Діти зброєю своєю
написали: “Геть війну!”
Вже малюнків галерею
спорядили не одну.

І бажання викладають
у малюнках залюбки:
хай цукерки розкидають,
а не бомби, літаки;

хай не чорні, а барвисті
на землі ростуть гриби,
не обвуглені, а в листі
на вітрах шумлять дуби...

Чи то чути гуркіт грому,
чи холодна йде зима,
на заводі бойовому
вже мільйони телеграм:

дайте дітям олівців —
висилайте поїздами,
кораблями, літаками -
кілометри, кілограми,
і на штуки —

олівців!

Скільки коштує школяр?
Не про гроші річ вестиму,
не про те,— а скільки пар
він чобіт зносив за зиму?

Що там гроші! Не його ж
купувати-продавати.
За хорошого ж — ого! —
півжиття віддати!

Заохоти з добрих слів
учневі потрібні.
Вчителі на сівачів
працею подібні.

Сіють зерна у весну -
посівбу щасливу
(не горохом об стіну)
на врожайну ниву.

“Те роби і те затям”—
сотні раз по разу.
Ні здоров'я вчителям
не шкода, ні часу.

Скільки батькових повчань
школяреві треба!
Скільки маминих зітхань:
“Що то буде з тебе?”

Скільки коштує школяр —
дорога дитина,
поки скажуть:

так, він варт
імені ЛЮДИНА!

Коли до класу на урок
приходить

наш Тарас Шевченко,
про Україну і добро
слова звучать так небуденно.

Здається, дихають слова:
“Мені тринадцятий минало...”
Весна ридала:

“Прощавай”.
Скрипів пісок за Косаралом...

І нам тринадцять. Зелен світ
шумить зеленими листками,
над нами сонця ясний квіт,
і Кобзарева пісня з нами.

Вона звучить, як гімн весні
у вільній збратаній родині.
Наш зелен світ, і ми у нім —
зелене листя України.

Тихше, вітре-вітровію,
не здіймай тут веремію!
Не клубочтесь, хмари сиві,
сиві хмари гомінливі,
тихо-мирно голубами
линьте вдаль за літаками.

Гуркотіть тихіш, машини,

шурхотіть тихіше, шини.

Тихше, вулиці!

Доми,

не вигрюкуйте дверми!

Тихше, люди!
Зупиніться,

придивіться, усміхніться:
сонце дівчинка малює,
мир і тишу всім дарує!

Для школярок шовку треба
шириною на півнеба.

Та їм шкода на обнови
тяти небо волошкове.

Хлопці з ранку до зорі
м'яч ганяли б у дворі,
кушпелою-пилюгою
вкрили б сонце над собою.

Але ж людям, людям треба,
треба сонячного неба!

А школярки всі зірки
нанизали б у разки
і ходили б у намисті
гонорові, променисті.

Але ж людям, людям треба,
треба зоряного неба!

Школярі вже й цигарки
запалили б залюбки,
у кущах собі чадили б,
ціле небо закоптили б.

Але ж неба шкода їм,
бо воно потрібне всім.

Весною у квітні, весною у квітні
зі сну потягаються липи столітні,
а саджанці-липки, бруньки у росі,
роз'їжджають в трамваях або таксі.

Ну а мандрівки весною у квітні,
якщо вже мандрівки — то кругосвітні:
он джміль в золотому вбранні, як маркіз,
довершив круг вишні енний круїз.

Весною у квітні, весною у квітні

вже обжилися шпаки перелітні.

Вже участь брали шпаки-атлети

в спортивних змаганнях на приз газети.

Весною у квітні дива несусвітні,
весною у квітні і сови привітні,
а жаби бузькам розсилають конверти
з абонементом на літні концерти.

Весною у квітні усе можливо:

випало з торби яєчко і — диво! —

на вулиці міста у квітні весною

пухнасте курчатко біжить вслід за мною.

— Швиденько вставай
і до школи збирайся.
Рухайся швидше,
не стій, а вмивайся.

— Сідай, швидше снідай,
кому я кажу!

— Хіба ви не бачите,
я вже сиджу.

Сердиться мама,
сердиться тато:

— Ти мало їси,
а говориш багато.

Учня жде школа,
батьків робота.
Шмигляє ложка
з тарілки до рота.

— Швиденько, швидко,
ще швидше!

— Угу!

Пальто застібаю
уже на бігу.

Перше травня, знає кожен,—

демонстрація-парад.

Дощ пустився йти: “А може,-

повернутися назад?

Ні, не буду повертатись,
раз рішився, то піду.
Власні рішення міняти
не годиться на ходу”.

...Дощ не став нам на заваді,
йдуть колони, як розмай.
Свято праці! На параді
дощ крокує з усіма.

Він хіба не роботяга?
Він так само трудівник!
Це ж робота, не розвага,
поливати сад, квітник.

Він змиває бруд на листі,
напуває жито в полі.
Це на честь дощу у місті
салютують парасолі.

У сльоту, і в час негоди,
і в погоду, друже мій,
серцем слухати зумій
звуки рідної природи,
звуки — дивні голоси
незвичайної краси.

Чуєш, друже мій, розмови:
з вітром листя гомонить,
з сонцем ниви і діброви,
і з озерами — блакить.

Розмовляють доли, води...
Стань, послухай, роздивись.
Мову рідної природи

розуміти серцем вчись.

Розповім вам не про Львів,
а про львівських комарів.
(Ясно, що не комарами
Львів мій знаний між містами.
Не про це моя розмова.
А от пісня “Ми зі Львова”—
скрізь, де я їх зустрічала,
тільки так мені звучала
пісня комарів).

Купу львівських комарів
(це вони у Львові купа,
а в дорозі завжди група)
я зустріла нині вранці
на вокзалі АВТО-ЛЬВІВ.

В черзі разом з комарами
я стояла за квитками,
щоб поїхати... а втім —
про це згодом розповім.

Всім відомі комарі —
ви їх всюди примічали,
де вони лиш не бували —
на Дніпрі, і на Дністрі,

на Поліссі, на Волині,
де озера сині-сині,
в місті Рівному (а там —
повна воля комарам!)

Під Херсоном на баштані
їли дині в здивуванні:
досі думали, що дині
виростають на вітрині.

На Говерлу у Карпатах
вітер виніс трьох завзятих,
хто собі цього не зичив —
над Черемошем музичив.

В Бережанах на Поділлі
їли торт на новосіллі
(ні, не в Замку, Замок досі
в громадян ремонту просить).

В Закарпатті побували,
біля Хуста їх стрічали —
чули співи комарині
у Нарцисовій долині.
І в полях на Буковині
танцювали: як тут гарно —
тепло, місячно, безхмарно!

Долітали й до Полтави —
де Полтава, а де Львів!
(Не дивуйтесь. “Ви з Полтави
чи зі Львова?”— їх питали,
хоч один раз запитали:
“Звідкіля ви?”—в комарів?).

В центрі Харкова гуділи
в довідковому бюро,
що колег двох загубили
на майдані, де метро.
(Чи один майдан у місті —
там їх сто, а може, двісті).

Ну, а в Києві бували?
Це само собою ясно —
і музеї, і спортзали,
і причали, і вокзали,

і нові, й старі квартали
знають, вивчили прекрасно.
(У столиці не бувати —
це ж себе не поважати).

Побували й на Донбасі,
у Донецьку в ощадкасі
(це львів'янин там зустрів
групу львівських комарів).
Сумніваюсь, щоб у касі —
чи в Криму, чи на Донбасі,
рівно ж, як в Золотоноші —
зацікавили їх гроші.
(Скрізь, де двері відчиняють,
комарі туди влітають.
Це кажу я так, до слова.
Не про це моя розмова).

— Що тут роблять комарі?—
я спитала в школярів
на вокзалі АВТО-ЛЬВІВ.
Засміялись школярі:

— З нами вибрались у звичну
у мандрівку туристичну

ПІЗНАВАЙ

СВІЙ РІДНИЙ КРАЙ.

— А сьогодні,— діти в сміх,—
веземо додому їх,
ми транзитом через Львів
повертаємось з столиці

у столицю комарів.

— Ви з Комарно?

— Ми з Комарно! Ми з Комарно,
там, де весело і гарно!

— Де ми тільки не бували,—
розказали школярі,—
скрізь і всюди “Ми з Комарно”
нам співали комарі.

Нині в черзі з комарами
ми стояли за квитками,
щоб поїхати туди,
де і весело і гарно,
у Комарно — а куди ж!

Ви любите, друзі,
я вірю, я знаю,—
широкий і тихий
проспект Серед Гаю.

Не бачили, кажете?
Навіть не чули?
А площі ж Берізок,
либонь, не минули?

І площа Берізок

вам навіть не снилась?

І брама Зелена

у сні й не світилась!

Й зупинки Грибної
не знаєте, діти?!
Одне тільки можу —
Ідо вас пожаліти...

Ми в ліс

позавчора

ходили всім класом.

А ви десь

удома

дрімали тим часом.

— Чому,— киває пальцем
мені моя сестра,—
стоїш і зуби сушиш?
Виходити ж пора!

— А що, уже й не можна
всміхнутися мені?
Дивись-но, два чомусики
літають у вікні.

Я що, повинен бути
надутим, як сова?
Не бійсь, не запізнюся,
виходжу вже. Бувай!

Іду собі до школи —
собі а чи комусь?
Чому “комусь”— дивуюся.
Іду собі, сміюсь.

— Чому? Чому?— чомукають
чомусики смішні.
“Чому? Чому?” Бо смішно,
бо весело мені!

— Говорить школа... Як там
наш учень дорогий?
Не видужав?... Це як так —
вмирає від нудьги?

— Повірте, чесне слово,
син знов у ліжко зліг.
Потрібен терміново
найкращий лікар Сміх.

— Вже виїхав!.. З букетом!..

Алло, готуйте чай.

Приїде у кареті

із написом “трамвай”.

Приїхав.

— Де тут хворий?
Привіт! привіт! привіт!
Роззувся — в коридорі
аж двадцять пар чобіт.

Коли вдвадцяте лікар
недужого обняв,
недужий вже не хникав,
забув, що слабував.

Сміявся, всім на втіху
порізав торт, пиріг.
В кімнаті — сміху-сміху.
Оце так лікар Сміх.

...Він ще журнал “Барвінок”
залишив:

— На, ковтай
щодня по п'ять сторінок
і сміхом запивай.

ХА-ХА!

— Ха-ха,— сміється заєць,
розказує зайцям:

— Це просто неможливо
переповісти вам.
Ви чули, щоб мисливець
від зайця утікав?
Тож слухайте.

Мисливець

йшов лісом, простував.
Йшов просто, та непросто
насправді все було:
на мене йшов— а мною
тоді аж затрясло.
Тремчу в кущах — ні звуку,
і раптом, як на злість,
під лапою моєю
суха ломака — трісь!
Я з ляку як не писну,
а він,

ха-ха,

а він:

на плечі ноги — й драла!
Я — слідом, навздогін.
Кричу йому:

— Ану

втікай, бо дожену.
Ото було сміха.

Ха-ха.

Хо-хо, у ховрахів,
хо-хо, які хороми,
а холів, а ходів!

— Хо-хо!— сказали гноми.

— Тоді живіть в хоромах цих,
ходіть по них навпомацки.

— Хо-хо!— сказали гноми,—
ці холи і хороми —
хо-хо-хороші схованки,
щоб гратись в них у хованки.

Приїхало Хіхікало —
балакало; базікало.

Якби весь день балакало —

було б ще півбіди,

якби весь день базікало —

і це ще півбіди,

якби ходило-плакало —

це також півбіди.

Але ж воно, Хіхікало,

хіхікати приїхало.

— Хі-хі! Село! Я з міста!

— А що — з одного тіста
виліплюють містян,
а з іншого селян?

— Хі-хі, я вам про місто,
а ви мені про тісто.
Бабусю! Ви глухі?
Хі-хі!

— Ви кажете полоти,
хі-хі, грядки пороти,
хі-хі, знайшли придурка,
хі-хі, я вам не курка,
щоб порпатись в грядках.
Я ж у гостях!

Хі-хі, ви ще щось кажете?
Щось треба розвантажити?
І це мені — дитині —
таскати по цеглині,
сусідам помагати,

сусідам слугувати,
і не просіть — дарма —
вже слуг давно нема!—
хіхікає-сміється.

— І що воно за птиця? —
питається сусідка,
питається сусід.

— Біда,— зітхає баба.

— Біда,— зітхає дід.

Біда, воно, біда,
але й біди шкода.
І що біді повідати?

— Ходи, бідо, обідати.

— Не погрожуй нам, будь ласка,

що покинеш, друже, нас,

нам на зло переберешся

в іншу школу, в інший клас.

Однокласниці, як оси,
налетіли:

— А хто нас
буде шарпати за коси,
як це ти робив не раз?

Хто підставить хлопцям ніжку?
Хто штурхне сусіда в бік?
Хто б сьогодні з дому кішку
аж до школи приволік?

В кішки кігті. Що це значить,—
ми вже знаєм, далебі.
Всі в зеленці, як паяци,
завдяки кому? Тобі!

Ні, шкільне життя без тебе
неможливо уявить.
За тобою в іншу школу
цілий клас перебіжить.

Що — не віриш? Все це жарти,
беремо тебе на сміх?
А скажи: хіба серйозно
ти погрожувати міг?

З Бережан до Львова
їде наша Слава:
у руках торбинка,
на плечах косинка,
бантиком вуста.
І дідусь, що справа,
дівчинку пита:

— Звідкіля ти будеш?
Звідкіля ти їдеш?
Слава каже:

— Діду,

з Бережанів їду.

— А куди?— питає
той дідусь, що зліва.

— Виїжджаю,— каже,-
до самого Львіва.

— Д-д-д,— дрижить мій братик,
як листочок у саду.

— Ти чому дрижиш?— питаю.

— Я дрижу, бо д-д-д...

— Що, дракона ти злякався
між деревами в саду?
Це гуде в деревах вітер,
не дрижи так д-д-д.

Повертаємось додому,
вже ми вдома, і тепер
розкажи, чому дрижав ти?

— Я дрижав, бо

д-д-дуже змерз.

Звідкіля ці рипи-скрипи?
Може, йдуть вони від липи —
вітер гне її в цю мить,
а вона рипить-скрипить?

Ні, надворі нині тихо,
а в квартирі, як на лихо,
вже зітхає хтось і плаче,
ні, не плаче вже, а наче
скачуть миші по столах
у рипучих чобітках.

Ні, не миші. За стіною
вже орудують пилою.
Видається, чесне слово,
стіл розпилюють на дрова.

— Що там? Хто там? Скільки вас?

— Двоє: я і контрабас.

Повернувся тато пізно,
бо заходив до Шпака.
— До шпака заходив, тату?-
перепитує дочка.

— Так, заходив,— каже тато.
Дивувалася дочка,
як це тато помістився
у будиночку шпака?

— Ти розбив!

— Ні, ти розбила!

— Ти штовхнув!

— А ти впустила!

— Ти тюхтій.

— А ти незграба.

— Баобаб!

— Ти баобаба!

Вже школярка — наче хмарка,
очі повні сліз.

Школярка
дмухає на пальчик свій.

— Обпекла?

— А ти радій!

Та школярик посмутнів:

— Я... ти вибач, не хотів,
я штовхнув.

— А я впустила.

— Я розбив.

— Це я розбила.

В гуски Пані є всі дані,
щоб літати, а вона
в білій сукні у ковбані
копошиться дотемна.

Я підходжу до ковбані
і кажу до гуски Пані:

— Паню, птаха ти чи ні?
Дай-но відповідь мені!

Паня крила піднімає

і з ковбані вибігає,

і біжить, крильми лопоче —

в небо синє знятись хоче.

Узяла розгін, підбилась,
вже ось-ось злетить. Ба, ні —
склала крила: натомилась
на доріжці на злітній.

Однієї спроби, Паню,
ще замало. Вище дзьоб!
Влазить Паня у ковбаню:
на сьогодні досить спроб.

Завтра знову політати б.

— Га-га-га!— бере розгін.
Та плачевні результати
залишаються без змін.

Важко йде навчання Пані,
важко крилами махати.
Легше дзьобом у ковбані
небо вдрузки розбивати.

В результаті: для літання
мати дані — ще замало.
Крила є, як і бажання,
а злетіти сил не стало.

Вже не виманить з ковбані
білу гуску, білу птаху.

Ось що значить у навчанні
зупинитись на півшляху.

Через голку море зойку:
хто приніс до школи голку?!

Голка в кого? Де вона?
Покарати пустуна!
Геть зі школи!
щоб не смів
заявлятись без батьків!

Дітям голка ні до чого!
Кров у когось?! Це у кого
вже поранена рука?

Діти в крик:

— Це не від голки!

— Це знайшли ми!

— І хотіли!

— Приголубить...

— їжака!!!

Сміху, а крику! Сміху, а крику!
Охи і ахи, вереск і крик
у лісі збили птахів з пантелику:
цирк на колесах! приїхав цирк!

Боксери вже б'ються, клоун сміється,
гримаси корчить.

— А цей на траві,—
шепоче на вухо шпакові синиця,—
дивись-но, стоїть він на голові!

Шпак дзьоба роззявив, забув про яєчка,
що у гніздечку грів-доглядав:

— Ти ба!— цей ковтає по два тістечка,
а той півбатона до рота упхав.

— Оце так вистава!— крякає гава.

— Ми славна орава!— летить у туман.

— Птахам і природі аж тричі "слава"!

— Ми на свободі!— б'є барабан.

Бувалі ворони, що скрізь бували,
що знають усе, злітались на крик
і дивувались:

— А ми і не знали,
що буває безплатний цирк.

З ойком “коліно” щось гепнуло в сойку,
зі страху сойка скотилась в траву:
— Такого реву, такого зойку
я ще не чула, скільки живу.

Мале сойченя у гніздечку голосить.
— Я скоро оглухну,— сопе глухар.
З криками: “Цирку вже маємо досить!”—
зривались птахи аж до хмар.

Сумні понад лісом вони кружляли.

А сови у лісі, що сплять цілі дні,
сьогодні у сні, як в гарячці, метались,
бо снилися совам кошмари страшні.

Вліз приблуда у квартиру,
там поцупив кусень сиру.

І за мить той сир ум'яв,
і на мене загарчав.

Я зловив за хвіст приблуду,
поволік його до суду,

на пустир, де поміж трав
суд поважний засідав.

Судді справу обсудили
і таке постановили:

— Тому, хто зловив приблуду
й приволік його до суду,
змайструвати халабуду,
поселити в ній приблуду,
обшкребти його від бруду.
Зрозумів усе? Приблуду
доглядати будеш?

— Буду!

— Добрий день,— кажу папузі.
А вона (від здивування?)
замість чемного вітання
виголошує тираду:

— Купиш плитку шоколаду,
купиш плитку шоколаду.

— Хоч ми з вами і не друзі,—
це вже я кажу папузі,—
як-не-як, таке вітання
викликає здивування.

Може, пташко, ви голодні,

ще не снідали сьогодні?

Вам картоплі? Чи пшона?

Може, хліба?

А вона

видає мені руладу:

— Купиш плитку шоколаду,
купиш плитку шоколаду.

— Перш ніж вийти купувати,

я вас хочу запитати,

ви не зна...

Та вона

видає мені руладу:

— Купиш плитку шоколаду,
купиш плитку шоколаду.

Обіцяла і куплю,
теж-бо ласощі люблю,
все ж — я хочу запитати:

— Де мій небіж, мій братанич,
чи надовго вибіг з хати?
Ось мій любий побіганич!
Рада бачити тебе.
Добрий день!

А мій братанич

став, і носика шкребе,
й видає мені руладу:

— Купиш плитку шоколаду?

Купиш плитку шоколаду?!

Купиш плитку шоколаду!

Холод дикий, а ще вітер,

а ще сніг — не сам, з дощем.

— Нині можна збараніти,—
плаче заєць під кущем.

Ця четвірка, ця тусовка
добереться і до вовка.

Вітер дує:

— Що нам заєць,
нащо вовк — цей лісознавець!
Нам приємніше на місці
тусуватися у місті.

Вітер дує:

— Побайдуєм
серед вулиць, серед площ.

— Перехожих понервуєм,—
шурубурять сніг і дощ.

Холод дикий у під'їзди,
у кватирки заглядав.
Сам, без дозволу і візи,
в кожну шпару проникав.

— Телефонна будка — чудо!—
тут вже хтось їм допоміг:

крізь розбиту шибку в будку
залітає з вітром сніг.

Справді, можна очманіти:
холод, вітер, сніг з дощем.
Дощ-нахаба в мене світер
вже намацав під плащем.

— І до шкіри, як захочеш,
доберешся?

— Доберусь!
Вітер сніг жбурляє в очі,
я за голову берусь:

— Може, досить бушувати?

Розумію, молодим

треба кості розім'яти,

та потрібно мати й стрим.

— Скільки можна!?—став я в позу.
Подзвоню в бюро прогнозу!

Та в бюро прогнозу нині
подзвонити я не зміг,
бо зайняв на цілу днину
телефонну будку сніг.

Я травень — сонця помічник,
я в сонця сонячний двірник,
щоденно вранці на зорі
стрічаю сонце у дворі,
кажу до нього: — В добрий час,
ласкаво просимо до нас!

Я травень — місяць-килимар,
а ще вигадник і штукар,
луги вкриваю килимами,
дружу з бездомними птахами,
в зелених килимах густих
ліплю будиночки для них.

Я травень — місяць-золотар.
Позолочу старий амбар,
нехай на сонці золотіє
старий амбар. І двір, і дім.
Хай світ старий помолодіє
під чудо-пензликом моїм.

Я травень — сонця помічник —
прапороносець і двірник:
його знамена-прапори
я піднімаю догори
і прикріпляю скрізь і всюди:
на брамах, вежах і дахах.
Радіють сонцю й травню люди —
світ майоріє в прапорах.

Підростай, мужній, дитино,
швидше крила розправляй,
бо твоя юнацька сила
і орлині дужі крила
необхідні краю вкрай.

Необхідні Батьківщині
розум твій, твоя снага.
Не барись, мужній, дитино,
і злітай увись орлино,
наша зміно дорога.

І музики, і співу
я вчилась у птахів —
у славних музикантів,
відомих співаків.
Сольфеджіо навчала
синиця молода,
а грати на сопілці
я вчилась у дрозда.
У білки лісової,
з якою я на “ти”,
домашнє господарство
я вчилася вести.
А в пасічники вивести
мені заздалегідь

увічливо дав згоду
люб'язний дід-ведмідь.
Уроки філософії
у мене вів
один із авторів
підручника про ліс —
відомий, знаменитий
професор лісу лис.
Уроки географії
вели учителі:
тямущі дикі гуси
і мудрі журавлі.
Тепер і серед ночі
я можу вам охоче
на карті показати
Балкани чи Карпати.

Наш Левко, як той солдат,

не лякається нічого,

ні кози, ні козенят,

ні кота старого,

ні упертого цапка,

ні ворони, ні шпака,

ні вівці кудлатої,

ні змії хвостатої,

ні набридливої мухи,

ні окатої ропухи,

ні електрики, ні грому,
що гуркоче і гуде,
бо маленькому Левкові
лиш десятий місяць йде.

Ганя ще не учениця,
ще не знає букв усіх,
та зуміє відрізнити
від смородини горіх.

Відрізняє дуб від граба
і ялицю від сосни.
Знає, як говорить жаба,
знає, де живуть лини.

Хоч не ходить ще до школи,
хоч вона іще маленька,
та не сплутає ніколи
з підосичником опенька.

Вовчі ягоди й калину
безпомильно розрізняє,
кожну ягоду й рослину
поіменно називає.

Від сороки і ворони
відрізняє краснопірку.
Гані вже з природознавства
можна ставити п'ятірку.

Привітався я:

— Гав-гав,

будь здоров, Іванку-друже,
та своїм вітанням дуже
я Іванка налякав.
Чом тремтиш увесь, небого,
хоч школяр ти вже, а зблід?
Досі цуцика малого
ти боїшся, а не слід.
Ще якби я був бульдогом
чи вівчаркою — а так
аж ніяк незрозумілий
твій, Іванку, переляк.
Гав-гав-гав — ти бліднеш знову,
а раз так — затям собі,
що мою собачу мову
треба вивчити тобі.
Двічі гавкну, будеш знати:
я прийшов тебе вітати.
Гавкну я разів чотири —
знай, кажу: я друг твій щирий.
А коли я гавкну п'ять раз,
значить, що прийду і завтра.
А коли я раз за разом
гавкну сто разів, затям:
це я сам
злякався.

Три бабусі і дві мами

із онуками й синами

йдуть до скверика гуляти.

Починає рахувати

наймолодша мама діток

і цукерками вгощати

всіх підряд:

п'ять цукерок — п'ять хлоп'ят.

Кожен з них цукерку взяв

і собі до рота вклав.

Три бабусі і дві мами

разом сплеснули руками:

— Що сказати треба, діти?
Але діти

(ну і діти) —
ані пари з вуст,
чути лиш цукерок хруст.
Розвели руками мами,
і бабусі вслід за ними:

— Що робити, діти, з вами
із нечемними такими?

Та хлоп'ята мовчки їли
і жували, аж сопіли.
Лиш управилися з ними,
із цукерками смачними,
задзвеніли, як дзвіночки,
їхні чисті голосочки:

— Ми вас зовсім не лякали!
Що сказати треба, знаєм,
та коли роти в роботі,—
ніяк “дякую” казати
із цукеркою у роті.

Ця Іринка, як сніжинка,
тане просто на очах.
Рученятонька в Іринки,
як стеблинки, і на днях
буде легко тій Іринці
поміститись у корзинці.

Це тому вона така,
що не хоче молока,
і не любить їсти хліб,
і не любить їсти біб,
а над супом чи борщем
аж заходиться плачем.
Навіть білий рафінад
не полиже радо.
їй би тільки шоколад
запивати лимонадом.

І коли малу Іринку
помістити у корзинку,
тільки маківка Іринки
визиратиме з корзинки.

Жила собі дуже відважна бабуся,
настільки відважна, що у садок
прокралась з онуком
і разом з онуком
наїлась зелених грушок.

Ох!

— Що з вами?—
турбуються тато і мама,—
чому вас болять животи?
А що їм казати?

— Я правду казати боюся,—
шепоче відважна бабуся.

— Вставай,— кажу,—ледащо!
А він питає:

— Нащо

вставати і вмиватись,
і їсти, і вдягатись?
О, мамою для нього,
для ледаря такого
я б не хотіла бути.

Встає він, позіхає,
півдня штанці вдягає,
і сам, хоч вже великий,
не взує черевики.

О ні, для нього дідом,
ні татом, ні сусідом
я б не хотіла бути.

Ворони ні сороки
не вижене з толоки.
Він навіть кошеняти
не хоче наздогнати.
Ледащо, ну й ледащо!
Не хочеться нізащо
з ним гратися у жмурки.

Квітне в полі конюшина.
Йде бригада мурашина.
Ця бригада автостраду
прокладає у житах,
через поле і леваду —
автостраду для великих
і малесеньких комах.

Поки буде прокладати
автостраду на землі,
тій бригаді пригравати
і на скрипках, і на трубах
будуть оси і джмелі.

Автострадою тією

тільки жвава, працьовита

комашня і мурашня
буде їздити, ходити
і кататися щодня.

Там не стрінеш лінюхів
ні повільних слимаків...

Крок за кроком на поляні
стадо попасом бреде,
так, як на кіноекрані,
стиха кадр за кадром йде.

Раптом хтозна відкіля
появилось тут хлоп'я,
і на нього круторого
навіжений,
мов з арени,
з ревом кинувся бугай.
Ай!

А поляна рівна, гола.
Що робити? Що робить?
Лиш однісінька тополя
край поляни височить.

І хлоп'я те без підказу,
без роздумувань, одразу

раз!— і в ноги—

два!— і вже
на тополі опинилось,
наче лазити училось
по деревах в шимпанзе.

Лиш тоді, коли стемніє,
долі спуститься воно.

— Ну й пригода!— порадіє.—
Як у справжньому кіно.

Дрізд хвалився на весь ліс:

— Ну й красивий в мене ніс,
кращого ніхто не має,
кращих просто не буває!

Як почув те качконіс,
розсміявся в ніс дроздові:

— Ось у мене ніс так ніс!—
як лопата наготові.

Тут орел махнув крилом:

— Ніс мій гострий і загнутий,
ось таким повинен бути,
як у мене, ніс — гачком.

Заклектав лелека:

— Що ти,
не годиться твій гачок,

ніс потрібний для роботи
значно довший — як дрючок.

Сойка ойкнула:

— Дозвольте
і мені своє сказати —
можна носом ніс назвати
лиш тоді, коли він жовтий.

Вітер ворона надніс,
ворон каркнув на весь ліс:
— Має бути чорним ніс!
Тільки чорний — справжній ніс!

Дрізд на всіх дивився косо
й некрасиво шморгав носом.

Аяй-яй!

Кріт — великий скупердяй:

сам у потемках обідав,

сам вечеряв,

снідав сам.

Аяй-яй!

Скупердяєва нора
повна всякого добра.
І не соромно йому
все з'їдати одному?

Міг би з нами —
горобцями —
поділитися харчами.

А не скніти наодинці
в темноті.

їсти завжди веселіше
у гурті!

Він туристом нарядився
і в дорогу спорядився:
на краватці в нього кобра,
на плечі спортивна торба
з написом “пардон-мерсі”.
На подвір'я нині зранку
він під'їхав на таксі.

І одразу, просто з моста,
прогудів:

— Стрічайте гостя!
Я прибув не впорожні —
торба грошей при мені.
Тож негайно — за оплату —
піднайміть мені кімнату
з вікнами і сходами,
з усіма вигодами.

На мансарді павучок
вже дає йому куток,
зручне сідало — гусак,
шпак — гніздечко-особняк,
а хатинку з перламутру
(без оплати, а за так)
запропонував слимак.

Всі піклуються про нього,
про туриста дорогого.
Проявляє хто як може
у гостинності свій хист,
щоб на когось, боронь боже,
не образився турист.

Лиш одна бджола його
розглядала з недовір'ям.
Покружлявши над подвір'ям,
розсміялася:

— Хо-хо! —
знаю, що ти за особа,
не турист, а трутень ти!
Дармоїдище-нероба!

Полічу я до п'яти:
раз, два, три, чотири, п'ять —
і за шкірку трутня хвать:
— Геть!

Портрети малювали
малята-дошкільнята.
Ніхто в співавтори
не брав собі ні брата,
ні старшої сестри.
Самі намалювали,
на виставку прислали.
Тому кажу зарання:
чекає вас на виставці
і сміх, і здивування.

Вхідні квитки: три посмішки,
один ласкавий погляд,
і просимо

на ОГЛЯД.

ПЕРША МАМА

трішки схожа на солдата

чи на велетня-гімнаста:

десять гудзиків бляшаних

і лампаси для прикраси

на мундирі носить мама.

П'яти вкупі, руки в боки —

в мами дуже строга міна,

ніби щойно

добре висварила сина

за невивчені уроки.

ДРУГА МАМА —

справжня дама:

у перлистому намисті,

у сріблистому манто.

Два годинники на руку

не забула начепити,

а браслетів, мабуть, сто.

Білі туфельки у мами

з каблучками-олівцями,

жовтий шарф, як в каченяти,

і настільки широчезний

в мами-дами капелюх,

що у двері не пропхати.

ТРЕТЯ МАМА —

як усі на світі мами —

із очима і вустами.

Має мама ніс і брови,

має руки, на яких

по сім-вісім різних пальців,

переважно голубих.

Тільки в мами ніг немає!

А хто знає,

може, мама

у воді стоїть, а може,

на коліна мама стала

і стоїть отак — хто знає?

Попри все оте вона

пречудова. Слів немає!

ЧЕТВЕРТА МАМА

Два вуха у мами,

два ока глибокі,

дві рожеві щоки,

дві руки.

Та з причин невідомих

вона, як лелека,

стоїть на одній нозі.

На дорозі стоїть в пилюзі,

а дорога додому далека,

і щоб мамі додому дійти,

не зашпортавшись і не упавши,

хтось мусить її повести.

П'ЯТА МАМА,

як Дюймовочка, маленька,

і на ній

коротесенька сукенка

до колін.

В мами сині оченята,

як у ляльки, рученята,

бант-метелик у волоссі.

Лиш торбинку мама носить

шириною з класну дошку,

і грубезну парасолю,

висотою із тополю.

ШОСТА МАМА
В мами сукня голуба
і коса красива, руса,
тільки замість губ у мами

два червоні вуса.
(Бо художниця мала
необачно пролила
на малюнок фарбу).
І тепер у мами вигляд
дуже-дуже незавидний.
Не підходять, звісно, їй
запорізькі пишні вуса.
Все ж рятують маму сукня
і коса красива руса.

СЬОМА МАМА

іде

і на повідку

начебто кішку веде,

а дуже можливо, що лева.

Бо грива

у звіра на повідку —

справжнісінька лев'яча грива

(помилка можлива:

художник без досвіду —

сплутав знічев'я

з кішкою лева).

А може, а може, це аніяка

не кішка і зовсім не лев,

а звичайний

гривастий рудий собака.

Словом:

мама іде

і на повідку

звіра якогось веде.

ДО

З дому на дощик
вибіг наш котик.
Дощик і котик
мокрі на дотик.

Плаче ридма рева,
бо злякався лева.

— Не реви, будь ласка,
то левина маска.

Місяць у місті

свиту замовляє.
З Місяця кравчик

мірочку знімає.
Буде пошита

свита аж за місяць.

— Чому аж за місяць?—

питається Місяць.
ФА

Фарбували фарби двері,
сфарбувались до вечері.
Хочуть їсти-пригощатись,
хочуть фантиками гратись.

Соль коротке, як пароль.
Як візьму я ноту СОЛЬ,
СОЛЬ повторить соловей
і покличе в сад дітей.
ЛЯ

Курка кудкудакала,
лялька ля-ля-лякала.

Сірників сімейка ціла

у коробці торохтіла:

— Ні в неділю, ні у будень

з дітьми гратися не будем!

ДІВЧИНКА ДО

ДО писала слово “сад”,
слово “квіти” і згадала,
що нестиглий виноград
у саду зірвала.
ДО нестиглий виноград
віднесла назад у сад.

Поки ДО допише “сад”
і допише “квіти”,

недозрілий виноград
встигне додозріти.

Каже РЕ:

— Речу, до речі,
пресмачні ці речі-печі.

Ну й смішна вона — ця РЕ,
скрізь, де може, тиче РЕ.
Вже й шипшину ечі-печі
називає речі-печі.

Вийшла з лісу МІ на шлях
й прочитала по складах
обіч шляху напис МІ-СТО,
повторила ще раз МІ-СТО,
І пішла з тим: МІ-СТО-МІ-СТО —
спотикнулась -МІ-СТО-МІ-
і беркицьнулась -СТО-МІ-

-ОЙ-СТО-МІ-СТО-МІ-СТО-МІ...
Запитала в себе МІ:

— Що там — МІСТО чи 100 МІ?

ФА виспівувала: фа-

фа-фа-фа!..
По ФАалки в ліс прийшФА!

тих ФАалок так шукала,
що фіалки потоптала.

Без фіалок в лісі темно,
фе-фе-фе!— як неприємно!

СОЛЬ усе, що має,
сольним називає:

сольна книжка,

сольний смик,

сольне ліжко

й черевик —
не один, а, звісно, два,
в мене сольні обидва!

— В мене,— каже горда СОЛЬ,-
навіть сольна парасоль!

ПОДРУЖКИ СІ І ЛЯ

Скрізь де СІ, там і ЛЯ.
Біля СІ присіла ЛЯ:
хай везе вже від СІ ЛЯ
не таксі, а таксіЛЯ!

Джміль жужукає: — Жу-жу,
я кажу тобі, кажу,
брате-джмелю, був я в місті,
в місті тиждень був-пробув,
і не просто був — на рідкість
ким я тільки там не був:
пасажиром у трамваї,
у театрі глядачем,
слухачем в аероклубі,
у кафе споживачем.

Скрізь і всюди мій приліт
викликав аплодисменти.
Признаюсь: були моменти,
що мені крутився світ.

Там за мене ледь не бились,
і зі мною — із джмелем —
всі носились, так носились —
більше, ніж із королем.

Тиждень жив я там, літав,
а води й не куштував,
тільки соки і настої —
тонізуючі напої.

Ночував я у готелі,

не згадаю — чи на стелі,

чи в постелі — бо щоднини

після тої літанини
у вікно я залітав,
падав з крил і засинав.

З ранку раннього за мною

учні бігали юрбою

з криком “ух!”, як на футболі.

В класі сам директор школи

брав мене під окуляр,

ухав: “Справжній екземпляр!”

А в музеї, чуєш брате,
міг я стати експонатом.
Чуєш: легше їм чужого
стрінуть в місті короля,
ніж такого ось живого
симпатичного джмеля.

— Е,— кажу їм, брате-джмелю,-

утечу я із музею.

Я не стану експонатом,

ні гравцем, ні екземпляром.

І не буду пасажиром —

джміль — джмелем —

аж ніяк споживачем

джміль не буде, бо джмелеві

бути хочеться джмелем:

воду пити, мед збирати,

і гудіти, і літати

на роздоллі серед поля —

там, де воля! воля! воля!

1

НЛО НЛО
НЛО

чи то блюдцем чи діжею
пролітало над землею
над гаями пролітало
і тарілка не тарілка
і макітра не макітра
словом НЛО

О-йо-йой!

В Зеленгаї зсув по фазі,
зміни в просторі і часі.
Чорний дрізд застряв на фразі:

— Я наразі,

я наразі...
Що “наразі”— не сказав.

Засміялись дрозденята:
— Що за манія у тата
повторяти, говорити
щось одне по сто разів?!
Ось і маємо вже: діти
розумніші від батьків.

2

У дроздихи що не день —
як не кашель, то мігрень.
Мусить йти до дятла. Дятел
дасть пілюлю, хай гірку,
допоможе їй...

— Ку-ку!

Дятел в школі вихователь,
пугач лікарем тепер! —
закукукали зозулі,—
ми медсестрами, а пугач
лікар-ФІТОтерапевт,
тра-ва-ми він лі-ку-ку-є,
а пілюль не практикує.
Нині зранку він — ку-ку!—
полетів ген за ріку
до трьох сосен на Поділля
поназбирувати зілля.

Розкричалася дроздиха:

— З вами тут доскочиш лиха,

навіть людської пілюлі

не допросишся в зозулі,

щоб ковтнути перед сном...

Вдома голову дроздиха

обв'язала рушником.

3

В школі змін, а змін, а змін

ворон,

що собі не ворог,

був директором лісгоспу,

а тепер у школі він —

просто з мосту —

і завгосп, і завуч, і
викладає фізкультуру,
дбає про мускулатуру.
Повним ходом йде
виховання — від вмивання,
обтирання і вдягання —
через самопочування
аж до ночі, до спання —
і так щодня.

Більше руху! Більше спорту!

Корту вам?
Нате корт
перший сорт!

Або самбо,

або штанга:

що завгодно вибирай,
прославляй Зеленгай!

Дрозденята

(це вони для мами й тата

милі діти-дрозденята)

в школі вже вони дрозди —

дужі хлопці хоч куди.

Штангу в дзьоб —

і від рання до смеркання
тренування, тренування
на помості.

Вдома вже вони, як гості.
Прилітають:

— Кар! Ура!
Золота у нас пор-р-ра!
Гляньте:

біцепси у нас

екстра-клас.

Нас учитель ворон хвалить,
нам учитель ворон радить
присвятитись спорту повністю,
як присвятимось, то кожен
чемпіоном стати зможе.
Тато-дрізд сопе:— Не раджу,
я не раджу,
я не раджу.

Мама крилами розводить:
— Теж мені ці заборони.
спорт нікому не зашкодить,
їжте кашу, чемпіони.

4

— Де журнал “Краса і мода”?

Ще сьогодні тут лежав!

Ах, це татова робота,

в інше місце перекр-р-рав.

— Як це, доню, зрозуміти?—
тато-дятел запитав.—
Ти не вмієш розрізнити
перекрає і переклав?

— А яка різниця, пре...—
схаменулася,— не тре-

— ба!— сміється братик-дятлик,—

впав їй в око юний дрізд

(перед ним вона скік-скік,
він й не гляне в її бік),

тож вона давай спихати

на своїх домашніх злість.

— Ти не каркай, дітвор-р-ра!

— Я не каркаю ніколи,
хто вже каркає у школі,
так це ти — моя сестра,
тенісистка-вертихвістка.

— Тихо, діти, не сваріться.

— Тату, йду на тренування,
а відтак на вшанування
ювіляра. Ви прийдете?

— Я прийду, авжеж, але ж,
доню, вислухай два слова:
а з літанням, доню, як?

— Про яке літання мова?

Про витання в небесах?

Що не бачила я в небі?

Так літати — без потреби!

Що ви, предк... ой стар... ой тату,

ви ще птах старої дати,

з вас сміються в школі, тату,

кажуть, ви не вихователь,

а прискіпка-обиватель.

5

На лінійку у дворі

шикувались школярі:

солов'ята, дятленята,

ластів'ята, дрозденята...

Мами, тата — збоку, збоку,
не підходьте ближче й кроку!

Шикувались у ряди

юні сови і дрозди.

Сови лупали очима,
наковтались в душі мила,
позіхали крадькома —
жаль, подушечок нема.

Підлетіли ластівки

і дрозди — два юнаки,

з них один став трішки боком,

на дятлинку кидав оком.

У дятлинки — кар!— сюрприз,
два разки намиста — приз
(міс по тенісу й красі,
за це ворону мерсі).

Всі зібрались, як сім'я,

вшанувати солов'я.

Ворон в чорному костюмі,

при краватці, з мегафоном,

ставши перед мікрофоном,

випнув груди і сказав:

— Тут, в уривчастій задумі...

(кар, простіть, не так сказав)

тут, в бездум'ї урочистім...

(кар, заплутався геть-чисто).
Врешті каркнув тричі “кар!”:

— Хай живе наш ювіляр,
відтепер —
пенсіонер.

Ювілярові на радість
почеплю медаль “За старість”.
Ворон вимкнув мікрофон
і відклав свій мегафон.

Соловей від здивування

аж присів —

онімів.

Чорний дрізд почав із фрази:

— Ми наразі,

ми наразі,—

дятел фразу підхопив:

— Ще не зсунулись по фазі,
при своєму ще умі!

Ворон каркнув:
При умі — не при умі —
але ж Я тут при кермі.
Всі мене тут поважають,
навіть лікар Зеленгаю
сам зі мною вже вітався.

Пугач-учень засміявся:

— Тато довго відмивався
від його крилостискання.

Ворон каркнув в мікрофон:

— Є-не-е ще запитання!

При такому є в мене

оголошення дрібне:

щоб піднять навчальний рівень,

я наказую віднині

відмінить уроки співів.

З криком:

— Кар! Ура! Пора!—
розліталась дітвора.
Сович ухав:

— Як я рад —
двійка з музики і співу
зіпсувала б атестат!

Засміялись ластівки

(без кар-кар, а навпаки):

— Радий, бо тобі, сопухо,
наступив ведмідь на вухо.

— Наступив-не-наступив,—
юний дрізд крильми забив,—
кар-кар-кар, нема різниці,
чи малини чи суниці —

аби в дзьоб,
чи осики чи ялиці —

аби стовп,

тьох-тьох-тьох чи кар-кар-кар —

аби в лоб!

6

Юний дрізд — вгору хвіст —

вийшов дрізд на поміст.

Дрізд штангіст. У дзьобі штанга

(в дзьобі маминім троянда,

щоб вітати переможця).

Але раптом — що це? Що це?—

юний дрізд

кинув штангу на поміст,

і почав, почав, почав —

дзьобом чухатись почав

під одним крилом, і другим,

і на спині, і на грудях.

Ворон:

— Кар! Перестань,
дурню, чухатись на людях!
В крик дроздиха:

— Де троянда?
Вже троянду з'їла банда!
— Що за банда? Звідки банда?-
дятел вийняв окуляри,—
справді, банда. Їх тут хмари!
Діти, швидко від ялиці!
Всі метнулись під осики,
їм, звичайно, без різниці,
де ялиці, де осики.
Писк і зойк:

— Ой-йо-йой!
Ворон каркнув сам до себе:

— По-англійськи змитись треба.
Без “прощайте”, без “гуд бай”
він покинув Зеленгай.

ОЛО ОЛО
ОЛО

НЛО супроти нього —
нуль, ніщо!

1

ОЛО

блискавично, на очах

форми змінює.
О жах!

То, як хмара, розпилилось,
то в клубок великий збилось,
то у формі блискавиці
кульової

прокотилось
по траві, і всі суниці —
з листям, квітом і травою —
прихопило зі собою.

ОЛО —

Що це, що?

Дятел

абревіатуру

“так-так-тук”— розшифрував:

Опізнав

Літальний

Об'єкт.

“Так-так-тук”, а в тім об'єкті
добрі субчики-суб'єкти,
це не мухи, не хрущі,
а кліщі, кліщі, кліщі.

Сович в крик: