Чималий у яру ставок,
Зелений по горі садок,
Й верби, й тополі,
Й вётряки на полё.

***

Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
Й на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зострічають...

Вітер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою;
Пливе човен по Дунаю
Один за водою...

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Поміж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.

***
Над Дніпровою сагою
Стоїть явір між лозою,
Між лозою з ялиною,
З червоною калиною.

Дніпро беріг риє-риє,
Яворові корінь миє.
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той зажурився.

 

Червоний місяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
І ніби гори оживають.
Дуби з діброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
І пугач пуга, і сова
З-під стріхи в поле вилітає.

***
Світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою.

 

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась.

Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синіє ;
За могилою могила,
А там - тільки мріє .
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає.

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє.
Сине море звірюкою
То стогне, то виє.
Дніпра гирло затопило.
"Ануте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає -
Ходім погуляти!"
Висипали запорожці -
Лиман човни вкрили.
"Грай же, море!" заспівали -
Запінились хвилі.
Кругом хвилі як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тільки й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
 

Сонце гріє, вітер віє 
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, -
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
 

Ой діброве, темний гаю!
Тебе одягає
Тричі на рік... Багатого
Собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом, -
Аж сам собі дивується
На свою діброву...
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Візьме її та й огорне
В ризу золотую
І сповиє дорогою
Білою габою, -
Та й спать ляже, втомившися
Турбою такою.

 

Попід горою, яром, долом,
Мов ті діди високочолі,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби вряд,
Ставок під кригою в неволі
І ополонка - воду брать...
Мов покотьоло червоніє,
Крізь хмару - сонце зайнялось.
Надувся вітер; як повіє  -
Нема нічого: скрізь біліє...
Та тільки лісом загуло.
Реве, свище завірюха.
По лісу завило;
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.
 

І барвинком, і рутою,
І рястом квітчає
Весна землю, мов дівчину
В зеленому гаї...

***

Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо,любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Почула дівчина,
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.