ЛЕСЯ УКРАЇНКА "Плине білий човник"

за виданням "Веселки", Київ, 1987

ТІШСЯ, ДИТИНО
ТІШСЯ, ДИТИНО, ПОКИ ЩЕ МАЛЕНЬКА,
ТИ Ж БО ЖИВЕШ НАВЕСНІ,
ЩЕ ТВОЯ ДУМКА ЛІТАЄ ЛЕГЕНЬКО,
ЩЕ ТВОЇ МРІЇ ЯСНІ.
МРІЯ ПОЛИНЕ ІЗ ДУМКОЮ ВКУПЦІ
ГЕТЬ У ДАЛЕКІ СВІТА,—
КРИЛ НЕ ВТИНАЙ СИЗОКРИЛІЙ ГОЛУБЦІ,
ХАЙ ВОНА ВІЛЬНО ЛІТА.

СТРУМОК
З ГІР НА ДОЛИНУ
БІЖУ, СТРИБАЮ, РИНУ!
МІСТОЧКИ ЗБИВАЮ,
ВСІ ГРЕБЕЛЬКИ ЗРИВАЮ,
ВСІ ГАТКИ, ВСІ ЗАПРУДИ,
ЩО ЗАГАТИЛИ ЛЮДИ,—
БО ВЕСНЯНА ВОДА,
ЯК ВОЛЯ, МОЛОДА!

ВЕСНА
ВЖЕ Й СОН-ТРАВА ПЕРЕЦВІТАТИ СТАЛА.
ОТ-ОТ ЗОЗУЛЬКА МАСЛЕЧКО СКОЛОТИТЬ,
В ЧЕРВОНІ ЧЕРЕВИЧКИ УБЕРЕТЬСЯ
І ЛЮДЯМ ОДМІРЯТИМЕ ЛІТА.
ВЖЕ З ВИРІЮ ПОПРИЛІТАЛИ ГОСТІ.
ОН ЖОВТИМИ ПУШИНКАМИ ВЖЕ ПЛАВАЮТЬ
НА ЧИСТІМ ПЛЕСІ КАЧЕНЯТА ДИКІ.

НА ЗЕЛЕНОМУ ГОРБОЧКУ
НА ЗЕЛЕНОМУ ГОРБОЧКУ,
У ВИШНЕВОМУ САДОЧКУ,
ПРИТУЛИЛАСЯ ХАТИНКА,
МОВ МАЛЕНЬКАЯ ДИТИНКА
СТИХА ВИЙШЛА ВИГЛЯДАТИ,
ЧИ НЕ ВИЙДЕ ЇЇ МАТИ.
І ДО БІЛОЇ ХАТИНКИ,
НЕМОВ МАТИ ДО ДИТИНКИ,
ВИЙШЛО СОНЦЕ, ЗАСВІТИЛО
І ХАТИНКУ ЗВЕСЕЛИЛО.
ОН ЯРОЧКИ ЗЕЛЕНЕНЬКІ
ОН ЯРОЧКИ ЗЕЛЕНЕНЬКІ,
СТЕЖЕЧКИ НА НИХ МАЛЕНЬКІ,
ПЕРЕВИТІ, МОВ СТРІЧЕЧКИ,
ЗБІГАЮТЬСЯ ДО РІЧЕЧКИ,
РІЧКА ПЛИНЕ, БЕРЕГ РВУЧИ,
ДАЛІ, ДАЛІ ПОПІД КРУЧІ...

ВИШЕНЬКИ
ПОБЛИСКУЮТЬ ЧЕРЕШЕНЬКИ
В ЛИСТІ ЗЕЛЕНЕНЬКІМ,
ЧЕРЕШЕНЬКИ ВАБЛЯТЬ ОЧІ
ДІТОЧКАМ МАЛЕНЬКИМ:
ДІВЧАТОЧКО Й ХЛОП'ЯТОЧКО
ПІД ДЕРЕВЦЕМ СКАЧУТЬ,
ПРОСТЯГАЮТЬ РУЧЕНЯТА,
ТА МАЛО НЕ ПЛАЧУТЬ.
РАДІ Б ВИШНЮ З'ЇСТИ,
ТА ВИСОКО ЛІЗТИ,
ОЙ, РАДІ Б ЗІРВАТИ,
ТА ГОДІ ДІСТАТИ!
«ОЙ ВИШЕНЬКИ-ЧЕРЕШЕНЬКИ,
ЧЕРВОНІЇ, СПІЛІ,
ЧОГО Ж БО ВИ ТАК ВИСОКО
ВИРОСЛИ НА ГІЛЛІ!»
«ОЙ, ТОГО МИ ТАК ВИСОКО
ВИРОСЛИ НА ГІЛЛІ,—
ЯКБИ ЗРОСЛИ НИЗЕСЕНЬКО,
ЧИ ТО Ж БИ ДОСПІЛИ?»

ТО БУЛА ТИХА НІЧ ЧАРІВНИЦЯ
ТО БУЛА ТИХА НІЧ ЧАРІВНИЦЯ,
ПОКРИВАЛОМ СПОКІЙНИМ, ШИРОКИМ
ПРОСТЕЛИЛАСЬ ВОНА НАД СЕЛОМ,
ПРОКИДАЛАСЬ КРАЙ НЕБА ЗІРНИЦЯ,
МОВ НАД ОЗЕРОМ ТИХИМ, ГЛИБОКИМ
ЛЕБІДЬ СПЛЕСКУВАВ БІЛИМ КРИЛОМ.

ПЛИНЕ БІЛИЙ ЧОВНИК
ПЛИНЕ БІЛИЙ ЧОВНИК, ХВИЛЕЧКА КОЛИШЕ,
ХВИЛЕЧКА ГОЙДАЄ;
ПЛИНЕ БІЛИЙ ЧОВНИК, ВІТЕР ЛЕДВЕ ДИШЕ,
ЛЕДВЕ ПОВІВАЄ.
БІЛІЇ ХМАРИНКИ, ЛЕБЕДИНІ КРИЛА
УГОРІ ГУЛЯЮТЬ,
ДОВГОЮ СЯГОЮ, ЩО ЗОРЮ ПОКРИЛА,
МІСЯЦЯ СЯГАЮТЬ.
МІСЯЧЕНЬКО СВІТЛО, І РОЖЕВЕ Й СРІБНЕ,
КИДА-РОЗСИПАЄ,
І РЯХТИТЬ, І СЯЄ СВІТЛО ТЕЄ ДРІБНЕ,
ЯК ВОГОНЬ ПАЛАЄ.

ТИША МОРСЬКА
ТИША В МОРІ... ЛЕДВЕ-ЛЕДВЕ
КОЛИХАЄ МОРЕ ХВИЛІ;
НЕ КОЛИШУТЬСЯ ОД ВІТРУ
НА ЧОВНАХ ВІТРИЛА БІЛІ.
З ТИХИМ ПЛЕСКОТОМ НА БЕРЕГ
РИНЕ ХВИЛЕЧКА ПЕРЛИСТА;
ПРАВИТЬ ХТОСЬ МАЛИМ ЧОВЕНЦЕМ,-
В'ЄТЬСЯ СТЕЖЕЧКА ЗЛОТИСТА.
ПРАВИТЬ ХТОСЬ МАЛИМ ЧОВЕНЦЕМ,
СТИХА ВЕСЛА ПІДІЙМАЄ,
І ЗДАЄТЬСЯ, ЩО З ВЕСЕЛЬЦЯ
ЩИРЕ ЗОЛОТО СПАДАЄ.
ЯК БИ Я ТЕПЕР ХОТІЛА
У МАЛЕ ЧОВЕНЦЕ СІСТИ
І ДАЛЕКО НА СХІД СОНЦЯ
ЗОЛОТИМ ШЛЯХОМ ПРОПЛИСТИ!

ВЖЕ СОНЕЧКО В МОРЕ СІДА
ВЖЕ СОНЕЧКО В МОРЕ СІДА;
У ТИХОМУ МОРІ ТЕМНІЄ;
ПРОЗОРА, ГЛИБОКА ВОДА,
НЕМОВ ОКСАМИТ, ЗЕЛЕНІЄ.
НА ХВИЛЯХ ЗЕЛЕНИХ ТРЕМТЯТЬ
ЧЕРВОНІЇ ІСКРИ БЛИСКУЧІ
І ЯСНИМ ОГНЕМ МИГОТЯТЬ,
МОВ БЛИСКАВКА З ТЕМНОЇ ТУЧІ.
А ДЕ КОРАБЕЛЬ НАШ ПРОБІГ,
ДОРОГА ТАМ ДОВГА Й ШИРОКА
БІЛІЄ, ЯК МАРМУР, ЯК СНІГ,
І ЛЕДВЕ ПРИМІТКО ДЛЯ ОКА
РОЖЕВІЄ ПІНИСТИЙ КРАЙ;
ТО ІСКРА ЗАБЛИСНЕ, ТО ЗГАСНЕ.
ОСЬ ПРОМІНЬ ОСТАННІЙ!.. ПРОЩАЙ,
ВЕСЕЛЕЄ СОНЕЧКО ЯСНЕ!

ПЛАЧ ПОЛЬОВОЇ РУСАЛКИ
УЖЕ Ж МЕНЕ ПОШАРПАНО,
ВСІ КВІТОНЬКИ ЗАГАРБАНО,
ВСІ КВІТОНЬКИ-ЗІРНИЧЕНЬКИ
ГЕТЬ ВИРВАНО З ПШЕНИЧЕНЬКИ!
МАК МІЙ ЖАРОМ ЧЕРВОНІВ,
А ТЕПЕР ВІН ПОЧОРНІВ,
НАЧЕ КРІВЦЯ ПРОЛИЛАСЯ,
В БОРОЗЕНЦІ ЗАПЕКЛАСЯ...

ЛІТО КРАСНЕЄ МИНУЛО
ЛІТО КРАСНЕЄ МИНУЛО,
СНІГ ЛЕЖИТЬ НА ПОЛІ;
ДІТИ З ХАТИ ВИГЛЯДАЮТЬ
В ВІКНА... ШКОДА ВОЛІ!
ДІТИ НУДЯТЬСЯ В ХАТИНІ,
НУДЯТЬ, НАРІКАЮТЬ:
«І НАЩО ЗИМА ТА ЛЮТА?» —
ВСЕ ВОНИ ПИТАЮТЬ.
«ОН ВСЕ ПОЛЕ СНІГ ЗАВІЯВ,
ХОЧ НЕ ЙДИ ІЗ ХАТИ!
У ЗАМКНУТІ ДИВИСЬ ВІКНА,
НІДЕ Й ПОГУЛЯТИ!
СНІГ З МОРОЗОМ ПОМОРОЗИВ
ВСІ НА ПОЛІ КВІТИ...
ДЕСЬ ЗИМА ТА НЕ СКІНЧИТЬСЯ!)
НАРІКАЮТЬ ДІТИ.
— ЖДІТЕ, ЖДІТЕ, ЛЮБІ ДІТИ!
ЛІТО ЗНОВ ПРИЛИНЕ,
ПРИЙДЕ МИЛА ГОДИНОНЬКА,
ЯК ЗИМА ТА ЗГИНЕ;
І ЗАКВІТНЕ ВАШЕ ПОЛЕ
І ЗАЗЕЛЕНІЄ,—
ЗНОВ ЙОГО ВЕСНА ПРЕКРАСНА
КВІТОЧКАМИ ВКРИЄ.

МАМО, ІДЕ ВЖЕ ЗИМА
«МАМО, ІДЕ ВЖЕ ЗИМА,
СНІГОМ ТРАВИЦЮ ВКРИВАЄ,
В ГАЮ ПТАШОК ВЖЕ НЕМА...
МАМО, ЧИ КОЖНА ПТАШИНА
В ВИРІЙ НА ЗИМУ ЛІТАЄ?» —
В МАМИ СПИТАЛА ДИТИНА.
— НІ, НЕ КОЖНА,— ОДКАЗУЄ МАТИ,—
ОНДЕ, БАЧИШ, ПТАШИНА СИВЕНЬКА
СКАЧЕ ШВИДКО ОТАМ БІЛЯ ХАТИ?
ЩЕ ЗОСТАЛАСЬ ПТАШИНА МАЛЕНЬКА!
«ЧОМ ЖЕ ВОНА НЕ ВТІКА?
НАЩО МОРОЗУ ЧЕКА?»
— НЕ БОЇТЬСЯ МОРОЗУ ВОНА,
НЕ ПОКИНЕ КРАЇНИ РІДНОЇ,
НЕ БОЇТЬСЯ ЗИМИ НАВІСНОЇ.
ЖДЕ, ЩО ЗНОВУ ПРИЛИНЕ ВЕСНА.
«МАМО! ТІ СИВІ ПТАШКИ
СМІЛИВІ, ПЕВНЕ, ЩЕ Й ДУЖЕ,
ЧИ ТО БЕЗПЕЧНІ ТАКІ,—
ЧУЄШ, ЦВІРІНЬКАЮТЬ ТАК,
ДЕСЬ ЇМ ПРО ЗИМУ БАЙДУЖЕ!
БАЧ— РОЗЦВІРІНЬКАЛИСЬ ЯК!»
— НЕ БАЙДУЖЕ ТІЙ ПТАШЦІ, МІЙ СИНКУ,
МУСИТЬ ПТАШКА МАЛЕСЕНЬКА ДБАТИ,
ДЕ Б ВОДИЦІ ДІСТАТИ КРАПЛИНКУ,
ДЕ Б ПІД СНІГОМ ПОЖИВКУ ШУКАТИ.
«НАЩО Ж СПІВАЄ? ЧУДНА!
КРАЩЕ Б ШУКАЛА ЗЕРНА!»
— СПІВ ПТАШИНІ ПОТІХА ОДНА,—
ХОЧ ГОЛОДНА, СПІВА ВЕСЕЛЕНЬКО,
РОЗВАЖАЄ ПТАШИНЕ СЕРДЕНЬКО,
ЖДЕ, ЩО ЗНОВУ ПРИЛИНЕ ВЕСНА!

ЯК ДИТИНОЮ БУВАЛО
ЯК ДИТИНОЮ БУВАЛО
УПАДУ СОБІ НА ЛИХО,
ТО ХОЧ В СЕРЦЕ БІЛЬ ДОХОДИВ,
Я СОБІ ВСТАВАЛА ТИХО.
«ЩО БОЛИТЬ?» — МЕНЕ ПИТАЛИ,
АЛЕ Я НЕ ПРИЗНАВАЛАСЬ,—
Я БУЛА МАЛОЮ ГОРДА —
ЩОБ НЕ ПЛАКАТЬ, Я СМІЯЛАСЬ.

КОЛИСКОВА
МІСЯЦЬ ЯСНЕСЕНЬКИЙ
ПРОМІНЬ ТИХЕСЕНЬКИЙ
КИНУВ ДО НАС.
СПИ, МІЙ МАЛЕСЕНЬКИЙ!
ПІЗНІЙ-БО ЧАС.
ЛЮБО ТИ СПАТИМЕШ,
ПОКИ НЕ ЗНАТИМЕШ,
ЩО ТО ПЕЧАЛЬ;
ХУТКО ПРИЙМАТИМЕШ
ЛИХО ТА ЖАЛЬ.
СОРОМ ХИЛИТИСЯ,
ДОЛІ КОРИТИСЯ:
ЧАС ТВІЙ ПРИЙДЕ
З ДОЛЕЮ БИТИСЯ —
СОН ПРОПАДЕ...
МІСЯЦЬ ЯСНЕСЕНЬКИЙ
ПРОМІНЬ ТИХЕСЕНЬКИЙ
КИНУВ ДО НАС...
СПИ, МІЙ МАЛЕСЕНЬКИЙ,
ПОКИ Є ЧАС!
 

Домой!        Назад в Детскую Кладовую