Наталя Забіла "Веселим малюкам"

Вірші, казки, лічилки, загадки

за виданням "Веселки", Київ, 1983

Про
дівчинку
Маринку

ПРИСПІВКИ
 

1
Ладки, ладоньки, ладусі,
ой ладусі, ладки!
Де були ви?
У бабусі.
Що їли?
Оладки.
З чим оладки?
Із медком
та з солодким молочком.
А де брали медок?
Діставали у бджілок.
У садку зеленому,
під рясними кленами;
під кленами,
під липами,
де ягоди розсипані.
Хто розсипав?
Гуси.
Хто збере?
Бабуся.
Хто поїсть?
Дитинка —
дівчинка Маринка.
Ой чук-чуки,
чуки-на!
Наша доня
чепурна.
В неї на голівці
жовті чорнобривці,
і віночок
з конюшини,
і намисто
із шипшини,
і листок красольки,
наче парасолька,
і широкий
лопушок,
мов зелений
фартушок!
Гойда-да!
Гойда-да!
Добра в коника хода,
поводи шовкові,
золоті підкови.
Сяде, сяде
наша доня
У сідло,
візьме в руку
гостру шаблю
наголо.
У новому
військовому
убранні
буде доня, як Чапаєв,
на коні!
Люлі, люлі, люлі,
прилетіли гулі,
гулі,
гулі,
голуби,
сірі,
білі
та рябі.
Поскладали
гулі крильця,
посідали
всі на бильця,
стали думать,
міркувать:
що Маринці
дарувать?
Дарували
черевички,
щоб ходити
до кринички,
щоб у ніжки-ходунці
не кололи камінці.
Дарували їй
хустинку,
щоб пов'язувать
Маринку,
щоб гаряче сонечко
не палило донечку.
Дарували їй
перинку —
укладати спать
Маринку,
щоб дівчатко-золотко
спало тихо й солодко...
Спить у ліжечку дитина.
Тихі сни до неї линуть
через балки та горби,
наче білі голуби.

ПРО ДІВЧИНКУ МАРИНКУ
ТА РУДУ КІШКУ
Є в нас дівчинка Маринка,
зовсім крихітна дитинка.
І сестричка Галочка,
Галочка-стрибалочка.
І руда вусата киця —
на малюнок подивіться!
Ось Маринка спить у ліжку,
а круг ліжка бродить кішка.
Кішка спинку
вигинає,
на Маринку
поглядає.
— Ой, як добре у колисці!
А мені немає місця...
Я не хочу спать сама,
в мене й ліжечка нема.
Я пішла б собі в комірку,
тільки мишачі там нірки,
мишенята
там стрибають,
киці спати
заважають.
Я заснула б на вікні —
буде холодно мені.
Я заснула б у кутку,
у кутку на килимку,
тільки там сидить Жучок,
не пускає у куток.
Ой, як добре у колисці!
Може, й киці буде місце?
Наша кішка — в ліжко скік!
До Мариночки під бік,
вмить згорнулася в клубочок
і тихесенько вуркоче.
Тут прибігла Галочка,
Галочка-стрибалочка.
Подивилась — от біда!
Спить у ліжечку руда.
— Ах ти ж, киця, наша киця!
Так робити не годиться,
бо Мариночка мала
налякатися могла!..
А Маринка прокинулась, побачила кішку
і сміється!
 

ПЕРША ЯЛИНКА
Пригадай, Мариночко,
Дівчинко мала,—
Отака ж ялиночка
І торік була.
Волохаті гілочки,
Зелені голки,
На вершечку — зірочка,
На гілках — цяцьки.
Зайчики, ведмедики,
Човник, паровоз,
У самій середині —
Сивий Дід Мороз.
Що Маринці хочеться?
Може, літака?
Може, ти в нас льотчиця
Будеш отака?
Чи трамвай малесенький
Зняти з гілочок?
В ньому буде весело
Покатать ляльок.
А мала Мариночка
Дивиться й мовчить:
Що то за ялиночка?
Чом вона блищить?..
Бо мала не згадує,
Що було торік,—
Бо малій Мариночці
Тільки другий рік!
їй не треба човника,
Нащо їй трамвай?..
Тягнеться до вогника
І лепече: «Дай!»
 

КІЗОНЬКА
Дай, Маринко, мамі ручку,
тупу-тупу ніжками.
Підем на зелену лучку
стежками, обніжками.
Там пасеться біла кізка
з бородою, з ріжками.
Підійди до неї близько,—
тупу-тупу ніжками.
Кізка дасть маленькій доні
молочка тепленького.
Буде доня пити моню —
стане здоровенькою.
І в садочку нашім влітку
стежками-доріжками
буде бігать швидко-швидко,—
тупу-тупу ніжками!
 

КУРОЧКИ
На подвір'ї курочки —
ціпу, ціпу, ціп!
Ось Маринка й Юрочка
кришать ціпкам хліб.
Ціпки бачать кришечки,
дзьобики — тук-тук!
Весь шматок — ой лишечко! —
вихопили з рук!
 

РІЧКА
Річка, Мариночко, річка!
Швидше до неї — туп-туп...
Чиста, прозора водичка.
Ручкою, ніжкою — хлюп!
Ходять, виблискують рибоньки,
швидко мигтять в глибині.
Далі не можна, там глибоко,
там черепашки на дні.
Ще покупатися хочеш?
Годі! Вилазь із води.
Сядь на м'якенький пісочок,
грійся на сонці, сиди.
З неба всміхається сонечко.
Синя ясна далина.
Наша малесенька донечка
буде здорова й міцна.
 

МАЛА МАЛЯРКА
Малював картину тато,
квач у фарбу умочав,
потім вийшов із кімнати
і обідати почав.
Тупу-тупу, хтось тупоче,
відчинити двері хоче...
І в кімнату в ту ж хвилинку
входить дівчинка Маринка.
Бачить: квачики чудні,
фарби різнобарвні,
а на білім полотні —
щось не дуже гарне.
Зараз доня квачик витре,
візьме фарби на палітрі
і на татовій картині
домалює квіти сині.
Не виходить — хоч заплач!
Тільки плями й смуги...
Мабуть, це поганий квач,
треба взяти другий.
Треба взяти іншу фарбу,
ясно-жовту, дуже гарну,
чорну, білу та руду
і змішати до ладу.
Раптом тато на порозі.
Тільки глянув — що то?
Фарби, пензлі на підлозі...
Знищена робота...
І стоїть мале дівчатко,
посміхається до татка,
довгий пензель у руці,
різні фарби на лиці.
— Ах ти, шкода наша, шкода!
Що ж ти наробила?
Грійте швидше теплу воду
та давайте мила!
 

МАРИНЧИНА ЛЯЛЬКА
У Маринки лялька є:
чорне негренятко.
Разом з ним вона встає
І лягає спатки.
Вранці каже: — Добрий день!
Одягне, умиє
і співа йому пісень,
а воно — не вміє!
Потім їсти принесе,
з ложечки годує.
Негренятко їсть усе
і не вередує.
А тоді бере рушник,
витре йому носик.
Завжди чистим бути звик
чорний негритосик.
Поки дівчинка мала
застеляє ліжко,
негритосик край стола
сам читає книжку.
А коли вона іде
у садок дитячий,
він сидить, на неї жде
і, напевно, плаче!
 

МАРИНА ДМИТРІВНА
У Марини Дмитрівни
стільки всяких справ.
Без Марини Дмитрівни
хто б отак прибрав?
Хто так гарно ліжечко
ковдрою заслав?
Хто старанно віником
скрізь позамітав,
витер пил ганчіркою
з столу та з вікна?
Все Марина Дмитрівна,
все сама вона!
У Марини Дмитрівни
п'ятеро дітей
та ще з ранку раннього
тисячі гостей.
З кожним поздоровкайся,
зручно посади,
дай тому цукерочку,
другому води,
той гуляти проситься,
той упав з стільця...
У Марини Дмитрівни
діла — без кінця!
На таку сімеєчку
наварить обід —
із такою справою
жартувать не слід!
Ось вже наготована
зелень до борщу.
Борщику наварено
дітям досхочу.
Ще Марина Дмитрівна
й пиріжки пече:
збоку тільки глянути —
слинка потече!
Та Марина Дмитрівна
неабияка:
кращого не знайдете
ви й будівника.
Що вже набудовано
фабрик та домів!
Крім Марини Дмитрівни,
хто б отак зумів?
А коли увечері
діти ляжуть спать,
тут Марині Дмитрівні
треба й почитать.
Сяде, перегортує
отакі книжки!
Довго роздивляється
різні малюнки.
Що в книжках написано
і про що там річ —
все б їй знать хотілося!
Та надходить ніч.
От і сон з дрімотою
до кімнати йдуть
і Марину Дмитрівну
спатоньки кладуть.
Ну, хіба ж не стомиться
кожен чоловік?
А Марині Дмитрівні
тільки п'ятий рік...
От вона умилася,
в ліжечко лягла.
От і спить Мариночка,
дівчинка мала.
 

ХОРОША ПОГОДА
 

Сонячно
— Чи добра погода?—
спитала Маринка.
— На синьому небі
нема ні хмаринки.
Всміхається сонце.
Усе зацвіло.
І ллється у вікна
весняне тепло.
А люди веселі
спішать працювати:
копати городи,
поля засівати,
щоб сил набирались
зернинки малі
у сонцем зогрітій
вологій землі.
Яскраві кульбабки
на луках розквітли,
підводять голівки
до сонця і світла.
На луки зелені
біжить дітвора.
— Хороша погода!
Весела пора!
Дощ іде
Сьогодні за хмари
сховалося сонце.
Краплинки дощу
стукотять у віконце,
і стежить за ними
Маринка сумна:
— Погана погода! —
зітхає вона.
Та квіти і трави,
ковтаючи воду,
шепочуть зраділо:
— Чудова погода!
Ми хочемо пити,
щоб краще рости,
свіжіш зеленіти,
буйніше цвісти!
І в полі зеленім
хвилюються сходи:
— Хороша погода!
Найкраща погода!
Ой дощику, дощику,
лий, поливай,-
готуй для людей
золотий урожай!

Вітряно
Розбурханий вітер
по полю гуляє,
лозини та квіти
додолу схиляє.
І крильми махають
старі вітряки:
— Ми любимо вітер,
намелем муки!
Плавці підіймають
на човнику парус:
— Ми з рибної ловлі
вертаємось зараз.
Ти, вітре, міцніш
надимай паруси,
з багатим уловом
наш човен неси!
З веселого вітру
малеча радіє,—
пускає до хмар
паперового змія.
І вітер охоче
вступає до гри
і високо змія
несе догори!
 

Гроза
Від літньої спеки
аж дихати важко.
Прив'янули квіти,
замовкнула пташка.
Спустилась на землю
задушлива мла —
це хмара все небо
кругом облягла.
І блиснула блискавка
з чорної хмари,
і гримнули грому
розкотисті вдари,
і злива линула,
неначе з цебра,
аж ріки побігли
навколо двора!
Гроза пронеслась.
Оживилися квіти.
І дихати легко.
І все — як умите.
Маринка стриба,
як коза-дєреза:
— Ну й добра погода!
Хороша гроза!
Випав сніг
Вдягнувшись тепліше,
морозяним ранком
Мариночка вийшла
і стала на ганку.
— Як гарно навколо!
Все вкрилось кругом
пухнастим та чистим
блискучим сніжком.
У білім убранні
зелені ялини.
Під сніг, як під ковдру,
сховались рослини,
щоб їх не дістали
морози страшні,
щоб взимку заснути
й ожить навесні.
Ставаймо на лижі,
сідаймо в санчата,
берімо коньки,
щоб стрілою помчати!
Хай щоки щипає
мороз жартома!
Хороша погода!
Весела зима!

 

Проліски
 

НАВЕСНІ
Навесні маленькі дітоньки —
Ніжні паростки рослин —
Просять їстоньки і питоньки,
Щоб пробитись з насінин.
Щоб разком, сім'єю дружною
З-під землі прокласти хід,
І набратись сили дужої,
І з'явитися на світ.
Ось велика, добра матінка —
Годувальниця-земля —
Вже виводить з пітьми, з затінку
Кожне зернятко-маля,
Напуває діток соками
І годує досхочу,
Щоб зросли вони високими
З ласки сонця і дощу.
І стають рослинки смілими,
Все міцніють і ростуть.
І в полях весняні килими
Зеленіють і цвітуть.
 

ПРОЛІСКИ
Як зелені списи,
з вогкої землі
виткнулися в лісі
проліски малі.
Я візьму лопату,
в ліс я побіжу,
пролісків багато
в горщик посаджу.
Може, знов навмисно
вернеться зима,
зірве свіже листя,
гілля полама.
Як завиє вітром,
снігом як війне,
як заб'ється в вікна,
щоб злякать мене!..
Та в кімнаті в мене
холоду не чуть.
Проліски зелені
в горщику ростуть.
Проліскам блакитним
тепло на вікні,
розкривають квіти
вінчики ясні.
Буду поливати їх,
буду берегти,
щоб на Майське свято
з квітами піти.
 

ПЕРЕД СВЯТОМ
Наступила вже весна,
сонячна та світла.
У садочку запашна
яблуня розквітла.
Ми скопали наш садок,
щоб зростала травка,
під бузком, де холодок,
поробили лавки.
Потім змазали вапном
всім деревам ніжки
і посипали піском
у садку доріжки,
А на кожнім деревці
ми сьогодні зранку
прив'язали прапорці
від воріт до ганку.
Гляньте — наші малюки
всі зібрались зрання.
В нас віночки та стрічки,
празникові вбрання.
Будем ми пісні співать,
танцювати славно,
будем радо святкувать
свято Перше травня!
 

БІЛІ КОТИКИ
На вербі, на пагіллі;
білі-білі котики.
Доторкнуться лагідно
лоскотливим дотиком,
доторкнуться котики,
білі, невеличкі,
до руки, до ротика,
до моєї щічки.
Відламаю гілочку,
гілочку-вербичку,
та поставлю в пляшечку,
в пляшечку, в водичку,
щоб листочки-стрілочки
стали розвиваться
на вербовій гілочці
у моїй кімнатці.
 

ПРАПОРЦІ
У малесенької Ліди
є червоні прапорці,
і вона на свято піде
з прапорцями у руці.
Ой, як весело та ясно!
Тільки глянеш догори -
тут і там червоні гасла
і червоні прапори!
 

ПТАШКА
— Цвінь-цвірінь!
— Добридень, пташко!
— Цвінь-цвірінь!
— Весна прийшла.
Прокидаються комашки
від весняного тепла.
— Цвінь-цвірінь!
— Сідай на бильця...
— Цвінь-цвірінь!
— ...На ганок мій.
Розправляй маленькі крильця,
сіре пір'ячко помий.
Розкажи, з країв яких ти
повернулася сюди?
Ось для тебе хліба крихти,
вдосталь чистої води.
На зелені свіжі віти
в наш садок лети, полинь!
— Цвінь-цвірінь!
— Розквітли квіти.
Сонце світить.
— Цвінь-цвірінь!
 

КВІТИ
Під віконцями
на сонці
у весняному саду
у земельку,
як в постельку,
я насіннячко кладу.
Сонце, смійся!
Дощик, лийся!
Линьте, краплі, до землі,
щоб на грядах
у зернятах
кріпли паростки малі.
Прийде літо,
будуть квіти,
будуть в мене восени
у віночку на голівці
чорнобривці
запашні.

ЯБЛУНЬКА
Навесні, напровесні
в нашому садку
ми посадим яблуньку,
гарну та струнку.
Ми маленьку яблуньку
поливаємо,
ще й веселу пісеньку
заспіваємо.
Рости, рости, яблунько,
підростай!
Квітни, квітни, яблунько,
розцвітай!
Облітайте, квітоньки
загашні!
Поспівайте, яблучка
наливні!
А вітри-розбійники
грізно заревуть,
поламають гіллячко,
білий цвіт зірвуть.
Нічого від яблуньки
не зостанеться,
і нікому яблучок
не дістанеться!
Рятувати яблуньку
біжимо,
ми її пошкодити
не дамо!
Геть, вітри-розбійники,
не шуміть,
нашу любу яблуньку
не ломіть!
А зайці-розбійники
з лісу плиг та плиг!
Обгризуть всю яблуньку
з голови до ніг.
Нічого від яблуньки
не зостанеться,
і нікому яблучок
не дістанеться!
Рятувати яблуньку
біжимо,
ми її пошкодити
не дамо!
Геть, зайці-розбійники,
не скачіть,
нашу любу яблуньку
не гризіть!
За весною йде до нас
літо золоте.
Під промінням сонячним
яблунька росте.
А ми нашу яблуньку
доглядаємо,
соковитих яблучок
дожидаємо.
Росла, росла яблунька,
підросла.
Квітла-квітла яблунька,
відцвіла.
Де біліли квітоньки
навесні —
вже поспіли яблучка
наливні.

КУЛЬБАБКИ
На леваду я пішла б,
ціла купа там кульбаб —
ніби сонечка малі
посідали на землі.
Я нарвала б тих квіток,
та сплела б собі вінок,
щоб і я була в вінку,
наче квітка на лужку.
Тільки вранці квіти всі
умиваються в росі,
росяна травичка —
змокнуть черевички!
 

МЕТЕЛИК
Я біжу, біжу по гаю,
я метелика впіймаю.
А метелик не схотів —
геть від мене полетів.
Сів метелик на травичку,
може, думав — не помічу?
Блиснуть крилечка ясні —
зразу видно вдалині.
Сів метелик на листочок —
може, там сховатись хоче?
Блиснуть крилечка рябі —
не сховатися тобі!
Полетів він на лужок,
заховався між квіток.
Я іду, іду, іду —
метелика не знайду.

НА ЗЕЛЕНОМУ
ЛУЖКУ
На зеленому лужку,
на лужку, на моріжку
закружляли діти в колі
у веселому танку.
Закружляли в бистрім колі,
заспівали в дружній грі.
Навіть листя на тополі
засміялося вгорі!
 

КОМАРІ ТА ЖАБИ
Подивися, що за сила
над водою угорі
довгоногих,
довгоносих,
тонкокрилих
комарів!
День і ніч співають сміло,
від зорі і до зорі,
довгоногі,
довгоносі,
тонкокрилі
комарі.
Вийшли жаби полювати,
комарів лихих ганяти.
Скік та скік! —
комарик зник...
Другий, третій
на язик!
Наловили комарів,
почали веселий спів:
— Квок-квок!
Кум-кум!
Кумо-кумо,
де твій кум?
Так і кумкають старі
цілу ніч у куширі.
А над річкою вгорі
все танцюють комарі.
 

РАВЛИК
Лізе, лізе равлик по моріжку,
виставляє равлик довгі ріжки.
А на спині в равлика хатинка.
Заболить у тебе, равлик, спинка!
Ні, не важко равлику, не важко,
бо легка хатинка-черепашка.
Та зате, як поруч небезпека,
равлику додому недалеко:
в черепашку зразу може влізти,—
і вже пташці равлика не з'їсти!
 

ХТО КОГО ЗЛЯКАВСЯ?
Білий котик спав на лаві
серед нашого двора.
Прилетіла чорна гава
та як крикне раптом:
— Кра! -
Кіт прокинувся, злякався,
та в димар на хату —
скік!
Здивувалась чорна гава.
— Де ж це білий котик зник?
Бачить гава:
— Що то? Що то?
Враз вилазить з димаря
весь у сажі білий котик,
чорний-чорний, як мара!
 

СИНЄ ТА БІЛЕ
Синє небо, сине море,
білий парус вдалині.
Понад морем — сині гори
й білі хмари, наче сніг.
На матросах білий одяг,
тільки сині комірці.
І біленька ляля ходить
з синім м'ячиком в руці.
 

ЧЕРЕПАХА
На грядці, де росте редиска,
сидить якийсь незнаний звір:
на спині в нього чорна миска
і ніжки висунулись з дір.
Та це ж, звичайно, черепаха!
І як вона прийшла сюди?
Ой черепахо-бідолахо,
ти ж тут загинеш без води!
Адже до річки через поле,
через ярочки та горби
по-черепашачи, поволі,
ти будеш лізти дні доби!..
А ми цю чорну боягузку,
що вся сховалась під щитом,
мерщій загорнемо у хустку
і понесем усі гуртом.
І примчимо єдиним махом
в кущі до річки, до води.
Отут спокійно, черепахо,
живи й далеко не ходи!
 

НА НАШІМ ЛУЗІ
А що ми бачили сьогодні!
На нашім лузі, у траві
і тут, і там одна по одній
біліють купки піскові.
Рядочком тягнуться до річки..
Хто їх зробив — чи знаєш ти?
Це працювали невеличкі
підземні жителі — кроти.
Вони в землі копались потай,
а нагорі лишився слід.
І ми дізналися достоту,
куди веде підземний хід.
Це їх кротячі інженери
побудували тут метро,
щоб через луки, повз озера
ходить до станції «Дніпро»!

ЗІРОЧКИ
Ледве ясне сонечко
скотиться додолу,
ледве вечір присмерком
вкриє ліс і поле,
як на небі синьому,
понад цілим світом,
ми, веселі зірочки,
вогники засвітим.
Безліччю ліхтариків
сяєм над землею,
сонну землю пестимо
ласкою своєю.
У степах мандрівникам
і плавцям у морі
ми дорогу вкажемо
в синьому просторі.
А маленьким діточкам,
що лягають спати,
ми хорошу казочку
будем повідати,
щоб їм сни приснилися
радісні й бадьорі:
квіти та метелики
і блискучі зорі.

ЛІСОВІ ЗАГАДКИ
 

1. Клубочок
По лісі стежинкою
дівчинка йшла
і раптом клубочок
на стежці знайшла.
Хотіла торкнутись —
ой, що ж то за жах!
Цей сірий клубочок
увесь в колючках!
Дівча від клубочка
відскочило вбік,
а він ворухнувсь,
розгорнувсь
та й утік!..
Ну, хто догадається -
що ж то було?
Який це клубочок
дівчатко знайшло?
(їжачок.)
 

2. Туки-тук
Хто на дереві над нами
— туки-туки-тук?
Прибиває щось гвіздками
— туки-туки-тук!
Наполегливо працює
— туки-туки-тук!
Хоч нічого й не майструє
— туки-туки-тук!
Робить він корисну справу
— туки-туки-тук!
Ще й одягнений яскраво
— туки-туки-тук!
(Дятел.)

3. Вертольотики
Над водою вертольотики
все літають взад-вперед,
і від їх легкого дотику
не схитнеться очерет.
Що за дивні вертольотики -
не гуркочуть, не гудуть
і самі себе, без льотчиків,
понад озером ведуть?!
(Бабки.)
 

4. Водяна красуня
Глянь, яка красунечка
посеред ріки
розпустила весело
білі пелюстки.
А над нею сонечко
й синява ясна,
пурхають метелики
білі, як вона.
Може, їй з метеликом
високо в блакить
теж злетіти хочеться —
та не полетить!..
Бо її не випустить
чорна глибина!
Бо вона прив'язана
коренем до дна...
(Біла лілея.)

МАСЛЮЧОК
Маслючок-малючок
в капелюшку темнім —
між соснових колючок
виткнувся з землиці.
І неначебто крізь пліт
з подивом приємним
погляда собі на світ
з-під м'якої глиці.
Ось цвіте в ясній красі
квіточка осіння,
скаче зайчик в соснячок,
лізе жук яскравий...
Ось відбилось у росі
сонячне проміння...
Все це бачить маслючок,
все йому цікаво!
 

ОСІННЄ ЛИСТЯ
Настала осінь. Холодом
Повіяло навкруг.
Все більш береться золотом
Зелений ліс та луг.
Від вітру коливаються
Пожовклі дерева,
А листя з них зривається
І пісеньку співа:
— Веселі танцюристи ми,
Кружляєм в висоті,—
Листки, листочки, листики,
Червоні й золоті!
Зриваємось ми зграями
З топольок та беріз,
Злітаємо, кружляємо
І падаємо вниз.
Та вітром знов піднесені
Мчимо з височини.
Нам радісно! Нам весело!
Нам любо восени!
І піснею приваблені,
Листочки на дубках,
На вишеньках, на яблунях
Шепочуться в садках.
Хвилюються, шепочуться:
— Ой, як же нудно тут!
І нам давно вже хочеться
Звільнитися від пут.
Невже ніхто із прив'язі
Не схоче нас зірвать?
Не винесе, не вивезе,
Не пустить танцювать?!
— Та ви ж іще в зеленому,-
їм каже вітерець,—
А в одязі буденному
Не можна йти в танець.
Як вдягнете убрання те,
Червоне й золоте,—
Легкі та вільні станете
І теж полетите!
Злітає листя зливою
І падає німе...
Вітрець пісні наспівує,
А сам все дужче дме!

АНДРІЙКО ЙДЕ ПО ГРИБИ
Андрійко нишпорить лісочком,
у нього кошик у руці
і гострий ножик, щоб грибочкам
зрізать дбайливо корінці.
їх рвати з коренем не треба!
Коли ж про це забудеш ти,
грибки образяться на тебе
і більш не схочуть тут рости.
Он-он з травиці визирає —
і тут грибок, і там грибок.
Андрійко ходить та збирає,
дивіться — повен козубок!
 

ДВІ БІЛКИ
На гілці білка сердиться
і другу проганя:
— Не смій до мене дертися,
бо ця сосна моя!
Я тут з початку осені
збираю урожай.
Тікай з моєї сосонки,
мені не заважай!
Ой, білко, як не соромно!
Сваритися облиш.
Стрибати вниз і вгору вам
удвох ще веселіш.
А потім ви поскачете
до другої сосни.
І шишок, ось побачите,
вам стане й до весни!

ЗИМОВІ ПІСЕНЬКИ
 

1. З и м а
Одягліїся люди в шуби,
натопили тепло груби.
Білки гріються в дуплі,
миші в норах у землі.
Сплять ведмеді в теплих лігвах,
сосни в інею застигли.
І під кригою на дні
сплять у річці окуні.
А під снігом в підземеллі,
в земляній м'якій постелі,
де немає світла дня,
причаїлося зерня.
Там не холодно зернинці —
спить вона, мов на перинці,
й тихо снить хороші сни
про веселі дні весни.
 

2. В ЛІСІ
Метелиця-хурделиця
замела лісок.
Як біла ковдра, стелиться
під соснами сніжок.
Стрибають прудко білочки
по соснах угорі.
Напутрились на гілочках
поважні снігурі.
Зайчата стали білими,—
ну зовсім наче сніг! —
щоб в лісі не зуміли ми
відшукувати їх.

3. Зайчикова ялинка
— Де ти бігав, зайчику?
— В темному ліску.
Там знайшов ялиночку,
гарну отаку!
Я ж оту ялиночку
вирубав та взяв
і собі за плеченьки
міцно прив'язав.
Тільки в путь-доріженьку
рушив, поспішив,
як до мене зайчики —
плиг із-за кущів. .
— Ой, куди ж це, братику,
ти зібрався йти?
Чи не хочеш з нами ти
танці повести?
— Ні, не можу, братики,
прошу, не держіть.
Віднести ялиночку
краще поможіть.
Бо давно вже діточки
ждуть у дитсадку
на рясну ялиночку,
гарну отаку!
От коли вквітчаємо
ми її як слід
та засяють вогники
між зелених віт,—
тут почнуться радощі
для малих діток:
разом з ними зайчики
підуть у танок!

4. Пісенька
У нас сьогодні весело
в дитячому садку:
ялиночку принесено,
поставлено в кутку!
Так гарно-гарно прибрано
ялиночку у нас
і блискітками срібними,
і безліччю прикрас.
Ялиночко, красунечко!
Ліхтарики блищать,
хороші подаруночки
під вітами лежать.
А ми в долоні плещемо,
співаємо пісень.
Нам дуже, дуже весело
в такий веселий день!
 

Жила собі
бабуся
(З англійських
народних
пісеньок)
 

КОРАБЛИК
Приплив до нас кораблик,
з чужих країв приплив.
У трюмі — повно яблук,
в каютах — повно слив.
І все на нім казкове,
небачене в житті:
і паруси шовкові,
і щогли золоті.
Матроси найспритніші
на палубі стоять,
і все це — білі миші,
і всіх їх — двадцять п'ять.
У качки-капітана
кермо в міцних руках!
От зараз він пристане
і скаже: — Ках-ках-ках!
 

ВІВЧАРИК
Вівчарику-дударику!
Заграй у свій ріжок! —
Бредуть овечки гречкою,
теля скубе стіжок...
А де ж отой вівчарик,
що вівці тут пасе?
В травиці під копицею
заснув собі та й все!
А хто його будитиме?
— Не я, не я, не я!
Не хочу я, щоб плакало
розбуркане хлоп'я!
 

ДВА ХЛОПЧИКИ
Два хлопчики,
два хлопчики
несли відро води.
Зустріли звіра сірого —
розбіглись хто куди!
Відерце перекинулось,
і витекла вода.
А сірий звір
з-під кущика
лякливо вигляда.
 

МІЙ КОНИК
Я мав колись-то коника,
що звався Сірячок.
Я дав його раз дівчинці
поїхать на товчок.
Вона шмагала коника
ще й била батіжком,
вона ганяла коника
болотяним лужком...
Навіщо дав їй коника?
Я дуже шкодував
і вже ніколи коника
дівчаткам не давав!

ГОРОБЧИК І КОТИК
Горобчик-Молодчик сидів на дубку,
а Котик-Воркотик лежав в холодку.
Ось Кіт за Горобчиком вгору поліз,
а той як побачив, то й пурхнув униз!
Коли ж і Воркотик додолу стрибнув,
Горобчик-Молодчик угору майнув!
Образився Кіт на Горобчика вкрай,
а той йому каже: — Ану лиш, впіймай!
Горобчик-Молодчик злетів на паркан,
а Котик за ним, та й упав у бур'ян!
Горобчик на сміх бідолаху підняв,
а Котик-Воркотик сказав йому:— Няв!
 

ЗОЛОТОКУДРА ДІВЧИНКА
Золотокудра дівчинко,
ходімо разом жить.
Ніколи не посваримось,
а будемо дружить.
Я в лузі вівці пастиму
і гратиму в ріжок.
А ти пектимеш на обід
солодкий пиріжок.
А потім вишиватимеш
шовкові сорочки
і їстимеш медяники,
цукерки та вершки.

СИНИЧКА
Синичка сіла на поміст —
цвірінь, цвірінь, цвірінь! —
і заспівала жартома:
Цвірінь, цвірінь, цвірінь!
Насипать солі б їй на хвіст!
Цвірінь, цвірінь, цвірінь!
Підкравсь — а пташки вже нема!.
Цвірінь, цвірінь, цвірінь!
 

ОВЕЧКА
Овечка в дівчинки була
найкраща на весь світ!
І де б та дівчинка не йшла,
овечка бігла вслід.
 

ЖОРЖИК-КОРЖИК
Жоржик-коржик-пиріжок
як прискочить
на лужок!
Всіх дівчаток налякав
і п'ятами
накивав!
 

КОТИК-ВОРКОТИК
— Котику-Воркотику,
йдеш ти звідкіля?
— У палаці був я,
бачив короля!
— Котику-Воркотику,
що ж ти там робив?
— Я під ліжком мишку
мало не схопив!
 

КРИВОЮ СТЕЖКОЮ
Колись кривою стежкою
ішов кривий хлопчак.
І під кривими вербами
знайшов кривий п'ятак.
Купив кривого котика —
ловить криву мишву.
І спати всі вони пішли
в хатиночку криву.
 

ДБАЙЛИВА БАБУСЯ
Була собі бабуся,
що в кошику з лози
злетіла аж до місяця,
ще й вище в три рази!
Й коли вона летіла
з пташками пліч-о-пліч,
надворі стало поночі,
надворі стала ніч.
Й коли вона летіла
до неба напрямці,
побачили ми віника
в бабусиній руці.
— Куди, куди злетіла ти?.
Чому, чому, чому?!
- Із неба павутиннячко
я віником зніму!
Зніму я павутиннячко
та розжену хмарки,
щоб завтра вранці сонечко
світило залюбки!
 

БАБУСИН ПЕСИК
Жила собі бабуся,
і з нею песик жив.
Вона дружила з песиком,
і з нею він дружив.
Бабуся якось ввечері
спекла смачний пиріг
і песика покликати
побігла за поріг.
Прийшла назад — ой лишечко!-
подівся десь пиріг!...
І бідний, бідний песик
голодний спати ліг.
Пішла бабуся кашку
варити з молоком.
Прийшла назад — а песик
воює з гусаком!
Пішла бабуся рибки
купити в рибака.
Прийшла назад — а песик
танцює гопака!
Пішла бабуся в зелен сад
нарвати там грушок.
Прийшла назад — а песик
одягся в кожушок!
Пішла вона до кравчика
замовити штанці.
Прийшла назад — а песик
пече собі млинці!
Пішла вона до шевчика
купити чобітки.
Прийшла назад — а песик
розмотує нитки!
Пішла вона купити
солодкі пиріжки.
Прийшла назад — а песик
подер усі книжки.
Бабуся до книгарні
пішла купить нові.
Прийшла назад — а песик
стоїть на голові!
Ніхто ніколи песика
не лаяв, не шмагав.
Бабуся каже:— Не пустуй!
А песик каже:— Гав!
 

ТРИ МИСЛИВЦІ
Ішли раз три мисливці
на влови в темний бір.
Про що б не розмовляли,
то все наперекір!
Весь день вони блукали
й нічого не знайшли,
й побачили кораблики,
що в морі попливли.
Один сказав:— Кораблики!
А другий:— От і ні!
А третій:— Це будиночки
біліють вдалині!
І цілу ніч ішли вони
й нічого не знайшли,
коли це — місяць світиться
у небі серед мли.
Один сказав:— Це місяць!
А другий:— Ще чого!
А третій:— Це голландський сир,
і хтось над'їв його!
І цілий день ішли вони
й нічого не знайшли,
зустріли тільки зайчика
і спірку почали.
Один сказав:— Це зайчик!
А другий:— Отаке!
А третій:— Козенятко,
що каже «ме-ке-ке»!
І цілу ніч ішли вони
Й нічого не знайшли,
лиш дикобраз їм стрівся враз,
де ягоди росли.
Один сказав:— Це дикобраз!
А другий:— Ні, не те!
А третій каже:— Це мітла,
що сміття скрізь мете!
І цілий день ішли вони
й нічого не знайшли,
лише сосну й на ній сову,—
і знову загули...
Один говорить:— Це сова!
А другий каже:— Ні!
А третій каже:— Це дідусь,
старий дідусь, який чомусь
вмостився на сосні!
 

ЗАГАДКА
З села до міста йде мій брат.
Назустріч — семеро дівчат,
і кожна має сім торбин,
в торбині кожній — сім хлібин,
гризуть той хліб сім мишенят,
і ловлять їх сім кошенят,
і в кожного е двоє вух,
на кожнім вусі — десять мух,
і кожна має два крила...
То скільки ж всіх іде з села?
 

НОЧАНКА ТА ДИТЯНКА
Ночанка та Дитянка
у мороку нічному
все ходять, ходять сходами
від дому і до дому,
тихенько прокрадаються
до кожного двора,
крізь вікна придивляються,
крізь двері прислухаються:
чи всі вже діти в ліжечках?
Бо спатоньки пора!

СИДІЛА РАЗ БАБУСЯ
Сиділа раз бабуся
в хатинці край вікна.
Якщо нікуди не пішла,
то й досі там вона.
Сиділа раз бабуся
на лавочці сама.
Якщо ж вона пішла звідтіль,
то там її нема!


Нам весело жити

ГОДИННИК
Стоїть собі годинник
на столику у нас,
години та хвилини
відстукує весь час.
Його блискучі стрілки
не спиняться ніяк,
і завжди чути тільки:
тік-так,
тік-так,
тік-так.
Пора, пора вставати!
Минула ніч давно.
Прокиньтеся, малята,
погляньте у вікно:
надворі сонце світить,
цвіте червоний мак,
Вставайте, любі діти!
Тік-так,
тік-так,
тік-так.
В садочку сміх та галас,
гуляє дітвора.
Набігались, награлись,—
обідати пора.
А може, не пора ще?
Ну, хто подасть нам знак?
Годинник зна найкраще:
тік-так,
тік-так,
тік-так.
Заходить сонце красне,
іде нічна пора.
Лягає спати вчасно
слухняна дітвора.
Сплять люди і тварини,
і тихо й темно так...
Не спить лише годинник:
тік-так,
тік-так,
тік-так.
 

ОКСАНЧИНЕ ВБРАННЯ
У нашої Оксаночки
таке хороше вбраннячко:
шовкова спідничка,
білі черевички,
на голівці кучерявій
аж чотири стрічки!
Встане рано-зранку
дівчинка Оксанка,
вдягне обережно
трусики мережані,
сорочечку з батисту,
три разки намиста,
на маленькі ніжки
шовкові панчішки.
А як довго чепуритись,—
то не дивно й забаритись!
В дитсадок прийшла Оксанка —
всі вже сіли до сніданку.
Всі малята чепурненькі,
всі в халатиках синеньких.
— Що ж ти пізно так, Оксаночко?
Ой, яке ж у тебе вбраннячко!
Як в папуги какаду
в зоологічному саду! —
А Оксанка подивилась,
на порозі зупинилась:
— Я не хочу граться,
бо помнеться плаття,
бантики розв'яжуться,
туфельки замажуться.
Я не хочу сісти,—
може, тут нечисто.
Я не хочу бігати,
бо порву намисто!
Всі малята в дитсадку
вийшли гратись на лужку.
Бігали, сміялися,
на гойдалці гойдалися,
квіти рвали у лісочку,
будували дім з пісочку,
доганяли бабку,
сполохнули жабку,
розглядали їжака
і рогатого жука.
А дівчинка Оксанка
стоїть сама на ганку.
Вона не може граться,
бо помнеться плаття,
бантики розв'яжуться,
туфельки замажуться,
а веселий вітерець
перекрутить комірець.
Вихователька прийшла
і халатик принесла.
Тут Оксаночка зраділа,
вмить халатик цей наділа,
розв'язала швидко стрічки,
поскидала черевички,
і намиста три разочки,
і батистову сорочку —
і побігла босоніжки
по зеленому моріжку
квіти рвати, танцювати,
дім з пісочку будувати,
розглядати їжака
і рогатого жука!
 

ПРО ДІВЧИНКУ,
ЯКА НІЧОГО НЕ ЇЛА
 

1
Годі, діти, бігати,
гратись у-дворі!
Час уже обідати
нашій дітворі.
Ми не гаєм часу марно —
руки миєм дуже гарно,
витираємо як слід
і сідаєм за обід.
Молодці в нас малюки:
з'їли борщ і пиріжки,
борщик із сметаною,
коржики гречані,
пиріжки з капустою,
свіжі та рум'яні!
Другу страву подали —
руки вгору підвели:
— Дайте нам добавки —
м'яса та приправки!
А на третє в нас — компот.
І компот — одразу в рот!
Забирайте тарілки!
Все поїли малюки.
Тільки Віточка мала
сумно сіла край стола.
Не схотіла борщику,
не поїла коржика,
і солодке — через силу,
і добавки не просила.
Нам із Вітою біда —
і бліда вона й худа!
 

2
Стане Віта, як пушинка,
як пушинка-порошинка.
Сильний вітер як дмухне —
зразу Віту дожене.
Вітер плаття надимає,
Віту вгору підіймає.
Ой, летить вона, летить
до найвищих верховіть!
Доганяють Віту діти,
а навстріч пілот іде.
— Ой, рятуйте нашу Віту!
Наша Віта пропаде!—
Понесло її над містом,
кружить десь в височині,
мов сухий, пожовклий листик,
що зірвався восени.
Тут пілот в літак сідає,
швидко Віту переймає.
— Що ж ти, дівчинко, така?
Ти ж, як пір'ячко, легка!

3
Стали діти всі радіти:
— Повернулась наша Віта!-
А Вітуся каже їм:
— Я тепер усе поїм! —
З'їла борщик, з'їла кашку
і компоту цілу чашку,
цілу пляшку молока,
не забула й пиріжка!
Не впізнати нашу Віту,
Віту невеличку:
стане Віта рожевіти,
наче полуничка.
Стане дужа наша Віта,
зможе Віта все робити:
буде бігать швидше всіх,
кидать м'ячик вище всіх!
А як в школу піде Віта —
буде вчитись краще всіх!
 

ПРО ДІВЧИНКУ,
ЯКА ВСЬОГО БОЯЛАСЬ
1

Вечоріє. Сутеніє.
А в кімнаті на вікні
щось у темряві біліє —
мабуть, яблучка смачні!
Мама яблучка купила,
щоб Марійка їх поїла,
щоб Марієчка мала
здоровенькою була.
Гарні яблучка, помиті,
 солодкі, й соковиті.
Чом їх дівчинка не їсть?
Хто на це нам відповість?
А Марійка в цю хвилинку
заглядає у щілинку —
хоче яблучок вона,
тільки темрява страшна!
— Може, там шкребеться мишка?
Може, вовк сидить під ліжком?
Може, там заліз під стіл
гострозубий крокодил?
 

2
У дитячому садку
є акваріум в кутку,
а в акваріумі рибки
миготять туди-сюди,
і на всіх вони крізь шибку
поглядають із води.
Є в садку ще й цуценятко,
є ласкаве кошенятко,
а надворі е кролі,
волохаті та малі.
Дітвора в садочок прийде
і біжить в живий куток,
а Марійка не підійде
до звіряток ні на крок.
Бо вона боїться всіх —
навіть рибок золотих!
— Цуценя куснути може,
кошеня дряпнути може,
а кролята — гризуни,
погризуть мене вони!
Марійко-чудасійко,
боягузка ти мала!
І чого це ти, Марійко,
всіх боятись почала?
 

3
Через кладку по порядку
діти йдуть в зелений ліс.
Під ялинками стежинки,
наче змійки, повились.
А Марійка невеличка
все стоїть на бережку:
страшно йти на той бік річки
через кладочку хитку.
— Ну, давай, Марійко, ручку,
ми без тебе не підем.
Ми Марійку-чудасійку
через кладку проведем!
Не лякайся, не спиняйся,
ти ж у лісі не сама,
і страшного тут нічого
між деревами нема.
Збіглись весело малята:
— Нумо в схованки гуляти!
За дерева, під кущі
поховаймося мерщій!
І Марійка теж несміло
заховалась за пеньок.
От присіла — й заніміла:
за пеньком сидить звірок!
Звір страшний та волохатий,
довговусий і вухатий
під галузкою сидить,
жовтим листям шарудить.
Затремтіло тут дівчатко,
наполохане, бліде...
А налякане зайчатко
тільки вухами пряде.
Ворухнулася галузка...
Боягузка як гукне!
А зайчатко без оглядки
як стрибне та дремене!!!
Тут надбігли зразу й діти.
— Що тут сталось?
— Що за крик?
— Ой, рятуйте! Звір сердитий!
— Де ж той звір?
— Та він утік!..
Ну й сміялись потім добре
всі малята в дитсадку,
що зустрілись два «хоробрі»,
два «сміливці» у ліску!
 

4
На подвір'ї в дитсадочку
зозуляста ходить квочка.
А за квочкою підряд
ходить семеро курчат.
В них такі маленькі ніжки,
в них м'якесенький пушок,
і Марієчка нітрішки
не боїться цих пташок.
З ними грається охоче,
їх годує щоразу,
тільки щоб сердита квочка
не ходила поблизу!
— Ціп-ціп-ціп, мої пухнасті,
ви клубочки пухові!
Обережно, щоб не впасти,
не заплутатись в траві!
Та зненацька щось велике
шугонуло з неба в сад —
лютий, хижий птах шуліка
налітає на курчат!
А Марійка-боягузка
як ухопить камінець!
Та як кинеться назустріч
до шуліки навпростець!
Налякалась хижа птаха,
підлетіла вище даху!
А курчатка всі до квочки
покотились, мов клубочки,
мов клубочки пухові —
всі здорові та живі!
— Ну й Марійка!
От так диво!
От яка вона смілива!
Та яка ж небоязка —
налякала хижака!
А коли їй хижа птиця
стала зовсім не страшна —
вже вона не побоїться
ні кролятка-гризуна,
ні меткого цуценятка,
ні малого кошенятка,
ані рибок золотих,
ані зайчиків прудких!
Буде завжди скрізь гуляти,
за собою всіх водить
і до темної кімнати
буде сміливо ходить!
 

ПО ГРИБИ
 

1
Така хороша осінь!
Такий веселий ліс!
Зелені віти сосон
мереживом сплелись.
Осики та берізки
неначе золоті.
Тремтять росинки-бризки
на кожному листі.
— Малята! Добрий ранок!
Ми зараз в ліс підем,
сьогодні на сніданок
грибочків наберем.
 

2
Під жовтою осикою,
блискучі та слизькі,
родиною великою
розсілись маслюки.
А там, де починається
зелений ялинник,
сидить собі й пишається
хороший боровик.
І поруч з печеричками
розсілися рядком,
мов братики з сестричками,
піддубки під дубком.
А ось пеньок з опеньками!
А он іще грибок!
Малята повні жменьки їх
кладуть у козубок.
 

3
— А ти чого, Маївочко,
така весела йдеш?
Повнісіньку кошівочку,
напевно нам несеш?
— Та ні! Один у кошику —
зате який же гриб!
Такого ви хорошого
ніколи не знайшли б.
Така велика шапочка,
а ніжка — як пеньок!
Червоний, в білі крапочки,-
невиданий грибок!
На галяві під кущиком
він у травиці ріс,
з голівкою блискучою,
найкращий на весь ліс!
Тут збіглися ми з бору всі!
— Ой дівчинко мала!
Ти ж погань-мухоморище
під кущиком знайшла!
Зламай його на кришечки,
покинь його мерщій,
а ці ось сироїжечки
збирай у кошик свій!
 

КОТРА ГОДИНА
 

1
Вчора був я іменинник,
старший став на цілий рік
і ношу тепер годинник,
як дорослий чоловік.
Він у мене на руці
блискотить на ремінці.
Він на справжній зовсім схожий,
тільки цокати не може.
Я на ньому сам стрілки
переводжу залюбки.
Подивлюсь — котра година?
І побачу: час іде.
А з годинником людина
не запізниться ніде.
 

2
Сім годин!— дзвенить будильник,
на весь дім лунає дзвін.
Я крізь сон беру годинник,
щоб поставить: сім годин.
Значить, треба поспішати:
на роботу піде тато,
брат - до школи, в перший клас,
і мені вставати час.
Мама нам дає сніданок,
молока мені дає.
За вікном ясніє ранок,
сонце весело встає.
 

3
Ось мене відводить мама
до дитячого садка.
Сніг сідає зірочками
на комірчик кожушка.
Ми проходим повз зупинку,
де спиняється трамвай.
Там — годинник на будинку.
Мама каже:
— Поспішай!
Бачу я: маленька стрілка
підійшла до дев'яти.
Не спізнились ми ніскільки -
недалеко нам іти!
 

4
Непомітно час минає,
дуже весело мені!
А годинник не дрімає
в дитсадочку на стіні.
Йдуть у нас розваги різні.
Раптом глянем як один:
— П'ять годин? Невже так пізно?
Час додому: п'ять годин.
До побачення! До ранку! -
На засніженім дворі
нас чекають біля ганку
старші сестри й матері.
 

5
З татком гратись цілий вечір
я люблю понад усе.
Візьме він мене на плечі,
по кімнаті пронесе.
Потім ми удвох сідаєм
у куточку на диван,
він мені розповідає
про Північний океан,
про птахів і звірів в лісі,
про завод і свій станок...
Раптом тато каже:— Вісім!
Спать пора тобі, синок.
 

6
Я лягаю спати вчасно,
сплю і бачу щось вві сні.
А тим часом світло гасне
в тому, в іншому вікні.
Спать лягають мама й тато.
Треба всім відпочивать,
щоб назавтра знову встати,
гратись, вчитись, працювать.
Сняться дітям сни найкращі,
а годинник в пізній час
у Кремлі на Спаській башті
дзвінко б'є дванадцять раз.

МАМИНЕ СВЯТО
Восьме березня настало -
славне свято всіх жінок.
От сьогодні ми й позвали
наших мам у дитсадок.
Кожній мамі подарунки
готували малюки;
малювали їм малюнки,
вишивали килимки.
Ще й розписаний квітками
написали ми плакат:
«Хай живуть хороші мами
всіх дівчаток і хлоп'ят!»
 

ТУТ БУДЕ ДІМ
Навпроти нашого вікна
за дощану горожу
машина в'їхала чудна,
на звіра трохи схожа.
Вона схиляє й підійма
залізну довгу шию,
туди й сюди повзе сама
й зубами землю риє.
Ось набере землі і вбік
крутнеться легко й споро
і висипає в грузовик
одразу цілу гору!
З мого вікна, згори, мені
все дуже добре видко.
Зі мною разом на вікні
Оксаночка — сусідка.
Машина ходить як жива,
навіщось риє яму...
— Що за машина? Ну й дива!
Давай спитаєм маму!..
Аж тут заходить інженер,—
він добрий наш знайомий.
Про все, що бачили тепер,
спитаємо його ми!
Він каже:— Бачте, малюки,
як добре працювати,
коли машини є такі,
як цей он екскаватор.
Якби зібрати сто хлоп'ят
і дати всім лопати,—
сто днів копали б ви підряд,
щоб стільки накопати!
Цю яму треба називать
вірніше котлованом:
ми в цьому місці будувать
новий будинок станем.
Як є охота до ладу
на все це подивиться,
ходімо, я вас поведу
туди, на будівництво.
Як праця там іде у нас,
докладно розпитаєм,
оглянем все, а водночас
із святом привітаєм!
Я здивувався дуже сам,
здивована й Оксанка:
сьогодні свято наших мам,
ми їх вітали зранку.
Казали всім жінкам: «Привіт!»-
бо їхнє свято нині.
Але кого ж вітати слід
на тій чудній машині?
Ходімо швидше!.. От ми враз
спустилися по сходах,
і від цікавості у нас
аж захопило подих.
Через дорогу!.. За паркан!..
До ями йдем, до краю...
Ні, це не яма — котлован,
я добре пам'ятаю.
А в котловані цім внизу
ми бачимо машину,
вона — та сама, хоч зблизу
не схожа на тварину.
Як підійшли ми — в той же час
машина зупинилась,
і десь на боці в неї враз
дверцята відчинились.
І раптом жінка вийшла з них,
струнка, в комбінезоні,
у рукавицях шкіряних
і в хусточці червоній.
А інженер сказав тоді:
— Дозвольте цим малятам
вам щастя побажать в труді
і привітати з святом!
Тут жінка посміхнулась нам.
— Спасибі,— каже,— дітям!
Я теж вітаю ваших мам,
привіт перекажіть їм!
Вона нам руку подала
і знов зайшла в кабіну,
і знов машина почала
зубами рити глину.
А тут і грузовик гуде,
і під'їздить до неї,
і за хвилину геть іде,
наповнений землею.
Ой, як хотілося б нам стать
на місці тої тьоті
і котлован такий копать,
де дім збудують потім!
А житимуть у домі цім
хлоп'ята і дівчатка,
і ми про дім розкажем їм
все — з самого початку!
 

НА ДНІПРІ
 

1
Над Києвом сонце липневе блищить.
Тролейбус по вулиці Леніна мчить,
а в цьому тролейбусі їдемо ми,—
звичайно, із мамою, а не самі.
Зі мною улюблена лялька моя
у платті новому, в такому ж, як я.
А брат мій везе корабель з мотузком
і, мабуть, вважає себе моряком!
Ми швидко мчимо, обганяєм людей,
в вікно поглядаєм на стрічних дітей:
напевно, не знає ота дітвора,
що ми поспішаєм на берег Дніпра!
Обабіч каштани високі й стрункі
розкинули широко пишні гілки.
Тролейбус ліворуч звертає за ріг:
розлогий Хрещатик попереду ліг.
У вікнах будинків поблискує скло,
торік ще будинків оцих не було...
— Ну й гарні будинки!
На дах би я зліз —
з десятого поверху глянув би вниз!..
Хороший наш Київ, веселий такий!
І любо нам їхать в машині швидкій.
Та ось і зупинка. Виходьте, пора!
Скоріше, скоріше ходім до Дніпра!
 

2

Тут мама за руки обох нас взяла
й широкою площею нас повела.
Ми входимо в сад, під зелені гілки,
по сходах спускаємось вниз, до ріки.
Там біля причалу стоїть пароплав.
Здається, що саме він нас дожидав,
бо тільки-но мама купила квиток,
якраз залунав нетерплячий гудок.
За бортом хлюпочуться хвилі страшні,
та тільки не боязко зовсім мені,
відходжу від борту тому лише я,
щоб в воду не випала лялька моя.
А ось на Юрка подивиться в цю мить!
Він, брови насупивши, гордо стоїть.
Стоїть, уявляє, що це океан,
а сам він, звичайно, старий капітан!
Ось пристань нарешті. І разом з людьми
на берег піщаний виходимо й ми.
А наш пароплав розвернувся і знов
на той бік, здіймаючи хвилі, пішов.
 

3
Привітливе сонце нам плечі пече.
Босоніж ступать на пісок гаряче,
зате ж як приємно у воду пірнать,
купатись, плескатись і бризки здіймать!
А потім отут на м'якому піску
під кущик лозовий лягти в холодку,
лежати й дивитись, як в дальнюю путь
пливуть пароплави і баржі пливуть.
А мама нам каже:— Погляньте, яка
ця наша велика, могутня ріка!
Путі та дороги в Дніпра немалі:
початок бере він в російській землі,
тече між густих білоруських лісів,
крізь всю широчінь українських степів
і потім у Чорнеє море впада...
І крутить турбіни дніпрова вода,
й несе на собі пароплави й човни,
і скрізь напуває зелені лани.
Та зовсім вже скоро настане пора,
коли ще прибуде роботи в Дніпра:
нові гідростанції люди зведуть,
блискучі дроти від Дніпра проведуть,
щоб марно він силу свою не губив,
щоб людям він діло корисне робив;
електрика скрізь побіжить по дротах
і рухати буде машини в степах,
і хліб золотий там уродять поля,—
ще краще розквітне Радянська земля!
Отож пам'ятайте і знайте, яка
ця наша велика, могутня ріка.
Дніпро перед нами блищить і тече...
Ану, маленята, скупаймося ще!
 

4
По хвилях поважно Юрків корабель
пливе до якихось незнаних земель.
Убрід капітан поспішає слідком
і стримує біг корабля мотузком.
Схотіла скупатись і лялька мала,
і я по мілкому її повела.
Та раптом підкралася хвиля до нас
і ляльку із рук моїх вирвала враз.
Я в воду ступнула, до неї тягнусь,
та далі вже глибоко, далі — боюсь!..
— Ой-ой,— закричала розгублено я,—
рятуйте! Загинула лялька моя!
І сталося б, мабуть, нещастя страшне,
коли не почув би Юрасик мене,—
він зразу підбіг, і на ляльку зирнув,
і, часу не гаючи, в воду пірнув.
Руками, ногами по хвилях він б'є,
все ближче і ближче до ляльки стає,
пливе і пливе, докладає зусиль —
і ляльку за ноги схопив серед хвиль!
А мама до нього біжить навпростець
І радо гукає:— Який молодець!
Безстрашно поплив на такій глибині,
де, бачте, вода аж по груди мені!
Не буду ніколи сміятись з Юрка
за те, що він з себе вдає моряка:
коли на Дніпрі він поводиться так,
то буде на морі він справжній моряк!
 

5
Вже знизилось сонце на небі давно,
і десь за Подолом сідає воно,
і ми у зворотну рушаємо путь.
А хвилі дніпрові течуть і течуть —
туди, де горять Дніпрогесу вогні,
туди, де будують споруди міцні,
повз села та ниви й великі міста,
де все по-новому щороку зроста...
Ми їдем на той бік. Висока гора
відбилася тінню у водах Дніпра,
а Київ наш рідний стоїть на горі
і весь золотіє в проміннях зорі.
 

ПЕРЕД НОВИМ РОКОМ
Свіжі пахощі смолисті
вітер широко розніс,—
це на площі в нашім місті
ялинковий виріс ліс.
Кожна мама, кожен тато
вибирають до смаку:
— Нам високу!
— Нам пухнату!
— Нам гіллясту, отаку!
Через колію трамвайну
Галя з мамою ідуть.
— Ой, мамуню, поспішаймо!
Всі ялинки розберуть!
Та до площі щохвилини
під'їздять грузовики.
— Будуть, будуть неодмінно
всім малятам ялинки!
Недарма в останні роки
розрослися в нас ліси:
дерева стоять високі,
набираються краси.
Підросли — їм тісно стало
ми й зрубали зайвину,
щоб всі інші розростались
на просторі в ширину.
Ну, а зрубані ялинки
марно теж не пропадуть:
їх у кожному будинку
малюки сьогодні ждуть.
Отже нам, Дідам Морозам,
подали цей грузовик,—
ми для всіх ялинки возим,
щоб Новий стрічати рік.
Вибирайте, мамо, тату,
кожен знайде до смаку:
вам — високу,
вам — пухнату,
а тобі, мала,— таку!
Радо кинулась Галинка
до густого деревця:
— Ну й ялинка!
От ялинка!
Щонайкраща саме ця!
От і вечір. Поспішати
вже додому треба нам,
щоб ялинки прикрашати
новорічним убранням,
щоб згадати теплим словом
все, що в цьому році є,
і зустрінути святково
рік, що зараз настає.
Під кремлівськими зірками,
день скінчивши трудовий,
вся країна разом з нами
зустрічає рік Новий.
 

ЛЕСЬ ТА ЖУК
Вранці Лесик із воріт
вийшов з свого двору.
Жук біжить за ним услід,
хвіст піднявши вгору.
В небі крутиться сніжок,
і летять сніжинки
на ставок, на бережок,
на стрімку стежинку.
Лесь біжить до саночок
та зручніш сідає.
Жук без зайвих балачок
теж в санки стрибає.
— Що ж, примощуйся, сиди,
якщо ти хоробрий!
Та гляди — не упади
і тримайся добре!
Відштовхнувся і помчав
вниз під гірку Лесик...
З переляку заскавчав
бідолашний песик.
Сани вирвались з-під ніг...
— Ой, рятуйте! Гину!!! —
І сторчма летить у сніг
Жук у ту ж хвилину.
На садочки, на двори
пада сніг лапатий.
Все спускаються з гори
хлопчики й дівчата.
А Жучок на дітвору
й глянути не сміє.
— Хто таку придумав гру —
я не розумію!
І ніякого добра
з неї я не бачу...
Може, це й хороша гра,
тільки не собача!
 

Казки лісової
кринички

ЛІСОВА КРИНИЧКА
На зеленій галяві,
Де рясна трава,
Дзюркотить криниченька,
Чиста, лісова.
До води схиляються
Квіти запашні.
Камінці поблискують
В темній глибині.
Ми збирали ягоди,
Забрели сюди.
Відпочити в затишку
Сіли край води.
Ходять в лісі шелести,
Дзюркотить вода...
Це казки криниченька
Нам розповіда.
 

ВЕРЕДЛИВІ ЖАБКИ
Очеретяна хатина
біля річечки була,
і жила у ній родина
не велика, не мала:
жабка-дід і жабка-бабка,
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня.
Так би жити й поживати,
та чомусь одного дня
почала вередувати
дружна жаб'яча сім'я:
— Тут вода занадто чиста!
— Комарі якісь дрібні!
— На лататті ніде й сісти! —
буркотіли цілі дні
жабка-дід і жабка-бабка,
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня.
Десь вони почули мову
про якийсь недальній край:
там калюжа е чудова,
а навколо — справжній рай!
Що ж тут думати-гадати?!
Швидше все забрали з хати,
в хуру коника впрягли,
хто що може потягли.
Йдуть і йдуть... Стомились дуже,
та скінчилась довга путь:
ось нарешті й та калюжа!
Оселилися й живуть:
жабка-дід і жабка-бабка,
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня.
Ще до осені далеко,
час минає спроквола.
Тільки враз жахлива спека
дошкуляти почала.
Стала сохнути калюжа,
менша й меншає щодня...
Гірко плачеться і тужить
бідна жаб'яча сім'я:
жабка-дід і жабка-бабка,
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня.
— Ой, рятуйте! Ми загинем!
Що робити без води?!
Й надала ж лиха година
переїхати сюди!
Геть звідсіль!..— І в тую ж нічку,
тільки спека уляглась,
швидше знов на рідну річку
вся сімейка потяглась:
жабка-дід і жабка-бабка,
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня.
Цілу ніч ішли невпинно
і на ранок прибрели
в очеретяну хатину,
де колись вони жили.
Річка весело іскриться,
і комарики гудуть,
і тепер нікуди звідси
мандрувати вже не йдуть
жабка-дід і жабка-бабка,
мама-жабка, тато-жабка
і веселе маленя
жабенятко-жабеня!
 

СТОЯЛА СОБІ ХАТКА
Стояла собі хатка —
дірявий чобіток.
А в ній жила бабуся,
що мала сто діток.
Така була сімеєчка,
сімеечка мала!
Ніяк із нею впоратись
бабуся не могла.
Пішла бабуся на город
по моркву й буряки,
пішла вона до пекаря
по хліб та пиріжки.
А сто дітей —
— не ледарі,
пішли збирати хмиз.
Усі взяли по гілочці
й набрали цілий віз!
Води взяли по крапельці
і повний казанок!
І наварили борщику
бабуся й сто діток.
А потім сто цеглинок
вони принесли вмить,
і склали з них будинок,
і стали в ньому жить.
А потім сто зернинок
поклали в землю в ряд.
І виросли з них квіти,
і став квітучий сад!
А якби та бабуся
не мала сто діток,
була б і досі хатка —
дірявий чобіток!
Бульбашка
Взяла соломинку
маленька Маринка,
в намилену воду
вмочила кінець,
а потім дмухнула
в оту соломинку,
і бульбашку мильну
поніс вітерець.
Виблискує бульбашка
справа і зліва,
її вітерець
у повітрі несе.
— Я бульбашка мильна,
мінлива, грайлива,
я легша за все
і ясніша за все.
Від мене, дивіться,
і сонце ясниться,
у мене прозорі
опуклі боки,
в них небо синіє,
трава зеленіє
і різними барвами
квітнуть квітки!
Спустилася бульбашка
в сад на травицю,
сидить, коливається
й далі веде:
— Я бульбашка мильна,
дивіться, дивіться!
Не знайдете кращих
ніколи й ніде!
На бульбашку з подивом
дивляться квіти,
і навіть троянда —
окраса садка —
зітхає собі:
— Ніде правдоньки діти,
я, може, і гарна,
та все ж не така!
На бульбашку заздрісно
коситься бабка,
і якось їй боязко
йти у танок.
А біла, як пух,
соромлива кульбабка
аж зовсім сховалась
за довгий листок.
Принишкли, замовкли
веселі комашки,
що досі дзижчали,
танок ведучи.
Зирнула з гнізда
зацікавлена пташка,
на раду зібрались
жуки-рогачі.
І тільки метелик,
джигунчик веселий,
кружляє навколо
таким молодцем,
то справа, то зліва,
і враз жартівливо
до бульбашки злегка
торкнувся крильцем.
Торкнувся і бачить:
немає нічого!
— Та де ж ця красуня
прозора, як скло?—
Не стерпіла бульбашка
дотику того —
і лопнула, зникла,
немов не було!..
І знов у садочку
дзижчать комашинки,
і бабка літає,
й троянда цвіте,
і пташка співає,
і жвава Маринка
із квітів барвистих
віночок плете.
 

КАЗКА
ПРО ВЕСЕЛОГО МЕТЕЛИКА
 

1
Була весна. Про сніг колишній
давно забули ліс і сад.
Стояли яблуні та вишні
у квітах з голови до п'ят.
Все оживало, все раділо
в зеленім лісі і в садку.
І кожен сам знаходив діло
собі під силу й до смаку.
Отам, де сосни із-за тину
здаля дивились у квітник,
розкинув довгу павутину
Павук — похмурий працівник.
Він жив у хатці на гілляці,
щоранку вдосвіта вставав,
а вставши, зразу йшов до праці
і плетиво своє снував,
ще й буркотів:
— Щоб мух ловити,
міцні тенета я роблю.
Я дуже впертий, працьовитий,
неробства зовсім не терплю!
Поміж дерев, найстарших віком,
у гущині серед трави,
на сто дверей і двісті вікон
стояв будинок мурашви.
Виходили крізь всі ті двері
щоранку тисячі мурах
і метушились до вечері
і по землі й по стовбурах.
Вони тягали суччя, дрюччя,
за себе важчі в сто разів,
облазили дерева й кручі
усі — з верхів і до низів.
А ввечері повзли додому
і так, щоб чути скрізь було б,
хвалились:— Всім давно відомо,
що й ми ненавидим нероб!
Неподалік, де тихо дзенькав
серед трави ясний струмок,
бджілок родина чималенька
вселилась в гарний теремок.
Вони збирали мед на квітах
аж до вечірньої зорі.
І клопотушок працьовитих
любили всі, малі й старі,
бо, хоч і мали гострі жала,
вони й самі любили всіх
і тільки тих не поважали,
хто байдикує всім на сміх.

2
Одного разу, вранці-рано,
в садку біля старого пня
з'явився раптом хтось незнаний,
в яскраве вдягнений вбрання.
Літає, пурхає зраділо,
серед квіток веде танець,
і різнобарвні легкі крила
проймає сонця промінець.
Це був Метелик. Він допіру
прокинувся в старому пні
і тісну зимову квартиру
покинув радо навесні.
Почувши вітру теплий подих,
скупався в крапельках роси
і вбрався у святковий одяг
з тканин сліпучої краси.
— Ой, як же гарно! Скільки світла!
Як хороше на світі жить,
коли навколо все розквітло,
все хоче з сонечком дружить!
І вже не треба повертати
у той старий трухлявий пень,
а можна весело літати
і танцювати цілий день!
І став Метелик витворяти
такі балетні номери,
що в лісі збіглися звірята,
придибав навіть кріт з нори,
пташки в садку здійняли галас,
захвилювались квіти всі,
і шепотіли, й дивувались
такій невиданій красі!

3
В цю мить з-за тину, з павутини,
Павук заглянув до садка.
І легковажна ця картина
роздратувала Павука.
І він спустивсь по довгій нитці
до мурашви в мурашнику:
— Ану, сусіди, подивіться,
що зараз робиться в садку!
Якийсь-то виряджений жевжик
розтанцювався серед трав!
Це припинити слід... Та де вже!
Він там усіх зачарував!
— Хоч подивитися й цікаво,—
загомоніла мурашня,—
та в нас така важлива справа
і невідкладне завдання:
ми доїм тлю, свою худобу,
і виганяєм на попас.
Провчити б слід цього неробу,
але часу немає в нас!
Тоді Павук з своєї хати
поліз в дупло до Кажана,
збудив його і став прохати
впіймати швидше джиґуна.
Але Кажан крізь сон белькоче:
— Та як же я його вловлю?
Він не літає серед ночі,
а я весь день, звичайно, сплю!
— Ну що ж,— Павук промовив
грізно,—
якщо не візьметься гультяй
за розум, поки ще не пізно,
я сам провчу його — та й край!

4
Такі погрози й пересуди
підслухав бистрий вітерець
і незабаром скрізь і всюди
їх розплескав з кінця в кінець,
і навіть сповістив нечемно
і танцюриста самого...
Ця поголоска неприємна
аж приголомшила його...
Ні, не злякався він! А тільки
до лісу перестав літать,
хоч фіолетові васильки
там починали розцвітать.
Він полетів на луг до річки,
сховався сумно серед трав
і, позабувши власні звички,
зніяковіло крильця склав.
«За віщо цей Павук жахливий
йому спокою не дає?..
Чи, може, для такого гніву
якась причина дійсно є?
Навколо й справді всі працюють,
і це, напевно, так і слід:
пташки веселі не танцюють,
а мостять гнізда серед віт,
мурашки хмиз додому носять,
кору на дубі точить жук,
і в білки теж роботи досить,
і павутину тче павук,
бджола у вулик мед тягає
і ліпить з воску стільники...
Лиш він без діла сновигає
і тільки знай — веде танки!
І ось — ідуть вже пересуди,
недобра слава скрізь біжить...
Ні, ні! Він ледарем не буде!
Так не годиться далі жить!..
Та що ж, як він такої вдачі,
нікчемніший за комара...»
Сидить Метелик, гірко плаче
і слізки лапками втира.
 

5
Тим часом між квіток веселих
пішли розмови тут і там:
— А де ж отой красунь Метелик?
Без нього дуже сумно нам!
І от одна Вишнева Квітка
зірвалась з гілки — тільки блись! —
і полетіла швидко-швидко
Метелика шукати скрізь.
Вона питала без упину —
чи хто не бачив, де він дівсь?
І ось на луг, під ту билину
потрапила, де він сидів.
— Ой, любчику,— сказала Квітка,-
чому ти плачеш у кутку?
Чому тебе давно не видко
у нашім колі, у садку?
І Квітці про свої печалі
Метелик щиро розповів:
мовляв, не можу вести далі
таке життя, як досі вів...
Мовляв, я зараз тільки й мрію
якусь роботу розпочать,
але ж нічого я не вмію
й не знаю, де такого вчать!..
— Не знаю й я,— сказала Квітка,—
бо в світі мало прожила.
Та в нас тут є одна сусідка —
стара, досвідчена Бджола.
Отож не плач, розпростуй крильця,
ми зараз вдвох полетимо
і тій хорошій мудрій Бджілці
докладно все розповімо.
Вона напевно дасть пораду
і скаже, що тобі робить!
Почувши це, Метелик радо
з свого куточка виліз вмить.
— Летімо!— вигукнув завзято
і слізки хусточкою стер.—
Спасибі, що мене знайшла ти,
бо я з одчаю ледь не вмер!
Вишневу Квітку в білу щічку
Метелик враз поцілував,
і посадив собі на плічко,
і до Бджоли попрямував.
 

6
Стара Бджола в ту мить вечірню,
за день втомившися як слід,
відпочивала тихо й мирно
на лавочці біля воріт.
Коли це гульк — летить Метелик,
а з ним і Квітонька мала.
— Заходьте, друзі, до оселі! —
привітно мовила Бджола.
Розповіли вони все чисто,
Вона вгостила їх медком.
— Що ж,— каже,— любий танцюристе,
ставай моїм помічником!
— Хіба я зможу мед збирати
і стільники робить, як ти?
— Звичайно, ні! Та можеш, брате,
ти де в чім іншім помогти.
Коли ми навесні та влітку
збираєм мед серед квіток,
то водночас із квітки в квітку
ми переносимо пилок.
І знай — це робиться недаром:
пилок той переносить слід,
щоб кожна квітка незабаром
перетворилася на плід.
Робота ця тобі під силу:
літай собі, як досі звик,
відвідуй кожну квітку милу
і з неї пий солодкий сік,
танцюй, виблискуй, як лелітка,
щоб веселіш усім жилось,
а разом з тим із квітки в квітку
пилок на лапках перенось!
— О,— він зрадів,— на це я здібний!
Я так робив би й дотепер,
якби лиш знав, що це потрібно
для Квітки та її сестер!
 

7
І от, здивовані без міри,
побачили старі й малі,
як трудиться Метелик щиро,
допомагаючи Бджолі.
І квіти всі заговорили:
— Літай, Метелику, літай!
Свої барвисті ніжні крила
в повітрі вільно розгортай.
Сідай на яблуню, на вишню,
і на шипшину, й на бузок.
Нам всім так весело і втішно
з тобою стрітись хоч разок.
Є метелі, що роблять шкоду
і нищать всі садки навкруг.
Та зовсім ти не з того роду,
і ти не ворог нам, а друг!
Лунає здалека і зблизька
Метеликові похвала.
І навіть хмурий Павучисько
не буркотить з свого кубла.
І мурашки повзуть повільно,
несуть свої сучки й дрючки
і про Метелика прихильно
ведуть між себе балачки.
А він, веселий як ніколи,
весь день в усій своїй красі
літає в ліс, в садок і в поле,
де квіти миються в росі,
пилок із квітки в квітку носить,
немов не чує тягаря,
аж поки Бджілка скаже:— Досить!
Вже вечір. Спатоньки пора!
 

8
Весна минула. Тепле літо
прийшло в діброви та сади.
На вітах, де біліли квіти,
тепер красуються плоди.
Виблискують червоні вишні
і білі яблука-налив,
і згадують, як в дні колишні
усіх Метелик веселив,
як всі свої маленькі сили
він вклав у працю залюбки,
і як ще дужче полюбили
його і квіти, і бджілки.
Отож, мій дорогий читачу,
хто любить працю понад все,
тому й краса, й весела вдача
ще більшу радість принесе.
А хто від ранку і до ночі
живе, цураючись труда,
того ніхто любить не схоче
і теплим словом не згада!
 

СЕСТРИЧКИ-ПОЛУНИЧКИ
Заблукали діти в лісі,
шляху-стежки не знайдуть.
Чагарі кругом сплелися,
заступають дітям путь.
Все навколо невідоме...
Віти хиляться навстріч...
Не дійти ніяк додому,
а надворі — темна ніч.
Вийшли діти на полянку,
на полянку лісову,
відпочинути до ранку
полягали на траву.
Тут і казочки початок!..
До поснулих малюків
десять крихітних дівчаток
підійшли з усіх боків.
Отакі червоноличкі,
в капшучках на голові.
— Ми сестрички-полунички,
полунички лісові.
Здивувалися малятка,
потім руки подали,
і гостей до себе в хатку
полунички повели.
Хатка чепурна та чиста,
вся з зелених гілочок,
а покрівля в неї — з листя,
а віконниці — з квіток.
Біля хатки є криниця,
дерева кругом стоять,
і червоні полуниці,
наче яблука, висять.
До сестричок-полуничок
ходять в гості їжаки,
комашинки, і тваринки,
і метелики, й жуки.
З усіма сестрички дружать,
та один в них ворог є,
і такий страшний та дужий,
що й просвітку не дає.
Все він душить, все він глушить,
гинуть квіти і трава —
це пекуча, це палюча
лиходійка кропива.
— Кропива?! Скажіть на милість!
Добре знана дітворі:
ми не раз із нею бились
під парканом у дворі.
Якщо ця лиха рослина
глушить галяву ясну,
ми і тут їй в цю ж хвилину
оголосимо війну! —
Кропива стоїть стіною,
ой, висока ж та рясна!
— Хто це там грозить війною?
Не страшна мені війна!
Я пекуча, я палюча,
я, де схочу,— скрізь пройду.
Я усіх вас неминуче
попечу й переведу!
— Ще побачим, лиходійко,
хто кого переведе!..—
І така пішла тут бійка,
що й не видано ніде.
Тільки й чути: рветься листя,
тупіт, грюкіт — раз і два!
І лягає геть вся чисто
вщент побита кропива.
Ну й самим дісталось трішки
нашим бравим малюкам:
той собі подряпав ніжку,
тут попечена рука.
— Все це вигоїти можна! —
кажуть нашій дітворі
Деревій та Подорожник —
дуже вправні лікарі.
Вмить зробили перев'язки,
намастили добре мазь.
— Подивіться-но, будь ласка,
все загоїлося враз!
Та зате ж які щасливі
на полянці всі були!
Почалися танці й співи,
аж дерева загули.
Потім всі пішли до хати
під веселий дружний спів
і поклали діток спати
на перинці з пелюстків.
А як день почав ясніти,
полунички в ліс пішли:
показали стежку дітям
і додому провели.
 

КРАБЕНЯ
Морська вода така прозора
побіля берега плющить.
Великий камінь виліз з моря,
у воду дивиться й мовчить.
Морська трава звисає з нього,
у воду пасмами спада,
неначе в каменя старого
така зелена борода.
Чіпляючись за водорості,
на камінь лізе чорний краб.
У нього клешні дуже гострі
і кілька пар тоненьких лап.
Вилазить чорний та лапатий,
очицями — туди й сюди...
І десять діток-крабеняток
слухняно лізуть із води.
Лише одне мале крабчатко
тікає зовсім в інший бік,
бо крабик цей ще немовлятко
і маму слухатись не звик.
Чого ж на камені сидіти,
коли у морі стільки див?
От зараз піде він по світу,
де ще ніколи не ходив!
На дні пісок м'який, як вата.
Ось під водою навпростець
пливе медуза плискувата,
слизька, м'яка, як холодець.
А там дельфіни в синіх плесах
пливуть в спокійній череді,
неначе чорнії колеса,
перевертаючись в воді.
А ось в'юнкими табунцями
маленькі рибки мерехтять,
і спинки їх над камінцями,
немов посріблені, блищать.
І раптом чайка срібно-біла
згори майнула просто вглиб
і дужим дзьобом влучно й сміло
схопила враз найбільшу з риб.
Крабчатко дивиться тривожно,
і просто жах його бере:
хоч краб на рибку не похожий,
а що, як птах не розбере?
Та знов спокійно й тихо в морі,
і тільки хвилька плюскотить.
А сонце лізе й лізе вгору
і все навколо золотить.
На березі цикади чітко
безперестанно спів ведуть.
А хлопчаки тим часом в сітку
принаду краб'ячу кладуть.
Крабча здаля вже чує їжу,
а їсти хочеться давно!
І просто в сітку сміло лізе,
бо ще мале й дурне воно.
І раптом хтось його хапає
і витягає на пісок.
І от на березі лунає
дзвінкий дитячий голосок:
— Який маленький та хороший!
Як смішно ніжками плете!
Його не треба класти в кошик,
нехай на волі підросте!
Ми тільки глянемо спочатку
і в море пустимо назад!—
Уважно стежать за крабчатком
сім пар веселих оченят.
А крабик зляканий скоріше
шукає маму і сестер.
Тепер вже він порозумнішав
і не тікатиме тепер.
Ой, як зраділи всі тутешні,
що повернулося маля!
І радо плеще в чорні клешні
велика краб'яча сім'я.
 

ДВА ГРИБОЧКИ
Ось два грибки з-під колючок
З'явилися в ліску.
Один із них — це Маслючок
В блискучім ковпачку,
А другий - хоч маленький ще, -
Та справжній Білий гриб!
Ласкаве сонечко пече,
Минає кілька діб,—
Грибки міцнішають щодня,
Тугі, як колобок.
Вже кожен з них не маленя,
А підліток-грибок.
От раз почули два грибки —
В траві під ялівцем
Якісь заброди-слимаки
Змовляються тихцем.
Мовляв, де сосни та дуби —
Для нас пожива є.
Там оселилися гриби,
І щогодини, щодоби
Все більше їх стає...
— Ходім негайно, позвемо
Всіх родичів своїх,
На рід грибний нападемо
І переможем їх!
Сказали так і подались
Без зайвих балачок...
Затрясся, мов з осики лист,
Злякався Маслючок:
— Біда! Ховаймось швидше, ох!
Зариймось в колючки!...
— Хіба ж лише для нас для двох
Страшні ці хижаки?!
Нам поспішати зараз слід
У ліс, в найглибший глиб,
І попередить весь наш рід! -
Промовив Білий гриб.
— Не можу! Й ти не зможеш теж!-
Маслюк заскиглив.— Ох!
Ти ж на одній нозі впадеш!
Ховайся краще в мох!
І Маслючок під ковпачком
Скандзюбився, приліг,
Накрився глицею, листком
І злякано застиг.
Та Білий гриб відмовив:— Ні!
Я все одно піду!
Піду до нашої рідні
І відведу біду!
Зирнув навколо молодець
І прутика знайшов,
Зробив із нього костурець,
Підперся — і пішов!
Прямцем, між сосон і дубків
Уперто — диб та диб!..
І от придибав до грибків
Сміливий Білий гриб.
Зняли грибочки плач та крик,
Страшну почувши вість,
— Спокійно!— мовив Боровик.—
Ніхто ще нас не їсть!
До вітерця звернувся він:
— Лети, скажи пташкам —
Нехай збирають свій загін
І допоможуть нам!
Тим часом військо слимаків
Вже здалека повзе,
Повзе між квітів і пеньків
І все псує й гризе...
Загін птахів не ждав, не спав
Полинув навмання,
На ворогів, як хмара, впав
І знищив їх до пня!
Гриби зраділи! Кожен звав
Героєм, молодцем
Того, хто рід свій врятував,
Підпершись костурцем.
А Маслючок-страхополох
Почув веселий крик
І заховавсь ще глибше в мох,
Бо сором дуже пік.
 

ЛІСОВЕ СВЯТО
Якось вранці погуляти
Вийшли в поле малюки.
Глядь: санчата-гринджолята
На горбочку край ріки!
— От так забавка чудова
Наготовлена для нас!—
Ззаду вмить сідає Вова,
А попереду Тарас.
І мала сестричка Майя
Примостилась до ладу:
Посередині сідає,
Щоб не впасти на ходу.
Нумо в путь!.. І от щодуху
Гринджолята мчать униз.
Кропива стоїть стіною,
Та мороз щипа за ніс.
І ріка, й горбок позаду —
Не спиняються санки!
Вже за млою снігопаду
Видно ліс віддалеки.
І з низинки та в низинку,
Крізь замети снігові,
Повз засніжені ялинки
Мчать санки немов живі!
От і ліс! Стоять мовчазно
В білих шатах дерева
І навколо — блиск алмазний,
Сон і тиша зимова.
А санчата — попід віти
Та й по лісі — навпростець!
— Що за диво?— кажуть діти.
І чи скоро вже кінець!?
Ще пробігли трохи далі,
І санки спинились вмить.
Глядь: ялинка, наче в залі,
Серед галяви стоїть!
Вся в прикрасах, у намисті
Блискотить ялинка ця.
Сяє зірка промениста
На верхівці деревця.
А навкруг — звіряток зграйки:
Тут і білочки, й зайці,
Сіроспинки, побігайки,
Оленятка-стрибунці.
І ведмедик — бурий пелех,
І на соснах угорі
Цілий гурт пташок веселих —
Горобці та снігурі.
Як побачили зайчата
Вкрай здивованих дітей,
Зразу кинулись стрічати
І припрошувать гостей:
— Просим, просимо ласкаво!
Ми вас ждали цілий день.
Нам без вас тут нецікаво:
Ми ж не знаємо пісень!
Вчіть скоріше нас співати
Гарну пісеньку легку,
Що співають всі малята
У дитячому садку!
Завели тут пісню дзвінко
Майя, Вова і Тарас
Та й пішли навкруг ялинки
У веселий перепляс.
А звірята всі — за ними!
І таке розпочалось,
Що, йдучи по лісі мимо,
Зупинивсь рогатий лось.
Зупинився, подивився
Тишком-нишком з-за сосни:
«Ох, і я б повеселився,
Та злякаються ж вони!»
В дружнім колі, в спільнім хорі
Сміх та галас на весь ліс.
А тим часом перші зорі
В синім небі зайнялись.
— Мабуть, годі вже гуляти! —
Раптом вигукнув Тарас.—
Хай чудесні ґринджолята
Відвезуть додому нас!
Залунали крики, звісно,
Збились всі навкруг дітей.
Кожна лапка щиро тисне
Руку кожному з гостей.
Розступилось дружне коло,
Звився сніг з-під полозків,
І помчали знов ґринджоли
Швидше вітру малюків —
Крізь замети величезні,
Через поле, у село,
До воріт примчали — й щезли,
Мов нічого й не було!..
Полягали діти спатки
На перинку пухову,
І зосталась тільки згадка
Про ялинку лісову.
 

Під дубом
зеленим

ПІД ДУБОМ ЗЕЛЕНИМ
Під дубом зеленим
трава-мурава.
Під дубом зеленим
пташина співа.
У листі лапатому
грає вітрець.
Хто книжку читатиме —
той молодець!
 

СОРОКА-БІЛОБОКА
У сороки-
білобоки
п'ять малят-сороченят.
Усі чисто
хочуть їсти.
Треба всім їм дати лад.
От сорока-
білобока
поскакала на поріг
і до хати
працювати
поскликала діток всіх.
Цей, здоровий,
носить дрова,
той, швидкий, пшоно товче.
Третій в чашку
цідить бражку,
а малий млинці пече.
тільки п'ятий
хоче спати,
помагати не біжить,—
у садочку
в холодочку
ліг на травці та й лежить.
У сороки-
білобоки
все вже зроблено як слід.
Вся родина
й господиня
посідали за обід.
Ті — до кашки,
ці — до бражки,
ще й млинців по п'ять, по шість.
А ледаче
хай поплаче! —
Хто не робить, той не їсть.
Як почув це братик п'ятий,—
не схотів на травці спати,
аж підскочив:— Як це так?!
Ви — в господі,
я — в городі,
до роботи й я мастак!
Ось він поле
бараболю
й обгортає залюбки,
до городу
носить воду,
поливає огірки.
Ще й на вишню
на найвищу
лізе ягідок нарвать.
Вже й приносить
вишень досить,
щоб усіх почастувать.
І сорока-
білобока
не нахвалиться сама:
— В мене діти
працьовиті,
зовсім ледарів нема!
 

РУКАВИЧКА
По ялинку внучка з дідом
йшли по лісі навмання.
А за ними бігло слідом
довговухе цуценя.
Задивилась, мабуть, внучка
на ялинку, на сосну
і зронила якось з ручки
рукавичку хутряну.
Рукавичка невеличка
на снігу собі лежить.
Раптом мишка тишком-нишком
з нірки вилізла й біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є?—
Тільки голосу з хатинки
Щось ніхто не подає.
Влізла мишка в рукавичку
і сама в ній стала жить.
Раптом зайчик-побігайчик
з-під ялиночки біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут е? —
Чує зайчик — із хатинки
хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка.
Ну, а ти хто? Що за гість?
— А я зайчик-побігайчик,
довгі вуха, куций хвіст!
Вліз і зайчик в рукавичку,
стали вдвох у хатці жить.
Раптом білка — стриб із гілки!
Та по стежечці біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є?—
Чує білочка — з хатинки
хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
є тут зайчик — куций хвіст!
— А я білка — тепла шубка,
невеличка я на зріст!
Влізла й білка в рукавичку,
стали втрьох у хатці жить.
Глядь, поглядь, аж ось лисичка
попід соснами біжить.
— Ну й хатинка! Ну й дивинка!
Відгукнися — хто тут є?—
Чує лиска — із хатинки
хтось там голос подає:
— Є тут мишка-гострозубка,
є тут зайчик — куций хвіст,
є тут білка — тепла шубка.
Ну, а ти хто? Що за гість?
— Хто ж не зна мене, лисичку,
і вигадливу, й метку?—
Влізла й лиска в рукавичку,
примостилась у кутку.
Ще й кабан прибіг ікластий,
і куниця, й їжачок.
Тут і голці ніде впасти!
Скільки сміху й балачок!
Рукавичка невеличка
на снігу собі лежить.
А з барлогу на дорогу
вийшов заспаний ведмідь.
— Що за зборище зібралось?
Що за хата? Хто тут є?
Хто здіймає сміх та галас,
зовсім спати не дає?
— Є тут мишка-гострозубка,
є тут зайчик — куций хвіст,
є тут білка — тепла шубка,
що малесенька на зріст.
Ще й лисиця є, сестриця,
і вигадлива, й метка,
є кабан, їжак, куниця.
Ну, а хто це нас ляка?
— Я ведмідь, я хочу спати,
сміху-жартів не люблю!
Сяду я на вашу хату,
всіх вас разом роздавлю!
Злий ведмідь гарчить, лютує,
ломить всі кущі підряд.
Що робити?! Хто врятує
переляканих звірят?!..
А тим часом дід та внучка
вже ялинку принесли.
Так у внучки змерзла ручка,
що аж зашпори зайшли.
— Рукавичка де ж поділась?
Загубила!.. Ай-ай-ай!
Побіжи, мій песик милий,
рукавичку відшукай!
Песик дівчинку послухав,
хвіст — угору, в землю — ніс,
і примчався скільки духу
на те саме місце в ліс.
Рукавичка, як живая,
ходить ходором, тремтить.
А до неї підступає
розлютований ведмідь.
Як загавкав пес на нього —
аж ведмідь оторопів,
зразу втік і до барлога
причвалав і захропів.
Тут звірята всі зраділи,
стали песика хвалить,
що прогнав ведмедя сміло,
не злякався ні на мить.
Каже песик: — Дуже прошу
інше мешкання знайти.
Треба дівчинці хорошій
рукавичку віднести.
— А хіба ж це рукавичка?!
загукали всі.— Невже?!
В нас нема такої звички
забирать собі чуже!
Всі ми підемо з тобою
рукавичку повернуть! —
І веселою юрбою
звірі вирушили в путь.
До дівчатка за хвилинку
рукавичку віднесли,
і всі разом круг ялинки
танцювати почали.
 

ЧЕРЕВИК,
СОЛОМИНКА ТА БУЛЬКА
Мильна булька невеличка,
соломинка й черевик
йшли по лузі.
Бачать — річка.
Як добратись на той бік?
Каже булька:
— Черевичку!
Попливи по річці вплав
і, як човник, через річку
нас любенько переправ!
— Ні, не хочу!
По воді я
зовсім плавати не звик.
Тут на тебе вся надія! —
відмовляє черевик.
Булька каже:
— Я, признатись,
вмію плавати сама,
та, щоб вас обох підняти,
в мене силоньки нема!
Соломиночко-сестричко,
чималенька ти на зріст.
Простягнись на той бік річки,
ми й перейдем через міст.
І охоче в ту ж хвилинку,
дуже довга та тонка,
простяглася соломинка
аж до того бережка.
— Переходьте поодинці!
Черевичку, не барись!
Він пішов по соломинці,
а вона відразу — трісь!
Черевик — шубовсть у воду,
навіть хвиля розійшлась!
А, уздрівши цю пригоду,
булька реготом зайшлась.
Реготалась, реготалась,
поки й лопнула вона!
І нікого не зосталось,—
тільки казочка смішна.
 

КІТ І ПІВНИК
Була собі хатиночка,
навколо неї пліт.
Жили в хатинці півничок
і сірий кіт-воркіт.
Кіт зрання та до вечора
у лісі полював,
а півник в хаті порався
та квіти поливав.
От якось вранці вирушив
до лісу кіт-воркіт.
Аж тут лисичка хитрая
прибігла до воріт.
Прибігла, облизалася
гостреньким язичком
та й почала виспівувать
солодким голоском:
— Ой півнику-когутику,
який ти молодець!
Голівка в тебе масляна,
червоний гребінець.
Нема ні в Кого пір'ячка
такої довжини...
Ой вийди на подвір'ячко,
ворота відчини!
Сподобалися півнику
привітливі слова,
він за ворота виглянув:
— А хто це там співа?
Схопила лиска півника
та й кинулась в байрак!
Кричить і б'ється півничок,
не вирветься ніяк.
— Ой котику-воркотику,
біжи сюди, біжи!
Звільнитися від ворога
мені допоможи!
А кіт ще недалеко був,
щодуху пострибав,
нагнав хвостату злодійку
і друга врятував.
На другий день котові знов
іти до лісу час.
От він іде, а півнику
дає такий наказ:
— Гляди ж, мій любий братику,
веди себе як слід.
Усяким хижим злодіям
не відчиняй воріт!
Пішов до лісу кіт-воркіт,
далеко десь бреде.
А вже лисичка ту? як тут
і знов своє веде:
— Ой півнику-когутику,
який ти молодець!
Яскраве в тебе пір'ячко,
червоний гребінець.
Ой вийди із хатиночки,
ворота відчини.
Я дам тобі насіннячка
ще й ягід бузини!
От півник тільки виглянув:
— Хто ягоди приніс? —
Схопила лиска півника
та й кинулась у ліс!
Щосили б'ється півничок:
кричить на всі лади:
— Ой котику-воркотику,
біжи скоріш сюди!
Примчав із лісу кіт-воркіт,
хоч і далеко був,
нагнав хвостату злодійку
і півника здобув.
На третій день збирається
ізнов до лісу кіт
та й каже: — Ти вже, півнику,
не відчиняй воріт.
А як не будеш слухатись,
потрапиш у біду.
Тебе вже я не визволю,
бо я далеко йду!
Лишився в хаті півничок,
сидить, забився в кут.
А вже лисичка хитрая
ізнову тут як тут.
— Ой півнику-когутику,
який ти молодець!
Яскраве в тебе пір'ячко,
червоний гребінець.
Ой вийди на подвір'ячко,
ворота відчини.
Прийшли співці з музиками
з чужої сторони.
Пісні співать збираються
ще й танці витинать.
Без тебе, без когутика,
не хочуть починать!
От півник тільки виглянув:
— Які ще там пісні? —
Схопила лиска півника
та й зникла в гущині.
Хоч як не плакав півничок,
а котик не почув,
бо він у лісі темному
далеко дуже був.
Вертається увечері
додому кіт-воркіт —
нема в хатинці півника,
пропав його і слід!
— Ах ти ж, хвостата злодійко,
ти знову тут була!
Мого дружка єдиного
до себе потягла...
Не став він часу гаяти,
не став він лити сліз,
узяв мішок та шабельку
й пішов собі у ліс.
Приходить кіт на галяву
і бачить: перед ним
стоїть хатинка лисяча
із ганком різьбляним.
А ось дочка лисиччина —
маленьке лисеня —
з метеликами грається
та жабок доганя.
Підкрався кіт тихесенько,
стрибнув, що сили мав,
і враз дочку лисиччину
за хвостик упіймав!
В мішку дочка лисиччина
пищить та верещить.
Лисичка з хатки вибігла,
побачила й кричить:
— Ой котику-воркотику!
Та де ж моя дочка?!
— А ти навіщо, злодійко,
взяла мого дружка?
Віддай негайно півника,—
оддам тобі дочку! —
А півник, в хаті замкнений,
кричить: — Ку-ку-рі-ку!
Побачили тут лисонька,
що спорити не слід,
та й випустила півника,
й дочку віддав їй кіт.
От кіт-воркіт із півником
вернулися назад.
І знову у хатиночці
настали мир і лад.
Лисиця вже боялася
приходити сюди.
А півник жив із котиком
і слухався завжди.
 

ВОВК І КОЗЛЯТА
До козиної до хати
з лісу стежечка веде.
В хаті маму ждуть козлята,
а коза із лісу йде.
Ясне сонечко заходить,
в небі місяць блискотить.
До воріт коза підходить,
у ворота стукотить:
— Відчиніться, відімкніться!
Ваша матінка прийшла,
ваша матінка із лісу
молочка вам принесла!
Відчиняють їй козлята,
з ними вірний пес Рябко.
І заходять всі до хати
пити свіже молоко.
Якось сірий вовк підслухав,
що коза пішла у ліс,
до воріт прибіг щодуху,
під ворота сунув ніс.
«Зараз,— думає, — козляток
проковтну одним ковтком!»
І почав він промовляти
ніжним-ніжним голоском:
Відчиняйте, козенята,
я несу вам молока!
— Чуєм, чуєм, це не мати —
в неї пісня не така!
Тут один цапок сміливий
нишком глянув через пліт,
бачить — вовк страшний, жахливий
причаївсь біля воріт.
Сірий вовк цапка не бачить,
витягає гострий ніж
і гукає нетерпляче:
— Відчиняйте-но скоріш!
А козлята: — Ми не проти! —
Не злякались хижака!
Відімкнули враз ворота
та як випустять Рябка!
Вовк, побачивши собаку, -
підібгав лякливо хвіст,
відстрибнув — та з переляку
як бебехнеться під міст!
Саме йде тут з лісу мати,
молока малим несе.
А назустріч їй козлята -
та й розказують про все.
Почала коза радіти:
— Ну й Рябко наш молодець!
Ну й розумні в мене діти! —
Тут і казочці кінець.

ПЛЕСКАЧИК
Якось каже дід бабусі:
— Розпали вогонь в печі
та для нашої Ганнусі
ти плескачика спечи.
Замісила баба тісто
і плескачика спекла,
а тоді, щоб трохи вистиг,
на віконце віднесла.
От лежить пухкий плескачик
на тарілці на вікні,
золотистий та гарячий,
боки випнувши масні.
Десь гуля Ганнуся, видно,
не куштує плескача.
А йому лежать набридло,
стриб з вікна — й навтікача!
Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Раптом зайчик-побігайчик
зустрічає плескача.
— Ну й плескачик золотистий!
Мабуть, добрий ти на смак?
— Ні, мене не можна їсти,
я уславлений співак:
Я — плескачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік.
І від діда,
і від баби,
і від внучки
я утік.
Вирушаю мандрувати,
погуляю досхочу
і від тебе,
від зайчати,
зараз, зараз утечу!
Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Раптом вовк іде назустріч,
зупиняє плескача.
— Ой плескачику хороший!
Зараз я тебе ковтну!
— Ні, не їж. Послухай, прошу,
як я пісню затягну:
Я — плескачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік,
я від діда, баби й внучки
і від зайчика утік.
Вирушаю мандрувати,
погуляю досхочу
і від тебе, вовк зубатий,
зараз, зараз утечу!
Покотився, покотився
по траві, мов коліща.
Ось іде ведмідь із лісу,
зупиняє плескача.
— Ну й плескачик запашистий!
Я б тебе охоче з'їв!
— Ні, мене не треба їсти,
от послухай краще спів:
Я — плескачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік,
я від діда, баби й внучки,
від зайчати й вовка втік!
Вирушаю мандрувати,
погуляю досхочу
і від тебе, волохатий, .
зараз, зараз утечу!
Покотився, покотився,
по траві, мов коліща.
Враз як вистрибне лисиця
з-під куща
до плескача.
— Ну й плескачик! Що й казати!
Запашний від тебе дух...
— Я умію ще й співати,
в мене — голос,
в мене — слух! —
І почав співать плескачик:
— Я гарячий,
я добрячий,
загорілий в мене бік.
Я від діда, баби, внучки,
і від вовка, і ведмедя,
і від зайчика утік.
І від тебе утечу я...
А лисичка каже враз:
— Щось тебе я кепсько чую,
заспівай-но другий раз!
Ти співаєш дуже дзвінко,
в тебе й справді голос є! —
А сама в цей час торбинку
з-під ялинки дістає.
Та хвалько цього не бачить,
радий з успіху свого.
Тільки вивів:
— Я — плескачик...—
А лисичка — хап його!
І незчувся, як в торбинці
опинився наш співець!
І лисичка по стежинці
в ліс побігла навпростець.
А в ліску мала Ганнуся
недалечко від тих місць
лісовую грушу трусить
і грушки солодкі їсть.
Загорілись в лиски очі,—
мабуть, груші ті смачні!
— Ой,— говорить,— їсти хочу!
Дай-но, дівчинко, й мені! —
Бачить дівчинка: лисиця,
витівниця лісова!
І на спинці у торбинці
щось ворушиться й співа:
— Я — плескачик,
я гарячий,
загорілий в мене бік.
Втік від діда, баби й внучки;
від лисиці я не втік!..
— Що ж,— Ганнуся каже,— миттю
натрушу тобі грушок.
Стань-но ближче та під віття
підставляй свій лантушок!
Розв'язала лиска торбу,
а плескачик з неї — плиг!
Та як кинеться моторно
прямо дівчинці до ніг.
— Ой, рятуй мене, Ганнусю!
Нагулявсь я досхочу.
Я додому повернуся,
більш нізащо не втечу!
Засоромлена лисиця
заховалась під кущем.
А Ганнуся до бабусі
повернулась з плескачем.
 

ЗАЙЧИКОВА ХАТКА
Оселились біля річки
сірий зайчик та лисичка.
Зайчик — в хатці луб'яній,
а лисичка — в крижаній.
Ось постукала в віконця
тепла сонячна весна,
і розтанула на сонці
біла хатка крижана.
Почала лиса зітхати:
— Як я житиму без хати?
Зараз зайця прожену
й влізу в хатку луб'яну!
Де вже зайчику малому
суперечить хижаку!
Довелось тікати з дому
бідолашному звірку.
А лисиця та хвостата
влізла в зайчикову хату
і в хатинці луб'яній
оселилась, як в своїй.
Пострибав по лісі зайчик,
сірий зайчик-побігайчик,
сльози річкою ллючи:
страшно в лісі уночі!
Раптом вовк іде до нього
та й питає: — Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
лихо трапилось тяжке?
— Ой, мене прогнала з хати
люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..
— Годі, годі, зайчик, плакать,
витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
зараз вижену її!
Підійшли вони до хати,
вовк гарчить: — Ану, хвостата!
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:
— От як скочу, як підскочу,—
полетить від тебе клоччя,
на шматочки роздеру,
ще й на порох розітру!
Вовк злякався — та й тікати!
А зайча пішло вночі
знову захисту шукати,
сльози річкою ллючи.
Враз ведмідь іде до нього
та й питає: — Що таке?
Мабуть, в зайчика малого
лихо трапилось тяжке?
— Ой, мене прогнала з хати
люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..
— Годі, годі, зайчик, плакать,
витри слізоньки свої.
Знаю я цю розбишаку,
зараз вижену її!
Підійшли вони до хати.
— Геть! — загримав волохатий.-
Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля:
— От як скочу, як підскочу —
полетить із тебе клоччя,
на шматочки роздеру,
ще й на порох розітру!
Як почув ведмідь цю мову —
враз сховався у кущі,
і побрів наш зайчик знову,
сльози річкою ллючи.
Стріла зайчика собака,
розпитала, що та якЛ
— Годі,— каже,— годі плакать,
не боюсь я розбишак!
Підійшла й вона до хати,
загарчала: — Геть, хвостата!
Забирайся звідсіля!
А лисиця відмовля:
— От як скочу, як підскочу —
полетить від тебе клоччя,
на шматочки роздеру,
ще й на порох розітру!
Утекла й собака зразу!
А зайчатко уночі
знов побігло, ьід образи
сльози річкою ллючи.
Враз іде назустріч півник,
гострі шпори на ногах.
— Що з тобою? Дуже дивно
зайця бачити в сльозах!
— Ой, мене прогнала з хати
люта злодійка-хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?..
Де я захисток знайду?..
— Що ж, провчу я розбишаку!
— Де вже, півничок, тобі?!
Вовк, ведмедик і собака
відступились в боротьбі...
— Ну, за мене не страшися!
Сам побачиш,— от ходім! —
Вийшли друзі на узлісся,
де. стояв зайчатин дім.
Місяць виглянув з-за хмари.
Півник крилами ударив.
— Годі спать — ку-ку-рі-ку! -
на чужім пуховику!
Вмить лиса продерла очі. .
— Хто там ходить по двору?
От як скочу, як підскочу —
на шматочки роздеру!
Не злякався півник смілий
та на ганок як стрибне.
— Забирайся, поки ціла!
Не дратуй, гляди, мене!
Відкида лиса запори,
бачить: півник-молодець,
гострий дзьоб, сталеві шпори
ще й червоний гребінець.
—Тут лиса аж закрутилась.
— Я хороша! Я не зла!
Я з зайчатком не сварилась,
по-сусідському жила!..
А сама — мерщій на ганок,
та — по східцях, та у ліс!..
І зустрінув зайчик ранок
знов веселий, як колись.
 

ЛИСИЦЯ ТА РАК
Десь жила собі лисичка,
тим відома між звірят,
що була у неї звичка
глузувать з усіх підряд.
Глузувала із сороки,
що у неї білі боки.
в нього роги, як в бика.
А ведмідь, мовляв, незграба,
а кабан — гладкий, як жаба,
а у зайця — куций хвіст,
а їжак — малий на зріст,
у кози — негарні роги,
а у чаплі — довгі ноги,
а сова — сліпа удень,
і усі — дурні як пень.
— А сама я гарна, ловка,
славлюсь я на всі ліси.
Хвіст у мене — наче з шовку,
незрівнянної краси.
Я швидка, метка, розумна,
у палаці б жить мені!
А на вас — дивитись сумно,
простачки непоказні!..
Вихвалялася без міри
та лисиця кожну мить,—
аж в усьому лісі звірі
вже не знали, що й робить!
Хоч би хто набрався духу,
щоб покласти край цьому,
щоб провчити цю хвастуху
й добре висміять саму!
Якось вийшла ця лисиця
прогулятися в байрак.
Раптом бачить: по травиці
до струмочка лізе рак.
От вона до нього скаче
й починає глузувать:
— Ех ти, раче-небораче,
тільки й вмієш рачкувать!
Рак на це, підвівши клешні,
каже: — Не займай мене!
Ще побачать всі тутешні,
хто кого пережене.
А лисиця знов сміється:
— От розвага для звірят!
Ну й змагання розпочнеться:
я — вперед, а ти — назад!
— Я готовий до змагання! —
рак відказує не в жарт.—
В цьому ж місці завтра зрання
разом вийдемо на старт!
Тут почули цю розмову
метушливі горобці
і негайно слово в слово
рознесли в усі кінці.
Збіглись звірі до байраку,
в лісі гомін шелестить:
— Та невже ж старому раку
перегнати пощастить?!
Кожен лізе, де видніше,
дехто б'ється об заклад,
а ведмідь умови пише,
щоб змаганню дати лад:
«Бігти з пагорка до мосту,
по мосту через струмок,
а тоді на гору просто,
де стоїть отой пеньок».
Дзвонить білочка у дзвоник.
Все затихло, й під кінець
сірий зайчик — майстер гонок —
підіймає прапорець.
— Приготуйсь! Команду слухай!
Починаймо! Раз, два, три!..—
І лисиця тут щодуху
вмить помчалася з гори.
Мчить, мов лине над землею,
до струмочка!.. Через міст!..
І не зна, що рак клешнею
учепився їй за хвіст!
Ось пеньок!.. Аж дух спинився...
Круть хвостом на всім скаку! —
Рак одразу відчепився
і сидить вже на пеньку!
— Ти вже тут?..— руда говорить,
ледве стримуючи злість,
та мерщій назад, під гору!
Ну, а рак — ізнов за хвіст!
Прибігає... Поруч з нею —
глядь! — і рак уже сидить,
ще й грозиться їй клешнею,
перед натовпом ганьбить.
— Що,— питає всім на втіху,—
будеш рака поважать?! —
Глядачі кругом від сміху
просто покотом лежать.
Аж гарчить лиса від злоби:
— Нумо знову, якщо так!
В другий раз догнати спробуй!
— Хоч у третій! — каже рак.
Вслід лисиці знову лине
регіт, оплески і свист,
а вона ні на хвилину
не оглянеться на хвіст!
Вдруге, втрете і вчетверте!..
І до того гра дійшла,
що лисиця напівмертва
впала й ноги простягла.
— Щоб тепер не насміхалась,
так і треба! — каже рак.
І веселий сміх та галас
розляглись на весь байрак.
 

КОРІНЦІ ТА ВЕРШКИ
От колись ведмідь угледів,
як у полі оре дід,
і схотілося ведмедю
поживитися як слід.
До старого він підходить,
каже:— Нумо вдвох робить,
а усе, що в полі вродить,
будем нарівно ділить.
А коли немає згоди -
бережись, бо відплачу:
нароблю тобі я шкоди
й поле все потолочу!
Як тут станеш відмовляти?
Дуже лютий той ведмідь;
може й плуга поламати,
може й воликів побить.
Та дідусь був хитрий зроду
і на вигадки мастак.
Він ведмедю каже: — Згода!
Ми ділитись будем так:
Хай мені — саме коріння,
а тобі — самі вершки! —
Ну, а сам узяв насіння
та й посіяв буряки.
От і проріст зеленіє.
Дід і поле, й полива.
А ведмідь ніяк не вміє,
знай лежить, відпочива.
Проминуло красне літо,
підійшов роботі край.
Наступає час ділити
вже достиглий урожай.
Дід повнісіньке підпілля
буряків понакладав.
А всю гичку та бадилля
клишоногому віддав.
От лежить ведмідь сердитий
та у лігві лапу ссе.
Почекай, на друге літо
поквитаюся за все!
Вже й весна ведмедя будить,
от він знову пристає:
— Хай твої вершечки будуть,
а коріння все моє!
Ну, а діду все єдино,
він погоджується вмить:
недаремно ж він — людина,
а ведмідь — таки ведмідь!
І посіяв дід пшеницю,
посміхаючись під вус.
Знов ведмідь одно — ліниться,
а працює сам дідусь.
Пролетіло красне літо,
і жнивам приходить край.
Узялися знов ділити
дід з ведмедем урожай.
В діда збіжжя у коморах —
і на хліб, і на млинці.
А ведмідь, за договором,
забирає корінці!
Як розсердивсь клишоногий,
та й поплентався у ліс.
Йде по лісі без дороги
й буркотить собі під ніс:
— От іще лиха година!
Я ж не знав заздалегідь,
що людина — це людина,
а ведмідь — таки ведмідь!

Гуси-Лебеді
Була на світі дівчинка
і братик Івасьок.
Пішла гуляти дівчинка
із братиком в лісок.
Поклала спати братика
під кущик на траві
й пішла збирати ягоди
та квіти лісові.
Летіли гуси-лебеді,
схопили Іваська
та й понесли на крилечках
далеко від ліска.
Аж тут прибігла дівчинка,
побачила гусей.
Вони крильми заляпали
і зникли вже з очей.
Біжить за ними дівчинка,
а їх ніде нема!
Лиш на горбочку пічечка
стоїть собі сама.
— Ой пічечко ріднесенька,
мені допоможи!
Де ділись гуси-лебеді,
як знаєш — розкажи!
— Поїж моїх перепічок,
тоді я розповім!
— Та ні, у мого батечка
я й млинчиків не їм!
Побігла далі дівчинка,—
нікого навкруги!
Тече молочна річечка,
кисільні береги.
— Ой річечко ріднесенька,
мені допоможи!
Де ділись гуси-лебеді,
як знаєш — розкажи!
— Поїж мого киселику,
тоді я розповім!
— Та ні, у мого батечка
і меду я не їм!
Побігла далі дівчинка,—
попереду лісок.
Стоїть зелена яблуня,
біленький поясок.
— Ой яблунько ріднесенька,
мені допоможи!
Де ділись гуси-лебеді,
як знаєш — розкажи!
— Поїж кисленьких яблучок,
тоді я розповім!
— Та ні, у мого батечка
й солодких я не їм!
Побігла далі дівчинка,
побачила ставок.
Вода — неначе дзеркало,
на березі — пісок.
Сидить Івасик, грається
на березі в піску.
А білі гуси-лебеді
купаються в ставку.
Підкралась тихо дівчинка
до того бережка.
Схопила вмить Івасика
та й ходу від ставка!
А гуси це побачили,
зібрались у загін,
летять, тріпочуть крилами
за нею навздогін.
Біжить щодуху дівчинка
і бачить — у ліску
стоїть та сама яблуня
у білім пояску.
— Ой яблунько ріднесенька,
рятуй мене, рятуй!
— А ти кисленьких яблучок
спочатку покуштуй!
Вона вкусила яблучко,—
яке ж воно смачне!
її й сховала яблуня
під гіллячко рясне.
Побігла далі дівчинка,
та ще далека путь!
І знову гуси-лебеді
летять, не відстають.
От-от впіймають дівчинку
дзьобаті вороги!
Аж ось — та сама річечка,
кисільні береги.
Ой річечко ріднесенька,
рятуй мене, рятуй!
— А ти мого киселику
спочатку покуштуй!
Вона мерщій киселику
ковтнула з молочком,—
її й сховала річечка
під самим бережком.
Побігла знов, а лебеді
летять, не відстають.
От-от накриють крилами,
дзьобами заклюють!
Ну хто ж врятує дівчинку,
від лиха захистить.
Аж ось та сама пічечка
край стежечки стоїть.
— Ой пічечко ріднесенька,
рятуй мене, рятуй!
— А ти моїх перепічок
спочатку покуштуй!
Тут дівчинці й перепічки
здались такі смачні!
її й сховала пічечка
на теплім черені.
Як вискочила з пічечки,
а гуси — знов услід.
Та вже прибігла дівчинка
додому, до воріт!
Тут бачать гуси-лебеді,
що вечір вже настав,
та з тим і повернулися
на свій далекий став.
А дівчинка із братиком
спокійно стали жить,
лихих — остерігатися,
а з добрими — дружить.
 

           * * *
Котилось спіле яблучко
з-під яблуні в ліску,
котилася перепічка
із пічки на горбку,
та ще молочна річечка
в киселику текла
і цю хорошу казочку
мені розповіла.
 

ДВА МОРОЗИ
Два морози йшли у ліс,
все вбирали в іній.
В того був червоний ніс,
а у цього — синій.
— Старший буде той із нас,-
каже брат до брата,—
хто людину зможе враз
до кісток пробрати!
їде дядько в сіряку,
їде пан у шубі.
— Вибираймо до смаку,
братику мій любий!
Посміхнувся Синій Ніс
і побіг до пана:
— Як би швидко кінь не віз,
я вже не відстану!
А Червоний Ніс з гори
дивиться й сміється:
— Крізь куниці та бобри
він і не проб'ється.
Ну, а з дядьком аж ніяк
я не забарюся:
під розірваний сіряк
зараз заберуся!
Синій Ніс на пана враз
налетів щодуху.
От під комір вже забравсь,
от схопив за вуха.
Пан ховає в хутро ніс,
зовсім замерзає.
А мороз під шубу вліз
і не вилізає.
І щипав, і пік як слід
пана всю дорогу.
Та й лишив біля воріт
вже напівживого.
В сніжній віхолі назад
наш мороз понісся.
— Чи вже впорався мій брат
з дядьком на узліссі?
А мороз — Червоний Ніс —
теж за дядька взявся.
Дядько крекнув, з санок зліз
та й підперезався.
Витер іній, що вже встиг
обліпити брови,
і ступивши просто в сніг,
став рубати дрова.
От мороз поліз в дірки,
і пече, й щипає,
тільки дядько залюбки
знай собі рубає.
Вже подертий сірячок
зовсім змок від поту.
Відступив мороз на крок,
каже:— Ну й робота!
Дядько вже сіряк скида,
видно, вгрівся добре.
На сіряк мороз сіда,
каже:— Ач, хоробрий!
Як залізу я в сіряк
та укрию льодом,
от тоді й побачиш, як
задубієш згодом!
Склавши дрова, дроворуб
йде до одежини.
А сіряк цупкий, як луб,
весь — як та крижина!
І, натішившися вкрай,
морозець радіє:
— Шубу з льоду одягай!
Я тебе зогрію!
Каже дядько:— Не шуткуй!
Забирайся духом! —
Та й почав по сіряку
молотить обухом.
Захрустів в мороза бік,
затріщали кості.
Ледве-ледве він утік,
плачучи від злості.
Вдягся дядько та й погнав
коника до хати.
А мороз пошкандибав
під замет зітхати.
 

СНІГУРОНЬКА
Ой, розгулялись взимку віхоли,
до вікон хатку замели,
де під солом'яною стріхою
дідусь із бабою жили.
Біля віконця якось ввечері
сиділи вдвох собі старі
та милувалися малечею,
що розважалась у дворі.
От дід і каже:— Нумо, спробуймо
і ми побавитись, стара,—
ходім та бабу з снігу зробимо,
отак, як робить дітвора!
А баба каже:— Не щастило нам
діток ростити на віку,—
отож хоч нині з снігу білого
не бабу зробим, а дочку!
І от в садочку перед хатою,
напрацювавшися як слід,
із снігу білого, пухнатого
зліпили ляльку баба й дід.
Коли це галка враз пролинула
понад садком і на льоту
з крила пір'їнку чорну скинула
на сніговую ляльку ту.
З-за хмар вечірнє сонце блиснуло,
зачервоніли промінці,—
і враз немов рум'янець виступив
на білім ляльчинім лиці.
І раптом, дивом-небилицею,
дівчатко виникло живе,—
з такими синіми очицями,
як синє небо зимове,
з такими чорними косичками,
як чорне галчине крило,
з червоними такими щічками,
як сонце ввечері було.
— Добридень,— каже,— мамо й
таточку!
Ой, як я вас обох люблю!
Ведіть скоріш до себе в хаточку
дочку — Снігуроньку свою!
Вбирають землю сніжні віхоли
в холодний одяг зимовий.
А дід та баба щастям-втіхою
стрічають кожний день новий.
У хатці прибрано, підметено —
ні порошинки по кутках,
узорні вишивки та плетива
на рушниках, на подушках.
Та ще й води щодня нанесено,
в дворі прочищені стежки,
і цілий день так любо й весело
лунають співанки дзвінкі.
То все дочка, то все Снігуронька
встигає все зробити вмить,
мов промінь сонця в небі хмурому,
усе навколо веселить.
Дівчатка й хлопці в хату дідову
з усього сходяться села,
бо вже Снігуронька привітлива
із ними дружбу завела.
Гуляють в сніжки, з гір спускаються
вона ніде не відстає,
морозу зовсім не лякається,
в снігу ще кращою стає.
Вже й пригрівати стало сонечко.
Старі радіють — це ж весна!
Та все частіше їхня донечка
сидить замислена й сумна.
Вона все рідше посміхається,
все тихше пісеньку веде,
від сонця в затінок ховається,
із дітьми гратися не йде.
Ліси й садки убрались зеленню,
укрились цвітом запашним,
і луки всі — немов застелені
квітчастим килимом рясним.
Прийшли дівчатка до Снігуроньки:
— Виходь, подруженько, до нас!
Чому це ти бліда й зажурена
в такий ясний веселий час?
— Піди,— говорять батько й мати їй,
порозважайся, як колись!—
Отож вона й пішла з дівчатами
у гомінкий весняний ліс.
Дівчата бігали над річкою,
збирали квіти на вінки,
у лісі стежили за птичками
і співи слухали дзвінкі.
На купу хмизу десь надибали,
розклали вогнище мерщій
та й ну стрибати-перестрибувать
через вогонь навперебій!
Снігурка на дівчат поглянула,
розвеселилась, розійшлась,
стрибнула теж — і враз розтанула!
І вгору хмаркою звилась...
І вже нема Снігурки милої —
лиш хмарка лине за лісок,
і долітає з хмари білої
дзвінкий Снігурчин голосок:
— Не плачте, матінко та батечку!
Хоч і недовго я жила,
та звеселяла вашу хаточку
й сама щасливою була.
Ось полетять хмарки над нивою
ген-ген над степом, за село
і там впадуть рясною зливою,
щоб все зростало і цвіло.
І ви любіть життя і сонечко,
радійте квітам і теплу
і споминайте вдячно донечку,
свою Снігуроньку малу!
 

Прабабині
казки

ДВОЄ КОЗЕНЯТ
Біг струмок через лужок,
Через воду — кладка.
І прийшло на бережок
Сіре козенятко.
— Зараз,— каже,— перейду
Я на той бік сміло!—
Та назустріч, на біду,
Козенятко біле.
Ось на кладку тупотить
Сіре з цього боку,
А вже біле там стоїть
І назад — ні кроку!
Та й вузенька ж кладка ця,
Розійтися ніде...
— Гей, піду спочатку я,
Потім ти вже підеш!
— Відступи з дороги! — Ні!
Перше перейду я!
— Дай дорогу ти мені!—
Друге вередує.
Галас, крик на весь лужок
Знявся над водою.
Козенята на місток
Кинулись обоє
Й посередині містка
Так стикнулись з ходу,
Що обидва сторчака
Полетіли в воду!
— Ой, рятуйте! Потону!
Ні за що вхопиться! —
По камінчиках, по дну
Ковзають копитця...
Невелика й глибина —
Дно крізь хвильки видко,
Та біжить вода ясна
Дуже-дуже швидко.
Раптом сіре як гукне:
— Не лякайся, брате!
Я тебе, а ти мене
Будемо тримати!
Ухопилися вони
Міцно той за того
І з страшної бистрини
Підвелись на ноги!
Ось уже й на бережку
Дружні козенятка,
А про сварку на містку
Вже нема і згадки!
 

ЗАЙЧИКОВІ ПРИГОДИ
Стрибайчик стежкою лісною
Плигав поволі — стриб та стриб!
І раптом бачить: під сосною
Сидить великий білий гриб.
— Диви! Грибок! Ну й чудасія!
Адже ж учора випав сніг...
Моя матуся так зрадіє
І нам спече грибний пиріг!
Зірвав він гриб —
та й знов стрибати,
Не оглядаючись кругом,
Аби скоріш поласувати
Смачним гарячим пирогом.
Аж ось їжак по цій стежинці
Біжить назустріч напрямки.
Несе морквину він на спинці,
РІастромлену на колючки.
— Добридень, друже!
Що це в тебе?
— Грибок хороший, бачиш сам!
— Ой, це ж мені такого й треба!
За нього моркву я віддам!
Стрибайчик каже:— За морквицю
Грибом охоче заплачу,
Бо морква ця ще й як згодиться
Моїй матусі до борщу!
Поклав він моркву до торбинки
І далі стежкою побіг.
Навколо сосни та ялинки
Присипав перший білий сніг.
Коли це білочка назустріч
Бреде, плететься спроквола:
Ніяк з головкою капусти
Не може впоратись мала.
— Спинися, друже, на хвилинку,
Бо я захекалася вкрай!
Віддай мені свою морквинку,
А ти капусту забирай!
Стрибайчик згодився зраділо,—
Капусту ж люблять всі зайці! —
І посміхнувся:— Добре діло!
Матуся зробить голубці!
Пішов він далі. Бачить — збоку
Поміж сосонок навмання
Іде на гірку невисоку
На лижах сіре козеня.
— Що ти несеш таке хороше?
— Капусту свіжу, бачиш сам!
— Віддай мені, я дуже прошу,
За це тобі я лижі дам!
Стрибайчик радо став на лижі,
Підперсь ціпками та й побіг.
Ой, гарно ж як навдивовижу
Виблискує на сонці сніг!..
Коли, засапавшись, назустріч
Іде ведмедик-дивачок:
Він зверх свого пухкого хутра
Напнув новенький кожушок.
— Ой, жарко, парко! Я загину!..
Від тягаря мене звільни:
Візьми собі цю кожушину,
А лижі подаруй мені!
Що ж, і на це Стрибайчик згоден!
Побігло далі зайченя,
Пишаючись з-своєї вроди
Та ще й з нового убрання.
Вже й день до вечора схилився,
Вже в небі зіронька блищить.
Коли це зайчик зупинився
І чує — щось в снігу пищить.
Він ближче підійшов і бачить:
Серед обгризених гілок
Сидить в снігу і гірко плаче
Малий тремтячий байбачок.
Стрибайчик здивувався дуже:
— Чому ти в ліс прийшов гулять?
Адже ж я добре знаю, друже,
Що байбаки узимку сплять!
— Таке ж мені казала й мати,
Та я не слухався ніяк...
Мені схотілось погуляти! —
Відмовив, схлипнувши, байбак.—
Ну й погуляв... Я в лісі цьому
Від холоднечі ледь не вмер...
Живий, напевно, вже додому
Не доберуся я тепер!..
На наше поле, в нашу нірку
Добратись швидше я б хотів!.. —
І знов байбак заплакав гірко,
А сам ще дужче затремтів.
Захвилювався наш Стрибайчик,
Перехопило в нього дух!
— Не плач,— він каже,— а вдягайся
Скоріше в теплий цей кожух!
В нім не замерзнути ніколи!
І ще до ночі дійдеш ти
В своє житло, на ваше поле,
І зможеш спати залягти!
Байбак закутався в кожуха,
Подякував і сльози втер,
Ще й обіцявся маму слухать
І взимку спати відтепер.
А наш Стрибайчик на морозі
Набігався й додому йде.
Ось і домівка! На порозі
Стоїть матуся й сина жде.
— Де ти гуляв так довго, синку?
— Матусю, я грибок зірвав!
— А де ж це він?— Та за морквинку
Я їжакові гриб віддав.
— А де ж морквинка?— На капусту
Я ту морквину обміняв...
— Капуста ж де? Похрумав з хрустом?
— Ні, обмінявся з козеням.
Віддав за лижі капустину...
— А лижі де?!— Малий ведмідь
Нову хорошу кожушину
На лижі виміняв умить!
— А кожушина де?!—Матусю,
Там байбачок замерзнуть міг...
Ну,