КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ   

Казки народів Азії

Для молодшого шкільного віку

за виданням: КИЇВ “ВЕСЕЛКА” 1989

Бенгальська народна казка

Був собі колись на світі чародій, великий і мудрий. Люди розказували, що все, чого тільки він забажає, сповнювалось.

Якось сидів чародій над морем і снував свої думки, коли це раптом просто до ніг йому впала мишка. Підвів він голову й побачив, що над ним кружляє орел. І зрозумів чародій, що мишка випала у хижака з пазурів. Зворушений, він вирішив, що це — віщий знак, воля небес: вони хотіли, щоб чародій урятував мишку й виростив.

Загорнув він мишку в зелений листок, приніс додому й віддав своїй жінці, щоб вона ту нещасну тваринку доглянула.

— Доглянути я її не проти,— промовила жінка,— тільки ж не знаю, з якого боку до неї і приступити.

Тоді чародій проказав заклинання, щоб мишка обернулась у дівчинку, і так воно й сталося.

Дівчинка росла, підростала й була чародієві та його жінці за рідну дочку. А як стала вона на виданні, чародієва жінка нагадала чоловікові, що пора вже дівчині заміж виходити.

Покликав чародій дочку та й каже:

— Дитино моя, ти вже доросла, час тобі власну сім'ю заводити. Скажи мені, кого ти хочеш мати своїм обранцем, і я видам тебе за нього.

— Добре, тату,— відповіла дівчина.— Коли вже ви даєте мені самій вибирати собі чоловіка, то я піду за сина того, хто в світі наймогутніший.

Чародій подумав, що дочка хоче побратися з сином сонця, бо наймогутнішим у світі всі вважали небесне світило. Тож він звернувся до нього й розповів про доччине бажання. А сонце йому на те й каже:

— Ох ні, не таке я могутнє, як ви собі там, на землі, гадаєте. Бачиш он ту хмару? Вона могутніша, ніж я. Як заступить мене, то я тужусь, тужусь, а з місця її однаково не зрушу. Наймогутніша в світі вона, хмара.

Обернувся тоді чародій до хмари й розповів про свій клопіт їй. А хмара й відповідає:

— Не того ти шукаєш, чоловіче. Не така вже я й могутня. Вітер од мене дужчий. Бува, зберуся я попливти в один бік і послати людям дощу, а вітер як налетить — і вже погнав мене зовсім в інший бік. Перед ним я безсила. Іди краще до нього, це його син має взяти твою дочку заміж.

Звернувся чародій до вітру. Але той відказав, що не може нічого вдіяти перед височенною горою. Вона, мовляв, раз у раз перепиняє йому шлях, і він мусить віяти зовсім не туди, куди хоче.

Чародій аж розгубився. Поки він ходив від сонця до хмари, від хмари до вітру, од вітру до гори, дочка була з ним. От стали вони нарешті перед горою. Чародій і їй розповів про доччине бажання побратися з сином того, хто в світі наймогутніший.

Усміхнулася височенна гора та й мовить:

Так сказала гора, так і зробила.

Вийшла з гори миша, і чародій запропонував їй віддати свою дочку за її сина. А миша й відповідає:

— Все це добре, але ж миші з людьми не одружуються. Я залюбки оженю свого сина з твоєю гарною дочкою, якщо ти обернеш її в мишу.

Нічого було робити чародієві. Та й дочка його стала благати:

— Татусю, любий, оберни мене в мишку, я хочу вийти за мишачого сина й довіку жити з ним у мирі й злагоді.

Так чародій і зробив — обернув дочку знов у мишу, і юна мишача пара щасливо пішла жити до печери в горі.

Бірманська народна казка

Жили собі дві сестри. Старша вийшла заміж і народила гарненького хлопчика. Молодша також вийшла заміж, але народила черепаху. Старша сестра соромилась черепахи і хотіла викинути його в море. Але молодша сестра сказала, що це все-таки її син. Вона назвала його Золотим Черепахою і з любов'ю виховувала.

Обидва брати — хлопчик і черепаха — росли разом і дуже любили один одного. Коли хлопчику минуло шістнадцять років, він попросив свою матір, старшу сестру, купити йому корабель, щоб він міг стати купцем. Старша сестра згодилася купити корабель, якщо хлопчик пообіцяє не брати з собою потворного черепаху, бо вона не схвалювала їх дружби. Хлопчик відмовився дати таку обіцянку, але його побратим — Золотий Черепаха — сам сказав, що дуже боїться моря і не хоче мандрувати на кораблі. Нарешті корабель купили, і хлопчик вирушив у путь. Коли корабель проплив кілька миль, хлопчик, на превелику свою радість, знайшов Золотого Черепаху, який спокійно спав у трюмі. Він сховався туди перед виходом корабля в море.

Після кількох днів подорожі раптом знялася буря і пригнала корабель до острова, де жили велетенські жінки-людожерки. Буря затихла, і хлопчик з матросами зійшли на берег, щоб набрати прісної води. Людожерки прикинулись добрими жінками і вийшли їх зустрічати. Хлопчик і матроси не знали, що це людожерки, і покохали їх. Хлопчик одружився з королевою людожерок, а матроси — з іншими людожерками.

Ввечері людожерки влаштували для своїх гостей бенкет. Хлопчик і матроси втомилися після бенкету і швидко поснули. Не спав лише Золотий Черепаха. Одна з людожерок запропонувала королеві:

— Давайте віднесемо у ліс двох або трьох п'яних матросів і там з'їмо.

Золотий Черепаха почекав, поки людожерки поснули і захропіли, потім розбудив хлопчика й матросів і розповів про все, крім скарбів. А що вони не повірили йому, то він повів їх у ліс і показав кістки матросів. Золотий Черепаха порадив негайно всім повернутись на корабель і вийти в море. Хлопчик погодився, і матроси побігли до корабля. Що ж до Золотого Черепахи, то він трохи відстав, забрав з дерева скарби і потім пішов за хлопчиками на корабель.

Однак не встиг корабель проплисти й кількох миль, як матроси побачили королеву людожерок та її підданих, які наближались. Вони швидко бігли по воді, і здавалося, що матросам не вдасться врятуватися. Але Золотий Черепаха спокійно взяв скриньку з душами людожерок і розбив її залізним ломом. Одразу ж усі людожерки впали мертвими і потонули в морі.

Через кілька днів корабель приплив до одного міста. У короля, який правив цим містом, не було синів, а була лише донька. Хлопчик дуже покохав її і попросив поради у Черепахи. Той пішов до короля і купив за рубін усе королівство. Так Золотий Черепаха зробив хлопчика королем і одружив його з принцесою, а сам став наслідним принцем.

Через деякий час Золотий Черепаха захотів побачитися з матусею і попросив у хлопчика дозволу повернутися у рідне місто. Хлопчик намагався переконати Золотого Черепаху, щоб той залишився, але все було даремно, і він погодився. Золотий Черепаха попрощався з хлопчиком, узяв барабан, потряс його і сказав:

— Віднеси мене до матусі.

І — о диво! Він одразу ж опинився в рідному місті, у матусі. Син розповів їй про всі свої пригоди і жив щасливо вдома.

У короля, який правив рідним містом Золотого Черепахи, була дуже вродлива донька і не було сина. Королі з семи держав присилали своїх послів, добиваючись дозволу одружитися з принцесою, але король відмовляв усім. Якось Золотий Черепаха побачив принцесу і покохав її. І ось він сказав своїй матусі, щоб вона пішла до короля й попросила для нього дозволу одружитися з принцесою. Спочатку мати відмовлялася, та Золотий Черепаха не міг ні їсти, ні пити через тугу за принцесою. Нарешті мати не витримала і пішла до короля. Король розсміявся, коли почув її прохання, й сказав:

— Якщо потворний черепаха бажає одружитися з моєю донькою, то нехай збудує золотий і срібний мости, які б з'єднали твою хату з моїм палацом. Він повинен це зробити на сьомий день, а якщо не збудує, то буде покараний на смерть.

Перелякана мати побігла додому і сказала:

— Золотий Черепахо, твоє безглузде бажання одружитися з принцесою коштуватиме тобі життя.

Потім вона розповіла про наказ короля.

— І це все, чого бажає король? — запитав Черепаха.— Не хвилюйся, дорога матусю. Ти лише збуди мене якнайраніше на сьомий день.

І спокійно заснув.

На світанку сьомого дня, як тільки мати розбудила його, Золотий Черепаха взяв барабан, потряс його і сказав:

— Я хочу, щоб були збудовані золотий і срібний мости від моєї хати до королівського палацу.

І мости одразу ж з'явилися. Після цього він хоробро пішов до короля й зажадав принцесу. Хоч королю і було дуже соромно мати своїм зятем потворну черепаху, але все ж довелося виконати обіцянку. Почали готуватись до весілля. Та за день до весілля королі семи сусідніх держав, дуже ображені тим, що король відмовився віддати за одного з них свою доньку, підійшли з своїми численними арміями до рідного міста Золотого Черепахи.

Король покликав Золотого Черепаху і сказав:

— Золотий Черепахо, ти станеш моїм спадкоємцем, коли одружишся з принцесою. Отже, захищати місто доведеться тобі.

— Чудесно, ваша величність,— відповів Черепаха. Він пішов додому, потряс барабан і наказав:

— Мені потрібне могутнє військо, щоб розбити ворога!

І могутнє військо негайно з'явилось. Золотий Черепаха очолив його і розбив війська семи королів. Король щиро подякував Золотому Черепасі, і одразу ж було відсвятковано весілля. Однак принцеса була нещаслива, бо соромилася свого потворного чоловіка.

Якось принцеса прокинулася раніше ніж звичайно і на своє здивування побачила прекрасного юнака. Налякана принцеса схопилася, однак тут же побачила біля ліжка шкуру і панцир черепахи. Вона одразу зрозуміла, що прекрасний юнак — це ніхто інший, як Золотий Черепаха, взяла шкуру і панцир, віднесла їх на кухню і кинула у вогонь. Юнак побіг слідом за нею.

— Я горю, я обпікаюсь! — кричав він. Але коли принцеса вилляла на нього відро холодної води, йому одразу полегшало.

Так Золотий Черепаха залишився юнаком і зажив щасливо з принцесою.

Бірманська народна казка

Тигр був великий, дужий і лютий звір. Але він був такий незграбний, що з нього сміялися всі звірі у джунглях.

— Ні, ви тільки погляньте на цього незграбу,— глузували звірі,— він скоро помре з голоду, бо не зуміє спіймати здобич!

Тигр почував себе дуже нещасливим. Та якось він згадав про свого двоюрідного брата Кота. Тоді він пішов до нього і сказав:

— Брате мій, навчи мене, будь ласка, полювати і ловити здобич. За це я вірно служитиму тобі аж три роки.

Кіт згодився.

Так Тигр став навчатись у Кота. І хоч вони були двоюрідні брати, а Тигр ще був і старший, він завжди виявляв до Кота належну повагу, як учень до вчителя. Він підмітав у хаті, готував їжу, бігав з дорученнями, супроводжував повсюди Кота і старанно вчив усі уроки. Одне слово, Тигр був зразковим учнем. Спочатку Кіт теж був хорошим учителем, але пізніше став заздрити своєму учневі.

“Тигр переймає мої способи,— думав Кіт.— І якщо я його навчу всього того, що знаю сам, він зрівняється зі мною, а може, й перевершить мене, бо він дужий і більший”.

Кіт вирішив, що не навчить Тигра одного особливого прийому.

Коли минуло три роки навчання, Тигр шанобливо запитав:

— Пане вчителю, чи я вже вивчив усе?

— Усе,— збрехав Кіт.

Тигр подякував Котові й радісно побіг собі геть. Тепер він уже почав полювати сам. Але незабаром Тигр засумнівався, що робить усе як слід, бо коли він припадав до землі, щоб плигнути на оленя, той, нібито кимсь попереджений про небезпеку, негайно зникав. Тигр припав до землі, щоб плигнути на вола, і знову його спіткала невдача. “Знайди собі добру засідку і несподівано нападай на здобич”,— таке було одне з головних правил його вчителя Кота. Тигр добре ховався в заростях бамбука, але й олень, і віл чомусь знали про це. Він довго сушив собі голову, припадав до землі, наче хотів плигнути на здобич, уважно вивчав кожний свій порух. І нарешті здогадався, що виною всьому було “бух-бух” його хвоста, яким він бив раз у раз. Саме це “бух-бух” завжди попереджало його жертву.

— Це все віроломний Кіт!— гнівно закричав Тигр.— Він ніколи не вчив мене беззвучно бити хвостом.

А коли він згадав, як тихесенько Кіт ворушив своїм хвостом на полюванні, то розшаленів і поклявся: з'їсть Кота, якщо тільки його знайде.

З того часу Тигр завжди шукає Кота, який, одначе, такий хитрий, що й досі ще залишається живий.

В'єтнамська народна казка

Якось голодний заєць бігав-бігав лісом, а смачної поживи не знаходив. От і надумав він прокрастися до селянина на город і поласувати солодким бататом. Не знав він, що селянин сидить у сторожці і пильнує той город.

Заєць став гризти батат. Аж тут нагодився селянин та й хап його за вуха! Та заєць хитрий був — ураз прикинувся мертвим. Селянин перевернув його — не ворушиться заєць та й годі!

Селянин взяв зайця за вуха і поніс додому. А по дорозі трапилася йому харчівня. Він кинув зайця під деревом, а сам пішов випити чаю.

Заєць полежав трохи, а потім скочив та й помчав у ліс. Тільки його й бачили.

Минуло кілька днів. Зголоднілий заєць, не знайшовши ніде поживи, вирішив знову пробратися на город. Та селянин знову його спіймав. Знаючи, що заєць уміє прикидатися мертвим, він міцно зв'язав його і поніс до себе додому.

— Посади-но цього хитруна у вершу,— сказав він жінці.— Завтра на поминки буде у нас зайчатина.

Посадили бідолашного зайця у вершу, ще й важкою каменюкою зверху придавили. Заєць ретельно обдивився свою в'язницю і зрозумів — утекти ніяк. І став він метикувати, як би все-таки вийти зі скрути. Коли бачить — стоїть велика скляна банка з водою, і в ній плаває велика рибина.

— Гей, рибко! — тихенько покликав заєць.— Чи знаєш ти, що близький твій кінець? Завтра день поминок,— тебе засмажать і з'їдять. Як хочеш урятуватися, то бий щосили хвостом по воді. Банка буде хитатися, а потім упаде і розіб'ється. А ти доберешся до ставка — він тут зовсім поруч.

Рибина заплюскотіла в банці. І банка, як і сказав заєць, урешті розбилася. Водою залило всю підлогу — і риба по ній легко пострибала.

Заєць почекав, поки вона опиниться на березі, а тоді як закричить:

— Господарю! Господарю! Твоя риба втекла! Лови її! Лови!

Селянин із жінкою та сином кинулись за рибиною, а вона — шубовсть у ставок! Син спересердя вхопив вершу, викинув звідти зайця і заходився виловлювати рибину. А заєць дременув до лісу.

Біг заєць, біг, аж поки добіг до широкої річки. Таку не перестрибнеш, і переправитись немає на чому. Розгубився заєць. Коли це бачить — лежить на березі крокодил, уткнувся носом у пісок та й відхекується. Заєць усміхнувся сам до себе й гукає:

— Гей, брате крокодил! Перевези мене на той берег, і я видам за тебе заміж свою сестру. А сестра моя — красуня з красунь, про це всі знають.

Крокодил розніжився від заячих слів і закивав головою.

Заєць стрибнув крокодилові на спину, і крокодил доправив його на той берег.

Стрибнувши на берег, заєць глузливо засміявся:

— Красненько дякую! Але не діждеш ти, щоб віддав за тебе свою сестру! А ти й повірив? Чи ти ба!

Крокодил розлютився і вирішив будь-що розквитатися з зайцем.

Якось заєць гуляв собі, і раптом йому страшенно схотілося пити. Він побіг до річки. Крокодил побачив зайця ще здалеку. Він поклав собі на голову жмут трави й тихенько підплив до лукавця. Заєць подумав, що то купина, і стрибнув туди, щоб поласувати свіжою зеленню. Тут його схопив крокодил. Затиснув у пащі й сердито гарчить. А заєць раптом як засміється:

— Твоїм гарчанням хіба що малих дітей лякати! От якби ти зіпнув на всю пельку: “Ха! Ха!”— я б насправжки злякався!

Крокодил послухався зайця — роззявив пащеку та як зіпне: “Ха! Ха!” А заєць — стриб! — і на березі опинився.

Довго стояв і реготав, аж за боки брався, а потім спокійнісінько пішов собі.

В'єтнамська народна казка

Давно колись жив собі хлопець, такий ледацюга, яких світ не бачив. Ніколи він нічого не робив. Навіть своєї хати жодного разу не замів.

В селі називали його Ледарем Ба.

Якось видався неврожайний, голодний рік. А Ледар Ба так само цілими днями вилежувався й нічогісінько не робив. Та кінець кінцем йому живіт до спини підтягло.

— Ех, попоїсти б чого-небудь!— зітхнув Ледар.

— Бачили такого?— гримнула на нього мати.— Що, в тебе рук-ніг немає, як у інших людей? Чи вони не тим кінцем причеплені? Хіба не можеш піти й заробити на хліб?

Сказала це мати й пішла в село. Залишився Ледар Ба сам, лежить і бурмоче невдоволено:

— Ноги? Хіба вони не для того, щоб ходити на гулі? А руки? Хіба вони не для того, щоб підносити їжу до рота? Невже руки й ноги в мене для праці?

Думав Ледар, думав, а голод не відпускає, дошкуляє все дужче.

— Якби хто-небудь позичив мені пару хороших рук і ніг!— замріяно мовив Ледар.— Нехай би вони за мене попрацювали. Ото було б добре!

Крізь шпарину в даху пробився сонячний зайчик і затанцював на долівці.

— Якби-то цей зайчик обернувся зараз на коржа!— каже сам до себе Ледар.

Дивиться Ледар Ба — і очам не вірить: на тому місці, де щойно витанцьовував сонячний зайчик, лежить корж, а на ньому чималий шматок ковбаси!

Ледар підскочив до коржа, схопив його й став наминати. За мить від коржа з ковбасою навіть крихти не залишилося. Ледар і губи пообсмоктував. А потім знову простягся на ліжку.

Та не минуло й хвилини, як він підвівся на лікті і витяг шию — чи не з'явиться на тому місці, де стрибав сонячний зайчик, ще один корж. Та з'явився не корж, а гриб з червоним оксамитовим капелюшком. Той гриб ріс просто на очах. Не встиг Ледар подих перевести, як гриб перетворився на невеличкого чудернацького чоловічка.

Ледар Ба злякався мало не до смерті і хотів був тікати, але відчув, що не може й ворухнутися.

Чудернацький чоловічок виявився чаклуном.

— Не бійся,— мовив він усміхаючись.— Це я дав тобі коржа. Я хочу тобі допомогти. Ти сказав, що хотів би, аби тобі хтось руки й ноги позичив, адже так? Ну що ж, я ладен це зробити. Тільки з умовою: спершу я позичу тобі руки й ноги, а потім ти мені. Згоден? То й гаразд. Чи надовго тобі будуть потрібні добрі руки й ноги?

Ледар подумав про коржа з ковбасою, про те, що зараз усі голодують...

— На три роки,— відповів він,— але спершу ви мене як слід нагодуйте.

— Це неважко!— засміявся той у відповідь.— їж собі на здоров'я!

З цими словами чаклун зник, а на місці сонячного зайчика з'явилася таця з різними м'ясними стравами. Ледар Ба присунув до себе тацю й заходився наминати, аж за вухами лящало. Він так захопився, що й матері нічого не лишив, а в неї вже три дні й ріски в роті не було.

Наївся Ледар — і раптом відчув, що ноги в нього відпали, а натомість приросли нові. Потім і руки так само відпали, а нові приросли.

Ледар із подивом розглядав свої нові руки й ноги. Потім загорнув старі руки й ноги в полотнинку і сховав у скриню, на самісіньке дно. Навіть сам здивувався, як спритно це зробив. “Оце так!”— пробурмотів Ледар.

А коли нові ноги самі понесли його до дверей, а нові руки самі схопили віника й заходилися замітати підлогу, Ледар подумав, що це йому сниться.

Аж ні, не снилося! Хоч очі в нього самі собою заплющувалися, голова звішувалась на груди, а спина мостилася, де б його лягти,— нові руки й ноги не давали йому спокою. Ноги весь час носили його то туди, то сюди, а руки невтомно працювали: витирали пил, замітали підлогу, носили воду, рубали дрова, а потім схопили сапку й почали полоти город.

Ледар Ба незабаром страшенно стомився й заснув на ходу. Він спав, а руки й ноги працювали! Ледар не міг їх утихомирити: вони носили й носили його по хаті, по двору, по городу і безперестану щось робили.

Коли повернулася мати, очам своїм не повірила. В хаті було все вимите, вичищене, прибране, аж блищало. Глеки повні води, дрова порубані й складені біля вогнища.

Пішла мати на город, бачить: він виполотий, і то так, що ніде ані бур'янинки, ще й земелька підпушена. А Ледар Ба завзято вимахує сапою.

— Синку, який же ти в мене молодець! — вигукнула щаслива мати.— Відпочинь, мій любий! Я ось принесла кошик бататів — зараз зварю тобі попоїсти.

Ледар поставив сапку в кутку, перехопив у матері кошик і сам подався мити батати.

— Не треба, я сама все зроблю, адже ти втомився!— мовила мати жалісливо.

Вона побачила, що очі в сина заплющені, а голова звісилася набік. Він навіть похропував, але ноги його все одно носили, а руки проворно працювали.

Мати заклякла з подиву.

Трохи оговтавшись, вона підійшла до сина і поторсала його за плече:

— Ти що це? Невже спиш?

Ледар Ба хутко розплющив очі, здивовано озирнувся і глянув на свої руки. Побачив батати, остаточно прокинувся й засміявся:

— Ого! Добрі батати! Де ти їх узяла? Тим часом руки помили батати. Одразу ж ноги скочили й попрямували в кухню. Руки розвели вогонь і приставили до нього казан. Ледар Ба знав, що руки й ноги в нього тепер не свої, вони йому не підвладні, отже, змирився з тим, що доводилося все робити самому. "Коли батати зваряться,— заспокоїв він себе,— я виберу для себе найкращі, найбільші”.

— Іди в хату,— сказав він матері,— я принесу страву, коли вона буде готова.

Задоволена мати пішла. Вона й досі не могла взяти втямки, як це її син примудряється спати на ходу і заразом працювати.

Тим часом батати зварилися. Ледар Ба примітив найбільший і намірився очистити його та з'їсти — коли це руки його виклали всі батати в миску, а ноги рушили до хати. Потім руки подали батати матері.

— Який у мене хороший син! Як він сьогодні мене втішає!— вигукнула мати, беручи з синових рук миску. На очі їй набігли сльози.

Мати вибрала найбільші батати й поклала їх синові. Той сів і заходився їсти. Потім хотів був прихопити ще кілька дрібніших бататин з материної частини, та тієї ж миті ноги самі винесли його за двері, а руки схопили сапку. Ноги понесли його на город, а руки стали знову його полоти.

Уже й вечір настав, а руки й ноги в Ледаря невтомно рухаються, роблять одну справу за одною.

Ледар Ба стомився так, що йому здавалося, ніби спина в нього от-от розломиться. Однак відпочити йому не вдавалось. Мати кликала його спати, він залюбки пішов би, та де там! Проте пояснити матері, в чім річ, він не наважився, тільки пробурчав щось собі під ніс.

Вже перші півні проспівали, коли він нарешті простягнувся на своєму ліжку.

Наступного дня, ледве світ свінув, Ледареві ноги підхопилися з ліжка, хоч сам він іще солодко спав.

— Що це за ноги!— заволав Ледар.— Дайте мені ще хоч трохи поспати! Пожалійте мене!

Але чарівні руки й ноги не знали ніякого жалю: вони з самого рання заходилися працювати. Ледар зрозумів, що лягти йому більше не вдасться, та все ж таки не розплющував очей. Одначе руки рубали дрова, і здійнявся такий грюкіт, що про сон годі було й думати. Довелося розплющити очі. Він уже добре знав: поки всі дрова не будуть порубані, йому звідси не вибратись,— тож став дивитися, як спритно діють ці запозичені руки,— жоден удар не приходився мимо.

Ледар подумав, що тепер він, напевне, найспритніший і наймоторніший у селі робітник, і аж самому стало смішно.

Наступного дня Ледар Ба покинув рідне село, пообіцявши матері, що через три роки вернеться багатієм. Він подався у сусіднє село. Там побачив, що понад десяток чоловік рубають дерева. Біля них уже громадилася величезна купа стовбурів. Ледар підійшов ближче.

— Гей, шановна артіле!— гукнув він до чоловіків.— На цю роботу вистачило б і одного робітника.

— Бач який жартівник!— засміялися дроворуби.— Тут роботи на десять днів для всієї артілі! А ти один за скільки часу впорався б?

— Я не жартую,— відповів Ледар Ба.— Працюватиму я зовсім недовго і кожне поліно — байдуже, товсте чи тонке — розколюватиму з першого удару. Хоч очі мені зав'яжіть — однаково не промахнусь.

Дроворуби покидали свої сокири й загаласували:

— Що ж, ми вже втомилися! Ти, либонь, прийшов нас розважити! Давай-но зав'яжемо тобі очі!

Один літній селянин зняв з голови хустку і хотів зав'язати Ба очі, але той зупинив його:

— Стривайте, а що я матиму, коли перерубаю все, як обіцяв?

Дроворуби полізли по гаманці, повитягали гроші, насипали цілу купу.

— Ось твоя плата,— сказали вони. Ледар Ба вмить згріб гроші і зсипав їх до себе в кишеню.

— Ну гляди ж,— пригрозили дроворуби,— якщо збрехав, то ми так намнем тобі боки, що й своїх не впізнаєш!

Дроворуби зав'язали Ледареві очі й сіли покурити. Та недовго вони курили. Хвалькуватий прибулець працював так, що вони пороззявляли з подиву роти. Він ураз розколював поліно, навіть товсте-товстелезне.

Не минуло й півгодини, як він порубав усі дрова.

— Ну що?— гордо спитав Ледар Ба і зняв з очей пов'язку.— Тепер ви переконалися, що в мене руки й ноги чарівні?

Дроворуби щільно обступили Ба і заходилися один поперед одного його розхвалювати:

— Що й казати, сила в тебе неймовірна!

До того ж із зав'язаними очима все чисто бачиш! Недаремно взяв гроші наперед! Спасибі, що позбавив нас добрих десяти днів важкої праці!..

Дроворуби стали запрошувати Ледаря Ба погостювати в них.

Вже наступного ранку чутка про його дивовижну силу та спритність облетіла все село. Староста того села славився багатством і скупістю. На подвір'ї в нього стояло кілька сараїв, де лежало міцнюще залізне дерево. Отож староста звернувся до Ледаря Ба:

— Якщо ти порубаєш усі мої дрова за один день, я заплачу тобі десять золотих. Та якщо не встигнеш упоратися, нічого не одержиш. Якщо згоден, ходімо до мене.

Ледар Ба закинув на плече сокиру й пішов слідом за старостою. За ними потяглося мало не все село — всім цікаво було подивитись, як працюватиме прибулець.

— Умова в нас така,— сказав староста селянам.— Наймит повинен перерубати всі дрова за один день, і тоді господар платить йому десять золотих. А хто свою обіцянку не виконає, той платитиме штраф.

Скупий староста був певен, що Ледар Ба, хоч би як спритно працював, не нарубає таку купу дров,— і наперед радів, що матиме чимало нарубаних дров і не витратиться ні на гріш. Та коли він побачив, як легко встромляється сокира Ба у величезні стовбури й розколює їх з одного удару,— перелякався. А завваживши, як легко рухається Ба, змахуючи сокирою над головою, мовби це тонесенька тростинка,— злякався ще дужче.

Сонце тільки почало хилитися до заходу, а геть усі стовбури були порозколювані й порубані.

Селяни обступили Ледаря Ба й дивилися на нього, як на чародія, голосно висловлюючи свій захват.

Скупому старості довелося винести десять золотих і розплатитися з дивним дроворубом.

“Можна було б якось схитрувати, щоб не дати грошей, але не з цим,— скрушно подумав староста.— Цей з усією моєю сім'єю розправиться — йому це так легко, як пуголовка розчавити”.

Староста примусив себе всміхнутися й похвалив Ледаря Ба:

— Ну й моцак із тебе! В цілому світі, мабуть, нема нікого дужчого.

І почав Ледар Ба ходити по селах. У повінь він тягав на линві човни проти течії. Якось він переніс величезну кам'яну брилу — її не могли навіть зворухнути сотні чоловік із важелями. Носив стовбури дерев, підняти які було не під силу й слонові. Одне слово, виконував будь-яку роботу і з допомогою своїх чарівних рук та ніг заробив купу грошей. Щодня Ледар Ба по саму зав'язку наїдався дорогими й рідкісними стравами.

Одного разу він тяг колоду — таку важелезну, що її навряд чи могли б нести двадцять чоловік. Побачив це старий корзинник та й каже:

— Сила в тебе є, ніде правди діти, але ти можеш виконувати лише важку грубу роботу. А спробуй-но взятися за якесь діло, що вимагає майстерності — отут і руки опустиш...

Щаслива нагода побитися об заклад сама йшла Ледареві Ба в руки. Чи ж міг він її пропустити?

— В плетінні корзин теж ніхто зі мною не зрівняється!— заявив він.

Дід страшенно розсердився на зухвальця і, хоч був дуже бідний, побився об заклад на цілий срібняк — усі свої гроші.

Ледар Ба звернувся до людей, що зібралися навколо них:

— Якщо виявиться, що я плету корзини повільніше й гірше, ніж цей дід, то я плачу сто золотих. Підключайтеся до закладу! Якщо виграєте, то поділите виграш поміж себе, а як програєте, я заберу все!

Юрба загула, завирувала, кожен ставив скільки міг, і незабаром зібралася чимала купа грошей.

Ледар Ба усівся плести корзину, сплів її й виграв заклад. Відтоді він часто забивався об заклад і завжди вигравав.

Нарешті Ба добрався до стольного міста. Саме в цей час королівський човен під парчевими вітрилами, прикрашений вирізьбленим драконом, сів на мілину. Сотні воїнів вовтузились у грузькому мулі, намагаючись зіпхнути човен на глибоку воду, та хоч як вони смикали, хоч як штовхали — нічого в них не виходило. Король нетерпелився, він ладен був послати на підмогу воїнам усіх своїх охоронців.

Аж тут до них неквапом наблизився Ледар.

— Оце так!— вигукнув він.— Отакий гурт не може стягти човна? Я б і однією рукою впорався!

Почувши таку зухвалу мову, король скипів гнівом і наказав своїм охоронцям притягти до нього хвалька.

Ледар Ба став перед очі короля, мовби так і треба.

— Б'юсь об заклад, що стягну човна!

— Якщо так, то тягни, — відповів король, — а не стягнеш човна з мілини, я відрубаю тобі голову і викину її в річку.

— Хлопець, видно, з глузду з'їхав,— говорили поміж себе охоронці,— з королем жарти погані. Буде йому непереливки.

Як же здивувалися король, придворні та охоронці, коли незнайомий парубійко лиш раз торсонув човна однією рукою — і човен вийшов на глибоку воду й рушив уперед!

Король звелів покликати до себе Ба.

— Звідки ти родом, доблесний муже?— спитав король.— Я хочу залишити тебе при дворі. Дарую тобі високу посаду — будеш командувати усім моїм військом.

Король щедро винагородив Ледаря Ба грошима і призначив на пост головного воєначальника.

Молодші воєначальники були невдоволені цим призначенням. Вони вважали, що Ба не заслуговує на таку відзнаку. Проте всі тримали язика на припоні, тому що неабияк боялися нового головнокомандувача. Ні в кого не було жодного сумніву, що якби дійшло до сутички, то Ледар Ба помахом меча розрубав би супостата разом із конем навпіл.

“Ще цілий рік я буду користуватися чарівними руками й ногами,— міркував тим часом Ледар Ба.— Що ж, походжу у великих начальниках. За цей рік настараю силу-силенну грошей і потім буду розкошувати, не працюючи”.

Пробув Ледар Ба на високій посаді майже рік і розбагатів. Він підлабузнювався до недостойних осіб, плазував перед ними, а ті віддячували йому щедрими підношеннями. Чутки про це досягли вух короля. Король розлютився. Але він дорожив Ледарем Ба, тому промовчав.

Наближався час розрахунку з чаклуном. Спершу Ледар Ба тривожно зітхав і шкодував, що погодився на такий короткий строк. Та потім сказав собі, що грошей і добра йому вистачить, заспокоївся і більше нічим не турбувався.

Напередодні зустрічі з чаклуном Ледар Ба попросив у короля дозволу поїхати в рідне село. Король дозволив. Ба одвіз у село всі свої гроші, а потім вирядив охоронців назад у стольне місто:

— Скажіть королю, що я повернуся трохи згодом, а ви мені тут не потрібні.

Мати дуже зраділа, коли побачила, що син її повернувся додому багатим.

— У мене важливі справи,— заявив Ледар Ба,— мені треба побути два-три дні в кімнаті самому. А потім я звелю збудувати для тебе хороший будинок.

Він ліг і став чекати чаклуна. Свої старі руки й ноги він вийняв зі скрині й поклав біля себе.

Чаклун з'явився, коли сонячне проміння пробилося крізь шпаринку в дверях.

Ледар Ба підвівся йому назустріч. Чаклун широко всміхнувся, закивав головою і сказав:

— Ну що ж, повертай мені руки й ноги назад! А я забираю тепер твої на три роки!

З цими словами він зник, мовби розтанув у повітрі. Ледар Ба відчув, як руки й ноги в нього відпали, підстрибнули високо вгору і теж зникли.

Ледар зачекав трохи, але старі руки й ноги до нього не приростали. Перевернувся він на бік, дивиться, а від них і сліду не лишилося!.. Від жаху Ледар знепритомнів. Коли він прийшов до тями, то відчув, що лежить на ліжку, а рук та ніг як не було, так і немає. Спробував підвестися, але марно: без рук і без ніг на Що йому було зіпертися? Лишилась у нього сама голова й тулуб. Відтепер він не міг ні сісти, ні встати.

Ледар Ба заридав і заходився кликати матір. Стривожена жінка вбігла до кімнати й мало не вмерла від жаху, коли побачила, що в сина її немає ні рук, ні ніг.

— Це все витівки злого духа!— у відчаї вигукнув Ледар.

Нікуди було дітися — розповів він матері все як було.

— Та нічого,— сказав він під кінець,— мені доведеться чекати всього лише три роки. Грошей у мене багато, тож нема чим турбуватися! Тільки ти зберігай таємницю. Кажи всім, що я зайнятий і не хочу нікого бачити.

Відтоді Ледар Ба не виходив із хати. По селу пішов поголос, що Ба став великою людиною, запишався і всіма гордує. Односельці перестали навідуватись до нього.

Оскільки Ледар Ба сам не міг нікуди ходити, то всі справи порала мати. Вона щедро витрачала гроші. Купила розкішний будинок, найняла слуг.

Аж тут надійшов королівський лист-указ: король вимагав, щоб Ледар Ба повернувся до його двору й виступив в похід проти ворога, який перейшов кордон. Прийняв Ледар Ба королівського посла і сказав:

— Прошу доповісти його величності, що мене заворожив чаклун і я більше не можу йому служити.

Посол довго дивився на Ледаря Ба, вражений до краю, а потім поквапився назад.

Ледве посол поїхав, як усе, про що розповів йому Ба, стало відомо селянам.

Одні казали, що багатство Ледаря Ба — награбоване, а духи за це покарали його, позбавили рук і ніг. Другі подейкували, що він занедужав на якусь невідому хворобу, тому й повернувся в рідне село. Ніхто нічого не знав до пуття, та всі твердили: Ледар Ба заслужив покару.

Минув місяць, і королівський посол приїхав удруге. Він привіз наказ відібрати в ледаря Ба все майно. Король дійшов висновку, що Ледар обдурив його з допомогою чорної магії, за весь час служби він нічим не виправдав високої королівської довіри, отже, багатство його — незаслужене...

Королівські воїни винесли Ба з його розкішних покоїв, занесли назад у стару, напіврозвалену халупу й жбурнули на його старе, сточене шашелем ліжко. Ледар мружив очі й думав, що це, мабуть, ввижається йому уві сні. Як йому хотілося, щоб уся ця історія з чарівними руками й ногами, з неправедно нажитим багатством теж була поганим сном! Однак його руки й ноги до нього не поверталися. Це було не уві сні, а насправжки...

Ледар став кликати матір. Вона не відгукувалася. Ледар страх як перелякався, його облило холодним потом.

Він і далі кликав матір, та марно.

Зрештою в дверях з'явився якийсь чоловік і грубо крикнув:

— Гей ти, ледащо! Твоя мати померла, ми її поховали.

Мати Ледаря Ба померла від горя й жаху. Односельці її поховали.

— Як же Ледар Ба тепер житиме?— питали вони один в одного після похорону.— А втім, його покарали духи. Отже, так і треба.

Ледар Ба залишився на світі один-однісінький. Люди обминали його халупу десятою дорогою. Нікому було подати йому кухоль води, не те що їсти зварити.

А голод дошкуляв...

Коли вже не стало сили терпіти, Ледар упав додолу і викотився з хати.

Він котився по селу і просив милостиню. Збіглися люди, оточили його тісним колом.

— Ти що, гадаєш, ми три роки годуватимем тебе, поки чаклун поверне тобі руки й ноги? — спитав хтось.

Люди голосно засміялися.

Та кінець кінцем вони зглянулись над Ледарем і принесли йому їжі. Він попоїв і покотився назад до своєї халупи.

Відтоді Ледар Ба щодня мусив викочуватися з халупи, котитися по селу й випрошувати їжу. Люди кидали йому шматки просто в рот.

Ледар Ба завжди був замурзаний і брудний, як свиня. Він так схуд, що страшно було на нього дивитися. Мусив він викочуватися на вулицю і в холод, і в дощ.

Отак жив Ледар три роки. Нарешті минув цей строк і настав день, що його призначив чаклун. Ледар лежав у халупі й чекав духа. Ліжка в нього вже не було. Він лежав на вологій долівці і не відводив очей від сонячного променя, що просмикувався крізь дах.

От уже й полудень настав. Із села долинув крик півня. І тут Ледар Ба побачив, що на тому місці, куди падає промінь, виростає червоний гриб. За мить гриб перетворився на червоний капелюх, а потім — на чудернацького чоловічка. Це й був довгожданий чаклун. Він усміхнувся і пильно глянув на Ледаря.

— Еге, друже мій, та я тебе й не пізнав! Видно, не солодко тобі прийшлося цим разом...

— Благаю вас, шановний... Руки мої... ноги...— заквилив Ледар Ба.

Чаклун засміявся і жбурнув руки й ноги додолу. Вони підскочили і враз приросли до Ледаревого тулуба.

— Красно дякую, шановний, красно дякую! — радісно вигукнув Ледар Ба і одразу ж підхопився на ноги.

— А чи не хочеш знову помінятися зі мною? — спитав чаклун.— Ну, скажімо, років на десять?

Ледар Ба замахав руками.

— Ні, ні! — злякано вигукнув він.— Я більше не буду мінятися!

Чаклун знову засміявся, а тоді став меншати, танути й за якусь хвилину перетворився на червоний гриб. Гриб меншав, меншав, а тоді й зовсім зник...

Індійська народна казка

Один ткач мав двох жінок і від кожної — по доньці. Першу звали Щаслива, а другу — Нещаслива. Ткач більше любив старшу жінку та її доньку Щасливу. Обидві вони байдикували, тільки те й робили, що спали та їли. А Нещаслива з матір'ю варили обід, прибирали в хаті, сукали пряжу; Щаслива та її мати давали їм трохи рису, присмачуючи цю вечерю гіркими докорами.

Ось ткач постарів і помер. Старша жінка з донькою забрали собі всі його гроші й стали жити окремо від Нещасливої з матір'ю.

Щаслива та її мати щодня бігали на базар, купували ласощі, варили собі смачні страви.

А Нещаслива з матір'ю день і ніч пряли пряжу, ткали рушники чи й просто полотно. За цю виснажливу роботу їм платили кілька рупій, отож жили вони надголодь.

Якось їхню пряжу попсували миші. Мати Нещасливої розплутала нитки, склала в кошик і поставила на сонце, а сама зібрала білизну й пішла на річку прати. Нещаслива лишилася вдома стерегти пряжу.

Зненацька повіяв дужий вітер, підняв пряжу й поніс. Нещаслива залилася слізьми.

— Не плач, дівчино! Ходімо зі мною, я віддам тобі пряжу,— сказав вітер. І Нещаслива побігла вслід за вітром. Дорогою трапився їй хлів з коровою.

— Дівчино добра, вичисти мій хлів! — попросила корова.

Нещаслива вичистила хлів, підстелила корові, дала сіна й води і знов побігла вслід за вітром.

Згодом трапилося їй бананове дерево.

— Дівчино добра, мене душить ліана, обірви її! — попросило дерево.

Нещаслива спинилась, обірвала ліану й побігла далі.

Згодом перестріло її дерево шеура.

— Дівчино добра,— каже дерево,— в мій стовбур повпивалися колючки. Повибирай їх!

Нещаслива обібрала колючки, відгребла з-під дерева опале листя, дала всьому лад і знов побігла вслід за вітром.

Зустрілася їй лошиця.

Нещаслива нарвала трави, дала лошиці й побігла далі.

І ось вона побачила багатий дім. На ґанку сиділа бабуся й сукала нитки. З тих ниток тут-таки виходило по кілька гарних сарі.

Це була не просто бабуся, а мати місяця.

— Підійди до бабусі, дівчино, попроси в неї пряжі,— шепнув вітер.

Нещаслива підійшла до бабусі, торкнулася її ніг, склала долоні й, піднісши їх до обличчя, вклонилася.

— Бабусю,— мовила вона,— вітер забрав у мене всю пряжу, і тепер мати розгнівається на мене. Дай мені трохи пряжі, бабусю!

Мати місяця відкинула пасма волосся, білого, як молоко, як місячне сяйво, й побачила перед собою молоду дівчину. Голос у неї був тихий і ніжний.

— Не поспішай, люба дівчино,— відповіла бабуся.— В моїй світлиці є сарі й покривала. Вибери собі, які схочеш, потім скупайся двічі в ставку, далі вернися до світлиці й пообідай. А тоді вже я дам тобі пряжу.

Дівчина ввійшла до світлиці, де лежало багато чудових сарі й покривал. Але вона вибрала собі ношені й уже прані сарі та покривало і пішла до ставка.

Тільки-но вона ступила у воду, як обернулася на красуню. Та на яку! Відколи світ світом, такої ніхто не бачив. Увійшла дівчина в ставок удруге — і на її руки та ноги самі собою нанизалися персні та браслети з діамантами, перлинами й самоцвітами.

Нещаслива вийшла із ставка й подалася до світлиці, де її вже чекав обід. Скільки там було страв! Дівчині й уві сні такі не снилися. Та вона скромно сіла край столу, з'їла трохи рису й вийшла до бабусі.

— Ось ти й прийшла, люба моя дитино,— мовила мати місяця.— А тепер відчини он ті двері й вийми зі скрині пряжу.

Нещаслива відчинила двері й побачила багато скринь — великих і малих, старих і нових. Вона вибрала найменшу, майже іграшкову стареньку скриньку й принесла до бабусі.

— Дитино моя, скринька мені не потрібна,— сказала мати місяця.— Тут лежить твоя пряжа. Вертайся, люба, до матері.

Нещаслива шанобливо вклонилася бабусі, взяла на плечі скриньку й вирушила додому. Діаманти й самоцвіти, що були на ній, освітлювали дівчині дорогу.

Незабаром перестріла її лошиця.

— Дівчино добра, підійди до мене, я хочу тобі щось подарувати,— мовила вона.

І подарувала Нещасливій гарне крилате лоша.

А дерево шеура покликало:

— Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!

І подарувало Нещасливій горня із золотими монетами.

Бананове дерево сказало:

— Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!

І простягло Нещасливій величезне гроно золотих бананів.

А корова мовила:

— Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!

І подарувала Нещасливій чарівне телятко.

Дівчина поклала на лоша горня з монетами й золоті банани, взяла телятко за налигач і рушила далі.

А вдома дівчину вже давно розшукувала мати.

— Де ти, донечко? Озовися! — тривожно гукала вона.— А де ділася наша пряжа? Побачивши доньку, мати скрикнула:

— Оце-то диво! Де ти була? І звідки ти все це принесла?

Вони міцно обнялися.

Нещаслива розповіла матері про свої пригоди, і вони пішли до Щасливої та її матері.

— Дивіться,— кажуть,— скільки добра подарувала мати місяця! Тепер ми всі заживемо щасливо. Нехай і Щаслива візьме собі трохи прикрас, тут вистачить!

Мати Щасливої витріщила очі й скривилася.

— Ще чого! — вигукнула вона.— Дуже нам потрібні ваші подачки! І без них обійдемось. Вдавіться своїм добром!

А сама подумала: “Грім би вас побив! Хіба моя донечка не народилася в сорочці? Та вона завтра ж піде й принесе втричі більше!”

Нещаслива з матір'ю, розгублені, повернулися додому.

А вночі скринька відчинилася, і з неї вийшов царевич — наречений Нещасливої. Він сів верхи на коня, випив молока чарівної корови,— і хатину Нещасливої та її матері осяяло чудесне світло.

Тим часом Щаслива розклала на подвір'ї пряжу, посадовила матір стерегти її, а сама взяла вузол білизни й пішла на річку прати.

Незабаром налетів вітер і вкрав пряжу.

Щаслива побігла вслід за вітром. Дорогою зустрілася їй корова.

— Дівчино добра,— мовила корова,— вислухай мене!

Та Щаслива навіть не озирнулася.

Гукало її й бананове дерево, і дерево шеура, і лошиця. Та Щаслива ні на кого не звертала уваги, нікому не помагала, тільки сердилась на всіх та лаялася.

— Ніколи мені з вами морочитись!— казала вона.— Я поспішаю до самої матері місяця!

Нарешті прибігла вона вслід за вітром до будинку старенької.

— Чого ти тут сидиш, бабусю?— спитала Щаслива, ще не переступивши порога.— Дай мені скоріше все, що треба, а тоді вже сукай свою пряжу. Адже отій роззяві Нещасливій ти подарувала стільки добра!

Щаслива схопила пряжу та враз і порвала її.

— А ти не поспішай. Не поспішай!— вигукнула мати місяця.— Ти ще така юна, а зі старшими розмовляєш грубо. Ну гаразд, іди двічі скупайся та пообідай, а тоді вже дістанеш усе інше.

Не встигла бабуся доказати ці слова, як Щаслива кинулася в будинок, вибрала найкраще покривало, найновіше сарі, схопила горня з пахучим мастилом і мисочку з сандаловою олією, сім разів помазала собі коси, сім разів зазирнула в дзеркальце й аж тоді увійшла в воду.

Скупалася Щаслива раз — стала красунею, скупалася другий — і на неї наділися золоті прикраси.

Та їй цього було замало. Озирнулася вона й подумала: “Скупаюся й третій раз! Може, мені припаде іще щось?!”

Скупалася Щаслива втретє і — о жах! — все тіло в неї взялося темними плямами, коси переплутались і стали, як клоччя.

— Ой, лишенько! Що ж це зі мною діється?! — скрикнула Щаслива.

Плачучи, кинулася вона до старенької — матері місяця.

— О, тепер я все бачу! — мовила та.— Бачу, що ти скупалася тричі! Не плач, сльозами не поможеш. Уже пізно. Іди краще пообідай.

Проклинаючи стареньку, Щаслива пішла до світлиці. Наїлася досхочу солодкої рисової каші з молоком і солодких пиріжків та й вернулася до матері місяця.

— Ну, бабусю, годі мене мучити. Я йду додому. Давай мені все, що треба. Та хутчіш!

Мати місяця показала їй двері, за якими були скрині, й мовила:

— Йди, вибирай сама!

Щаслива вибрала найбільшу скриню, яку тільки подужала підняти, поставила собі на голову й, проклинаючи бабусю та всіх її предків, нарікаючи на свою огидну подобу, вирушила додому.

По дорозі її хвицнула лошиця.

— Ой-ой-ой! — зойкнула Щаслива. Дерево шеура стьобнуло її по обличчю гілкою.

— Ой, боляче! — вигукнула Щаслива. Гроно бананів упало їй з дерева просто на плечі.

— Ой, помираю! — закричала вона. А корова буцнула її рогами.

— Рятуйте! — не своїм голосом зарепетувала Щаслива.

Побита, перелякана, прибігла вона нарешті додому.

А тим часом мати приготувала їй урочисту зустріч — прибрала в хаті, потрусила підлогу свіжим віттям, сіла й жде. Та, побачивши доньку, з жахом вигукнула:

— О горе! Що це з тобою? Яке страхіття!

Вона закотила очі, похитнулась і впала непритомна.

Очумавшися, мати трохи заспокоїлась і сказала доньці:

— О нещасна, неси скриню до хати! Якщо з'явиться наречений, усе ще можна буде поправити.

І скриню поставили посеред кімнати.

На ніч Щаслива одягла на себе намиста, браслети, персні, сяк-так розчесала коси, сіла й чекає. А мати пішла спати.

Вночі скриня відчинилася, і з'явився наречений...

На ранок Щаслива не відчинила дверей своєї кімнати.

— Що сталося?— стривожилася мати.— Вже пізно, чому вона не встає?

Гай-гай! Минув час умиватися й снідати, а доньки нема та й нема. Мати тихенько підійшла до дверей і прочинила їх.

Леле! Від Щасливої не лишилося й сліду — її проковтнув змій-удав, наречений зі скрині!

Не тямлячи себе від горя, мати похитнулася, вдарилась головою об землю і вмерла.

Індійська народна казка

Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:

— Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь, як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!

— А чого ж! — зрадів верблюд.— Сідай мерщій мені на спину.

Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.

Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.

Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, він прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати.

Шакалове гавкання почули в селі, яке було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.

Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:

— Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.

— Що час, то час! — скрушно зітхнув верблюд.

— То я сідаю тобі на спину?

— Та сідай уже!

Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:

— А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?

— І сам не знаю,— відповів шакал.— Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на всю пельку.

— Он воно що! — мовив верблюд.— То ти таки не винен. Звичка є звичка!

Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:

— А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.

— Що ти, що ти! — злякано заскиглив шакал.— Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?

— І сам не знаю — закортіло і край! — відповів верблюд.— Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!

З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було - він захлинувся й потонув.

І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.

Індонезійська народна казка

Неподалік від дороги, що звивалася понад заболоченим узбережжям острова Суматра, стояла халупа, а біля неї росло одно-однісіньке бананове дерево.

Якось по обіді на дорозі показалося троє перехожих — чернець, лікар та лихвар. Зголоднілі й стомлені до краю, вони побачили дерево з плодами й завернули до халупи.

— Нас троє, а селянин один,— обізвався лихвар.— Нарвімо у нього бананів!

Вони підійшли до дерева й почали зривати банани.

— Що ви робите, шановні панове? — вигукнув, підбігши до них, господар.— Це ж мої банани, а ви навіть дозволу не спитали.

— Твої? Ха-ха! То й що з того? — зухвало спитав чернець.

— Вони в тебе такі гарні, що ми, коли побачили, відразу ж захотіли скуштувати,— докинув лікар.

— Не заважай нам, чоловіче, коли хочеш цілі ребра мати,— пригрозив лихвар.

“їх троє, а я один. Не впоратись мені самому,— подумав селянин.— Але знущатися з мене і красти моє добро не дозволю”.

Підійшов він до непроханих гостей та й каже:

— Для мене, звичайно, велика честь, що до моєї злидарської оселі завітали слуга божий та славетний лікар. Проте дивуюся, що в такому шановному товаристві я бачу й лихваря. Ото вже жадібний! Ви ще й по одному банану не зірвали, в він уже п'ять загріб, і всі — спілі-спілі!

— Ненажера! - гримнув на лихваря чернець.— Це ти так поважаєш божого слугу? Забирайся геть! А як ні — то начувайся!

Лихвар подивився на гнівні обличчя всіх трьох і подумав:

“їх троє, а я один. Не впораюся з ними”.

Зітхнув і поплентав з двору.

Селянин підійшов до лікаря.

— Не гнівайтесь на мене, шановний пане, але гадаю, ваша наука не може лікувати людей від тих хвороб, які на них бог посилає.

— Що ти верзеш, невігласе? Та ж я зцілив од тяжких недуг силу-силенну хворих!

— Коли хто з тих хворих і видужав, то на те була божа воля.

— Яка там у біса божа воля?! — розгнівався лікар.— Це я їх вилікував, а не якийсь там бог!

— Людоньки! Він богохульник! — розлючено вигукнув чернець.— Ти не віриш у безмежну могутність отця небесного?

— Цей нечестивець наважився осквернити ім'я боже! — обурено мовив господар.— Нема йому прощення!

“їх двоє, а я один. Не впораюся з ними”,— подумав лікар.

Кинув на землю зірвані банани і попхався з двору.

Залишившись наодинці з ченцем, селянин спитав:

— Ти, отче, за своє життя, певно немало святих книг прочитав? То скажи мені: хоча б у одній мовиться про те, що можна чуже добро красти?

— Ні,— відповів чернець.— У жодній не доводилося читати такого.

— То чому ж ти зайшов до мого двору і рвеш банани з дерева, яке тобі не належить?

Поки чернець думав-гадав, що на це відповісти, селянин узяв палицю і, показуючи на дорогу, сказав:

— Іди собі, святий отче, і більш не пхайся туди, куди тебе не просять.

Чернець подививсь на палицю і хутенько подався з двору.

Отак мудрий селянин завдяки своїй кмітливості позбувся непроханих гостей.

Китайська народна казка

Жив колись бідний хлопець на ім'я Малян. З самого малечку він мріяв про те, щоб навчитись малювати. Та от біда: не було в нього за що купити пензлика. Якось довелося йому йти повз школу. Зазирнув він у відчинене вікно і побачив, як учитель малює картину. Зайшов хлопець у клас і попросив учителя хоч на деякий час дати йому пензлика.

Учитель здивовано витріщив на нього очі, а потім як гаркне:

— Злидар! Малювати, бачте, йому захотілося. Ану геть звідси! — і вигнав Маляна зі школи.

“Хіба коли бідний, то й малювати не дозволяється?” — обурився хлопець, і йому ще дужче захотілося навчитись малювати. Бувало, збирає хмиз у горах, візьме гілку і давай на піску пташок малювати. А то піде на річку, вмочить пальця у воду і тут, просто на камені, рибок малює.

З часом Малян навчився добре малювати, а пензлика в нього все не було. А як же він хотів його мати! Приснилося йому якось, що підходить до нього сивобородий дідусь і дарує йому вимріяного пензлика.

— Це чарівний пензлик,— сказав дідусь,— тож будь обережний із ним, бо може статися лихо.

Від радощів хлопець аж прокинувся. Що за диво! В руці він справді тримав пензлика. Схопився Малян з ліжка й одразу заходився малювати птаха. Та щойно закінчив він роботу, як птах змахнув крилами й полетів.

Відтоді Малян цілісінькі дні просиджував дома і малював бідним селянам всілякий реманент: у кого плуга немає — тому плуга, кому мотика потрібна — тому мотику.

Незабаром чутка про ці Малянові витівки докотилася й до місцевого поміщика. Той звелів своїм служникам схопити хлопця і привести до маєтку, щоб Малян малював лише для нього одного.

Вислухавши зухвалі вимоги поміщика, Малян відповів, що він не буде малювати. І хоч як на нього кричали, хоч чим погрожували, та він не відступав від свого. Розгніваний поміщик наказав відвести хлопця до стайні і замкнути там. Нехай померзне ночами, поголодує, може, тоді слухняніший стане.

Саме тоді було дуже холодно, а жорстокий поміщик аж три доби на випускав хлопця, сподіваючись, що за цей час він або помре від голоду, чи холоду, або погодиться на його умови. Та коли на четвертий день він пішов подивитись на Маляна, то був украй здивований: хлопець сидів біля грубки і їв коржики.

Злющий, мов сто чортів, поміщик загукав на своїх служників і наказав їм убити хлопця, а його чарівний пензлик принести до поміщицьких покоїв. Служники відчинили двері стайні, а там нікого немає, лише бамбукова драбина стоїть під стіною. Зрозуміли вони, що Малян намалював драбину, виліз на горище і втік.

Так воно й справді було. Вибравшись із поміщицького обійстя, Малян намалював на кам'яному мурі огорожі поміщицької садиби баского білогривого коня, сів на нього верхи і помчав геть. Та через деякий час за спиною почулося тупотіння кінських копит. Це поміщик із служниками кинувся наздоганяти його.

Малян хутко намалював своїм пензликом лук та стріли. Коли переслідувачі наблизились — просвистіла стріла, і поміщик повалився з коня на землю. А хлопець тим часом пришпорив свого білогривого і зумів утекти.

Після цієї неприємності довелося Маляну залишити рідне село і переселитись у далеке місто. Там він жив тим, що продавав людям свої картини. А щоб його не викрили, ніколи не домальовував їх до кінця, тож птахи та звірі на картинах ніколи не оживали.

Одного разу Малян намалював журавля. Лише ока у птаха не було. Та зовсім несподівано для хлопця з кінця пензлика зірвалася краплина туші і впала саме туди, де мало бути око. Журавель раптом змахнув крилами й полетів.

Усе містечко заговорило про цю дивовижну подію. Дійшли чутки й до самого імператорського двору. Імператор наказав своїм вельможам розшукати хлопця і привести до нього.

Малян знав, що імператор гнобить людей, стягає з них непосильні податки, тому, як і всі селяни ненавидів його. Тож, коли імператор наказав малярові намалювати дракона, хлопець намалював йому жабу, а замість фенікса — общипану курку.

Бридка жаба та гола курка почали бігати та стрибати по залах палацу та скрізь паскудити. Імператора охопила злість. Він гукнув своїм охоронцям, щоб ті відібрали у хлопця пензлика, а самого неслуха кинули до в'язниці.

Зрадів імператор, заволодівши чарівним пензликом, і заходився сам малювати. Спочатку намалював купу золота. Проте йому здалося, що цього мало. Намалював ще одну, потім ще й ще... Та раптом усе золото перетворилося у каміння.

Зазнавши невдачі, імператор намалював золоту цеглину. Але цеглина здалася йому маленькою. Припасував він поряд іще одну. Потім ще й ще... Нараз довгий ланцюг золотих цеглин перетворився на величезного удава. Той роззявив величезного криваво-червоного рота і кинувся на імператора. Добре, що варта встигла його захистити.

Довелося імператорові випустити Маляна. Навіть нагороду хлопцеві пообіцяти, якщо той малюватиме лише для нього. Малян згодився, аби тільки пензлика повернули.

“Нехай гори малює... Ні, ні. В горах страшні звірі водяться. Хай краще море”,— думав імператор.

Малян провів кілька разів пензликом, і на папері перед очима у самого імператора заграло синє-синє море. А поміж хвилями рибки плавають.

Імператор був задоволений і зажадав ще й корабля на морі мати. За мить на воді гойдався великий корабель. Імператор, його дружина, принци та принцеси і всі царедворці посідали на корабель.

Корабель відплив від берега. Проте імператорові здалося, що корабель пливе надто повільно. Він наказав хлопцеві щоб той ще й вітер намалював. Малян замахав пензликом: хвилі стали вищими, корабель почав перевалюватись з боку на бік.

— Досить вітру! Досить! — злякано закричав імператор.

А Малян все махав та махав пензликом. Вітер дужчав, хвилі здіймалися вище. Нарешті море заревло і перекинуло корабель. Імператор та всі його попутники пішли на дно.

Китайська народна казка

У лісі, на схилі гори, жила ватага мавп. Одного місячного вечора спустилися вони до підніжжя, щоб удосталь погратися на великій галявині. Бігають собі поміж деревами та кущами, стрибають, з цікавістю розглядають усе довкола.

Одне молоденьке мавпеня видряпалося на дерево і побачило внизу під собою криницю. Хутко спустилося воно на цямрину і зазирнуло всередину. Ой лишечко! Там на самому дні сяяв повноликий місяць. Злякалося мавпеня, адже коли місяць потоне, то в лісі стане зовсім темно. Щодуху кинулося воно до ватаги.

— Біда! Біда! — гукало мавпеня.— Місяць упав у криницю!

Велика мавпа підбігла до криниці і зазирнула всередину. Ясне коло місяця справді виблискувало на дні.

Скликала вона всю ватагу й каже:

— Справа кепська! Місяць упав у криницю. Треба якось дістати його звідти, поки він не потонув.

— Лізьмо на дерево! — запропонувало мавпеня.— Почіпляємося одне за одного і довгим ланцюгом спустимося прямо в криницю. Так і витягнемо його звідти.

Порадилися мавпи і вирішили, що пропозиція слушна. Позалазили на дерево. Одна мавпа міцно вхопилася задніми лапами за гілляку, що простяглася над криницею, і повисла вниз головою. До неї причепилася інша мавпа, взявшись своїми задніми лапами за передні старої. Так, тримаючись одна за одну, мавпи повисли довгою вервечкою над криницею. Останнім у цьому довгому ланцюгу було мавпеня.

— Чудово! — закричало воно з криниці.— Зараз дістану!

Спустило передні лапи вниз, та замість місяця вони зачерпнули повну пригорщу води. У криниці колами пішли хвилі. Місяць розпався на дрібні цятки і розплився в усі боки.

— Ой лишечко! Місяць порвався! — заголосило мавпеня.

Велика мавпа почула це і сердито мовила:

— Оце так помічники! Навіть такої дрібниці не здатні зробити! Порвали на шматки місяць! Що ж нам тепер робити?

Невдовзі хвилі в криниці уляглися, і ясне коло місяця знову опинилося на своєму місці.

— Не хвилюйтесь! — зраділо мавпеня.— Місяць знову цілий.

Воно ще раз простягло лапи вниз, та й цього разу в жмені замість місяця була вода, а світле коло розділилося на кілька світлих плям. Лапи мавпеняти ще кілька разів пірнали у воду, щоб виловити хоч уламки місяця, та надаремно.

— Що ж мені робити? — запхикало в розпачі мавпеня.— Тільки торкнешся цього місяця, а він враз розпадається. Ніяк його в руки не візьмеш.

— Доки ми висітимемо? Вже лапи болять! — почали ремствувати інші мавпи.

Велика мавпа задерла голову й глянула на небо. Звідти до неї усміхався ясний повний місяць.

— Погляньте! — звернулася вона до всієї ватаги.— Місяць спокійнісінько висить собі на небі, а там, у криниці, певно, його відображення. Вилазьте, дурні, мерщій сюди!

Усі мавпи послухали її і хутко повилазили з криниці. Потім посідали на розлогому гіллі і, весело сміючись, позирали на ясне коло повного місяця.

Китайська народна казка

П'ятеро братів жили зі своєю матір'ю край моря і горя не знали. Найстарший з них ловив рибу, другий порядкував у господі, варив усім їсти, третій та четвертий працювали в полі, а найменшому випало домашнє птаство доглядати та отару пасти.

Приїхав якось у їхні місця на полювання правитель тієї округи. Лю п'ятий саме вигнав своїх овечок на пашу. Перегодом бачить він, що до його отари на конях мчить ціла ватага озброєних людей. Ще здалека побачили вони овечок, що розсипалися по схилу гори, і хутко почали відв'язувати луки від сідел та діставати стріли з сагайдаків. Хлопчина одразу ж зрозумів, чим це йому загрожує, і загукав овечою мовою:

— Овечечки мої! Мерщій тікайте в ліс. Інакше ці люди вас усіх перестріляють!

Вівці позривалися зі своїх місць і за хвилину зникли в лісі. Лю п'ятий кинувся за ними навздогін. Він біг і кричав усім птахам та звірям, що траплялися йому на шляху, щоб і вони ховалися подалі в хащі.

Півдня гасав правитель округи зі своїми челядниками по полях та перелісках, проте не зміг вполювати жодного звіра. Розгнівався він і наказав служникам схопити хлопця й привести до нього.

— Ану скажи мені, чому це всі птахи та звірі в хащах поховалися? — сердито запитав він хлопця.

— Звідки мені знати? Ви їх спитайте,— спокійно відповів той.

— Я бачив, як ти бігав по горі та розганяв їх. А тепер ще смієш мені брехати?

— То вони злякалися вас та й розбіглися хто куди.

— Тягніть його до міста! — звелів правитель своїм челядникам.— Киньте його там до клітки з тигром!

Правитель сподівався, що голодний тигр миттю розірве хлопця, проте тигр навіть не поворухнувся, коли хлопець зайшов до нього в клітку. А це тому, що Лю п'ятий звернувся до нього тигрячою мовою:

— Любий брате, давай потоваришуємо!

Розгніваний правитель стояв біля клітки

і аж тіпався від злості. Тигр замість того, щоб накинутись на хлопця, лежить собі та щось тихо муркоче.

— Тягніть його з клітки і киньте до в'язниці. А завтра ми йому голову відрубаємо! — гукнув він служникам.

Надвечір чутка про наказ розлюченого правителя докотилася до вдовиної хати. Брати зібралися на раду.

— Нічого у них не вийде! — вигукнув Лю четвертий.— Мене не бере ні меч, ні спис. Я проберусь до в'язниці і підміню нашого найменшого.

Тільки-но смеркло, четвертий брат подався до міста, підмінив там найменшого, і той ще до світанку повернувся додому. І не просто повернувся, а приїхав верхи на тигрі, якого він вирішив принагідно визволити з неволі.

Другого ранку Лю четвертого привели на міський майдан, де страчували злочинців. А що брати були дуже схожі один на одного, то ніхто не помітив, що це був не той Лю.

Як тільки хлопця вивели на середину майдану, правитель гаркнув щосили:

— Рубайте йому голову!

Кат підійшов до хлопця з величезним мечем, розмахнувся і щосили вдарив його по шиї. Почувся дзенькіт, і великий важкий меч розсипався на друзки.

— Бери іншого меча! — заволав на весь майдан правитель.

Знову пролунав дзенькіт, і другий меч розсипався на друзки. Кат брав усе нові й нові мечі, а хлопчина у відповідь на нетерплячі вигуки правителя округи тільки посміхався.

— Киньте його назад до в'язниці,— нарешті мовив розлючений правитель,— а на світанку скиньте його зі скелі в урвище.

Надвечір уже все село Люцзячжуан знало, що чекає Лю четвертого завтра вранці. Брати зібралися на раду, і Лю третій сказав:

— Тепер моя черга. Проберусь до в'язниці і підміню брата.

Він вийшов з хати, мовив чарівне слово, і його ноги враз стали довгі-довгі. Хлопець зробив кілька кроків і опинився в місті. Знову мовив чарівне слово, ноги стали одразу маленькі. Пробрався до в'язниці і сказав братові:

— Іди додому та відпочинь. Вранці, тільки-но почало розвиднятись, стражники повели хлопця на високу скелю.

— Кидайте його! — гримнув правителів голос.

Стражники вхопили Лю третього за руки та за ноги, розгойдали і кинули в прірву. Хлопчина кілька разів перекинувся в повітрі, а потім мовив чарівне слово. Його ноги вмить випросталися і стали довгі-довгі. Хлопець ступив ними на велику каменюку, розправив тіло, повернувся обличчям до правителя й посміхнувся.

А у правителя від злості аж іскри з очей посипалися.

— До в'язниці його! До в'язниці! — кричав він не своїм голосом.

Того ж таки дня було видано нового наказа: спалити юного злочинця на вогнищі.

Коли у селі Люцзячжуан стало відомо про це, брати зібралися на раду.

— Не страшний нам вогонь,— сказав Лю другий.— Тепер мені свій талант треба показати. Піду вночі і підміню брата.

Хлопець не встиг навіть повечеряти. Прихопив із собою дві пампушки та й подався в місто. Пробрався до в'язниці і сказав третьому братові:

— Іди додому та відпочинь. Завтра я поміряюся з ними своїми здібностями.

Служники правителя за ніч натягали на міський майдан хмизу та дров і склали все це у величезну купу.

Ще й сонце не зійшло, а челядники вже запалили вогнище. Коли червоне полум'я величезним стовпом піднялося майже до неба, правитель наказав:

— Паліть його!

Стражники схопили хлопця за руки та за ноги, розгойдали і кинули у вогнище. Лю другий зручно вмостився на великій поліняці, дістав із-за пазухи пампушку, підігрів її в полум'ї і почав снідати.

Правитель аж застогнав від безпорадності й подумав: “Невже я не можу нічого вдіяти з цим голодранцем?” За хвилину він звелів своїм служникам приготувати на завтра корабель до виходу в море.

— Вивеземо його в море і втопимо,— сказав він.

Почули про це рішення правителя брати й зібралися на раду.

— Настала й моя черга показати свої здібності,— сказав найстарший брат.— Піду до в'язниці на зміну нашому братові.

Прийшов він до міста, пробрався до в'язниці й сказав:

— Іди додому та відпочинь. Тепер вони зі мною матимуть справу.

Рано-вранці корабель правителя із зображенням голови страшного дракона на прові вийшов у море. Служники прив'язали Лю першому на шию величезну каменюку і кинули за борт.

Опинившись у воді, хлопець широко роззявив рота і почав ковтати воду. Невдовзі правитель помітив, що його корабель опустився на дно, а море кудись зникло. Корабель повалився на бік, а його господар з численними челядниками попадали в мул. Поки вони міркували, як їм вибратись звідти, Лю перший одв'язав камінь і не кваплячись вийшов на берег. Потім повернувся обличчям до моря і почав випускати воду. Правитель та його челядь так і залишились на морському дні. Лише шапка правителя довгий час погойдувалася на хвилях.

Корейська народна казка

Давним-давно жив у провінції Пхенандо старий селянин. І було в нього четверо синів. Покликав якось батько синів та й каже:

— Чув я, що на білому світі е чимало чудес. Підіть та подивіться, чи правду кажуть добрі люди. А через три роки вертайтеся додому.

Уклонилися сини батькові та й розійшлися в різні боки: один — на північ, другий — на південь, третій — на схід, а четвертий — на захід.

Через якийсь там час повернулися сини в рідні краї. Почав їх батько розпитувати, що вони бачили на чужині, чого навчилися.

Вийшов наперед старший і каже:

— 6 на півночі дивовижні люди: вони бачать усе, що від людських очей заховане, кожну річ дістати потрапляють. Три роки прожив я серед них і всього, що вони вміють, навчився.

Підійшов до батька другий син:

Третій син усміхнувся, вклонився батькові та й каже:

— А я на сході жив і навчили мене стріляти без промаху. А чудес я ніяких не бачив.

— І я теж їх не бачив,— сказав наймолодший син.— На заході навчили мене зшивати все, що захочеш, та так, щоб людське око ниток не помітило.

Вислухав батько синів і вирішив влаштувати їм випробування. Покликав до себе він другого сина та й каже:

— На відстані ста лі звідси скеля стоїть, а на скелі дерево. Що на тому дереві між гіллям заховане?

Подивився юнак удалечінь і каже:

— Там поміж гілками гніздечко сіре, а в ньому троє яєчок лежить.

— Ану, дістань ті яєчка,— сказав батько старшому синові.

Простяг руку старший син, і в ту ж мить опинилися на долоні в нього троє яєчок.

Глянув батько на третього сина:

— А тепер, синку, твоя черга. Вистрелі в яєчка, та так, щоб кожне надвоє розкололося.

Взяв третій син лук і стріли, націлився, однією стрілою пронизав троє яєчок — і кожне навпіл розкололося. А наймолодший син уже напоготові стоїть, нитку з голкою тримає, щоб ті яєчка зшити.

Зшив наймолодший брат шкаралупу. Взяв батько яєчка, так і сяк повертає, ніяк шва помітити не може.

Усміхнувся синам:

— Молодці,— каже.— Багато про що ви дізналися, багато чого навчилися. Тепер мені й смерть не страшна: не пропадете ви на білому світі.

Прочитали брати грамоту, повернулися додому й про все батькові розповіли. Вислухав їх той і каже:

— Знайдіть ті скарби, сини мої. Вони ж не вану, а країні нашій, народу нашому належать.

Став тоді другий син навсебіч розглядатися. Поглянув на північ — нічого не побачив, поглянув на захід — і там нічого, на сході теж нічого немає, а на півдні, на далекому острові, що за тисячу лі від рідного краю, побачив він скарби незліченні. Лежать вони в скелі високій, а скелю ту дракон охороняє.

— Ну, синку, діставай скарби,— каже батько найстаршому синові.

Похитав той головою і мовить:

— Не можу я сам ті скарби підняти — важкі вони дуже. Доведеться, видко, всім нам пливти по них.

Змайстрували брати великого човна і попливли до далекого острова. А доки пливли, другий брат за драконом спостерігав, звички його вивчав.

Як прибули вони до острова, другий брат і каже:

— Цілими днями дракон не їсть, не п'є, біля скелі лежить, скарби стереже. Тільки раз на десять днів відлучається, щоб у морі викупатися. Завтра саме такий день — виберемо слушну мить і викрадемо скарби.

Витягли брати човна на берег, заховалися й стали чекати.

Нарешті дракон пірнув у море. Тоді брати підкралися до скелі, витягли скарби, повантажили в човен і чимдуж поспішили назад.

Повернувся дракон до скелі, бачить — пропали скарби. Глянув на море, помітив удалині човна, а на ньому чотирьох братів. Заревів дракон страшним голосом і кинувся навздогін.

Побачили його брати, стрепенулися.

— Виручай,— кажуть третьому братові.

Взяв тоді третій брат лука, натягнув тятиву й пустив стрілу прямо в серце драконові. Захарчав дракон, забив могутнім хвостом по воді і пішов на дно моря. А в небі грім грізно прогримів, по морю величезні хвилі прокотилися. Ударила хвиля в човен і вибила одну дошку. Почав човен тонути, а наймолодший брат гукає:

— Не бійтеся, брати, залатаю я човна!

Заходився він човна латати, а брати йому допомагають: один дошку тримає, другий в голку нитку затягує.

Залатав наймолодший брат пробоїну, та так, що й непомітно, де вона була. Добулися вони до рідного краю. Вийшли на берег, а люди їх уже ждуть, радісними вигуками вітають.

Віддали брати вану скарби, а він і каже:

— За те, що врятували ви скарби незліченні, виконаю я всі ваші бажання.

Уклонився тоді вану старший брат і мовить:

— Немає в мене іншого бажання, крім того, щоб ти віддав землю біднякам.

Уклонився далі другий брат і мовить:

— Немає в мене іншого бажання, крім того, щоб ти дав кожному біднякові нове вбрання.

Вийшов наперед третій брат і попросив звільнити людей, які за борги в тюрмах сидять, а четвертий попросив справедливих суддів призначити.

Нічого робити, довелося вану виконати бажання братів. Зраділи люди, дякують братам, а ті відповідають:

— Не нам дякуйте, а батькові нашому. Він нас розуму навчив, на добрі діла справив.

Непальська народна казка

 </