 |
Web Hosting by Netfirms | Free Domain Names by Netfirms |
|
|
|
Для молодшого шкільного віку
Переказ з французької Романа Терещенка
КИЇВ “ВЕСЕЛКА” 1983
ЗАЧАРОВАНА КРАСУНЯ
Жили колись король з королевою. Жили вони собі довго в мирі та злагоді, але дітей у них не було, і вони так сумували, так сумували, що й не розказати.
Та от нарешті в королеви знайшлася дочка.
З цієї щасливої нагоди при дворі влаштували пишне свято. На свято запросили всіх чарівниць, яких тільки могли знайти в країні.
Їх приїхало сім. За тогочасним звичаєм, кожна чарівниця мала чим-небудь обдарувати принцесу. Отже, щастя-долі мало бути в дівчинки по вінця.
Увечері чарівниць запросили в королівський палац на святковий бенкет.
Перед кожною чарівницею поставили розкішний столовий набір і поклали важку золоту скриньку, в якій лежали ложка, виделка й ніж із щирого золота, оздоблені діамантами та рубінами.
Але тільки-но всі
— господарі й гості — посідали до столу, як з'явилася ще одна гостя.Це була старезна-престарезна чаклунка, яку тільки тому не запросили на свято, що вона вже п'ятдесят років не виходила з своєї вежі, і всі були певні, що її давно немає на світі.
Король звелів поставити і їй набір, але восьмої золотої скриньки не знайшлося:
їх було виготовлено тільки сім— для семи чарівниць.Стара чаклунка вирішила, що її зневажають, і пробурмотіла під ніс якісь погрози.
Молода і добра чарівниця, яка сиділа поруч, почула її і стривожилась
— чи не задумала, бува, стара чаклунка наворожити принцесі якусь біду. Тільки-но гості повставали з-за столу, молода чарівниця поспішила в опочивальню і сховалася там за килимом.Вона вирішила хоч трохи, коли це буде в її змозі, запобігти злу, що його могла б наврочити принцесі стара чаклунка.
Тим часом чарівниці зійшлись біля колиски маленької принцеси і почали її обдаровувати.
Наймолодша чарівниця пообіцяла, що принцеса буде найвродливішою в світі; друга
— що вона буде найдобрішою; третя сказала, що принцеса буде наймилішою з дівчат; четверта пообіцяла, що вона чудово танцюватиме; п'ята — що вона співатиме, як соловейко; шоста — що вона краще за всіх гратиме на музичних інструментах.Настала черга старої чаклунки. Трясучи головою більше з досади, ніж од старості, вона сказала, що принцеса вколе собі руку веретеном і помре.
Почувши таке зловісне віщування, всі заціпеніли з жаху, у всіх з очей полилися сльози.
Аж тут з-за килима виступила молода чарівниця й голосно мовила:
— Не плачте, королю й королево, ваша донька не помре. Я, правда не така вже й могутня, щоб одвернути зло, яке наврочила лиха чаклунка. Принцеса справді вколе собі руку веретеном, але вона не помре, а тільки засне глибоким сном і так спатиме сто років. А через сто років з'явиться молодий та гожий принц і розбудить вашу доньку.
Щоб запобігти зловісній ворожбі, король негайно звелів оголосити указ, яким забороняв, під страхом смертної кари, всім жителям королівства не тільки прясти веретеном, а навіть тримати його в себе.
І от минуло п'ятнадцять років. А може, й шістнадцять років минуло.
Якось король і королева з принцесою поїхали в один із своїх віддалених замків.
Одного дня принцеса, гуляючи по замку, забралась у маленьку комірчину десь аж під самим дахом сторожової вежі. Там сиділа за прядкою маленька сива бабуся.
Вона й слова не чула про королівську заборону прясти веретеном.
— Що це ви робите, бабусю?— спитала принцеса.
— Пряду, люба моя дитино,— відповіла бабуся, й на думці не маючи, що розмовляє з королівською дочкою.
— Ах, як гарно!—вигукнула принцеса.—Як же це ви робите? Дозвольте й мені спробувати, може, і в мене так вийде? Мені так хочеться!..
Та тільки-но вона взяла в руки веретено (а була вона дуже жвава й трохи-таки легковажна дівчина), як віщування чарівниці справдилось: принцеса вколола собі пальця і впала непритомна.
Добра бабуся дуже перелякалась і почала кликати на допомогу.
Звідусіль позбігалися люди. Вони, бризкали принцесі в обличчя водою, розстебнули їй комірець, поплескували по долонях, розтирали скроні оцтом, але все було марно.
Тоді король згадав про віщування чарівниці й зрозумів, що сталося те, що й повинно було статися і що нічим тут не зарадиш.
Він звелів покласти принцесу в найпишнішій залі замку на ложе, вигаптуване золотом і сріблом.
Чарівне личко принцеси анітрохи не змінилося; щоки в неї були рожеві, а вуста червоні, немов корали. Принцеса лежала, заплющивши очі, але видно було, як вона тихенько дихав, і це свідчило, що вона жива.
Король наказав, аби ніхто не заважав принцесі спати, поки настане час прокинутися їй самій.
Аж тут на подвір'ї замку з'явилася добра чарівниця, що врятувала колись принцесі життя, якого хотіла її позбавити стара чаклунка.
Вона дізналася про нещастя від одного спритного карлика, в якого були семимильні чоботи (це такі чоботи, що, взувши їх, одним стрибком можна пролетіти сім миль), і в ту ж мить примчала з далекого королівства чарівниць на вогняній колісниці, запряженій драконами.
Король подав їй руку і допоміг зійти з колісниці. Чарівниця схвалила все, що він наказав зробити.
Та добра чарівниця була дуже передбачлива; вона подумала, що, прокинувшись сама в старому замку, принцеса перелякається, і тому зробила ось що.
Вона доторкнулась чарівною паличкою до всіх, хто був у замку, крім короля і королеви: до гувернанток, фрейлін, покоївок, придворних, чиновників, дворецьких, кухарів, кухарчуків, козачків, стражів, воротарів, пажів і лакеїв.
Вона доторкнулась також до коней на стайні й до конюхів, до дворових псів і до маленької Пуфочки, принцесиної собачки, яка лежала біля неї.
І всі, кого вона торкалася паличкою, відразу засинали так міцно, що могли прокинутись тільки водночас із принцесою, аби відразу ж бути готовими до її послуг, коли їй що-небудь знадобиться.
Навіть рожни на вогні з насадженими на них куріпками та фазанами, та й сам вогонь у печі поринули в глибокий сон.
І все це сталося в одну мить: адже у чарівниць усе швидко діється!
Тоді король і королева поцілували свою улюблену доньку та залишили її саму в зачарованому замку. Король видав суворий указ, щоб ніхто не насмілювався наближатися навіть до його мурів.
Але така заборона була, власне, й непотрібна, бо не минуло й чверті години, як навколо замку виросло стільки дерев, великих і маленьких, стільки колючих чагарів і тернику, що ні звір, ані людина не могли туди пройти, і замок зовсім зник за цим дрімучим лісом.
Тільки верхівки веж видніли з-за дерев, та й то коли відійти ген-ген далеко.
Звичайно ж, усе це за допомогою своєї палички зробила добра чарівниця — вона не хотіла, щоб зачаровану принцесу хто-небудь потурбував під час сну.
Минуло сто років.
Якось молодий і гожий принц, що жив у сусідньому королівстві, поїхав на полювання.
Аж раптом він побачив вежі, що стриміли з-за дрімучого лісу. Йому стало цікаво, що там, за хащею, і він почав розпитувати в людей.
Кожен відповідав те, що чув: одні казали, ніби це старий покинутий замок, який навідують самі лише привиди, інші — що всі тутешні відьми злітаються туди справляти свій страшний шабаш.
Але більшість запевняла що це житло людожера, що він носить туди маленьких дітей, яких йому щастить підстерегти і впіймати, що там він на дозвіллі з'їдає їх і що його ніяк не можна вистежити й убити, бо тільки він і вміє прокладати собі дорогу через цей віковічний ліс.
Принц не знав, кому йняти віри. Аж тут один старий селянин підійшов до нього і сказав:
— Мій принце! Мабуть, років з п'ятдесят тому, коли не більше, я чув од батька, що є в тому замку принцеса, вродливішої за яку не знає світ. Але принцеса та зачарована і мусить проспати там рівно сто років, аж поки її розбудить принц, якому судилося стати її чоловіком.
Схвильований до краю цими словами, молодий принц вирішив, не гаючи ні хвилини, продертися крізь хащі й будь-що побачити принцесу.
Та диво дивне: не встиг він наблизитися до лісу, як усі величезні дерева, колючі чагарі й терник розступилися перед ним, даючи дорогу.
Принц пішов навпростець, де в кінці довгої алеї, що прослалася перед ним, виднів зачарований замок.
Юнак, правда, спочатку був трохи збентежився — він помітив, що ніхто з його людей не може пройти слідом за ним, бо дерева й чагарі спліталися ще щільніше, тільки-но він минав їх. Та це його не зупинило, і він сміливо попростував далі—молодий принц був таки з хороброго десятка.
Незабаром він добрався до замку, ввійшов у передній двір і, оглядівшись, мало не заціпенів од жаху.
Навколо панувала німа тиша. Повсюди лежали нерухомі тіла людей і тварин — так, наче вони мертві.
Але за мить принц побачив, які лискучі обличчя та червоні носи у воротарів, і зрозумів: вони просто сплять. А що в їхніх келихах залишалося ще трохи вина, то можна було зрозуміти — заснули вони, бенкетуючи.
Принц проминув великий, вимощений мармуровими плитами двір, піднявся сходами і ввійшов до парадної зали, де, вишикувавшись з рушницями па плечі, голосно похропувала королівська сторожа.
Він пройшов покоями, в яких — хто сидячи, а хто навіть і стоячи — спали придворні кавалери і дами.
Нарешті він потрапив до золотої опочивальні, посеред якої стояло пишне ліжко. Завіси над ним було піднято, і принц одразу помітив зачаровану принцесу, яка спокійно спала.
На вигляд їй було не більше шістнадцяти років, а краса її справді сяяла сліпучим блиском.
Схвильований і захоплений, принц підійшов до дівчини, став на коліна і, не втримавшись, ніжно поцілував її.
А слід сказати, що саме в цю мить настав час закінчитися чарам.
Принцеса прокинулась, ласкаво глянула на принца й промовила:
— Це ви, мій любий принце? Ну й довго ж довелося на вас чекати!
Юнак, уражений цими словами, а ще дужче тим, як принцеса їх сказала, не знав, як висловити свою радість та вдячність, і запевняв, що кохає її дужче, ніж, самого себе, і що він — найщасливіший у світі, бо саме йому випало звільнити принцесу від химерного сну.
Вони ще довго розмовляли, але не розповіли одне одному й половини того, що хотіли сказати.
Тим часом увесь замок також прокинувся, і кожен узявся до своєї справи.
Але не слід забувати, що відтоді, як усі в замку обідали востаннє, минуло аж сто років.
Отож головна фрейліна, як і всі інші, з'явилася в опочивальні принцеси й урочисто оголосила:
— Столи накриті!
Принц допоміг принцесі підвестись.
Вона була розкішно вбрана. Правда, таку сукню з високим стоячим комірцем принц бачив колись ще на своїй бабусі, але вдав, що не помітив старомодного фасону, і не сказав про це ні слова. Адже від того, що на принцесі було старовинне плаття, врода її не притьмяніла.
Принц і принцеса пішли в дзеркальну залу й сіли вечеряти, а слуги подавали їм страви.
Скрипалі та флейтисти грали давні, але дуже гарні мелодії, яких ніхто не чув уже сто років.
А після вечері, не гаючи часу, принц і принцеса справили весілля.
Наступного ранку принц ніжно попрощався зі своєю молодою дружиною і поспішив додому, де на нього з нетерпінням чекав король.
Принц не наважився признатися батькові, що одружився без його згоди, і сказав, що заблукав у лісі й мусив шукати притулку в хатині дроворуба, який почастував його куснем чорного хліба з сиром.
Король повірив сипові, але королеві ця розповідь здалася підозрілою.
Їй не сподобалось, що молодий принц мало не щодня їздив на полювання і подовгу не вертався додому, а коли вона говорила синові про це, той щоразу посилався на якусь пригоду.
Так минуло два чи три роки.
У принца з принцесою знайшлося двійко дітей
— дочка, яку назвали Ранковою Зорею, і син, якого нарекли Яснооким Днем, бо він був ще гарніший за свою сестру.Стара королева чимраз настирливіше допитувалась у сина про його справи, але він не наважувався розкрити їй таємницю, бо хоч і любив свою матір, проте дуже її боявся:
вона була дочкою людожера, і король одружився з нею тільки заради багатого посагу.
Серед її почту ходили чутки, що королева й сама не від того, аби поласувати людським м'ясцем. Тож до пори до часу молодий принц волів за краще мовчати про те, що в нього є дружина й діти.
Але коли старий король помер і принц став володарем у королівстві, він привселюдно оголосив про своє одруження і влаштував урочисту зустріч красуні-королеві в своєму замку, де всі радо вітали її та дітей. Невдовзі молодий король вирушив у збройний похід.
Він доручив матері владарювати в королівстві й попросив, щоб вона щиро дбала про його дружину та малих діточок.
Але тільки-но королівське військо зникло за мурами міста, стара королева наказала одвезти невістку з дітьми в корчму, що стояла серед густого лісу: саме там вона вирішила здійснити свій жорстокий замір.
За кілька днів людожерка з'явилася перед хазяїном корчми і сказала:
— Я хочу з'їсти завтра за обідом маленьку Ранкову Зорю.
— О королево! — вигукнув корчмар.— Невже це правда?!
— Авжеж! — владно відповіла королева.
Нещасний чолов'яга, знаючи, як небезпечно сперечатися з людожерами, взяв ножа і пішов до кімнати Ранкової Зорі.
Дівчинка сміючись кинулась до хазяїна і стала просити цукерок.
Серце в корчмаря стислося, і він заплакав. Ніж випав у нього з рук.
Він вийшов на подвір'я, спіймав там ягня, зарізав його й приготував чудову смаженю.
Поласувавши цією стравою, стара королева призналась, що нічого смачнішого ніколи не їла в своєму житті.
А корчмар тим часом одвів Ранкову Зорю до своєї сердобольної дружини і попросив її сховати дівчинку в маленькій комірчині на задвірках.
Через тиждень зла королева сказала хазяїнові:
— Я хочу з'їсти на вечерю Ясноокого Дня.
Корчмар не промовив ані слова, але вирішив обманути людожерку й на цей раз.
Він пішов до хлопчика. Ясноокий День, побачивши корчмаря, наче справжній солдат, виструнчився й привітав його іграшковою рапірою. Хазяїн одвів хлопчика до дружини, і та сховала його в комірчині.
А хазяїн подав до столу молоденьке засмажене козеня, і людожерка сказала, що ця страва їй смакує ще більше.
Досі все минало щасливо.
Аж якось увечері зла королева мовила:
— Я хочу з'їсти свою невістку.
Став корчмар думати-гадати, як зарадити лихові, але так і не зміг придумати, чим цього разу нагодувати стару королеву; тому він не наважився знову обманути її.
Сумний-невеселий, він пішов до молодої королеви.
Корчмар нерішуче ступив на поріг її покою. Шанобливо схилившись у поклоні, він розповів їй про намір старої лиходійки.
— Робіть свою справу,— сказала молода королева.— Виконуйте, що вам наказано. Я радо піду за діточками, за моїми бідолашними діточками, яких я так любила!
Адже вона була певна, що її діти справді загинули.
— О ні, королево! — вигукнув корчмар.— Ви не помрете. Ви житимете, житимете разом з своїми діточками, яких я сховав у надійному і безпечному місці. Бо я ще раз обману стару королеву — засмажу їй на рожні теля.
І він потайки одвів молоду королеву до маленької комірчини на задвірках. Діти кинулись до матері в обійми, і всі троє заплакали з радощів.
Увечері корчмар подав людожерці засмажене теля.
Дуже задоволена з своєї жорстокої витівки, вона вирішила сказати королю, коли той повернеться з походу, що на молоду королеву та її дітей напали скажені вовки.
Якось надвечір, коли стара людожерка блукала, своїм звичаєм, по подвір'ю, до неї долинув з комірчини за пташником плач Ясноокого Дня і голос Ранкової Зорі, яка просила у матері вибачення за пустощі брата.
Людожерка збагнула, що її обманули, і, не в силі стримати люті, наказала завтра ж уранці поставити посеред двору величезний казан з гадюками і кинути туди молоду королеву, Ранкову Зорю, Ясноокого Дня, корчмаря, його дружину та всіх їхніх слуг.
До схід сонця їм усім зв'язали руки і вивели на подвір'я, Кат уже наготувався зробити свою справу.
Аж тут у воротах з'явився молодий король, який саме повернувся з походу і якого ніхто не чекав о такій порі.
Вражений цим видовищем, король спитав, що тут діється, але ніхто не наважився йому відповісти.
Тоді стара королева сама кинулася в казан з гадюками, і ті, обвившись навколо її тіла, задушили людожерку.
Молодий король, звичайно, засмутився. Проте через якийсь час його горе розвіялось, лихі спогади відступили в минуле, і він прожив довге щасливе життя в колі своїх чарівних дітей та красуні-дружини.
ЧЕРВОНА ШАПОЧКА
Давно колись жила в одному селі маленька дівчинка, та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й піде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.
Добра
бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати — Червона Шапочка.Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:
— Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.
Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі.
Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.
Йому страшенно захотілося з'їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.
От вовк і питає, куди вона йде.
Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:
— Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.
— А чи далеко живе бабуся? — питає вовк.
— Авжеж, дуже далеко,— відповідає Червона Шапочка,— он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.
— Гаразд,— каже вовк,— я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.
І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.
А дівчинка пішла по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.
Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:
“Тут-тук”.
— Хто там? — спитала бабуся.
— Це ваша внучка, Червона Шапочка,— відповів вовк, змінивши свій грубий голос.— Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.
Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.
По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:
— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться. Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися. Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її. Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.
Незабаром дівчинка прийшла і постукала: “Тут-тук”.
— Хто там? — спитав вовк.
Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:
— Це ваша внучка, Червона шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала. Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:
— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться! Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.
Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:
— Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.
Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко. Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся! От вона й каже:
— Бабусю, а які ж у вас руки великі!
— Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!
— Бабусю, а які ж у вас ноги великі!
— Це, щоб краще бігати, дитинко!
— Бабусю, а які ж у вас вуха великі!
— Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!
— Бабусю, а які ж у вас очі великі!
— Це, щоб краще бачити тебе, внученько!
— Бабусю, а які ж у вас зуби великі!
— А це, щоб тебе з'їсти!
З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю з'їв її.
А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.
Увійшли до хатинки — бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.
— Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! — вигукнув один з лісорубів.
Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує — гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:
— Люди добрі, звільніть нас!
Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.
— Як же я перелякалась! — сказала Червона Шапочка.— Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.
А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.
СИНЯ БОРОДА
Колись жив собі дуже багатий чоловік. Були у нього чудові замки й палаци, безліч слуг і золотий та срібний посуд, рідкісні килими, визолочені карети й прекрасні коні.
Але, на нещастя, чоловік той мав синю бороду і через те був такий потворний та страшний, що не було жодної жінки або дівчини, яка б не втекла, побачивши його. Всі вони дуже лякалися.
Чоловіка того так і називали — Синя Борода.
А в його сусідки було дві дочки, та такі красуні, що, побачивши їх, він одразу попросив у матері згоди на шлюб з однією з сестер.
Проте жодна не могла наважитися піти за чоловіка з синьою бородою.
Сестри боялися його ще й тому, що він уже не раз одружувався, але ніхто не міг сказати, куди раптом зникали всі його дружини.
Щоб краще познайомитися з своїми молодими сусідками, Синя Борода повіз їх з матір'ю, подругами та кількома знайомими у віддалений замок, де вони й веселилися цілий тиждень.
Весь цей час вони тільки те й робили, що розважалися, їздили на прогулянки, полювання та риболовлю, а коли наставала ніч, то, забувши про сон, танцювали й бенкетували до самісінького ранку.
Синя Борода веселився разом з гостями, жартував, танцював і був дуже добрий.
Зрештою, все пішло так до ладу, що меншій сестрі почало здаватися, ніби у хазяїна не така уже й синя борода і що він цілком пристойна людина. На кінець тижня вона згодилася з ним одружитись.
Коли вони повернулися в місто, то відразу справили бучне весілля, і Синя Борода одвіз меншу сестру до себе в розкішний палац.
Минув перший місяць їхнього життя, і чоловік сказав молодій дружині, що йому доведеться на кілька тижнів виїхати у важливій справі.
Він ніжно попрощався з дружиною, попросив її не сумувати без нього, порадив поїхати з подругами в заміський замок і робити все, що їй тільки заманеться.
— Ось,— казав він,— ключі від двох великих покоїв з меблями, ось ключі від шаф із срібним та золотим посудом, ось ключі від моїх скринь із золотом та сріблом і від шухляд з самоцвітами, ось ключ, який відмикає геть усі двері в замку. А от цей маленький ключик — від комірчини в кінці великої темної галереї нижнього поверху. Відмикайте всі двері, ходіть усюди, куди вам заманеться, але в ту комірчину я вам забороняю заходити. Коли ж ви мене не послухаєте і відімкнете її, то можете всього чекати від мого гніву.
Молода жінка обіцяла чоловікові точнісінько виконати всі його накази.
Синя Борода обійняв її на прощання, сів у карету й поїхав собі.
Як тільки за ним зачинилися ворота, сусідки і приятельки молодої хазяйки не стали чекати, поки їх зайвий раз запросять у гості, їм не терпілося глянути на багатства своєї подруги, та коли її чоловік був удома, вони не наважувалися завітати, бо дуже боялися його синьої бороди.
Приїхавши в замок, гості почали обходити зали, покої й комірчини з одягом та коштовностями, і кожна світлиця здавалася їм багатшою й красивішою за попередню. Піднявшись на другий поверх, де були розставлені старовинні меблі, вони не могли намилуватися чудовими килимами, ліжками, шафами, маленькими столиками, великими столами та дзеркалами, в яких можна було бачити себе з ніг до голови і які були в таких рамах — срібних, кришталевих і позолочених,— що ніхто й ніде не знайшов би ні гарніших, ані багатших.
Сусідки щиро захоплювалися щастям своєї подруги і всі як одна заздрили їй.
Але молода хазяйка не звертала ніякої уваги на всі ці багатства — їй кортіло піти й відімкнути маленьку комірчину на нижньому поверсі.
І так підганяла її цікавість, що, забувши про все на світі, вона не витримала і стрімголов побігла вниз потаємними сходами, та так хутко, що мало не впала в темному похмурому переході.
Біля дверей комірчини жінка, правда, згадала про заборону Синьої Бороди й зупинилась. Якусь мить вона розмірковувала над тим, чи не спіткає її тяжке лихо за таку неслухняність.
Але спокуса була надто велика. Молода хазяйка не стрималася, взяла маленький ключик і, тремтячи від страху, відімкнула двері.
Спочатку вона нічого не змогла розгледіти — віконниці були зачинені. Та трохи постоявши і роздивившись, вона побачила, що вся підлога в комірчині залита кров'ю, а на стінах висить кілька жінок.
То були колишні дружини Синьої Бороди, яких він убив одну по одній.
Молода хазяйка мало не вмерла з жаху, і ключ од страшної комірчини, який вона притьмом вийняла з замка, випав у неї з рук.
Отямившись, вона підняла ключ, зачинила двері і, бліда як смерть, повернулась до себе нагору, аби хоч трохи заспокоїтися.
Аж тут вона помітила, що ключ у крові, і спробувала витерти його хусточкою. Але пляма не стиралася. Хоч як вона його мила, хоч як чистила піском та товченою цеглою і навіть шкребла ножем — ніщо не допомагало,— кров не зникала. Ключ був зачарований, і вичистити його було неможливо — тільки-но зітреш кров з одного боку, як вона в ту ж мить з'являється з другого.
Того ж таки вечора несподівано повернувся Синя Борода; ще в дорозі він одержав листа, в якому повідомлялося, що його справу владнано якнайкраще і він може спокійнісінько їхати додому.
Молода жінка вибігла йому назустріч, стала обіймати чоловіка, вдаючи, що дуже рада його швидкому поверненню.
Вранці Синя Борода попросив дружину повернути йому ключі. Вона віддала, але руки їй так тремтіли, що неважко було здогадатися про причину її хвилювання. Синя Борода, звичайно, все зрозумів.
— А чому це,— спитав він,— тут немає маленького ключа від нижньої комірчини?
— Мабуть,— відповіла бідолашна жінка,— я залишила його нагорі, у себе на столі.
— Дуже прошу вас,— сказав Синя Борода,— негайно віддати мені цей ключ.
Хоч як вона не хотіла цього робити, але зрештою молодій жінці довелося-таки принести того ключа.
Глянувши на нього, Синя Борода грізно спитав у переляканої дружини:
— Чому цей ключ у крові?
— Не знаю,— відповіла нещасна, пополотнівши.
— Ви не знаєте? — грізно перепитав Синя Борода.— Але ж я добре знаю. Незважаючи на мою заборону, вам закортіло увійти в ту комірчину? Ну що ж, я дам вам можливість увійти туди ще раз, і тепер — назавжди. Для вас знайдеться місце поруч з жінками, яких ви там бачили.
З плачем і благанням кинулась вона до ніг чоловікові, щиро каючись у своїй неслухняності.
Така вона була гарна і така розгублена, що на неї, мабуть, зглянулася б і кам'яна скеля, але серце Синьої Бороди було твердіше за скелю.
— Ви помрете,— суворо сказав він,— і негайно. Ви зрозуміли мене? Негайно!
— Якщо й справді я мушу неодмінно вмерти,— відповіла нещасна жінка, дивлячись на нього очима, повними сліз,— то дайте мені хоч трохи часу, щоб я могла попрощатися з сестрою.
— Даю вам чверть години,— відповів Синя Борода,— і жодної миті більше.
Молода жінка поспішила до себе в кімнату, покликала сестру і сказала їй:
— Сестро моя Анно! Зійди, прошу тебе, на вежу й поглянь, чи не їдуть наші брати — вони обіцяли сьогодні навідати мене. А якщо побачиш їх, то дай знак, щоб вони поспішили. Благаю тебе, зроби це для мене!
Сестра Анна зійшла на вежу, а безталанна жінка все питала в неї:
— Анно, сестро моя Анно! Не бачиш — ніхто не їде? Дивись пильніше, люба моя Анно! Сестра Анна відповіла:
— Я бачу лише, як сонце сідає та траву вітер хитає. Нічого більше не бачу.
Тим часом Синя Борода, схопивши величезного ножа, заволав страшним голосом:
— Ідіть швидше, а то я сам піднімуся нагору!
— Ще одну хвилинку, будь ласка,— попросила його дружина. І тут же тихесенько спитала: — Анно, сестро моя Анно! Не бачиш — ніхто не їде?
Сестра Анна відповіла:
— Я бачу лише, як сонце сідає та траву вітер хитає. Нічого більше не бачу.
— Та йдіть швидше! — знову заволав Синя Борода.— А то я сам піднімуся нагору!
— Йду...— розпачливо сказала дружина. І потім ще раз, уже й сама не вірячи в щасливий випадок, спитала: — Анно, сестро моя Анно! Не бачиш — ніхто не їде?
— Я бачу,— відповіла сестра Анна,— курище, що сунеться аж геп з того боку...
— Це брати?
— Ні, сестро. Це лише отара овець... Мені так жаль...
— То що ж, підете ви нарешті? — розлючено загорлав знизу Синя Борода.
— Ще тільки одну мить,— благально мовила дружина. І потім востаннє гукнула з розпукою:
— Анно, сестро моя люба Анно! Не бачиш — ніхто не їде? Подивись пильніше!
— Я бачу,— відповіла сестра,— двох рицарів, які скачуть аж ген з того боку, але вони ще дуже далеко... Чуєш, сестро,— вигукнула вона за мить,— це наші брати! Я подаю їм знак, щоб вони поспішали.
Та тут Синя Борода загорлав і затупав ногами так, що весь будинок задвигтів.
Бідолашна жінка змушена була зійти вниз і з плачем кинулася чоловікові до ніг,
— Ніякі сльози тепер вам не допоможуть,— незворушно сказав Синя Борода.— Ви помрете.
І, схопивши її однією рукою за косу, він другою підняв ножа.
Нещасна звела на нього очі й благала дати їй ще хоч одну мить, щоб приготуватися до смерті. Але все було марно.
— Ні, ні! — загорлав Синя Борода.
Ще мить — і він замахнув над своєю жертвою ножем.
Та враз знадвору долинув такий несамовитий грюкіт у двері, що Синя Борода мимоволі зупинився й розгублено озирнувся довкола.
У ту ж мить двері розчинились, і двоє рицарів із шпагами в руках вбігли до кімнати.
Синя Борода впізнав братів своєї дружини і кинувся тікати, але вони наздогнали його раніше, ніж він встиг добігти до ганку.
Проколотий їхніми шпагами, Синя Борода впав мертвий.
Брати допомогли бідолашній сестрі підвестись, обняли й поцілували її, а вона від щирого серця подякувала їм за порятунок.
Незабаром брати перебралися назовсім у замок Синьої Бороди й стали жити в ньому, не згадуючи про його колишнього хазяїна.
КІТ У ЧОБОТЯХ
Один мірошник залишив у спадщину трьом своїм синам тільки млин, осла і кота.
Сини швидко поділили спадщину: старший забрав собі млин, середній одержав осла, а меншому дістався кіт.
Менший брат дуже засмутився.
— Мої брати,— казав він,— зможуть чесно заробити собі на хліб, якщо житимуть разом. А мені, бідолашному, коли я з'їм кота і зроблю рукавички з його шкури, лишиться тільки померти голодною смертю.
Кіт почув ті слова, але нітрохи не збентежився.
— Не журіться, хазяїне,— сказав він з поважним і серйозним виглядом.— Приготуйте мені торбинку та замовте пару добрих чобіт, щоб зручніше було ходити по чагарниках, і ви самі скоро переконаєтесь, що ваша частка не така вже й погана, як це може здатися на перший погляд.
Спочатку менший брат не надав цьому особливого значення, але, згадавши, як, ловлячи щурів та мишей, кіт удається до різних спритних витівок і хитрощів — звисає догори ногами, ховається в борошно і прикидається неживим,— він подумав:
“А що, коли й справді кіт допоможе мені в біді?”
Як тільки кіт одержав усе, що просив, він узув чоботи; перекинув торбинку через плече, взяв шворки в передні лапи й подався в гайок, де було дуже багато кролів.
Кіт поклав у торбинку висівок та заячої капусти і ліг у кущах, ніби мертвий, очікуючи, щоб який-небудь молодий, недосвідчений і легковажний кріль поткнувся в його торбинку поласувати тим, що в ній було.
Ледве він ліг, як молоде дурненьке кроленя, спокусившись висівками, залізло в торбинку. В ту ж мить кіт спритно затяг шворки, схопив кроленя й убив його без жалю.
.Дуже гордий з своєї здобичі, кіт пішов у палац і попросив, щоб про нього доповіли королю.
Кота ввели до королівських покоїв. Там він низько вклонився королю і сказав:
— Ваша величносте! Мій пан маркіз Карабас (таке чудне ім'я вигадав кіт своєму хазяїнові) звелів мені піднести вам ось цього кроля з свого садка.
— Скажи своєму хазяїнові,— відповів король,— що я йому дуже вдячний і задоволений з такого подарунка.
Кіт ввічливо попрощався і пішов геть.
Іншим разом він сховався в житі, так само розклав свою торбинку і, тільки-но дві цікаві куріпки забралися в неї, смикнув за шворки і впіймав обох.
Тоді він знову пішов у палац до короля і підніс йому птахів.
Король з задоволенням узяв куріпок і звелів почастувати кота парою мишей.
Так час від часу протягом двох чи трьох місяців кіт приносив королю дичину, яку нібито вбивав на полюванні або розводив у садках його хазяїн.
Одного разу, довідавшись про те, що король разом із своєю дочкою, найвродливішою принцесою в світі, їде на прогулянку берегом річки, кіт прибіг до свого хазяїна, і сказав йому:
— Якщо ви послухаєте моєї поради, то будете щасливі все життя. Вам треба лише викупатися в річці у тому місці, де я покажу, а все інше я вже влаштую сам.
Маркіз Карабас зробив усе так, як йому порадив кіт, не здогадуючись, навіщо це потрібно.
Саме коли він купався, берегом річки проїздив у своїй кареті король.
Кіт уже чатував на нього, вискочив на дорогу і щосили закричав:
— Рятуйте! Рятуйте! Маркіз Карабас потопає!
Король, почувши цей одчайдушний крик, визирнув з карети. Він одразу ж упізнав кота, який не раз приносив йому в подарунок дичину, і наказав своїй варті бігти на допомогу маркізові Карабасу.
Поки бідолашного маркіза витягали з річки, кіт підійшов до карети і розповів королю, що в той час, як його хазяїн купався, з'явилися злодії і вкрали весь одяг, хоч він, кіт, і кричав щосили: “Ловіть злодіїв!”
Насправді ж хитрун сховав одяг свого хазяїна в кущах під великим каменем.
Король негайно наказав своїм придворним принести для маркіза Карабаса одне з своїх найкращих убрань і був надзвичайно ласкавий до нього.
Принцесі маркіз теж дуже сподобався: адже він був гарний і стрункий хлопець, чудовий королівський одяг був йому дуже до лиця, а ніжний і шанобливий погляд красномовніше за будь-які слова промовляв про його лагідну вдачу.
Король запропонував маркізу сісти в карету і поїхати з ними на прогулянку.
А кіт, дуже радий з того, що його хитрощі починають потроху вдаватися, побіг уперед.
Побачивши селян, що косили на луках, він озвався до них:
— Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не скажете королю, що ці луки належать маркізові Карабасу, вас усіх порубають, як начинку до пирога!
Коли карета під'їхала до косарів, король, звичайно, спитав, чиї луки вони косять.
— Це луки маркіза Карабаса,— відповіли косарі в один голос, бо кіт дуже налякав їх своїми погрозами.
— У вас тут чудовий маєток,— прихильно сказав король маркізові Карабасу.
— Так, ваша величносте,— відповів маркіз,— щороку на цих луках прекрасний сінокіс.
А кіт, що біг попереду, зустрів невдовзі женців та й каже:
— Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не скажете, що ця нива належить маркізові Карабасу, вас усіх порубають, як начинку до пирога!
Король, що під'їхав за хвилину до женців, захотів узнати, чия то нива.
— Маркіза Карабаса,— відповіли женці в один голос, і король знову був задоволений, так само, як і маркіз.
А кіт, забувши про втому, біг попереду карети і всім, кого зустрічав по дорозі, наказував одне й те ж саме, так що король був дуже задоволений, що у маркіза Карабаса такі великі володіння.
Нарешті кіт прибіг до чудового замку, що належав страшному людожерові. Той людожер був надзвичайно багатий:
саме він був хазяїном усіх земель, через які щойно проїздив король.
Кіт розпитав, хто той людожер та що він уміє робити, і попросив дозволу ввійти в замок та віддати шану його хазяїнові.
Людожер зустрів кота з усією ввічливістю, на яку тільки здатні людожери, і запропонував йому відпочити.
Кіт погодився і сказав:
— Мене запевняли, ніби ви вмієте обертатися на будь-яку тварину і легко можете, наприклад, обернутися на лева або слона. Чи так це?
— Авжеж,— відповів людожер грубим голосом,— і щоб довести вам, що це правда, я зараз обернуся на лева.
Вдарившись об підлогу, людожер в одну мить обернувся на величезного лева.
Кіт так перелякався, побачивши перед собою страшного звіра, що й незчувся, як здерся на ринву, хоч це було важко і небезпечно, бо він був у чоботях, а в них не так уже й просто дряпатись по дахах.
Та, помітивши, що людожер прибрав свого попереднього вигляду, переляканий кіт, тремтячи, зліз з ринви і признався, що потерпав од страху.
Людожер голосно зареготав у відповідь.
— Мене також запевняли,— сказав кіт,— ніби ви вмієте обертатися і на дрібних тварин, наприклад, на щура або мишу. Як по правді, я вважаю, що це неможливо.
— Неможливо? — перепитав людожер.— Ну так дивіться! І в ту ж мить він обернувся на малесеньку мишу, яка хутко забігала по підлозі.
А кіт, тільки-но побачив мишу, накинувся на неї і з'їв. Тим часом король, проїжджаючи мимо, звернув увагу на чудовий замок людожера і захотів оглянути його.
Кіт почув гуркіт карети, кинувся назустріч і сказав королю:
— Прошу ласкаво, ваша величносте, до замку маркіза Карабаса!
— Як, пане маркіз,— вигукнув здивований король,— цей замок також належить вам?! Я ніде не бачив нічого кращого за це подвір'я і за будівлі, що оточують його! Огляньмо їх всередині, будь ласка!..
Маркіз подав руку молодій принцесі, і вони пішли слідом за королем.
Гості ввійшли у велику залу, де побачили чудово прибраний стіл: людожер саме чекав своїх друзів, які, довідавшись, що приїхав король, поспішили непомітно втекти.
Завваживши, якими закоханими очима позирала на маркіза Карабаса принцеса, король, захоплений його багатством, сказав:
— Якщо хочете, пане маркіз, ви можете стати моїм зятем!..
Маркіз низько вклонився, подякував королю за честь і того ж дня одружився з принцесою.
А кіт став дуже поважною особою і полював з того часу на мишей тільки задля розваги.
ЧАРІВНИЦІ
Жила колись удова з двома дочками. Старша так була схожа на матір обличчям і вдачею, що їх легко можна було переплутати. Обидві вони були дуже лихі й гоноровиті на вдачу, тож ніхто не хотів не тільки що ходити до них у гості, а навіть зустрічатися з ними на вулиці.
А от менша дочка, дуже схожа своїм добрим серцем на померлого батька, була також і найвродливішою в світі дівчиною.
Звичайно, мати без тями любила старшу дочку, бо кожен любить на себе схожих: за нею вона доглядала, як за справжньою принцесою. А меншу дочку мати ненавиділа, примушувала її їсти на кухні й працювати без відпочинку.
Ця бідолашна дівчина, крім інших справ, повинна була ще двічі на день ходити з величезним глечиком по воду далеко від дому.
І от якось, саме вона набирала воду з джерела, до неї підійшла стара бідна жінка і попросила напитися.
— Будь ласка, тітонько,— відповіла красуня.
Вона старанно виполоскала глечик, набрала води там, де вона була чистіша, і дала бабусі напитися, та ще й підтримувала глечик, аби зручніше було пити.
Добра бабуся напилась та й каже:
— Ви така чарівна і гарна, така навдивовижу добра і уважна, що я неодмінно маю подарувати вам що-небудь.
А треба сказати, що то була чарівниця, яка обернулась на бідну селянку, аби довідатись, чи й справді ця дівчина така чемна.
— Ось що я вам подарую,— вела далі чарівниця.— 3 цієї хвилини після кожного слова, яке вимовите, з ваших уст випадатиме квітка або самоцвіт.
Сказавши це, бабуся зникла, а дівчина взяла глечик, набрала води й рушила назад до господи.
Коли красуня прийшла додому, мати почала її лаяти, що вона так довго не поверталася з водою.
— Пробачте, матінко, що я забарилась,— відповіла дівчина, і за цими словами з її уст випали дві троянди, два перли і два великі діаманти.
— О диво! Диво! — вигукнула вражена мати.— В неї з рота випадають перли та діаманти... Що з тобою сталося, дочко?
Це вперше вона назвала її дочкою.
Бідолашна дівчина щиросердно розповіла про все, що з нею сталося, і діаманти так і сипалися з її уст.
— Он воно що! — мовила мати.— В такому разі неодмінно треба послати туди й мою старшу дочку. Дивись-но, Фаншон, що випадає з рота твоєї сестри, коли вона говорить! Ти, мабуть, теж дуже хотіла б володіти таким приємним даром. А для цього треба лише піти до струмка по воду, і коли бідна жінка попросить пити, ввічливо піднести їй глечик.
— Не діждете,— відповіла грубіянка,— щоб я оце ще й по воду для вас ходила!
— А я примушу тебе піти,— повторила мати,— і ти зробиш це негайно!
Грубіянка набурмосилась, але все-таки пішла по воду, взявши з собою найкращу срібну вазу, яка тільки знайшлася в господарстві.
Тільки-но вона наблизилась до джерела, як з лісу вийшла багато вбрана вродлива жінка і попросила в неї напитися,
Це була та сама чарівниця, що підходила й до її сестри, але вона цього разу обернулася на принцесу, щоб переконатись, чи справді дівчина така нечемна.
— Ніби я для того прийшла,— відповіла гоноровита грубіянка,— щоб вас поїти! Може, ви думаєте, що я й срібну вазу навмисне принесла, аби дати напитися такій пані? Ну, та гаразд, пийте вже, коли вам так хочеться.
— Ви дуже нечемні,— відповіла їй чарівниця, зовсім не розсердившись.— Ну що ж, ви також одержите від мене подарунок: віднині при кожному слові з вашого рота виповзатиме гадюка або вискакуватиме жаба.
І з цими словами чарівниця подалась назад до лісу, а грубіянка спокійно пішла додому.
Побачивши старшу дочку, мати нетерпляче закричала:
— Ну, дочко, як твої справи?
— Еге ж матінко, чи то вас обходить? — відповіла грубіянка, і в неї з рота випали три гадюки і три жаби.
— Що я бачу! — з жахом вигукнула мати.— Це все витівки твоєї сестри. Вона винна, вона й відплатить мені за твоє нещастя!
І мати кинулась бити меншу дочку.
Бідолашна дівчина втекла з дому і сховалась у лісі.
Молодий, принц, який повертався саме в цю пору з полювання, зустрів її і, вражений красою дівчини, спитав, що вона робить тут сама і чому так гірко плаче.
— Ах, добродію, моя мати вигнала мене з дому! — відповіла красуня.
Принц побачив, що при цих словах з її уст випали чотири чи п'ять перлин і стільки ж діамантів, страшенно здивувався і попрохав розповісти, звідки в неї такий дар. І вона все йому розповіла.
Юнак одразу ж закохався в красуню, яка володіла таким незвичайним даром, привіз її у палац до свого батька, і того ж вечора одружився.
А її сестру так усі зненавиділи, що навіть власна мати мусила вигнати її з дому, і грубіянка, не знайшовши ні в кого притулку, загинула в лісі.
ПОПЕЛЮШКА, АБО КРИШТАЛЕВИЙ ЧЕРЕВИЧОК
Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гордовитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.
Вона мала двох дочок, теж чванливих і гордовитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна — вся в матір, найкращу жінку в світі.
Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.
Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі — мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати.
Спала дівчина аж під самим дахом, на горищі, на благенькому солом'яникові, тим часом як сестри її жили в розкішних покоях з м'якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до ніг.
Бідна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові — той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.
Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.
Та навіть в лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.
Якось син короля, молодий і гожий принц, улаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.
Почалися клопоти й турботи — треба ж було приготувати сукні й оздоби і вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.
А Попелюшці додалося роботи — прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.
Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й приміряючи свої сукні.
— Я,— сказала старша,— вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.
— А я,— мовила менша,— вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто — такого ні в кого немає!
Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.
Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися — адже вони знали, що в неї хороший смак.
Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.
Коли вона їх зачісувала, сестри спитали:
— А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?
— Ой сестриці, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?
— А й справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!
Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.
Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися — чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх,— адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.
Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір'ю сіли в карету й поїхали на бал.
Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.
Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ганку й гірко заплакала.
Раптом з'явилася її хрещена мати — чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:
— Що сталося?
— Я хотіла б... хотіла б...— сказала Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше вимовити й слова.
— Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? — спитала чарівниця.
— Авжеж! — відповіла Попелюшка, схлипуючи.
— Дуже, дуже хотіла б.
— Не плач, усе буде добре,— мовила чарівниця.— Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.
Вона вийшла з Попелюшкою на подвір'я і наказала:
— Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!
Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його і принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.
Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою — і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.
Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.
Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.
Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.
Отак з'явилося шестеро гарних коней, мишачо-сірих у яблуках.
Тепер черга була за кучером.
— Піду гляну на щурячу пастку,— сказала Попелюшка,— може туди впіймався щур? От і був би нам кучер.
— Чудово,— мовила хрещена мати,— піди глянь.
Попелюшка принесла щурячу пастку — там сиділо три великі щури.
Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить — і товстелезний кучер-вусань уже стояв перед ними.
Потім хрещена мати сказала Попелюшці:
— Піди-но в садок — там біля криниці ти знайдеш шість ящірок, принеси їх мені.
Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:
— Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?
— Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? — зітхнула дівчина.
Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами.
Ще дала чарівниця дівчині пару кришталевих черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.
Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.
На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам'ятати, що вона може бути на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні — мишами, лакеї — ящірками, кучер — щуром, а її розкішна сукня — благенькою дранкою.
Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.
Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.
Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку і повів до зали, де зібралися гості.
В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики — грати: так уразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:
— О, яка вона гарна!
Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої й милої дівчини.
Всі дами придивлялися до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі вмілі кравці та перукарі...
Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.
Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них — він дивився тільки на красуню-гостю і думав тільки про неї.
А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх апельсинами та лимонами, якими пригостив її принц.
Вони дуже здивувалися з такої люб'язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.
Раптом Попелюшка почула, що годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не встиг її затримати.
Повернувшись додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.
Чарівниця погодилася.
Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.
— Ой, як же довго ви не поверталися! — сказала Попелюшка, відчинивши двері, позіхаючи й протираючи очі так, ніби щойно прокинулася. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати...
— Якби ти була на цьому чарівному балі,— відповіли сестри,— ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була дуже люб'язна і навіть почастувала нас апельсинами та лимонами.
Не тямлячи себе з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу. Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.
— Невже й справді вона така гарна? — спитала Попелюшка всміхаючись.— Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,— мовила вона до старшої сестри,— будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.
— Овва! — відповіла Жаввот.— Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!
Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра згодилася дати їй свою сукню?
На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.
Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.
Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері. Їй здавалося — до півночі ще ждати і ждати, аж раптом годинник почав бити дванадцять.
Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.
Принц кинувся за нею, але марно.
На сходах Попелюшка загубила один із своїх кришталевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.
Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.
Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.
Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.
А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання — тільки один черевичок.
Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.
Вони сказали, що була, але зникла, тільки-но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій кришталевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого в світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.
Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.
За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться кришталевий черевичок.
Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.
Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.
Та що вони не робили, як не старалися — не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.
Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:
— А дайте-но й мені поміряти — може, на мене налізе? Сестри зареготали й почали глузувати з неї. Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:
— Так, хай і вона спробує — адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.
Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.
І диво! — черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!
Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.
Раптом з'явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.
Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.
Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, .що зле з нею поводились і кривдили її.
Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.
Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.
За кілька день відгуляли весілля.
А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром оддала їх заміж за двох молодих вельмож.
РІКЕ-ЧУБЧИК
Давно колись жила королева, і знайшовся в неї син, такий гидкий та незграбний, що довгий час ніхто
навіть не міг сказати, чи схожий він на людину. Королева гірко плакала, дивлячись на нього.
Але чарівниця, яку запросили на хрестини, сказала, що принц стане чудовою людиною, бо він буде дуже розумний. Потім вона додала, що наділяє його даром зробити такою ж розумною, як і він, ту дівчину, котру він покохає більше за всіх на світі.
Все це трохи втішило бідолашну королеву.
І справді, тільки-но хлопчик заговорив, як причарував усіх, хто чув його,— такий він був дотепний та кмітливий.
Я забув сказати, що хлопчик мав на голові маленький чубчик; тому його так і прозвали — Ріке-Чубчик. Ріке — це було його ім'я.
Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства знайшлося дві дочки.
Перша була гарна, як гожий день. Королева була в такому захопленні від неї, що всі придворні боялись, коли б така велика радість не завдала їй шкоди.
Але та сама чарівниця, яка була під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що у маленької принцеси не буде ні крихти розуму і що вона буде така ж дурненька, як і вродлива.
Це пророцтво дуже засмутило королеву.
Але вона впала у ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка потворна до краю.
— Не сумуйте, королево,— сказала чарівниця,— ваша дочка буде такою розумницею, що ніхто й не зверне уваги на її потворність.
— Сподіватимусь на краще!— вигукнула королева.— Але хіба не можна як-небудь і старшу, таку вродливу, зробити хоч трохи розумнішою?
— Щодо розуму, то я тут нічого не можу вдіяти,— призналася чарівниця.— Але врода — це зовсім інша річ. Тож я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона покохає.
Тим часом обидві принцеси підростали, і разом з ними розвивалися їхні прикмети. Скрізь тільки й розмов було, що про красу старшої та про розум меншої.
Проте й вади їхні збільшувалися з року в рік.
Менша ставала з кожним днем бридкішою, а старша — дурнішою. Коли її про що-небудь питали, вона або нічого не відповідала, або верзла таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. До того ж вона була на диво незграбна: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоч би однієї, або випити склянку води, щоб не вилити половини собі на сукню.
І тому, хоч врода й дуже багато важить для молодої дівчини, менша принцеса завжди всім подобалася більше, ніж її старша сестра.
Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.
Ніхто не вбачав нічого дивного в тому, що не минало й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишалось, і всі збиралися погомоніти навколо меншої.
Та хоч яка дурненька була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоч наполовину стати такою ж розумною, як сестра.
Л королева, незважаючи на всю свою розсудливість і любов до дочки, ніяк не могла стриматися, щоб хоч іноді не дорікнути їй глупством, і тому бідолашна принцеса ладна була вмерти з горя.
Якось пішла вона в ліс виплакати своє горе і зустріла там маленького чоловічка, надзвичайно потворного і гидкого, але розкішно вбраного.
Це був молодий принц Ріке-Чубчик.
Він закохався в принцесу з її портретів, яких по всьому світу було намальовано безліч, і залишив королівство свого батька, аби тільки побачити красуню та поговорити з нею.
Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо. Промовивши слова звичайних привітань, він помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:
— Ніяк не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий засмучений і розпачливий вигляд. Я можу похвалитися, що бачив на своєму віці дуже багато красунь, а проте вроди, подібної до вашої, ніколи не зустрічав.
— Вам нічого не варто ще й не таке вигадати, принце,— відповіла принцеса й замовкла, бо нічого більше не в силі була вигадати.
— Врода,— вів далі Ріке-Чубчик,— це величезна перевага, яка варта будь-чого іншого. І я не знаю, що може засмутити того, хто її має.
— Я б воліла,— відповіла принцеса,— бути такою потворною, як ви, але мати розум, ніж бути такою красунею і такою дурненькою, як я. Мене вкрай засмучує моя глупота.
— Принцесо,— сказав Ріке-Чубчик,— я можу зарадити вашому смуткові!
— Як же ви це зробите?— спитала принцеса.
— Мені до снаги,— відповів Ріке-Чубчик,— зробити розумнішою за всіх на світі ту, яку я кохатиму над усе. А що найдужче за всіх я кохаю саме вас, принцесо, то ви легко станете найпершою розумницею в світі, якщо дасте згоду зі мною одружитися.
Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.
— Бачу,— вів далі Ріке-Чубчик,— що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.
Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цілий рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.
І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.
Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.
Вона відразу ж завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову і стала щебетати так спритно, що молодий принц з острахом подумав, чи, бува, не передав їй розуму більше, ніж залишив самому собі.
Коли принцеса повернулася в палац, придворні не знали, що й подумати про цю несподівану і незвичайну переміну. Бо коли раніше від неї чули самі грубощі, то тепер вона говорила з усіма розсудливо і надзвичайно дотепно.
Всі так раділи, що й розказати не можна. Лише її менша сестра була трохи засмучена, бо не могла вже похвалитися перед старшою своїм розумом, і тому в ЇЇ присутності всім тепер здавалася особливо бридкою дівчиною.
Король почав прислухатися до слів своєї старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.
Чутка про таку незвичайну переміну з швидкістю блискавки розійшлася по світу, і всі молоді принци в сусідніх королівствах навперебій почали домагатися кохання принцеси, а найсміливіші пропонували їй навіть свою руку.
Та жоден з них не здавався принцесі досить розумним, і тому вона усім відмовляла.
Однак з'явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.
Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.
Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим трудніше їй зважитися на таку справу.
Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.
Аби вирішити, що їй робити, вона пішла поблукати і випадково потрапила в той самий ліс, де зустріла колись Ріке-Чубчика.
Аж раптом вона почула під ногами глухий шум, який нагадував гомін великого натовпу людей, що бігали десь, снували і метушились.
Принцеса зупинилась, прислухалась уважніше і розібрала” як хтось сказав:
— Неси-но сюди казанок! А другий:
— Давай-но сюди великий казан! А третій:
— Підкинь-но дров у вогонь!
У цю ж хвилину земля розкрилась, і принцеса побачила .в себе під ногами величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували пишний бенкет.
З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині круг дуже великого кухонного столу—кожний із шпикувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом,— і, весело співаючи, хвацько взялися до роботи.
Дуже здивована таким видовищем, принцеса спитала, для кого вони готують усе це.
— Та ж для принца Ріке-Чубчика,— відповів найповажніший і найтовстіший з усіх кухарів.—Адже всі знають, що завтра він справляє своє весілля.
І тут принцеса з жахом згадала, що завтра минає рік з того дня, коли вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.
їй і справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.
Адже вона забула про все це тому, що, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а коли принц наділив її новим розумом, позбулася всіх своїх колишніх дурощів.
Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — хоч зараз на весілля.
— Як бачите, принцесо,— сказав він,— я дотримав свого слова. А тому не маю жодного сумніву, що й ви прийшли сюди, аби додержати своєї обіцянки і зробити мене найщасливішим з людей.
— Признаюсь вам щиро,— відповіла принцеса,— я ще не вирішила остаточно.
— Ви мене дивуєте, принцесо,— мовив Ріке-Чубчик.
— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. “Принцеса не повинна ламати своє слово,— сказав би мені інший,— а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж”. Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я маю надію, що ви мене уважно вислухаєте і зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, з вашої ласки, розумною, я погодилась на це? Коли ви справді бажаєте одружитися зі мною, то зробили дуже велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.
— Ви сказали, принцесо,— відповів Ріке-Чубчик,— що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше... Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?
— Так!— вигукнула принцеса.— Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються. — Отож,— підхопив Ріке-Чубчик,— коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.
— Як це може статися?— здивовано спитала принцеса.
— Так і станеться,— відповів Ріке-Чубчик,— коли тільки ви покохаєте мене так палко, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте:
та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.
— Я від щирого серця бажаю,— сказала принцеса,— щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.
Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з'явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий навдивовижу приємний юнак, що, відколи світ світом, ніхто не бачив кращого.
Злі люди, правда, кажуть, що чари тут ні до чого і що причиною такого казкового перетворення Ріке-Чубчика було саме тільки кохання.
Вони кажуть, що коли принцеса гарненько подумала про вірність свого нареченого, про скромність та про всі інші високі прикмети його душі й розуму, то вже не помічала, що він кривий і потворний.
Але так чи інакше, принцеса тут-таки пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він дістав згоду від її батька.
Король знав, що дочка поважливо ставиться до Ріке-Чубчика, якого, крім того, всі мали за дуже розумного принца; і тому залюбки погодився назвати його своїм зятем.
Другого ж дня справили весілля саме так, як хотів Ріке-Чубчик, і всі гості дуже вихваляли смачні страви, приготовані в кухні під лісовою галявиною.
ХЛОПЧИК-МІЗИНЧИК
Жив колись лісоруб із дружиною, і було у них семеро дітей — геть усі хлопчики. Меншенькому синові минуло лише сім років.
Сім'я була дуже бідна, і з сімома дітьми батькам доводилось ой як скрутно!
А ще непокоїло батька те, що найменший був дуже тихенький — такий, що й слова, було, від нього не почуєш. Та хоч усі мали його за дурника, насправді ж він був просто надзвичайно лагідний на вдачу.
Він був дуже маленький, коли народився, маленький-маленький,— не більший від мізинця на зріст,— тому й назвали його Хлопчик-Мізинчик.
Старші брати завжди і в усьому кривдили його, і так траплялося, що завжди і в усьому його робили винним. Проте він був найкмітливіший та найрозсудливіший з усіх братів, і хоч мало говорив, зате багато слухав.
Випав якось важкий рік, і такий настав страшенний голод, що лісоруб із дружиною не знали, чим прогодувати дітей. Думали, думали — і намислили їх позбутися, всіх сімох.
Одного вечора, коли діти полягали спати, лісоруб сидів біля вогню разом з дружиною. І хоч серце йому стискалося з горя, він сказав:
— Ти й сама бачиш, що ми не можемо прогодувати дітей. Я не маю сили дивитись, як вони помирають з голоду. От і вирішив одвести їх завтра в ліс та й покинути там. Це дуже просто зробити: поки вони в'язатимуть хмиз, ми тихесенько сховаємось, а потім втечемо від них.
— Ах,— вигукнула жінка,— невже ти сам хочеш занапастити своїх дітей?
І вона заридала.
Лісоруб довго умовляв дружину, говорив про їхні злидні, але вона була матір'ю своїх дітей і ніяк не могла зважитись на це страшне лиходійство.
І все-таки коли жінка подумала, як нестерпно буде бачити голодну смерть своїх синів, вона погодилася нарешті з чоловіком і вся в сльозах пішла спати.
А Хлопчик-Мізинчик тільки вдавав, що спить. Насправді ж він не пропустив жодного слова з цієї розмови.
Він почув із свого ліжечка, що батько з матір'ю гомонять про щось важливе, встав тихенько і непомітно заліз під батьків стілець.
Так він і підслухав усе.
Потім він знову ліг у постіль, але вже не спав, а думав, що йому робити.
Устав він рано-вранці, пішов на берег струмка, набрав повні кишені білих камінчиків і вернувся додому.
Братам Хлопчик-Мізинчик не сказав нічого, бо ті ще спали, а він не хотів їх будити.
Коли всі діти попрокидалися, батько з матір'ю погодували їх черствим хлібом з цибулею, напоїли водою й повели в ліс збирати хмиз.
Діти нічого не підозрювали і весело йшли за батьком та матір'ю слідом.
Ішли вони довго й нарешті опинились у лісі, такому густому та дрімучому, що й за десяток кроків нічого не було видно.
Лісоруб почав рубати дрова, а діти гуртом збирали хмиз і складали в купи.
Побачивши, що хлопчики захопилися роботою, батько з матір'ю причаїлися в гущавині, а потім звернули на вузеньку звивисту стежку та й пішли собі зовсім.
Коли діти зрозуміли, що залишилися самі, вони почали кричати й плакати.
Тільки Хлопчик-Мізинчик не плакав, бо знав, як повернутися додому.
Бо поки вони йшли в ліс, він весь час виймав з кишені й кидав білі камінчики, яких назбирав уранці біля струмка. По тих камінчиках він сподівався вибратися тепер з лісу і тому сказав братам:
— Не бійтеся, хлопці! Не плачте! Хоч батько з матір'ю й покинули нас тут напризволяще, але я приведу вас додому. Йдіть лишень за мною.
Брати рушили за ним, і він привів їх до самої хати тією ж дорогою, якою вони прийшли в ліс.
Але діти не наважились одразу ввійти в дім і зупинились послухати біля дверей, про що розмовляють їхні батько з матір'ю.
А треба сказати, що коли лісоруб з дружиною повернулися додому, хазяїн якраз прислав їм десять золотих. Він так давно був винен лісорубові ці гроші, що бідолаха вже й не сподівався їх одержати.
Вгледівши таке багатство, лісоруб, який прямо-таки помирав з голоду, страшенно зрадів і відразу ж послав дружину до різника. А що вона теж давно вже нічого не їла, то купила м'яса втричі більше, ніж було потрібно на двох.
Яка смачна була в них вечеря!
І от коли вони повечеряли, жінка зітхнула та й каже чоловікові:
— Ах, де ж це тепер наші бідолашні діточки? Вони б досхочу наїлися тим, що у нас залишилося. І як це в тебе вистачило духу занапастити рідних синів? Адже це ти вигадав покинути їх у лісі, а я ж тобі говорила, що ми ще гірко пожаліємо. Що вони тепер роблять у тому дрімучому лісі? Може, їх уже вовки з'їли?— І вона голосно заплакала.— Ой, де тепер мої діточки, мої бідолашні діточки?
Лісорубові й самому було дуже жаль дітей, але він намагався не показувати цього і вмовляв дружину не згадувати про них.
Але жінка заливалася слізьми, ридала-голосила і все казала:
— Ой, де тепер мої діточки, мої бідолашні діточки? Ой, мої любі діточки!
А діти за дверима почули її голос — і ну радісно гукати всі разом:
— Ми тут!
Мати кинулась відчиняти їм двері.
— Яка ж я рада,— казала вона, обіймаючи та цілуючи дітей,— що знову бачу вас, любі діточки! Втомилися ж ви, мабуть, і зголодніли!
Хлопчиків не треба було просити двічі, вони посідали за
стіл і так допалися до їжі, що батькові з матір'ю любо було дивитися на них.
Після вечері вони навперебій почали розповідати про те, як страшно їм було в лісі і як Хлопчик-Мізинчик вивів їх на дорогу за допомогою білих камінчиків.
Лісоруб з дружиною були дуже раді, що діти
— всі семеро — знову з ними.Радість їхня тривала доти, поки у них лишалися гроші.
Та коли всі десять золотих були витрачені, батько й мати знову засумували і знову вирішили завести дітей у ліс, цього разу якнайдалі, щоб уже позбутися їх назавжди.
Хоч як тихо намагалися вони говорити про це, а все-таки Хлопчик-Мізинчик їх підслухав і цього разу.
Наступного дня він устав раніше, щоб піти по камінчики, але набрати білих кругляків йому не пощастило: завбачливі батько й мати міцно замкнули двері, і Хлопчик-Мізинчик не зміг вийти з хати.
Він не знав, що йому робити.
Аж раптом згадав, що мати дала їм по шматку хліба на сніданок.
Хлопчик-Мізинчик вирішив, що тепер замість камінчиків кидатиме хліб крихта по крихті і ввечері знайде по тих крихтах дорогу додому.
Тому він не став їсти свій хліб, а засунув його непомітно в кишеню.
Батько й мати цього разу завели дітей у самісіньку гущавину лісу, в найтемніше місце. Звеліли їм збирати хмиз, а самі втекли манівцями.
Та Хлопчик-Мізинчик не дуже засмутився. Він був певен, що легко знайде дорогу назад по крихтах хліба, які кидав, коли всі йшли в ліс.
Як же він здивувався, коли побачив, що крихт ніде немає й сліду: прилетіли птахи і все поклювали.
Ото біда!
Діти засумували. Що довше вони блукали лісом, то далі забиралися в непролазні хащі.
Настала ніч. Знявся вихор, і брати ще дужче налякалися.
Та й як було не налякатися!
Хлопчикам здавалось, ніби з усіх боків чути виття вовків, які біжать, щоб з'їсти їх. І вони не наважувалися ні заговорити одне з одним, ні навіть голову повернути. Вони заклякли й заніміли.
Незабаром почалася злива, і бідолашні діти промокли до кісток.
На кожному кроці вони ковзалися й спотикалися, падали в грязюку, підводились і знову падали.
Нарешті вони вибралися на рівне місце і вирішили трохи відпочити.
Брати посідали на пень, а Хлопчик-Мізинчик видерся на високе дерево подивитись, чи немає де поблизу дороги або людського житла.
Він оглядівся навкруги й помітив маленький вогник, що мерехтів десь дуже далеко за лісом, наче там горіла свічка.