КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ   

Казки народів Європи - Частина 1

Для молодшого шкільного віку

за виданням: КИЇВ “ВЕСЕЛКА” 1989

Англійська народна казка

Колись давно жив один старий лорд. Мешкав він у розкішному замку на березі моря, але почувався дуже самотнім, бо не мав жодної близької людини. У залах і в покоях не чути було молодих голосів, не лунав веселий сміх.

Годинами ходив старий лорд по вимощеній кам'яними плитами галереї або сидів біля вікна й дивився на похмуре море.

Була у нього маленька онука, але він ні разу не бачив її. Лорд не злюбив дівчинку від дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена лордова донька.

Батько дівчинки був у королівському війську, пішов у далекий заморський похід і там загинув. Тож вона росла без батьків.

Гірка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гіршої, якби не стара няня. Вона забрала Джоан — так звали дівчинку — до себе і годувала недоїдками з господаревого столу, а вдягала у всяке дрантя.

Лордові слуги погано поводилися з дівчинкою — адже їхній пан не любив її! Вони кривдили її і прозвали голодранкою.

Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку або блукала сама понад морем. Єдиний її друг був кривий хлопець-гусопас.

Вона часто приходила до нього на пасовисько і розмовляла з ним годинами. Хлопець був трохи старший за неї, він жив на фермі, неподалік від замку.

Щоранку він виганяв гусей і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила його наспіви — то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про лісових фей-красунь або про далекі чужі країни, про невідомі гори й річки, і вона забувала своє лихо й образи.

Інколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самі йшли в танець. І тоді навіть кривий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею. Так минали дні весною і влітку.

А взимку, коли наставали довгі темні вечори, Джоан підсувала ослінчик ближче до вогню і просила свою стареньку няню, щоб та розповідала їй казки про сміливих рицарів і дам-красунь, про велетнів і людожерів, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що ширяють, невидимі, в повітрі. А сама сиділа й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевіли, очі блищали.

Та ось вона починала куняти, няня теж позіхала, розповідати далі їй не було сили, і вона відсилала дівчинку спати.

І все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тільки тоді, коли втікала до свого друга гусопаса. Він грав для неї на сопілці дивні пісні, і вони весело балакали або гралися.

Часом Джоан розповідала хлопцеві якусь із няниних казок або ж починала танцювати під його музику. І тоді все погане зразу забувалося — і величезний порожній замок, і сердиті слуги, і дідусь, якого вона так ніколи й не бачила.

Минали роки, і Джоан із дівчинки виросла в гарну дівчину. Але вона, як і колись, дружила з кривим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав бачити.

І ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусіднє місто приїжджає король. В усі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. На цьому балу королів син — молодий принц — мав вибрати собі наречену.

А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Такий наказ прийшов і в замок біля моря — до старого лорда.

Лорд звелів осідлати собі білого коня, а тим часом покликав цирульника, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потім він убрався по-святковому й зійшов у двір, щоб сісти на коня і їхати в місто.

А Джоан сиділа і розмовляла зі своєю старенькою нянею в кімнаті нагорі.

В цей час у дворі замку зацокотіли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня відповіла :

— У сусідньому місті король дає великий бал. Він і твоєму дідусеві наказав приїхати. Визирни у вікно — побачиш його.

— Ох, як би й мені кортіло поїхати на бал до короля,— зітхнула Джоан.— Няню, голубонько, піди до дідуся і попроси, хай візьме й мене з собою! Піди, поки не пізно!

Цієї миті у двір зайшов старий лорд і з допомогою слуги й стайничого сів на коня.

— Це мій дідусь? — запитала Джоан.— Який він гарний, як ошатно вбраний! Ой, як мені кортить поїхати з ним!

— Ні, ні, я нізащо не наважусь заговорити з ним,— сказала няня.— Та вже й пізно. Не встигну я, стара, немічна, ще й зійти донизу, як він поїде.

І справді, поки вона це говорила, грум віддав панові поводи, і білий кінь виніс старого лорда за ворота замку. Джоан стежила за ним, аж поки він зник з очей, потім відійшла од вікна й гірко заплакала.

— Мій перший бал,— ридала вона.— Це міг бути мій перший бал. Тепер я ніколи вже не попаду на бал. Хіба трапиться ще така нагода? Ніколи, ніколи! І все через те, що ти не схотіла піти й попросити його!

— Заспокойся, дорогенька моя,— намагалася втішити її няня.— Бали і свята не для тебе. Не сердься на свою стару няню. Я нічого не могла вдіяти. Він би мене однаково не послухав. Навіть якби я з ним поговорила, він не взяв би тебе.

Джоан перестала плакати так само швидко, як і почала, і перепросила няню.

— Не гнівайся на мене,— сказала вона.— Ти мій єдиний друг. Я не хотіла тебе образити. Адже ти не винна. Та мені зовсім і не хочеться їхати на цей дурний бал. Хіба цікаво дивитися, як пишаються виряджені лорди та леді? Зовсім не цікаво.

І все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних леді, на їхні величності — короля й королеву! Та найдужче їй кортіло побачити молодого принца. Вона так замріялась, що й не помітила свого друга гусопаса, котрий кульгав їй назустріч разом із гусячим табуном. Він припинив грати на сопілці і запитав:

— Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобі веселої пісеньки, щоб схотілося танцювати? Чи сумної, щоб поплакала?

— Я й без того хочу танцювати,— відповіла Джоан,— але тільки не тут. Знаєш, мені так кортить потрапити в місто на бал до короля! Та мене не запрошено...

— Коли ти хочеш дістатися в місто,— сказав хлопець,— ти туди дістанешся! І я разом з тобою, і мої сірі гуси. Зрештою, добратися туди не так то вже й важко, навіть такому кривоногому, як я.

Та коли вони були майже біля самого міста, позаду зоцокотіли кінські копита, і скоро їх наздогнав високий гарний юнак на вороному коні.

— Ви прямуєте до міста? — запитав він.— Можна й мені а вами? Разом веселіше буде.

— Звичайно, можна, сер! — відповів гусопас.— Ми йдемо у місто подивитися на вельможних гостей, що з'їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, ходімо разом.

Юнак стрибнув з коня і пішов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слідом за ними й награвав на сопілці.

Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:

— Ти знаєш, хто я?

— Ні,— відповіла Джоан.— А хто?

— Адже я принц. І їду до свого батька на бал. Не поспішай так, дай мені роздивитися тебе.

Він не зводив очей з дівчини, а гусопас заграв нову пісню, незнайому й ніжну. Правда, Джоан не чула її — вона дивилася в очі принцові; та й принц навряд чи чув музику — він милувався Джоан. Не помічав він ні її драної сукні, ні того, що вона боса, а все милувався її обличчям, і тонким станом, і легкою ходою.

— Як же тебе звати? — спитав він нарешті.

— Джоан.

— Послухай, Джоан,— сказав принц,— ні разу ще ні одна дівчина не зворушила так мого серця, як ти! Сьогодні на балу я маю вибрати собі наречену. Будь ти моєю нареченою і виходь за мене заміж!

Але Джоан мовчала. Вона тільки глянула на принца. В цю мить кінь нетерпляче забив копитом і гусопасова сопілка замовкла.

— Ну, скажи мені, чи згодна ти стати моєю нареченою і принцесою?

Тут Джоан усміхнулася, похитала головою і сказала:

— О ні! Ти просто з мене смієшся. Хіба я гожуся в принцеси? Краще лети чимскоріш на бал і вибирай собі наречену з вельможних красунь!

— Але ж я кажу без жартів,— провадив принц,— повір мені. А якщо не хочеш стати моєю нареченою, то, може, просто прийдеш до мене на бал? Знаєш що, рівно опівночі я чекатиму тебе разом з твоїм другом гусопасом, з його сопілкою і з цими сірими гусьми. Прийдеш?

Джоан глянула на принца й відповіла:

— Може, прийду, а може, й ні. Не знаю.

Більше принц нічого не сказав, скочив на коня і поскакав у місто.

Настав вечір. Усе нові й нові карети зупинялися біля замку, де у великій залі король і королева зустрічали вельможних гостей. Вони приїздили з найвіддаленіших графств і країв, ніхто не хотів пропустити такої важливої події: принц-престолонаступник, старший син короля, повинен був цього вечора вибрати собі наречену.

Немало гордих леді приховували свої потаємні надії і бажання за легкими розмовами і посмішками. Але бал уже давно розпочався, один танець змінювався іншим, а принц, очевидно, ще й досі не спинив ні на кому свого вибору.

І ось нарешті пробило північ. За останнім ударом годинника в кінці зали люди заозирались, почулися здивовані вигуки, танцюючі пари розступилися, і перед королем та королевою з'явилася дивна процесія: попереду йшла боса дівчина в драній старій сукні, за нею — кривий гусопас, а позад нього — дев'ятеро гусей, що гучно гелготіли.

Оце так гості на королівському балу!

Спочатку всі придворні оніміли від здивування, але скоро почали шепотітися і голосно сміятися. Та їм зразу ж довелося замовкнути. Вони побачили, що принц вийшов наперед, узяв босу дівчину за руку й підвів її до своїх батьків, які сиділи на троні.

— Батьку,— мовив принц,— це Джоан! Якщо вона згодиться, я вибираю її за дружину. Що ти на це скажеш?

Король уважно подивився на Джоан і відповів :

— Що ж, сину, твій вибір непоганий. Коли дівчина ця така ж добра й розумна, як і гарна, вона буде достойною принцесою!

— Молода леді дуже вродлива, це правда,— сказала королева.— Але що це за сукня?

— А чому молода леді мовчить? — запитав король.— Що думає вона?

— Ну, якщо ви всі згодні,— тихо сказала Джоан,— то я теж. Я згодна заручитися з принцом.

І тут серед повної тиші пролунали раптом ніжні звуки пастушої сопілки. Ніхто в своєму житті не чув такої дивовижної і гарної музики. Кривий гусопас награвав якісь незнайомі химерні мелодії, і — о диво! — подрана сукня Джоан перетворилася у всіх на очах на розкішні білі шати, оздоблені блискучими діамантами, а дев'ятеро гусей — на маленьких пажів, убраних у блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так ішли за нею, поки принц вів свою наречену на другий кінець зали, щоб розпочати танець. І звуки пастушої сопілки потонули у веселій музиці, що гримнула з галереї. Оце і вся історія про те, як бідна Джоан стала принцесою, і навіть найзаздрісніші матері погодилися з тим, що принц і вона дуже до пари одне одному. А король оголосив усім, що його перший син і престолонаступник одружився з голодранкою з повної згоди батьків, і коли ця новина облетіла країну, в усіх містах і селах почалися веселощі. Палили багаття, дзвонили в дзвони, одне слово, було справжнє народне свято.

І тільки одне серце залишилося сумним серед усіх цих радощів — то було серце старого лорда. Він не міг забути свого горя, і як тільки перестали дзвонити в дзвони, він поскакав у свій замок біля моря.

Чи згадувала Джоан після свого весілля про кривого гусопаса — цього ми сказати не можемо, але от про стару няню вона не забула і в перший же день після вінчання взяла її до себе. Так до кінця свого життя старенька й прожила в королівському палаці.

Англійська народна казка

У давню давнину, коли ще Англією правив король Едвард Третій, жив у одному селі хлопчина. Його звали Дік Віттінгтон. Батько й мати Дікові померли, й ще змалечку хлопець скуштував гіркої сирітської долі. Ходив він у дранті, їв, що дадуть люди. А люди в селі жили бідно, самі перебивалися з хліба на воду. Тож найчастіше діставались Дікові лише недоїдки, а часом то лягав він спати голоднісінький. Не диво, що й суха скоринка хліба смакувала йому краще, ніж кому іншому паляниця чи смачний пиріг.

Хоч у якій нужді зростав Дік, хоч завжди ходив голодний, холодний, проте був він хлопець розумний і допитливий. Цікаво було йому знати, що робиться в світі, і дуже любив він слухати про далекі міста й чужоземні краї. Було, де тільки зберуться дорослі — чи то в неділю біля церкви, чи вечорами під корчмою, чи біля голярні,— вже й Дік там: стоїть десь ізбоку, слухає.

Дуже закортіло Дікові поглянути на дива. Вирішив він добратися до Лондона. Однаково треба йти з села, бо тут йому життя немає.

Вийшов на битий шлях. Бачить — їде велика хура з паками товарів, везуть її аж восьмеро коней. Питає Дік у візника:

— Ви часом не в Лондон? Той йому:

— Авжеж, у Лондон. Почав хлопець проситися:

— Візьміть і мене з собою. Я на віз не сідатиму, тільки йтиму з вами.

Розпитав візник Діка, довідався, що у нього ні батька, ні матері. Бачить — хлопець обідраний, захарчований — пропаде. Тоді й каже Дікові:

— Ну, добре, згода, помандруємо далі разом.

Дорога до Лондона далека. Навряд чи дійшов би туди хлопець сам, без грошей, без харчів. Проте скрізь траплялися добрі люди. Вони жаліли сироту, годували його, поїли. Добросердний візник час від часу підсаджував Діка на віз, щоб хлопець перепочив, і дозволяв йому ночувати серед пак з товарами.

їхали вони довго. І ось одного дня перед ними відкрився Лондон. Нетерплячий Дік притьмом подякував візникові й чимдуж побіг уперед, шукати вулиці, вимощені золотими гінеями.

Хлопцеві лише раз у житті пощастило бачити гінею: її розмінював у корчмі якийсь подорожній. І дали за неї цілу пригорщу срібних грошей — справжнісіньке багатство. Отож хлопець збирався виколупати з бруківки дві-три гінеї: їх вистачить надовго.

Та ба! На вулицях Лондона Дік не знайшов жодної золотої монети. Деякі вулиці були вимощені каменем, інші зовсім не забруковані. Та ніде ані сліду золота. Цілий день хлопець ходив по місту, а як стемніло, ліг під парканом у якомусь провулку й заснув.

Уранці, голодний, стомлений, зневірений, почав Дік просити милостиню в перехожих. Проте ніхто йому не давав нічогісінько. Охлялий хлопець ліг спочити біля дверей багатого дому. Аж тут вийшла з дому куховарка, жінка злостива й лиха. Побачивши обдертого хлопця, вона закричала:

— Чого це ти вмостився тут, ледащо? Немає тобі іншого місця?

Саме тоді нагодився хазяїн дому — купець на ім'я Фіцуоррен, що був, на щастя, чоловіком розважливим і добросердним. Утихомирив він куховарку та й питає Діка:

— Звідкіля ти, хлопче? І що збираєшся робити в Лондоні? Я бачу, що ти сидиш без діла. То затям собі: байдикуючи, в Лондоні не проживеш.

— Я б і радий працювати,— каже Дік,— та не знаю, де шукати роботи. У мене тут ні родичів, ні знайомих. А сиджу я тому, що зовсім знесилів. Ось уже два дні у мене й рісочки не було в роті.

Спробував Дік підвестися, проте ноги йому не служили. Пожалів купець бідолаху, повів до себе додому, нагодував і каже:

— Живи у мене. Будеш допомагати на кухні.

Живе хлопець у купця, та так уже старається, щоб віддячити доброму чоловікові. Робить усяку чорну роботу: і посуд миє, і помиї виносить, і біля плити порається. І все — тільки за харчі та постіль на горищі.

Якось би й жив він, якби не зла куховарка. Вона зненавиділа Діка і сікалася до нього, де тільки могла.

Мабуть би, й вижила та куховарка хлопця, якби не купцева дочка Аліса. Вона жаліла Діка і як могла заступалася за нього.

Проте у Діка була ще й інша халепа. Ночував він на горищі, а там водилася сила-силенна мишей. Вони гасали по горищу цілу ніч, скакали через хлопця і зачіпали його обличчя своїми хвостами. Уявляєте, як йому там було?

Якось Діків хазяїн спорядив корабель за море у далекі африканські краї. Корабель той мав везти товари на продаж та обмін.

Скликав купець усіх своїх і каже:

У кожного знайшлося що-небудь на продаж:

чи то намисто, чи перстень, чи ножик. Тільки в Діка не було нічого, він і не прийшов. Хазяйська дочка і каже, що, мовляв, вона що-небудь дасть — нехай це буде Дікова частка. Але батько:

— Ні, хай Дік дає що-небудь своє власне. Покликали хлопця. Той каже:

— Немає у мене нічого, тільки кішка.

— Ну, то давай кішку. Може, вона тобі щастя принесе.

Тяжко було хлопцеві розлучатися зі своїм єдиним другом. Та зважився: одніс кішку на корабель, віддав капітанові. А той зрадів:

— От і добре,— каже.— Буде кому мишей ловити.

Залишився Дік сам на своєму горищі. Слуги з нього сміються, кепкують:

— Не журися. Ось побачиш: приїде твоя кішка з-за моря великою панею.

Лиха ж куховарка не давала хлопцеві просвітку. Збиткувалася з нього, часом і кулаком стусоне. А що купцева дочка намагалася захистити Діка, то куховарка лютувала на нього ще дужче.

Зрештою стало Дікові несила терпіти її знущання. Вирішив він тікати з Лондона й податися світ за очі. Зібрав у вузлик свої убогі пожитки і рано-вранці у неділю вирушив із дому. Вийшов за місто й сів спочити на камені — цей камінь і тепер зветься Віттінгтоновим. Сидить і думає, якою дорогою піти.

А край міста стояла церква Бау-Черч. І саме в цей час на ній задзеленчали, зателенькали дзвони. Прислухався Дік, а вони наче промовляють до нього:

Постривай,

Не тікай,

Повернись, Віттінгтоне,

— Оце-то дива! — мовив хлопець сам до себе.— Невже дзвони кажуть правду? А проте — навіщо б їм брехати? Ну, якщо мені судилося стати лорд-мером, то я ладен повернутися і подолати хоч би й які труднощі.

І Дік повернувся в дім до купця Фіцуоррена ще до того, як челядь та господарі прокинулися. Ніхто й не помітив, що він десь виходив.

Коли в кухню зайшла куховарка, хлопець уже порався біля плити.

Знову живе Дік у купця. Терпить і нестатки, і куховарчині кпини, вже й не сподівається на краще.

А тим часом корабель містера Фіцуоррена плив до Африки. І занесло його бурею до країни Берберії. Досі тут не побував ще жоден іноземний купець. Місцевий люд зійшовся до берега подивитися на небачених білих людей та їхній крам. Почалася жвава торгівля.

Узяв капітан зразки своїх товарів і послав берберійському цареві. Той запрошує капітана до себе в палац. Прийшов капітан туди, а там пишнота! Скрізь срібло-золото сяє.

Цар і цариця чекали капітана в залі, застеленій барвистими килимами. Капітан розповів їм, хто він і звідкіля.

Поговорили вони.

Тоді цар звелів подавати обід.

Поприносили слуги безліч усіляких страв, поставили перед царем, царицею й заморським гостем.

Та не встигли вони доторкнутися до їжі, як де не взялися зграї щурів і мишей.

Накинулися на страви — що поїли, а що понівечили.

Капітан питає:

— Звідкіля у вас стільки цих гризунів? Може, ви їх навмисно розводите? А цар йому:

— Та де там! Ми не знаємо, як позбутися цієї погані. Аби хтось допоміг нам, ми б його озолотили. Миші й щури не тільки псують наш харч, а й на людей нападають. У моїй спочивальні цілу ніч стоїть сторожа, відганяє їх, щоб вони мене з царицею не загризли.

Тут капітан згадав бідного Віттінгтона та його кішку і каже:

— У мене на кораблі є така тварина, яка винищить вам і щурів і мишей.

Цар підскочив із радощів, аж корона спала йому з голови.

— Негайно принеси цю тварину сюди. Якщо вона й справді вміє ловити гризунів, я її куплю. Дам тобі за неї цілу купу золота і дорогих самоцвітів.

А капітан:

— Боюся, що й ми без неї не обійдемось. Адже вона береже наші товари від щурів. Нам дуже б не хотілося з нею розлучатися. Тож принесу її тільки з великої поваги до вашої величності.

А цариця:

— Неси її швидше, не пожалкуєш. Мені страх як кортить поглянути на цю дивовижну тварину.

Цар звелів своїм кухарям приготувати новий обід, а капітан тим часом пішов на корабель по кішку. Вертається з кішкою, а царські слуги вже ставлять тарелі зі свіжими стравами. Щури й миші так і вискочили з своїх нір. Побачила кішка та як стрибне до них. Половину подавила тут-таки, а решта сипонула врозтіч,— де й ділися.

Цар і цариця аж нестямилися з великого дива і захвату. Кажуть:

— Ану покажи нам свою люту тварину. Хочемо зблизька на неї роздивитись. Капітан покликав:

— Киць-киць!

Кішка слухняно підійшла до нього. Він узяв її й підніс до цариці. Але цариця боялася торкнутися до тварини, з такою, очевидячки, лютою вдачею. Тоді капітан почав гладити кішку, примовляючи: “Кицю, кицю”. Зрештою цариця насмілилася простягнути до неї руку і сказала:

— Китю, китю.

Вона ще, бачте, не навчилася вимовляти це слово як слід.

Капітан поклав кішку цариці на коліна. Тварина лагідно замуркотіла і невдовзі задрімала.

Цар із царицею були раді-радісінькі, що позбулися щурів і мишей. А ще дужче зраділи вони, коли капітан сказав їм: скоро кішка приведе кошенят, і можна розселити котячий рід по всьому берберійському царству. Цар одразу закупив усі привезені на кораблі товари. Щедро заплатив за них золотом і самоцвітами. А за кішку дав удесятеро більше, ніж за все інше.

Підняв корабель вітрила і рушив у далеку подорож — додому. Вітер був попутний, тож незабаром мандрівники щасливо прибули до Лондона.

Приходить містер Фіцуоррен зранку до своєї контори. Сів за стіл, аж хтось у двері стукає.

— Хто там? — питає він.

— Ваш друг. Приніс вам добру звістку про ваш корабель “Одноріг”.

Відчинив купець двері, аж там капітан: в руках у нього скринька з самоцвітами і рахунки за проданий крам.

Переглянув купець рахунки, бачить: весь крам продано, та ще й з неабияким баришем.

Тоді капітан розповів йому дивовижну історію про Віттінгтонову кішку. Каже:

— За цю кішку берберійський цар дав незліченні багатства. По справедливості вони належать бідному Дікові.

Коли купець почув це, він покликав слуг, розповів їм, як Дікові пощастило, і мовив:

Я велю — і слово це закон

— Звати Діка містер Віттінгтон.

Дехто з челяді почав був говорити: мовляв, нема чого віддавати такі скарби безрідному хлопцеві-кухарчукові. Проте недаремно містер Фіцуоррен славився своєю чесністю. Він твердо відповів:

— Боронь боже, щоб я взяв у нього хоч один гріш. Усе це належить йому.

І послав по Діка. А той саме чистив у кухні горщики.

Заходить Дік у контору, геть вимазаний сажею. А господар велить подати йому стільця, запрошує сідати. Дік думає: це для жарту,— мабуть, з нього посміятися хочуть. Каже:

— Не глузуйте з бідного сироти. Відпустіть на кухню. Там у мене ще роботи-роботи. А купець йому:

— Та що ви, містере Віттінгтоне! Ми говоримо з вами без жартів. Вам нечувано пощастило, і я щиро цьому радий. Капітан продав вашу кішку берберійському цареві, і цар дав за неї коштовний скарб. Тепер ви куди багатші за мене. Бажаю вам щастя.

Потім містер Фіцуоррен попросив капітана

відкрити скриньку з коштовностями і сказав:

— Тепер містерові Віттінгтону залишається тільки надійно примістити цей скарб.

Бідолашний Дік стояв збентежений і приголомшений радісною звісткою. Трохи отямившись, він почав просити господаря: нехай той візьме собі частину цього багатства,— воно ж бо дісталося йому, Дікові, тільки завдяки купцевій доброті.

— Ні, ні,— відповів містер Фіцуоррен.—Воно все ваше. І я не маю сумніву в тому, що ви зумієте вжити його собі на користь.

Тоді хлопець попросив про те саме господиню й міс Алісу, але й ті не схотіли взяти ані-найменшої частки скарбу. Кажуть:

— Ми раді вже з того, що вам, містере Віттінгтоне, так пощастило.

Але добросердний Дік не міг заспокоїтися. Він хотів, щоб усі навколо нього були раді й щасливі. Отож хлопець щедро обдарував капітана, його помічника, всіх слуг і навіть лиху куховарку.

Містер Фіцуоррен порадив йому викликати вмілого кравця і вдягнутися, як належить джентльменові. Потім запропонував хлопцеві: хай живе в його домі, доки знайде собі краще помешкання.

Віттінгтон причепурився, завив волосся, надягнув капелюха й пристойне вбрання — і всі побачили, що він хлопець гарний, аніскілечки не гірший за тих юнаків, які приходили в гості до містера Фіцуоррена. Досі міс Аліса тільки жаліла Діка. Тепер же вона придивилася до нього, і він припав їй до серця. Ну, а сам Дік тільки й думав про те, як би їй зробити приємне, і мало не щодня приносив подарунки.

Містер Фіцуоррен скоро помітив, що вони покохалися,— покликав їх і питає:

— То, може, ви одружитеся? Молодята пораділи. Відповідають:

— Авжеж. Ми згодні.

Було призначено день шлюбу, і в церкву молодих супроводжували лорд-мер і цілий гурт найзначніших людей міста. Потім відбувся бучний весільний бенкет.

А камінна статуя сера Річарда Віттінгтона до 1780 року прикрашала арку проти старовинної Ньюгейтської фортеці.

А дзвони церкви Бау-Черч ще й нині видзвонюють:

Постривай, не тікай,

Повернись, Віттінгтоне,

Майбутній лорд-мере Лондона!

Баскська народна казка

Зосталося сиротами четверо братів. Усе, що батько залишив їм перед смертю — це одна хлібина. Довелося йти на заробітки. От пішли вони, доходять до роздоріжжя та й кажуть: “Поділимо начетверо хлібину й розійдемося на чотири сторони. Але через сім років цього самого дня, о другій годині, зустріч на цьому ж місці”.

І брати розійшлися в різні кінці.

Першому братові зустрівся звіздар.

От звіздар і питає:

— Куди ти йдеш, хлопче?

— Нас було четверо братів, а батько перед смертю залишив одну хлібину, от ми й розійшлися на заробітки.

Еге ж, подобається. Так хлопець залишився із звіздарем. Другому братові зустрівся кравець. От кравець і питає:

— Куди ти йдеш, дитино?

— Нас четверо братів, а батько й мати померли, і я йду на заробітки.

— Я дам тобі хліб і навчу тебе свого ремесла, якщо воно тобі подобається.

— Еге ж, подобається.

І цей хлопець так само залишився з кравцем. Третьому братові зустрівся мисливець. От мисливець і питає:

— Куди це ти йдеш, синку?

— Нас четверо братів, осиротіли ми, і я йду на заробітки.

— Я дам тобі хліб, якщо схочеш навчитися мого ремесла.

— Еге ж, воно мені подобається. І тоді третій хлопець залишився з мисливцем.

Четвертому братові зустрівся злодій. От злодій і питає:

— Куди йдеш, синку?

— Якщо хочеш, навчу тебе свого ремесла.

— А яке ж у тебе ремесло?

— Я злодій і навчу тебе красти.

— Е, це мені не подобається. Батько й мати казали, що красти погано.

— А я навчу. Схочеш — крастимеш, не схочеш — не крастимеш. Для науки збиратимеш бездоглядні речі.

— Якщо так, то навчи. І хлопець залишився з ним. На сьомий рік четверо братів зібралися там, де домовлялися. І почали розповідати, хто що робить.

— Я навчився звіздарства. І звіздар дав мені приладдя, аби я бачив усе, що схочу.

— А ти?

— Я навчився кравцювати, і кравець дав мені голку, яка будь-що може зшити.

— А ти? — спитали третього.

— Я навчився полювати, і мисливець дав мені рушницю, яка вбиває те, на що її наведеш.

— А ти? — спитали четвертого.

— Ну, мені й признатися сором. А звіздар йому:

— Чом же тобі сором признатися, нехай ти

навіть злодій?

— Та я, брате, якраз злодій.

— Гаразд, коли ми вже зібралися, є одне діло. Змій украв королівну, і король пообіцяв того, хто її поверне, зробити королем. Я знаю, де зараз дівчина.

А злодій:

— Якби я знав, де вона, я б її викрав.

А мисливець:

— Якби я побачив змія, я б його вбив. Усі троє братів сказали кравцеві:

— Ходи, брате, й ти з нами, бо ми вже давно не були разом.

Пішли брати до королівського палацу. Там звіздар сказав королеві, що знає, де його дочка; але це за морем, і тому, щоб привезти дівчину, потрібен човен.

Король дав човна, і брати попливли. Прибилися вони до берега того краю, де змій жив. Звіздар і каже злодієві:

— Іди і викради її. А ми тут зачекаємо.

От злодій прокрався до змієвої оселі й викрав королівну. Не встиг він повернутися з нею до братів, як прокинувся змій і навздогін. Та тільки змій показався біля берега, мисливець стрельнув і вбив його. Змій гепнув так, аж земля затряслася, і від струсу в човні утворилась пробоїна.

Побачив кравець, що їхній човен ось-ось затоне, взяв голку і зашив пробоїну.

Привезли брати королівну до палацу. Звіздар і каже королеві:

— Віддайте доньку за мене, бо я знайшов її.

А злодій і собі:

— Віддайте за мене, бо я викрав її у змія. А мисливець:

— А якби я не вбив змія? Він би пожер нас усіх. Тому віддайте за мене. А кравець:

— Ні, за мене. Я зашив у човні пробоїну — інакше б він затонув.

Король не знав, що й відповісти братам. А тоді придумав нагородити кожного мішком золота.

Це було чи не було — не знаю, але казку на цьому кінчаю.

Бельгійська народна казка

У славному місті Лувені жив собі парубок Кентен. Його батько був ковалем, тож змалечку навчав хлопця ковальського ремесла.

Коли Кентен змужнів, то й сам став до горнила. Невдовзі з ковальчука виріс у вправного майстра, чиї підкови, шпаги та інші речі часом були справжнім витвором мистецтва. Батько, дивлячись на спритні рухи сина, радів і потай мріяв, що зможе спокійно дожити віку.

А син день при дні працював біля горнила великої печі. Він став м'язистим, дужим, засмаглим. Здавалося, полум'я та ковальське ремесло зачарували його.

Щовечора після важкої праці Кентен відпочивав на кам'яній лаві біля кузні. Вечірня прохолода лагідно огортала його натруджене і обпалене жаром тіло.

Молодому ковалеві цікаво було дивитися на карети з вельможними панами, що проїздили мимо, на безтурботних студентів та гарненьких панночок, котрі поверталися з міста додому.

Одна з-поміж панночок подобалася Кентенові найбільше. Коли він бачив її горду поставу, ясні очі, біле личко, облямоване строгою чорною наміткою, його серце починало битися дужче.

Щоразу, коли юнакові щастило вздріти красуню, його охоплювала радість, і відтак він цілісінький день щось весело наспівував. А якщо дівчина не з'являлася, він удавався в тугу, на батькові запитання відповідав невлад і люто гатив молотом по ковадлі.

Такий настрій сина турбував батька, але він не наважувався заговорити з ним про це.

А Кентен ніяк не осмілювався підступитись до юної панночки, яка заволоділа його серцем і думками, бо ж боявся, що вона просто насміється з нього.

Що далі, то дужче любив він дівчину, і йому за всяку ціну кортіло дізнатися, хто ж вона, ця славна панянка.

Отож він вирішив непомітно простежити за нею. Та якось Кентен побачив, що дівчина пройшла кількома вуличками і зупинилася перед багатим помешканням пана Бу, художника; його добре знали й шанували в місті. Дівчина взялася за мідну клямку, відчинила двері й хутко зникла в будинку.

Хлопець був у розпачі. Невже це донька пана Бу Магдалена, про яку ходили чутки, що вона гордячка і, до того ж, закохана в одного з найталановитіших учнів свого батька?

Отже, у Кентена, який мав тільки сильні руки і талант коваля, не було анінайменшої надії привернути до себе багату панянку.

Сумно й гірко було на душі у Кентена. Цілими днями ходив він, ходив у зажурі. А коли наставав вечір, хлопець підкрадався до будинку пана Бу, ховався за деревом і прикипав поглядом до вікна, сподіваючись угледіти хоча б легку тінь красуні у мерехтінні свічки.

Туга його ставала нестерпною. Юнакові так хотілося бути разом із Магдаленою!

І ось одного разу Кентен сказав батькові:

— Я знаю, що завдав тобі чимало прикростей. Але ж ти сам добре бачиш, що хоч мої руки й кують залізо, та серце мріє про інше. Тому я хочу покинути кузню й найнятися до пана Бу, який шукає помічника розтирати фарби. І тоді я житиму під одним дахом із тією, котру люблю.

— Ти що, сину, з глузду з'їхав? — промовив старий коваль.— Хіба не знаєш, що донька пана Бу — нерівня тобі? А ще кажуть, що незабаром вона має заручитися із молодим художником. Ти добрий коваль. Забудь, сину, Магдалену. Чи в Лувені бракує вродливих дівчат, котрі захочуть вийти за такого парубка, як ти? Тільки гукни — і від них одбою не буде.

— Батьку, не переконуйте мене. Я знаю, що завдаю вам болю, але я провідуватиму вас. Моя доля не в кузні, а в майстерні пана Бу.

І хоч як умовляв батько сина, той усе ж таки покинув дім.

У будинку господаря на Кентена чекала дуже невдячна робота. Щодня він замітав майстерню, чистив пензлі й палітри, розтирав і змішував фарби. А ночував у брудному закутку стайні. За ліжко йому правив оберемок соломи. Часто у стайні було холодно, аж вода у відрі замерзала. Але хлопець не скаржився. Адже він кожного дня міг бачити Магдалену, коли вона заходила до майстерні, щоб поцілувати батька. З часом Кентен усе пильніше приглядався до роботи художника. Багато цікавого й корисного дізнався він, слухаючи розмови знаменитого майстра з учнями. Незабаром юнак пізнав усі секрети малярства. Вечорами він намагався шматочком вугілля потайки відтворити лик Магдалени на голій стіні свого закутка.

Одного дня Магдалена вбігла до майстерні, обливаючись слізьми. Батько кинувся до неї і почав розпитувати, що сталося.

— Благаю,— мовила вона схлипуючи,— виженіть з дому вашого учня Ганса (а це той самий, що мав одружитися з дівчиною).

— Прогнати Ганса?! Нізащо в світі! Це один із найздібніших моїх учнів. Я вже доручаю йому грунтувати деякі полотна для моїх картин, а інколи й домалювати одяг. Нині ви сваритеся, а завтра помиритесь, і ти перша прибіжиш просити, щоб я прийняв його назад.

— Що ви, тату? Мені байдуже до його таланту, коли цей негідник перед нашими заручинами залицяється до іншої дівчини.

— А ти звідки знаєш?

— Я бачила на власні очі, а коли зажадала від нього пояснити все, то він як води в рот набрав.

І Магдалена впала на стілець, витираючи тоненькою хустинкою мокрі від сліз очі. Марно батько намагався її втішити.

Раптом хустинка впала додолу. Кентен поспішив її підняти. Перш ніж повернути хустинку красуні, він припав устами до клаптика тканини, сподіваючись, що цього ніхто не помітить. Але Магдалена все бачила, і коли брала хустинку з Кентенових рук, то ледь усміхнулася йому.

То був тільки вияв вдячності, проте й цього вистачило, щоб серце Кентена сповнилося радістю.

Другого дня Кентен мовив до пана Бу:

— Якщо вже так сталося, Ганс пішов од вас, то, може б, ви дозволили мені тримати в руках пензлі? Я багато чого навчився, споглядаючи вашу працю.

— Хлопче,— сказав майстер,— не смій і мріяти про це! Той, хто розтирає фарби,—ще не художник! Я ніколи не довірю тобі ні пензлів, ні полотна!

Але Кентен не впадав у відчай і при кожній нагоді просив майстра:

— Учителю, випробуйте мене. У батьковій кузні я часто спостерігав гру світла й тіні, і хочу намалювати це на полотні.

Художник лише знизував плечима й намагався якомога швидше спровадити настирливого слугу.

А Кентен і далі потайки малював у своєму закутку в стайні.

І ось настав час, коли він відчув, що може малювати не гірше майстра. Був саме червень, і сонце сходило рано-рано.

Коли в будинку всі ще міцно спали, Кентен зручно вмостився перед полотном художника, особливо дорогим йому. На передньому плані, поміж двох рядів колон, кожна з яких була прикрашена статуеткою, стояла на колінах Діва Марія у темному вбранні, ледь схиливши голову,— обличчя лагідне і зосереджене.

Кентен не міг одвести від картини очей — так була схожа на Магдалену ця дівчина. Та й меблі на полотні дуже вже нагадували ті, що їх бачив хлопець у помешканні пана Бу.

Кентен узяв пензлі та фарби і, оглядаючись, заходився щось ворожити над картиною.

Закінчивши роботу, він підмів підлогу, ретельно очистив приладдя і заховався в кутку, терпеливо чекаючи на майстра.

Рівно о восьмій ранку пан Бу, як завжди, зайшов до майстерні. Окинув поглядом кімнату, глянув на мольберт з ескізами, потім підійшов до своєї улюбленої картини, що була вже майже закінчена. Та враз жахнувся. На кінчику носа в Діви Марії сиділа муха. І не якась там невидна мушка, а гладка зелена муха із сталевим полиском.

Художник підійшов ближче, аби зігнати муху — він не міг стерпіти такого блюзнірства. Махнув рукою, але клята муха й не думала тікати, вона навіть не ворухнулася. Кілька разів пробував художник зігнати нахабу, та все було марно. Немов заворожений підійшов він до полотна впритул і почав доскіпливо його розглядати. Аж тепер збагнув, чому муха не злітала з полотна: вона була не жива, а намальована.

— Хто посмів торкнутися моєї картини? — вигукнув художник.— Ану ж признавайтеся, а то всіх порозганяю!

Кентен, не довго думаючи, сміливо мовив:

— Це моїх рук діло. Робіть зі мною що хочете, але я мушу довести, що теж маю хист до малювання і не згірш за інших володію пензлем.

— Ти вже це довів, хлопче! Муха була як жива. Віднині можеш вважати себе моїм учнем. Тебе чекає велике майбутнє.

Кентен не міг приховати радості — адже він домігся свого. Тепер би йому тільки завоювати серце Магдалени! Щастя і тут йому усміхнулося.

Дівчину зворушило кохання, яке світилося в очах Кентена.

У скорім часі художник благословив шлюб доньки з Кентеном, який став його найулюбленішим учнем.

Відгуляли гучне й пишне весілля. Кентен став знаменитим художником, спочатку в місті Лувені, потім у своєму краї, а відтак і в цілому світі. Кажуть, що він довгі роки жив щасливо з Магдаленою, яка вірно любила чоловіка й шанувала його талант.

Болгарська народна казка

В одному селі жив старий дід. Він був дуже бідний, нічогісінько не мав. Помер і залишив своєму синові один лиш кужіль. Син узяв той кужіль і подався на заробітки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Він вийняв кужіль і почав шукати мотузку. Та помалу дістався до великої річки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися?

Став чоловік на березі й сушить собі голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бісеня.

— Що ти робиш?

— Мотузку сукаю!

— Навіщо вона тобі?

— Річку зв'язати!

— А нащо тобі її в'язати?

— Щоб додому віднести! Бісеня пірнуло у воду й побігло до свого батька — водяника.

— Тату, якийсь чоловік там на березі сукає мотузку, щоб зв'язати річку й віднести її до себе додому!

— Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то біжи ти поміряйся з ним силою. Переможеш його, і він не забере річки!

Бісеня знову виринуло з води:

— Гей, ходи-но сюди!

— Що тобі ще треба?

— Забереш цю річку, як побореш мене!

— Поборемося, як прийдеш до мене в село!

— Прийду!

Поплентало бісеня за чоловіком. Той привів його до прірви, де жив змій.

— Ти ще малий, і мій син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,— сказав чоловік.

Коли це виповзає змій. Бісеня злякалось і втекло. Чоловік сховався від змія, а тоді знову прийшов до річки.

Прибігло перелякане бісеня до свого батька.

— Тату, не можна боротися з тим чоловіком. У нього є син, теж дитина, як і я, і коли той син з'являється, дерева в лісі хиляться з ляку.

— То біжи позмагайся з ним, хто далі кине яблуко. Ти його переможеш, і не забере він річки!

У великій бульбашці виринуло бісеня з води. А чоловік сидить, сукає мотузку.

— Аби міцніша була!

— Навіщо тобі міцна мотузка?

— Щоб не порвалася, коли нестиму річку!

— Віднесеш річку, коли кинеш яблуко далі за мене!

— Кидай спершу ти, а тоді я!

Жбурнуло бісеня своє яблуко аж за річку. Чоловік замахнувся, та не кинув яблуко, а непомітно сховав його в кишеню.

— Бачиш: я переміг. Твоє яблуко було видно, як воно летіло і як упало за річкою, а мого не було видно ні коли воно летіло, ні коли падало!

Бісеня зніяковіло і мерщій у воду. Прийшло до батька й каже:

— Тату, він переміг мене! Зараз забере нашу річку!

— Справді? — запитав старий водяник.

— Атож. Йому залишилося тільки зв'язати річку.

— Доведеться мені йти до нього. Той чоловік лишить нас без домівки, а то ще, чого доброго, і нас занесе!

Узяв милицю — тук-тук, тук-тук — і вже виткнувся над водою. Чоловік саме нахилився зав'язати мотузку на постолах.

— Гей, нащо ти в'яжеш річку?

— Понесу її додому! — відповів чоловік.

— Але ж вона наша! — каже старий водяник.— Що ж ми, зостанемося без домівки?

— Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там і живіть! А як лишитеся в цій річці, станете моїми рабами!

Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує.

— Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота!

— Що таке торба золота! Ще й нести її треба.

— Дам тобі дві торби і сам однесу! — обіцяє водяник.

— Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, Щоб торби були великі, як мішки.

Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота.

Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним.

Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочивати. А чоловік думає собі: “Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото”. І почав він міряти водяника — від п'яти здорової ноги аж до голови.

— Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури.

Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і ходу! Бідар узяв те золото й приніс додому.

Болгарська народна казка

Один чоловік мав гарний виноградник. Біля виноградника лежала купа каміння, де жила велика змія. Якось виноградар побачив змію і надумав зробити їй добро. Узяв кухоль свіжого молока, приніс, поставив біля каміння і став оддалік — хотів побачити, що буде. Змія вилізла, випила молока і впустила в кухоль один золотий. Виноградар узяв кухоль із золотим і пішов собі. Відтоді щоранку носив він змії молоко і забирав по одному золотому. Так дружили вони багато років.

Якось виноградар покликав сина, майбутнього господаря, і розповів йому про змію, що її годував молоком. Почав і син носити молоко й забирати золоті. Одного разу він подумав: “У тій купі має бути багато золотих; краще вбити змію, розрити купу й забрати золоті, а не носити молоко та годувати ту змію”.

Минуло багато часу, і якось прийшов виноградар до тієї самої купи каміння. Вилізла і змія. Виноградар їй каже:

— Давай знову дружити, як раніше дружили.

А змія йому відповіла:

— Чоловіче, не може відновитися колишня дружба. Поки ти бачиш синову могилу, а я — свого відбитого хвоста, ми не можемо стати друзями. Коли щось робиш, думай і про наслідки.

Галісійська народна казка

Жили собі чоловік та жінка, і так вони любили одне одного, що й не сказати. Його звали Шан, і він був дурнуватий. Її звали Маріжуана. І мали ці чоловік та жінка осла.

Якось Шан пішов з ослом у ліс по дрова і знайшов мішок срібних монет. Він нав'ючив мішок на осла і повернувся додому. Вдома розповів жінці, що знайшов мішок із срібними песо, але жінка відповіла, що це не срібло, а непотріб. А він:

— Та ні, це гроші. А жінка на те:

— Мовчи і нікому не кажи, бо вони нам дуже потрібні.

Трохи згодом Шан узяв осла і знову пішов у ліс. А назустріч йому чоловік, питає, чи не знаходив мішка із срібними монетами. А Шан:

— Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.

Чоловік пішов до Шанової жінки і став вимагати, щоб вона віддала йому мішок із сріблом. Маріжуана відповіла, що знати нічого не знає. Тоді чоловік звернувся до суду.

От у день суду Маріжуана встала раненько, насмажила шкварок і розсипала їх на городі. Потім покликала Шана:

— Шане, вставай і йди по траву для осла! Шан устав і пішов. Побачив на городі шкварки і став збирати їх. А жінці сказав:

— Маріжуано, цієї ночі впали з неба гарячі шкварки.

— Дурненький! Як можуть падати з неба гарячі шкварки?

— Так, так, ось у мене в зубах застряло м'ясо.

— Послухай, піди краще по траву для осла!

Поки Шан ходив, Маріжуана поклала газету перед ослом, і осел почав ревти. Побачив це Шан та й каже:

— Маріжуано, осел читає газету і каже а, е, і, о, у!

От на суді і суддя питає, чи не знаходив Шан мішка з грошима. А Шан:

— Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.

Тоді суддя звелів Маріжуані, щоб та віддала гроші. А вона:

— Ви не зважайте на його слова, бо він також запевняв, що цієї ночі з неба впали гарячі шкварки.

— Авжеж,— підтвердив Шан.— Вони й досі стирчать у мене в зубах. Маріжуана знову:

— А ще ти казав, що вранці осел читав газету.

— Так, так, він навіть казав а, е, і, о, у! Ось таким чином Маріжуана виграла справу, бо ніхто не повірив Шанові.

Грецька народна казка

Жив собі цар, і мав він троє дочок. Несподівано прилетіла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. Що робити? А старша дочка й питає:

— Чого ти, батьку, сумуєш?

— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.

— Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.

— Що тобі сказати? Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний...

— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — зітхнула дівчина.

Прийшла середульша дочка, питає:

— Чого ти, батьку, сумуєш?

— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.

— Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.

— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те саме, що й старша.

— Ні, батьку, не скажу.

— Ну слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний...

— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — сумно мовила дівчина.

Нарешті прийшла менша дочка, питає:

— Чого ти, батьку, сумуєш?

— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.

— Ні, повідай, я ж твоя рідна донька!

— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.

— Ні, не скажу! — твердо відповіла дівчина.

— Ну, слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. А я вже старий, немічний...

— Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте коня, і я поведу ваше військо.

— Де таке бачено? Хіба можна дівчині воювати?

— Не бійтесь за мене. Я смілива. Я воюватиму,— не відступалася дівчина.

— Гаразд, хай буде по-твоєму.

Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо.

Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент.

А допомагав царівні в цій війні інший сусід, царевич.

Він повертався додому. Шлях йому стелився через володіння царя, якому допомагав. От царевич і надумав заночувати в замку, де жила наша царівна. Коли він її побачив, одразу впізнав того юнака, який боронив свою землю від ворога.

Повернувся царевич додому та й каже матері :

— Разом зі мною воювала хоробра дівчина.

— Як це дівчина може воювати? — здивувалася мати.— Де таке бачено, де таке чувано?

Царевич розповів усе, як було. Тоді мати каже:

— Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви гуляли. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні.

Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити:

— Вставай, царевичу, нам пора додому.

Глянув царевич на те місце, де відпочивала царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці.

Повернувся до матері й каже:

— Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша.

— Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? — мовила мати.

— Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, потім проситиму її вийти за мене заміж! — стояв на своєму царевич.

Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна.

— Веретена, намисто продаю! — вигукував царевич.

Почули це служниці та й кажуть царівні:

— Чуєш, царівно, що продає той бідняк?

— Хай собі продає,— байдуже відмахнулася царівна.

— А ми хіба нічого не купимо? — спитали служниці.

— Купуйте, як хочете!

Служниці спустилися вниз до хлопця та й питають:

— Скільки просиш за разок намиста?

— Я грошей не беру, тільки миску проса.

Дали служниці миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло.

Служниці й питають хлопця:

— Чого ти не попросиш у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині?

— Хочу зрозуміти, що таке злидні,— відказав хлопець.— Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі.

— Пустіть його в підземелля, хай ночує,— погодилася царівна, коли вислухала служниць.

Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав сонній понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна прокинулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову.

Три роки минуло. Мати й каже царевичу:

— Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою.

Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою.

Дали свічку і німій дівчині.

По дорозі до церкви люди почали кричати:

— Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці?

Але дівчина мовби й не чула.

— Нехай моя наречена спробує їй пояснити,— сказав царевич.

— Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? — вигукнула та.

— Відтепер ти будеш німою,— раптом заговорила німа дівчина.— Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!

Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті.

Ірландська народна казка

Давно-давно, коли ще світ був молодий, в одній далекій долині стояв великий мурований замок, а навколо замку росла густа пуща. Дерева там були височенні і ніколи не скидали листя. У тому замку жив велетень на ім'я Тренкос, тобто “Дужий у Ногах”,— такий запеклий і жорстокий войовник, що на всі околишні землі наганяв жах.

Одного дня забаглося йому піти війною на сусіднього володаря, короля Злив. Він підступно напав на нього, самого короля забив, а його дочку, королівну Медб, забрав у полон.

Невдовзі після того, як королівна опинилась у замку велетня, спалахнула війна між Тренкосом та королем Островів. Покидаючи замок, велетень увійшов до королівни й сказав, що візьме її за наречену, коли повернеться з війни.

Королівна відповіла йому:

— Я ніколи не одружуся з тим, хто убив мого батька!

Але велетень тільки засміявся на її слова — мовляв, нікуди вона не дінеться, яка буде його воля, так вона і вчинить. Потім ще він наказав карликам годити королівні, поки його не буде, і вийшов, покинувши бідолашну королівну всю в сльозах.

Наступного дня прокинулася вона раннім ранком. Встала, розчинила вікно і виглянула

вниз, чи не можна б якось спуститися на землю. Але вікно було дуже високо, а ще ж унизу попід стінами сторожували люті пси.

Страх і розпач пройняли її, і вона вже хотіла відійти від вікна, коли раптом їй здалося, ніби щось ворухнулося серед гілля дерева, найближчого до замку. Королівна знову виглянула й побачила, що на грубезній гілляці, зверненій у бік вікна, сидить маленький сніжно-білий кіт.

— Няв, няв! — голосно пронявчав він.

— Ой, який гарний котик! — промовила королівна.— Стрибни-но сюди у вікно!

— Відступися трошки, і я стрибну,— відказав кіт людським голосом, що непомалу здивувало дівчину.

Онімівши вражено, вона ступнула крок убік. А кіт скік — і вже опинився у неї в покої. Там він стріпнувся трохи, тоді вибрався королівні на руки й замурчав.

— Як же тебе звати? І звідки ти взявся? — спитала його королівна.

— Не в цім клопіт,— відказав кіт.— Головне, що я твій друг і прийшов тобі допомогти. Тому слухай уважно. Коли велетень повернеться, ти кінець кінцем скажеш йому, що згодна вийти за нього заміж. Але перше його карлики повинні намотати три клубки чарівної роси, що вкриває траву туманного ранку. І ті клубки мають бути ось такі завбільшки.— Кажучи це, кіт приклав лапу до одного вуха, тоді до другого, і витяг три клубочки — один червоний, один синій і один жовтий.

— Та вони ж не більші від горошин! — скрикнула королівна.— Таке завдання їм дуже легко буде виконати.

— Не так-то й легко,— заперечив кіт.— На один клубок у них піде цілий місяць, отож ти

матимеш три місяці часу до того, як велетень присилує тебе одружитися з ним, бо він, коли вже пообіцяє щось, від слова не відступається.

— А ти побудеш у мене, поки він прийде? — спитала королівна.

— Ні,— відповів кіт,— мені треба повертатися до свого палацу. Я живу на прегарному острові посеред широкого моря, і туди ще зроду ніхто з людей не припливав. Тільки один чоловік ступить ногою на мій острів.

— І хто ж то буде? — поцікавилась королівна.

— Це буде той, хто визволить тебе від велетня,— пояснив кіт.

— На жаль, це нікому не по силі,— зітхнула королівна.— Не викуто ще такого меча, щоб ним можна було подужати велетня та його псів.

— Такий меч уже є,— сказав кіт.— А зараз мені пора прощатися. Не забудь, що ти маєш сказати велетневі, і стеж за деревом. А коли побачиш когось любого тобі серед гілля дерева, кинь йому ці три клубки, тільки не озивайсь ані словом, бо все пропаде.

— Коли ж ти до мене ще прийдеш? — спитала королівна.

— Чекай і побачиш,— відказав білий кіт.

Більше він не промовив ні слова, а просто вискочив з вікна й умить зник серед зеленого тріпотливого листя.

На другий день повернувся велетень. Невдовзі він зайшов до королівни і звелів їй лаштуватися до весілля, яке йому кортіло справити якнайшвидше.

— Але спершу пообіцяй мені одну річ,— сказала йому королівна.

— То кажи, я слухаю.

Вона й сказала, що хоче, аби його карлики змотали три клубки роси.

— Це можна зробити заіграшки! — весело засміявся Тренкос.— Я сьогодні ж віддам наказ, і завтра вранці клубки будуть готові, тож не встигне надійти й завтрашній вечір, як ми вже будемо одружені.

— Але ти обіцяєш не силувати мене, поки не буде змотано всіх трьох клубків? — запитала королівна.

— Обіцяю! — врочисто запевнив велетень.

Потім він скликав усіх карликів і наказав уранці зібрати всю чарівну росу, що виступить на траві, і змотати її в три клубки — один червоний, один синій і один жовтий. Другого ранку карлики вийшли на пошуки — перебрали одну по одній геть усі травинки, однак спромоглися зібрати чарівної роси тільки на таку коротеньку ниточку, як оленяча вія. Те саме повторювалося й третього ранку, й четвертого, і кожного наступного. Велетня Тренкоса це вкинуло у великий гнів — він і репетував на все горло, і бурчав стиха, але мусив дотримуватися слова й навіть близько не підходив до королівни.

Так минали день за днем.

Тим часом маленький білий кіт не байдикував: він гасав щодуху і вгору, і вниз, і туди, й сюди, аж поки нарешті знайшов королевича Срібної Річки, що був закоханий по вуха в королівну Медб. Королевич сидів самотою, думав про свою кохану і все сушив голову, де ж вона поділася. Смуток огорнув його душу, тож він спочатку й не помітив маленького кота. Але коли той скочив йому на коліна, королевич усміхнувся й сказав:

— Чого тобі треба, білий котику?

— Я знаю таємницю, яку ти хотів би почути,— відповів йому кіт.

— Я тільки одне хотів би почути: як звуть того лихочинця, що викрав королівну Медб,— сказав королевич.

— Ти тільки скажи мені, куди йти, і я знайду його і збавлю віку! — запально вигукнув королевич.

— Провіщено, що жоден меч, зроблений людськими руками, не може заподіяти йому шкоди,— значливим тоном заявив кіт.— І його охороняють люті меткі пси із залізними іклами — вони роздеруть тебе на дрібні шматочки, коли ти спробуєш так просто підступити до замку.

— Тоді скажи, що я маю робити? — запитав королевич.

Королевич не став баритися й того самого дня вирушив у дорогу. Переплив він через дві річки, перетяв широку рівнину, вибрався — все вище й вище — у сині гори, а тоді спустився схилом потойбіч і зрештою добувся до густого непрохідного лісу, що оточував велетнів замок. Він знайшов височенне дерево, виліз на самий його вершечок і струсонув гіллям — там, де вікно лицем до надвечірнього сонця.

І раптом королевич почув голос велетня — той саме вертався з полювання, співав і вигукував щось до своїх псів. Королевич перечекав, поки велетень увійшов усередину замку, тоді спустився з дерева й рушив у дорогу назад. І хоч спішив як тільки міг, добирався він додому цілий день, ніч і ще один день. Нарешті перед ним постав його палац, і найперше, що він помітив — це білого кота біля головного входу: кіт сидів і чистив свої вуса.

Побачивши королевича, кіт спитав:

— То як, дістав клубки?

— Дістав,— відповів королевич.

— Ну, тоді ходім зі мною,— сказав кіт.

Вони й пішли вдвох. Минуло трохи часу і палац залишився позаду, а попереду замріло море, блискуче під сонячним промінням.

Коли вони вийшли на берег, кіт обернувся до королевича й сказав:

— Візьми в руку червоний клубок, дістань з нього кінчик нитки й міцно затисни в долоні, а сам клубок кинь у воду. Потім почекай і побачиш, що буде.

Королевич так і зробив. Клубок легенько поплив собі по хвилях, усе далі й далі від берега, аж урешті перетворився на крихітну цяточку вдалині.

— Тепер смикни за нитку,— сказав кіт.

Королевич став обережно вибирати нитку і невдовзі побачив, як щось заяскріло у воді, щораз ближче й ближче з кожним посмиком, і кінець кінцем до берега прибився прегарний срібний човник.

— Сідай у цього човника,— сказав кіт,— і він запевне переправить тебе через море, на острів, куди ще жодна людина не ступала ногою. На острові ти побачиш палац. Коли ввійдеш до того палацу, у просторій його залі знайдеш на стіні меча. Це єдиний меч, яким можна забити велетня Тренкоса. Там ти знайдеш також таріль на столі, а на ньому сто маленьких пиріжків; якщо ти візьмеш їх із собою й кинеш по одному велетневим псам, вони всі й сконають. Тільки стережися, щоб нічого не їсти й не пити, поки дістанешся до палацу, а то геть усе забудеш про королівну.

— Я ніколи не зможу її забути, я все зроблю так, як ти кажеш,— сказав королевич.

Він сів у срібного човника, й човник швидко помчав удалину, аж геть за край світу.

Минали довгі сонячні дні й чарівні зоряні ночі, а човник усе плив і плив, і ось одного раннього ранку королевич нарешті побачив, як на самому обрії виступив із моря острів, і дуже зрадів, бо вже мало не охляв з голоду та спраги. Цілий той день плив човник, але острів наче зовсім не ближчав, і тільки на світанку другого дня королевич опинився біля острова, де до самої води посхиляли дерева свої віти, обважнілі від різнобарвних плодів.

Побачивши ті плоди, королевич зовсім забув обіцянку білому котові: він пам'ятав лише про свій голод та спрагу. І коли човник врізався в берег, він кинувся до першого дерева й почав їсти смачнющі соковиті плоди. Королевич і не помітив, як човник тим часом тихенько відплив й зник за обрієм. Отак, на жаль, здійснилось те, про що перестерігав кіт: королевичу зовсім випало з пам'яті і королівна Медб, і велетень.

Вгамувавши голод, королевич зліз із дерева й рушив рівною ясною дорогою, що слалася перед ним. Недовго він і пройшов, як почув звуки музики, а ще трохи далі побачив трьох дівчат з арфами — вони прямували йому назустріч. Дівчата привітали його радісними вигуками:

— Ласкаво просимо на наш острів, королевичу Срібної Річки! Ми проведемо тебе до палацу — там твого приходу дожидають король і королева разом з красунею-королівною Ейлін.

А карлики тим часом невтомно мотали клубки з роси, і вже вони скінчили один клубок і половину другого, тоді як бідолашна Медб дивувалася, чому більш нічого не чути про її коханого королевича.

Королевич же попросив у короля й королеви руки їхньої дочки Ейлін і дістав згоду, і вже

недалекий був день весілля. І ось напередодні цього дня, коли королевич сидів сам-один у себе в покої, чує він раптом, як щось доторкається до його ноги. Глядь він униз — аж то білий кіт докірливо так нявчить до нього. Тільки-но побачив королевич кота, як відразу згадав і королівну Медб, і велетня, і відчув, який він страшенно нещасний, але кіт не дав йому часу на жалі.

— Ти повинен почекати до завтра,— сказав кіт,— і тоді, тільки-но зазоріє, зійдеш до моря, не оглядаючись ні лівобіч, ні правобіч, і пильнуватимеш, щоб жодна жива істота тебе не торкнулася, коли не хочеш залишитися тут назавжди. А ставши на березі, кинеш синій клубок у воду і, коли срібний човник підпливе близько, швиденько стрибнеш у нього. І вже аж по тому можеш оглянутися назад і вибрати, яка з двох королівен була б тобі любішою дружиною.

Усю ту ніч королевич очей не склепив, і як тільки почало світати, нишком вибрався з палацу й гайнув до берега. Там дістав синього клубка, кинув у море, зачекав, поки він зникне вдалині, а тоді давай тягти нитку. І невдовзі показався срібний човник, усе ближче й ближче, сяючи, мов зоря, серед хвиль.

На цей час у палаці похопилися, що королевич десь подівся, і всі кинулись його шукати, і зчинилася велика метушня. Коли виявили, що його немає ніде в палаці, король, і королева, і королівна Ейлін, і всі придворці та покоївки вибігли надвір і найкоротшою стежкою подалися на берег моря.

Королівна своїм ніжним мелодійним голосом стала кликати його на ім'я, і він уже ладен був оглянутись, але вчасно згадав котові слова і хутко скочив у човника, що зразу ж рвонувся вперед по воді, як морська птаха знімається в небо. І раптом пролунав потворний скрик. Королевич обернувся і, на свій жах, замість королівни з батьком та матір'ю побачив трьох здоровезних витких зелених змій — у них були червоні люті очі й гострі висолоплені язики, вони сичали й звивалися на березі.

А королевич плив і плив, усе далі й далі, мавши надію, що срібний човник безпечно доправить його до рідного острова.

Коли це рано-вранці одного дня, вже потроху й розпачем пройнятий, він примітив якийсь острів у морі, вогненно-іскристий під ясним сонцем. Човник підплив ближче, і королевич побачив, що той острів оторочують деревця, а на них рясно леліють ясно-червоні ягоди. Пахли вони так звабливо, що у зголоднілого юнака аж слинка потекла. Але, пам'ятаючи свою недавню пригоду, він остерігався навіть доторкнутися до них. Потім, однак, розважив, що ніякої шкоди не станеться, коли покуштувати бодай одненьку ягідку. Він уже чекав, щоб човник швидше підійшов під те нависле гілля, коли раптом знявся вітер, стріпонув деревами, і з них посипались ягоди, мов осіннє листя, і деякі попадали в човник. Королевич ковтнув одну ягоду й ту ж мить забув, про що думав перед тим,— тільки одне лишилось у нього на думці — який він голодний та як чудово смакують ягоди.

Коли човник підплив під самий берег, королевич зійшов на землю й почав походжати між дерев та розглядатися. Аж це гульк! — просто на нього котиться величезний залізний м'яч. Ледве він устиг відскочити осторонь, як надбіг цілий гурт велетнів. Один з них помітив його, схопив і підніс угору. Бідний королевич мало духу не випустив, так його стисли велетневі пальці. Побачивши це, велетень поставив його назад на землю, нахилився і спитав:

— Хто ти такий, чоловічку?

— Я королевич Срібної Річки,— відказав той.

— Он як! І на що ж ти вдатен? — поцікавився велетень.

Королевич не встиг щось на це відповісти, коли озвалася гладка жінка котрогось велетня, що стояла обік,— у неї було лише одне око, та й те на підборідді.

— А з нього був би ласенький шматочок мені на вечерю!

її слова велетні привітали дружним гучним сміхом, що розкотився, наче грім.

— Та він же такий мізерний — його й на один кусень не стане,— зауважив інший велетень.

— Дарма,— заперечила та сама велетка.— Я його швидко відгодую.

На тому й зійшлися — що вона візьме на себе турботу про королевича.

Бідолашний королевич був страшенно переляканий, і спершу йому й їжа до горла не йшла, хоч якими пресмачними ласощами спокушала бранця велетка. Та коли вона кінець кінцем розсердилася й пригрозилась присмалити його на вогні, він вирішив, що краще вже їсти, аніж згоріти на попіл.

І так минали дні один за одним, а в замку Тренкоса королівна Медб усе чекала й чекала, хоч ніхто не показувався. Карлики вже намотали два клубки й узялися за третій.

Одного вечора королевич сидів на самоті тяжко зажурений, бо велетка сказала, що він уже в сам раз погладшав, щоб його з'їсти. Назавтра його мали засмажити велетням на обід. Отож сидить він, похнюплено думає про свою долю, коли це чує поблизу тихеньке мурчання. І зразу ж згадалось йому все про королівну Медб та велетня Тренкоса, і він аж спаленів із сорому.

— Я прийшов не заради тебе,— суворо сказав йому кіт.— Ти заслужив, щоб тебе з'їли. Але королівні Медб не вибратись на волю без твоєї допомоги, а ще ж вона кохає тебе, хоч ти й не вартий її кохання. Тим-то добре вважай цього разу на мої слова: не послухаєшся мене, я вже більш ніколи не прийду тебе визволяти. Вранці ти повинен спуститись до моря, а там уже сам знаєш, що треба робити. Мені ж зараз пора йти—я чую, як вертається велетка.

З цими словами він зник—так само несподівано, як і з'явився.

— Завтра ти помреш, тож проси чого хочеш — тобі все буде дозволено.

— Коли так,— сказав королевич,— то я хотів би зійти на берег і востаннє помилуватись морем.

— Добре, завтра вранці й сходиш,— погодилась велетка.

— Дякую,— відповів королевич, радий, що тепер йому не треба буде крийцем сходити до моря.

Ніч тяглася так довго, що здавалось, їй кінця не буде, але нарешті край неба спалахнуло перше сяйво світанку. Королевич поспішив надвір і хутенько спустився до берега. На березі він кинув у воду третій, останній клубок, і той поплив далеко-далеко. Потягши за нитку, королевич побачив, що до нього мчить срібний човник, прудкий, як морська ластівка. Коли човник підплив близенько, врадуваний королевич скочив у нього, і невдовзі острів хижих велетнів змалів удалечині і зробився дрібненькою цяточкою на обрії.

Човник плив прямо вперед цілий день і цілу ніч, і коли остання зірка поблякла в небі й перший навскісний сонячний промінь торкнувся землі, спраглої світанку, човник врізався носом у берег мальовничого зеленого острова.

Королевич зійшов на землю й рушив уперед. Довгенько довелось іти, щоб добратися до вузької долини, над якою підносився осяйний білий палац. Коли королевич підступив до головних дверей, ті самі розчахнулися перед ним. Він увійшов у розкішний просторий передпокій, проминув одну за одною кілька палат і ніде не зустрів жодної живої душі. Та коли дістався до найчудовнішої округлої зали, то побачив там із тисячу мармурових стовпців, і на кожному стовпці сидів сніжно-білий котик з іскристими чорними очима—тільки один стовпчик посеред зали був порожній.

Обвівши поглядом стіни, королевич завважив, що там висить багато золотих і срібних браслетів, і ще великих мечів, руків'я в яких із золота й срібла, і ще безліч самоцвітів, які міняться голубим, зеленим і рожевим кольором. І були там також столи, а на них срібні ріжки з усілякими напоями, і тарелі, ущерть повні розмаїтих смачнющих наїдків.

Зачудовано розглядаючись на цю дивовижу, королевич звернув увагу, що коти перескакують з одного стовпця на інший, але жоден не займає вільного стовпця посеред зали. Він став міркувати, що б то воно за знак, аж раптом у подиві побачив, що той стовпець уже не порожній: на ньому сидить не хто, як добре йому знайомий маленький білий кіт.

— Упізнав мене? — спитав кіт.

— Авжеж, упізнав,— відказав королевич.

— Що ж, добре. Тоді я скажу тобі, хто я такий. Це палац маленького білого кота, і я тут король. А тепер ходім трохи перекусимо, бо ти, мабуть, зголоднів.

І вони влаштували розкішну учту,— стали їсти й пити усе, що було на столах перед ними, і час минав жваво та весело.

А другого дня король білокотячого королівства дав королевичу великого меча із золотим руків'ям—того меча, що може завдати смертельного удару Тренкосові,— і сто пиріжків для сторожових псів велетня.

— Бери цього меча і швидше в дорогу, щоб не спізнитися,— сказав кіт.— Завтра карлики скінчать третій клубок і велетень дістане право одружитися з королівною Медб. Та візьми ще ось цей подарунок їй від мене.— І кіт поклав королевичу на долоню брошку — таку переливну, яких той, скільки жив, не бачив.

Після цього король-кіт і королевич у супроводі решти котів спустилися на берег, і там королевич сів у срібного човника, попрощався, і суденце легко й прудко помчало його понад морськими хвилями. І так він плив цілий день і цілу ніч.

А коли настав світанок, човник підплив до берега острова, королевич зійшов на берег і хутко подався через гори й доли, аж поки добувся до замку Тренкоса. Почувши його ходу, пси заскреготіли зубами й загарчали в нестямній люті, але тільки-но вони підскочили до нього, як він почав кидати їм отруйні пиріжки: кожен пес ухопив по одному пиріжку, і всі вони тут-таки на місці й поздихали.

Тоді королевич Срібної Річки поставив перед собою щита й тричі лунко вдарив по ньому мечем. Тренкос почув ті звуки і послав карликів подивитися, хто там такий.

Карлики доповіли, що це його викликає на двобій королевич Срібної Річки. Велетня пойняв страшний гнів, він схопив свою величезну довбню з наїженими цвяхами й рвонувся вперед.

І почався бій, і тривав він довго-довго, але жоден супротивник ані на крок не відступав. Нарешті, вже надвечір, велетень закричав:

— Годі на сьогодні, ми вже наборолися! Відпочиньмо, а завтра на світанку знов почнемо.

— Ну, то стережися! — вереснув Тренкос і розмахнувся залізною довбнею, щоб розчерепити королевичу голову. Але королевич не дався застукати зненацька: він сам ураз скочив наперед, виважив меча і вгородив його велетневі в серце — той тільки ревнув на весь голос і гепнувся неживий на землю.

Королівна Медб зі свого вікна стежила, як билися королевич з велетнем. Побачивши, що велетень загинув, вона швидко вибігла привітати переможця, і незмірна була їхня радість, коли вони двоє зустрілися.

Наступного дня королевич з королівною і всі карлики й арфісти вирушили в дорогу до палацу королевича і незабаром там відсвяткували бучне весілля королевича Срібної Річки й королівни Медб. І жодна з коштовних оздоб, які мала на собі наречена у день весілля, не могла зрівнятися з тією брошкою, що подарував їй король білокотячого королівства.

Іспанська народна казка

Був собі чоловік і мав він двох синів. Старшого, Хосе, забрали в солдати і послали в Америку, де він прослужив багато років. Повернувся аж тоді, коли батько помер, а брат захопив сам увесь маєток і став багатієм, куди тобі. Прийшов Хосе до нього, а той саме спускається сходами.

— Не впізнаєш мене? — питає його. А брат, грубо так:

— Ні!

Тоді він назвався, і брат послав його в клуню, мовляв, стоїть там скриня — ото і вся батьківська спадщина. Сказав так, а сам пішов геть.

Зайшов Хосе до клуні, побачив стару скриню і думає: “Навіщо мені ця розбита скриня? А втім, візьму, щоб розпалити вогонь і зігрітися, бо дуже холодно”.

Завдав він скриню на плечі й пішов у двір. Там узяв сокиру і ну рубати скриню, аж це з якоїсь схованки випав папірець. Підібрав його, бачить — розписка на велику суму, позичену в його батька. Стягнув він ті гроші і дуже забагатів.

Аж це якось іде він вулицею, а назустріч жінка і гірко плаче. От він питає, що з нею таке. Вона відповідає, що занедужав чоловік, а в неї нема грошей не тільки, щоб вилікувати його, а й щоб віддати борги, і чоловіка хочуть посадити в тюрму.

— Ви не побивайтеся,— сказав їй Хосе.— Не посадять вашого чоловіка в тюрму і не пустять із торгу вашого майна. Я заплачу і за лікування, і за похорон, якщо він помре.

Так Хосе й зробив. Та коли бідолаха помер і був похований його коштом, у нього не залишилося жодного реала—вся спадщина пішла на це добре діло.

“Що ж його тепер робити? — питав у себе Хосе.— Нема чого в рота взяти. Піду-но я до королівського двору й наймуся служити”.

Так він і зробив, став слугою в королівському палаці.

Поводився він добре, і король так полюбив його, що все підвищував у чині, аж поки той зробився першим придворним.