КАЗКИ НАРОДІВ СВІТУ   

Казки народів Європи - Частина 2

Для молодшого шкільного віку

за виданням: КИЇВ “ВЕСЕЛКА” 1989

Норвезька народна казка

Був собі колись бідний селянин, і мав він повну хату дітей. Та не мав їх чим годувати і в що одягати. Всі його діти вдалися гожі, як рожі, а найкраща — найменша дочка. Така вже гарна, що й словами не скажеш.

Якось пізно восени, в четвер увечері, надворі знялася страшна буря. В непроглядній пітьмі дощ лив потоками, а вітер так завивав і гудів, що в їхній старенькій хатині аж крокви на даху тріщали. Батько з матір'ю і всі діти сиділи кружка біля відкритого вогнища, і кожне щось робило. Коли це чують — знадвору хтось тричі постукав у шибку. Селянин вийшов із хати подивитися, що там за гість прибився до них у таку негоду.

Відчинив він двері, а перед ним стоїть велетенський білий ведмідь. Побачив його селянин і аж похолов з ляку.

— Добрий вечір,— привітався ведмідь.

— Добрий вечір,— відповів селянин.

— Я прийшов спитати, чи не віддаси ти мені свою найменшу дочку. А за це ти станеш такий багатий, як тепер бідний,— сказав білий ведмідь.

Почув це селянин і дуже захотів розбагатіти. Але відповів ведмедеві:

— Запитаю в дочки, як вона схоче, так і буде.

Вернувся він до хати та й каже:

— Там надворі стоїть велетенський білий ведмідь і просить віддати йому нашу найменшу дочку, а за це обіцяє зробити нас такими багатими, як ми тепер бідні.

Почула дочка, що від неї хочуть, і затялася:

— Ні, я з ним нізащо не піду. Вийшов селянин надвір і домовився з ведмедем, що спробує вблагати свою дочку.

— Прийди,— каже,— по відповідь за тиждень, увечері другого четверга, може, щось і вийде.

І почали всі вмовляти дівчину. Батько з матір'ю, сестри з братами день у день казали, які вони могли б стати багаті і як їй самій було б добре. І нарешті вмовили.

Заходилась дівчина готуватися в дорогу. Вона вмилася, розчесала коси, випрала й полагодила свою стареньку одежу і зв'язала в клуночок те, що хотіла взяти з собою.

Другого четверга ввечері білий ведмідь знов прийшов до них, як і домовився з селянином. Дівчина взяла свій клуночок, покірно сіла йому на спину та й поїхала.

їдуть вони, їдуть, а ведмідь і питає:

— Ти не боїшся?

— Ні, не боюся.

— От і добре. Тримайся тільки міцно за мою вовну.

Довго віз ведмідь дівчину, то чагарями, то густим лісом, і нарешті дісталися вони до високої гори. Ведмідь постукав у неї, гора розступилась, і вони опинилися в замку. А там у всіх покоях ясно горить світло, все блищить золотом і сріблом, аж очі в себе вбирає. У великій їдальні стоїть уже накритий стіл і аж угинається від смачних страв і солодких напоїв.

Ведмідь дав дівчині срібний дзвоник та й каже:

— Коли тобі чогось буде треба, подзвони в нього і матимеш геть усе, що схочеш. А сам пішов собі геть.

Поки дівчина попоїла, настав пізній вечір. Після довгої дороги її почав змагати сон, захотілося лягти. Вона подзвонила в срібний дзвоник і не встигла ще висловити свого бажання, як опинилася в спальні, де стояло розкішне, м'яке ліжко з шовковими перинами та подушками і завісою з золотими торочками. Все решта в тій спальні також було з золота й срібла.

Коли дівчина погасила світло й лягла в ліжко, то почула, що в другій кімнаті хтось ходить. Хода наче була не ведмежа, тому вона тихенько прочинила двері й обережно зазирнула туди. І хоч було темно, вона все-таки побачила, що ведмідь скинув із себе шкуру й став високим струнким хлопцем. Але який той хлопець на вроду, їй не видно було.

Таке відбувалося щоночі. Коли дівчина гасила світло, ведмідь скидав із себе шкуру й ставав хлопцем, а як починало світати, знов натягав її, обертався у білого ведмедя і зникав десь на цілий день.

Довго дівчина розкошувала так у гірському замку. Але потім її почала брати нудьга. Вона цілими днями була сама й тужила за батьком, за матір'ю, за сестрами і братами. Ведмідь помітив, що дівчина чимось пригнічена, й запитав :

— Чого ти сумуєш?

— Як мені не сумувати, коли я все сама та й сама. Я знудилася за рідною домівкою, і мені тяжко, що я не можу відвідати батька, матір, сестер і братів.

— На це е рада,— відповів ведмідь.— Але ти повинна обіцяти мені, що не розмовлятимеш із матір'ю на самоті. Вона тягтиме тебе до комірчини, щоб поговорити з тобою, а ти нізащо не йди. Бо накличеш біду і на мене, й на себе.

Коли настала неділя, ведмідь прийшов і каже:

— Тепер поїдемо до твоїх батьків.

Дівчина сіла йому на спину, і вони подалися в дорогу.

Довга це була дорога, та нарешті вони добулися до великої гарної садиби. На подвір'ї бігали її брати й сестри і весело гралися. Побачила їх дівчина і аж розцвіла з радощів.

— Тут тепер живуть твої батьки,— сказав ведмідь.— Іди до них, але не забудь, що я тебе просив, а то накличеш біду на мене й на себе.

— Ні, не забуду,— пообіцяла дівчина.

Ото була радість, коли вона зайшла на подвір'я! І батько з матір'ю, і сестри з братами не могли надякуватись їй за все, що вона для них зробила. Адже тепер у них було що їсти і в що вбратися.

— І мені добре,— мовила дівчина,— я теж маю все, що забажаю.

І більше нічого не хотіла сказати, хоч скільки вони її просили.

Після обіду, коли всі попоїли, вийшло так, як і боявся білий ведмідь: мати захотіла неодмінно побалакати з дочкою наодинці. Дівчина пам'ятала ведмедеве застереження і нізащо не погоджувалась піти з матір'ю до комірчини.

— Нам можна й тут поговорити,— сказала вона.

Але, як часто буває, мати кінець кінцем таки звабила дочку на відверту розмову. І слово по слову та розповіла їй, що кожного вечора, коли вона гасить світло, ведмідь скидає з себе шкуру і стає хлопцем. Але який той хлопець із лиця, вона ще й досі не бачила, бо в кімнаті темно, а коли настає ранок його вже нема. Тому вона часто сумує, бо хотіла б побачити того хлопця, поговорити з ним, а не цілий день нудитися самій.

— Може, він троль³, що ховається від тебе? — сказала мати.— Але я пораджу, як тобі побачити його. На ось недогарок лойової свічки і сховай його за пазуху. А коли той хлопець засне, засвіти свічку, зайди до нього й подивися, хто він. Тільки гляди, щоб на нього не капнув лій, бо він прокинеться. (³ Троль — надприродна істота, звичайно ворожа людям.)

Дочка взяла недогарок і сховала за пазуху. Ввечері прийшов ведмідь і забрав її. А дорогою питає:

— Правда, що вийшло так, як я боявся?

— Правда,— призналася дівчина.

— Коли ти послухаєшся материної поради, то накличеш біду на мене й на себе. Тоді ми розлучимось навіки.

— Ні, я її не послухаюсь,— відповіла дівчина.

Коли вона знов опинилася в гірському замку й погасила світло, все вийшло так, як досі: ведмідь скинув шкуру і став хлопцем.

Але дівчині так закортіло поглянути на нього, що вона почекала, поки він засне, підвелася, роздмухала жар, засвітила свічку й пішла до другої кімнати, де спав хлопець. Присвітила дівчина й побачила, що то не троль, а прекрасний королевич, навіть вродливіший, ніж вона собі уявляла. Він так їй сподобався, що вона не могла відірвати від нього очей і геть забула про свічку. Раптом на сорочку йому капнуло три гарячі краплі і він прокинувся.

— Ох, що ти наробила! — сказав королевич.— Накликала біду на нас обох! Якби ти була ще почекала рік, то звільнила б мене від чарів. Лиха мачуха зробила так, що я вдень ходжу білим ведмедем і тільки тоді, коли мене ніхто не може побачити, стаю самим собою. А тепер ми розлучимось, я мушу тебе покинути й вернутися до своєї лихої мачухи! Вона живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. І має дочку з носом на три лікті завдовжки. Тепер мені доведеться одружитися з нею.

Дівчина заплакала й заголосила, але нічого не могла змінити своїми слізьми, королевич пішов від неї. Вона запитала його, чи не можна їй піти разом з ним.

— Ні, не можна.

— А чи не показав би ти мені дорогу, щоб я потім знайшла тебе? Хіба й цього не можна?

— Ні, можна. Але туди нема дороги. Замок лежить на схід від сонця й на захід від місяця. І я повинен жити в ньому. Ти його ніколи не знайдеш.

Коли другого ранку дівчина прокинулась, королевич і гірський замок зникли. Вона спала на зеленій латочці моху серед густого темного лісу, а біля неї лежав клуночок, що його вона взяла з собою, коли покидала батьківську хату. Дівчина протерла очі, трохи поплакала, тоді рушила в дорогу.

Ішла вона, йшла багато-багато днів і нарешті прибилася до гори. А під горою сиділа стара як світ жінка і гралася золотим яблуком.

Дівчина спитала, чи не знає вона дороги до королевича, що вернувся до лихої мачухи, яка живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця і має дочку з носом на три лікті завдовжки.

— А ти його звідки знаєш? — запитала стара.— Може, це з тобою він мав одружитися?

— Так, зі мною.

— Он як, то це ти. Мені лише відомо, що він живе у замку на схід від сонця і на захід від місяця. Туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я позичу тобі коня, ним ти доїдеш до моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось більше. А коли доїдеш, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти назад до мене. І візьми оце яблуко, може, воно тобі знадобиться.

Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до другої гори. А під горою сиділа стара як світ жінка й тримала в руках золоте мотовило.

Дівчина запитала, чи вона, бува, не знає дороги до замку, що лежить на схід від сонця й на захід від місяця. Стара відповіла те самісіньке, що і її сусідка. Мовляв, вона справді чула про такий замок, але дороги туди не знає.

— І туди ти ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Та я позичу тобі свого коня, ним ти доїдеш до іншої моєї сусідки. Може, вона скаже тобі щось більше. А коли доїдеш до неї, то легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його назад до мене. І візьми оце золоте мотовило, може, воно тобі знадобиться.

Дівчина сіла на коня і їхала довго-довго, поки нарешті добулася до третьої гори. Під тією горою сиділа стара як світ жінка і пряла на золотій прядці. Дівчина спитала в неї дорогу до королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Стара відповіла їй те саме, що й попередні жінки.

Потім вона запитала:

— Може, це з тобою мав одружитися той королевич?

— Так, зі мною.

— Що ж, я тільки знаю, що той замок лежить на схід від сонця й на захід від місяця. І ти туди ніколи не доберешся або доберешся надто пізно. Але я позичу тобі свого коня. Спробуй доїхати до Східного Вітру і розпитатися в нього. Може, він знає, де той замок, і понесе тебе до нього. А коли приїдеш до Вітру, легенько вдар коня за лівим вухом і пусти його назад до мене. І візьми оцю золоту прядку, може, вона тобі знадобиться.

Дівчина сіла на коня і знов їхала довго-довго, поки нарешті добулася до Східного Вітру. Вона запитала в нього, чи не покаже він їй дороги до королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця.

— Я чув про королевича,— відповів Східний Вітер,— і про замок теж чув, але дороги туди не знаю, так далеко я ніколи не залітав. Та якщо хочеш, я понесу тебе до свого брата, Західного Вітру, він дужчий за мене, далі віє, то, може, й знає дорогу до того замку. Сідай мені на спину, і полетимо до нього.

Дівчина сіла Вітрові на спину, і він поніс її до свого брата. Коли вони прилетіли до Західного Вітру й зайшли до хати, Східний Вітер сказав йому:

— Оця дівчина шукає королевича, що живе в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Вона хоче в тебе спитати, чи не знаєш ти дороги до нього.

— Ні, так далеко я ніколи не залітав,— відповів Західний Вітер.— Та коли хочеш, я понесу тебе до Південного Вітру, він куди дужчий за нас із братом, завіває багато далі по світу. Сідай мені на спину, і я тебе донесу до нього.

Дівчина сіла на спину Західному Вітрові, і той доніс її до Південного Вітру. Здається, та подорож тривала недовго. Коли вони прилетіли до Південного Вітру, Західний Вітер запитав, чи не покаже він дівчині дороги до замку, що лежить на схід від сонця й на захід від місяця. Бо вона шукає королевича, який живе в тому замку.

— Он що,— мовив Південний Вітер.— То це ти? Я таки справді багато де побував, але так далеко ще ніколи не залітав. Та коли хочеш, я понесу тебе до свого брата Північного Вітру. Він найстарший і найдужчий з нас усіх. Якщо він не знає, де той замок, то вже ніхто в цілому світі цього не знає. Сідай мені на спину, і я понесу тебе до нього.

Дівчина сіла, і Вітер полетів так швидко, що аж загуло за ним. Незчулась вона, як опинилася в оселі Північного Вітру. Той був такий лютий і такий холодний, що від самого його подиху навіть повітря навколо крижаніло.

— Чого вам тут треба? — крикнув він ще здалеку так грізно, що вони з ляку мало не замерзли в крижини.

— О, не будь такий сердитий! — сказав Південний Вітер.— Адже я твій брат. А це та дівчина, що шукає королевича в замку на схід від сонця й на захід від місяця. Вона хоче спитати в тебе, чи ти бував там і чи не міг би показати їй дорогу. Вона дуже хоче добратися туди і знайти королевича.

— Де той замок, я, звичайно, знаю,— сказав Північний Вітер.— Я один-однісінький раз заніс туди вільховий листок. Але так стомився, що кілька днів зовсім не міг віяти. Та коли ти неодмінно хочеш добратися туди й не боїшся мене, то я візьму тебе на спину і спробую, може, й долечу.

— О, я хочу туди добратися, мушу і зовсім тебе не боюся.

— Ну гаразд, тоді переночуй тут і поспи. Бо дорога довга, і летіти нам доведеться цілий день.

Рано-вранці Північний Вітер збудив дівчину, надувся і зробивсь такий дужий та великий, що страшно було на нього глянути. Тоді шугнув угору, аж засвистів, ніби хотів викликати кінець світу. Зчинилася страшна буря, вона валила на своєму шляху будинки, дерева й цілі гаї, а як летіла через море, то хвилі підіймались до неба.

Так вони летіли все далі й далі і все над морем. Північний Вітер втомлювався дужче й дужче, він так знесилів, що вже ледве дихав. І опускався все нижче й нижче, аж нарешті гребінці хвиль почали оббризкувати дівчині п'яти.

— Ти не боїшся? — запитав Північний Вітер.

— Ні,— відповіла дівчина,— нітрохи не боюсь.

До берега вже було недалеко, і Північному Вітрові якраз вистачило снаги, щоб викинути дівчину на суходіл під вікнами замку, що лежав на схід від сонця й на захід від місяця. А сам він так знесилів, що відпочивав кілька днів, поки зміг полетіти назад додому.

Другого ранку дівчина сіла перед замком та й почала гратися золотим яблуком. І в ту ж мить з вікна виглянула королівна з довгим носом.

— Що ти хочеш за своє яблуко? — запитала вона.

— Це яблуко не продається ні за гроші, ні за золото,— відповіла дівчина.

— Коли воно не продається ні за гроші, ні за золото, то що ти хочеш за нього? — спитала королівна.

— Якщо мені дозволять піти до королевича, що живе тут, і пересидіти біля нього ніч, яблуко буде твоє.

— Добре, я тобі дозволяю.

Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він спав. Вона гукала його, трясла, плакала, та все дарма. Довгоноса королівна дала йому такого зілля, що він не прокидався цілу ніч. А коли настав ранок, вона прийшла і прогнала дівчину.

Того дня дівчина сіла знов перед замком та заходилася намотувати пряжу на золоте мотовило. І королівна знов визирнула з вікна й запитала :

— Що ти хочеш за своє мотовило?

— Це мотовило не продається ні за гроші, ні за золото,— відповіла дівчина,— але якщо мені дозволять пересидіти ніч біля королевича, мотовило буде твоє.

— Добре, я тобі дозволяю,— сказала королівна.

Та коли ввечері дівчина прийшла до королевича, він знов міцно спав. І хоч скільки вона його гукала, хоч скільки трясла й плакала, так і не змогла добудитися. А вранці прийшла довгоноса королівна й прогнала дівчину.

Того дня дівчина знов сіла перед замком і заходилася прясти на золотій прядці. А королівна з довгим носом відчинила двері й запитала, скільки їй заплатити за прядку.

Дівчина, як і перш, відповіла, що віддасть прядку, коли їй дозволять пересидіти ніч біля королевича.

— Добре, я тобі дозволяю,— погодилася королівна.

А поряд із спальнею королевича сиділи замкнені в'язні. Останні дві ночі вони чули плач і голосіння дівчини й розповіли про це королевичеві. Тоді він здогадався, що його присипляють зіллям, і коли ввечері довгоноса королівна принесла йому келих, він удав, що п'є, а насправді нишком вилив трунок за спину.

Прийшла цього разу дівчина, а королевич не спить. І вона розповіла йому, як добралась до нього. Ото було радощів!

— Ти прийшла саме вчасно,— сказав королевич,— бо завтра має відбутися моє весілля. Але тепер я не візьму ту довгоносу. Ти єдина визволила мене від чарів. Уранці я скажу, що спершу хочу побачити, що моя наречена вміє, і загадаю їй випрати мою сорочку з трьома лойовими плямами. А це може зробити тільки людина, а не троль. Ти випереш її, я знаю.

Так добули вони до ранку.

Другого дня, коли тролі зібралися на весільну учту, королевич сказав:

— Я хочу ще побачити, що вміє моя наречена, якої вона роботи навчилася.

— А чого ж, глянь,— погодилась мачуха.

— Я маю гарну сорочку і хотів би надягти її на весілля. Але на ній є три лойові плями, і їх треба відіпрати. Я обіцяв, що одружуся лише з тією дівчиною, яка випере мені сорочку. Бо як дівчина не вміє й сорочки випрати, то вона нічого не варта.

— Ну, це нехитре діло,— сказали гості.

Довгоноса королівна відразу ж узялася прати сорочку. Вона терла її з усієї сили. Та що більше терла, то помітніші ставали лойові плями.

— Ох, ти не так переш,— сказала їй мати.— Дай-но я тобі допоможу!

Та в її руках сорочка стала ще брудніша. Що довше вона прала, то більшали плями.

Потім сорочку спробували випрати інші тролихи, і в них виходило те саме. Врешті сорочка стала така, ніби її хтось протяг крізь димар.

— Ви ні на що не здатні! — сказав королевич.— Он під вікном сидить якась приблуда. Я закладаюся, що вона пере краще, ніж ви всі разом. Ходи-но сюди, дівчино! — покликав він.

Дівчина зайшла до світлиці.

— Ти можеш випрати цю сорочку? — запитав королевич.

— Ой, не знаю,— відповіла дівчина,— але спробую.

І не встигла вона занурити сорочку у воду, як та випралась і стала така біла, мов свіжий сніг.

— Коли так, то ти будеш моєю дружиною і більше ніхто,— сказав королевич.

Як почула мачуха ці слова, то луснула з люті. З носатою королівною та рештою тролів сталося те саме. Тоді королевич із своєю нареченою звільнили всіх в'язнів, які були там зачинені, набрали золота й срібла, скільки могли понести, і подалися далеко-далеко від замку, який стоїть на схід від сонця й на захід від місяця.

Польська народна казка

Якось заможний пан з-під Ольштина полював сам-один у лісі, що сягав далеко-далеко.

В тому лісі посеред галявини була велика яма, вирита на вовків. Пан ішов через галявину й ненароком упав у яму. Як же він злякався, коли побачив, хто в тій ямі! А там уже сиділи ведмідь, здоровенна змія та кіт. Кожен із жахом дивився на інших. Отож пан і собі притулився до стіни та й ну гукати, благаючи допомоги. Гукав аж три дні — все даремно. Лиш на четвертий день наймит Міхал прийшов у ліс рубати дрова й почув голос із ями. Він підійшов до ями й питає:

— Хто там?

А заглянути в яму не можна, бо вона прикрита хмизом, та, ніде правди діти, він і злякався дуже.

Пан упізнав наймита з голосу.

— Це я, твій пан! — гукнув він.— Я впав до вовчої ями. Допоможи мені вилізти. Ось побачиш, як я тобі віддячу.

Міхал відшукав довгу жердину, опустив у яму. Чує — хтось за неї схопився. Почав Міхал тягти й на превелику силу витяг жердину назад. І що б ви думали — кого він побачив? Не свого пана, а величезного кудлатого ведмедя, який щодуху чкурнув у хащу.

Бідний Міхал затремтів з переляку, бо подумав, що то чорт його кликав, а потім обернувся на ведмедя. Міхал хотів був уже тікати, коли знову почув із ями голос:

— Не кидай мене тут, Міхале, любий! Змилуйся! Я знаю — ти хочеш одружитися. Справлю тобі гарне весілля, тільки допоможи мені вибратися з ями.

Почув це Міхал, усміхнувся. Хоч і не вірив, що то його пан, але вирішив спробувати ще раз. Обережно встромив жердину до ями — й зараз же почув, як щось дряпається по ній. Потяг Міхал жердину, і здалося йому дивним, що пан такий легкий. Аж тут із ями вискочив кіт, нявкнув і шугнув у кущі.

— Ой, лишенько! Це був напевне диявол. У цій ямі, мабуть, сидять самі чорти.

Він уже хотів був тікати, коли пан заблагав і залементував:

— Не кидай мене, Міхале, любий! Надходить ніч. Я вмру від страху, голоду й холоду. Подарую тобі ціле господарство й купу грошей, якщо ти мене врятуєш.

Міхал знову встромив жердину до ями. Але цього разу з жердини із сичанням сприснула змія і зникла в траві.

“Чую людський голос, а з ями вилазять дикі звірі!” — зчудувався Міхал.

Він кинув жердину на землю, але пан так благав і кричав, що шкода було слухати.

— Змилуйся! Змилуйся! Опусти сюди жердину! Тепер уже в ямі нема нікого, крім мене. Віддам тобі весь свій маєток і всі гроші, якщо врятуєш мені життя.

“Якщо це справді пан і я його врятую, буде він мені вдячний до самісінької смерті,— подумав Міхал.— Може, навіть і не віддасть усього маєтку, але грошенят таки відсипле”.

Намордувався Міхал добряче, бо пан був товстелезний і важкий. Та ледве ступив на тверду землю, як зараз же гримнув:

— Ти, дурню! Чого так довго вовтузився? Я мало з голоду через тебе не вмер.

Міхал перелякався не на жарт. Мерщій вийняв з кишені окраєць житнього хліба, що взяв собі на вечерю, й віддав панові.

Трохи підживившись, пан важко сперся на Міхала й поволі рушив до свого маєтку. А як став на порозі, сказав Міхалові:

— Ну, тепер ти вже мені непотрібний. Іди собі.

Взавтра рано-вранці наймит подався до панського двору. “Може ж таки, щось дасть мені на весілля”,— думав він.

Зайшов у двір і каже слугам: так, мовляв, і так.

— Чого ж тобі треба від нього? — питаються слуги.

Міхал розповів, як урятував пана з вовчої ями. Слуги почали сміятися та лаяти його. Не один думав: “Якби це я знайшов — отам би й кинув у ямі. Нехай би його вовки з'їли”. Бо ж пан був лихий і недобрий.

Нарешті хтось із слуг пішов до нього й сказав:

— Там, ясновельможний пане, прийшов чоловік, який вас учора витяг із ями. Він хоче щось вам сказати.

— Що?! — люто гримнув пан.— Мене витяг із ями? Брехня!

Вибіг на подвір'я, вилаяв Міхала, назвав брехуном, а потім узяв батога та й вигнав його з двору, ще й собаками нацькував.

Оце так віддячив! Смутний і ображений повернувся Міхал до своєї хатини в лісі. Прийшов — що за диво? — двері відчинені. Глянув — аж ведмідь та кіт, яких він урятував, лежать долі, а змія примостилася на печі. Всі троє чекають на нього.

Міхал так і остовпів, побачивши цю трійцю, але ведмідь чемно підійшов до нього й повів у комору. Там лежав олень, якого він уполював для Міхала.

— Ото добре! Хоч буде що засмажити на весілля! — аж руками сплеснув Міхал.— Красненько тобі дякую.

Тут підбіг кіт і, лащачись, повів Міхала до сіней, де на лаві лежав букет чудових квітів.

— Буде чим прикрасити хату на весілля! — зрадів Міхал.— Дякую.

Нарешті підповзла змія, тримаючи в роті камінь-самоцвіт, який блищав на всю хату.

— Ой, та це ж, певно, коштує великих грошей! — здивувався Міхал.

Він чемно подякував звірам і нагодував їх; вони й пішли собі в ліс.

А Міхал сів на лаві й узяв самоцвіт у руки. Дивиться і не знає, що з ним робити.

Ранком пішов до панського маєтку. Він надумав продати самоцвіт пані, яка дуже любила золото й всілякі коштовні цяцьки. Та коли він показав самоцвіт панові, той заверещав:

- Ах ти ж негіднику! Де ти його вкрав? Адже він коштує цілу купу грошей.

— Я не вкрав його, пане. Мені принесла самоцвіт змія, що була разом з вами у ямі.

— От брехун! Забив, певне, якогось подорожнього й забрав у нього таку коштовність!

І пан забрав у Міхала самоцвіт, а його самого наказав кинути у в'язницю та ще й вирядив слугу в місто подати до суду.

Привели Міхала на суд. Він розповів про те, як витяг пана із ями. Та пан присягався, що наймит бреше. Суддя послухав пана й каже Міхалові:

— Еге, мій любий! Хто ж тобі повірить? Чи є в тебе свідки?

— Є свідки! — вигукнув Міхал.— 6 ведмідь, кіт, змія, тільки вони в лісі. Покличте їх, нехай скажуть.

— Ніхто твоїй брехні не повірить! — розлютився суддя.

Він уже хотів був винести вирок, коли раптом за дверима щось загарчало. Відчинили двері, й до зали увійшов ведмідь. На спині в нього сидів кіт, а змія обкрутилася навколо шиї й поглядала навколо своїми розумними очицями. Всі страшенно перелякалися, а пан аж зблід і сховався за столом. Ведмідь зі своїми друзями рушив до нього. Тільки-но підійшли ближче — пан зарепетував:

— Відійдіть! Відійдіть! Я скажу правду. Цей чоловік не винен. Усе було так, як він казав. Я заплачу йому, я все віддам!

Міхала негайно звільнили, і чутка про те, що з ним сталося, полинула по всій околиці.

Люди так сміялися з пана й соромили його, що він незабаром утік кудись аж за море. А Міхала всі хвалили й шанували. І незабаром наставили його лісничим. Зажив він з людьми в добрій злагоді, а потім одружився зі своєю нареченою.

Справили бучне весілля. Їжі й питва було досхочу. Ведмідь, кіт і змія теж прийшли на весілля. За столом їх почастували тим, що вони любили найдужче: ведмедя — медом, кота — жирним м'ясцем, а змію — солодким молоком скільки душа забажає.

І таке це було гарне весілля, якого в околиці та й у всій Польщі ніхто не бачив і не пам'ятав.

Польська народна казка

З давніх-давен відомо всім, а особливо старим бабусям, які люблять про це оповідати зимовими вечорами біля печі, що на Яна Купала, коли буває найкоротша літня ніч, у лісі зацвітає папороть. Хто ту квітку знайде, зірве й сховає, матиме щастя на все життя.

Оце тільки горе, що така ніч буває лише раз на рік, і то дуже коротка, та й цвіте тоді один-однісінький кущ папороті в усьому лісі. А росте цей кущ у такому закутку, що добратися до нього майже неможливо.

Кажуть також, що дорога до квітки дуже важка й небезпечна, бо на ній трапляються різні страхіття й лякають людину, не дають їй іти.

І ще кажуть, що тільки молода людина може добути цю квітку.

Колись давно жив собі в одному селі хлопець на ім'я Яцусь. Люди прозвали його цікавим, бо він скрізь нишпорив, шукав і все слухав, що кажуть люди. Що найважче добути, те він неодмінно хотів мати: така вже була в нього вдача. На те, що під ногами лежить, Яцусь і не дивився, а до чого треба було добиватися, через що собі в'язи можна було скрутити,— оце йому найбільш припадало до серця.

Трапилося раз, що хлопці сиділи ввечері коло вогнища, а Яцусь різьбив ножиком візерунка на палиці, бо неодмінно хотів прикрасити її собачою головою. Тут до вогню підійшла стара Німчиха, баба дуже розумна, що чимало вешталася по світах і знала все, як воно буває. І завела Німчиха мову про цвіт папороті, яке він, мовляв, щастя може принести тому, хто його знайде.

Яцусь слухав дуже уважно й так заслухався, що палиця випала в нього з рук і він мало не врізав ножиком пальця.

Стара оповідала про цвіт папороті так, немов бачила його на власні очі, хоча з її лахміття не знати було, щоб вона мала від цього щастя.

Коли вона скінчила, Яцусь сказав собі:

“Нехай буде, що буде, а я мушу знайти цю квітку. І я її таки знайду, бо коли людина чогось дуже хоче й намислить, то так мусить бути, вона кінець кінцем того доможеться”.

Яцусь це частенько повторював, бо така була його думка.

Недалеко від того кутка села, де стояла хатка Яцусевих батьків з городом і полем, був великий ліс. У тому лісі вночі на Яна Купала хлопці й дівчата завжди палили вогнища. Отож Яцусь сказав собі:

“Поки інші стрибатимуть через вогнища та опікатимуть собі литки, я краще піду в ліс, пошукаю квітку папороті. Не пощастить цього року, піду на той рік, потім — на третій рік; ходитиму, аж доки знайду оту квітку й заберу з собою”.

Ще кілька місяців чекав Яцусь ночі, коли зацвіте папороть, і ні про що інше думати не міг. Страшенно довгим здавався йому час.

Нарешті настав той день, наблизилася й ніч. Хлопці й дівчата з села пішли в ліс, розпалили там вогнища й почали стрибати через них, співати й розважатися. А Яцусь чисто вмився, вдяг білу сорочку, новісінькі личаки, шапку з павиним пером, підперезався червоним поясом і, тільки-но смеркло, подався в ліс. А ліс стояв чорний, мовчазний, над ним стелилася темна ніч з ясними зорями, які хоч і світили в небі, та тільки самим собі, бо ж землі від них користі було мало.

Яцусь добре знав дорогу в лісові хащі — він-бо не раз ходив тут удень. Та ледве хлопець зайшов у хащі — дивна річ! — вже не міг знайти дороги, не міг і впізнати дерев, які тут росли. Все було якесь інше. Стовбури дерев зробилися величезні, товсті й не стояли, а лежали на землі. Колоди наче виростали самі, так що їх не можна було ні обминути, ані перелізти через них; звідкілясь узялися чагарі, густі й колючі, які тут ніколи не росли. Скрізь пекла ноги кропива, кололи бур'яни. Темно було, хоч в око стрель, а в тій темряві раз у раз засвічувались чиїсь очі й дивилися на Яцуся так, наче хотіли його з'їсти. Горіли жовтим, зеленим, червоним та білим вогнем, і потім згасали. Очей тих і праворуч, і ліворуч, і вгорі, і внизу безліч, та Яцусь їх не боявся.

А йти Яцусеві було дуже важко! От заступила дорогу колода. Він поліз через неї. Дерся, дерся, нарешті виліз нагору і почав спускатися. Зирк — аж колода зробилася така мала, що тільки ногою переступити.

Потім устає на дорозі сосна, висока-височезна, наче до неба, і товстелезна, як башта. Йде Яцусь навколо, йде; глянув — а це паличка, така тоненька, що можна зломити рукою. Ось заступили Яцусеві дорогу чагарі, такі густі, що й пальця не просунеш. Але Яцусь кинувся на них, потоптав, поламав і якось пробився.

Спинився, глянув, а перед ним — величезне болото. Спробував ногою — грузне. А трясовина така глибока, що й дна немає. Тільки де-не-де стирчать купини. Почав Яцусь стрибати з купини на купину, а вони наче самі з-під ніг тікають. Та хлопець не зважав, біжить — і таки перебрався на той бік болота. Далі йти вже стало легше, тільки Яцусь так заблудив, що не знав навіть, з якого боку його село.

Коли дивиться — перед ним височезний кущ папороті, товстий, як дуб. А на одному листку внизу світиться квітка — п'ять золотих пелюсток і посередині око. Крутиться те око, як млинове коло, і сміється... В Яцуся серце закалатало. Простяг він руку, от-от ухопить квітку — і раптом заспівав півень: настав світанок. Квітка блимнула й згасла.

І так у Яцуся зразу ж у голові загуло, що й ноги в нього підломилися, і він впав на землю. Прокинувся — лежить він у хаті, на постелі, а мати клопочеться біля нього й плачучи мовить, що знайшли Яцуся ледь живого в лісі.

Тут Яцусь зразу пригадав, що з ним сталося, та матері нічого не сказав — соромно було. Сказав тільки собі, що це ще не кінець! На той рік знову буде така сама ніч, тоді й побачимо.

Цілісінький рік Яцусь тільки про це й думав, але не прохопився жодним словом, аби люди не сміялися. Нарешті знов настав отой день, а за ним — найкоротша ніч. Яцусь чисто вмився, одяг білу сорочку, нові липові личаки, підперезався червоним поясом. Коли хлопці та дівчата побігли стрибати через вогнище, він шугнув у ліс.

Думав, що знов доведеться йому пробиватися через хащі й стрибати по купинах на болоті — коли ні. Бачить: високі сосни та дуби стоять на голому кам'янистому полі. Від одного дерева до іншого треба йти та йти, а дерева наче самі тікають від нього, ще й поросле мохом каміння виростає з-під землі. Скрізь росте папороть, ніби хто нею засіяв ліс — і малою, і великою, та ніде не видно жодної квіточки.

Здалося Яцусеві, що він іде вже цілий рік — така довжелезна була дорога. Але він не повернув назад, не злякався, ішов далі.

Аж дивиться — світиться здаля та сама квітка: п'ять золотих пелюсток, а посередині величезне око.

Яцусь підбіг, простяг руку. Та раптом заспівали півні. Настав світанок, і квітка зникла. Але Яцусь не впав, не зомлів, а сів на камені.

— До трьох разів спробую! — тупнув він ногою.

І тут зборола його втома. Він упав на мох, що ріс між камінням, і заснув. Ледь заплющив очі, як почало йому щось ввижатися. Дивиться: стоїть перед ним квітка з п'ятьма пелюстками, блимає золотим оком і сміється:

— А що? Досить із тебе? Будеш за мною ганятися?

— Що я сказав, те й мусить статися,— буркнув Яцусь.— Ще не кінець. Все одно я тебе зірву.

Одна пелюстка квітки витяглася, мов язичок,— Яцусеві здалося, що вона його дражнить. Потім усе зникло; хлопець заснув міцним сном і спав до самого ранку.

Прокидається — лежить він на знайомій лісовій галявині, недалечко від села. І сам не

знає, чи то вночі сон йому снився, чи насправді так було.

Цілісінький рік Яцусь нічого не казав нікому, а сам тільки й думав, як йому добути квітку, але надумати нічого не міг. Вирішив тільки ще раз — востаннє — спробувати щастя. Отож, коли настала найкоротша ніч, Яцусь знов одяг білу сорочку, нові личаки, підперезався червоним поясом, і хоч мати його не пускала, щодуху побіг у ліс.

Але диво! Ліс такий, як завжди: і стежки, й дерева знайомі, ніхто не перешкоджав іти. Тільки папороті ніде не видно. ПоДався Яцусь знайомою стежкою до хащі, де вона завжди росла. От і папороть.

Почав Яцусь нишпорити в кущах: цвіту ніде нема.

На одному кущі лазили черв'яки, інші вкрила гусінь, ще інші геть засохли. Вже Яцусь хотів повертати назад, коли біля самісінької землі побачив квітку. П'ять золотих пелюсток, а посередині блискуче око. Простяг хлопець руку й схопив квітку, яка опекла руку, наче вогнем, але він її не кинув, тримав міцно.

І тут квітка почала рости, заблищала дужче, аж очі сліпило. Яцусь миттю сховав її за пазуху, під серце.

Раптом він почув тоненький голосок:

— Ти вхопив мене — твоє щастя. Але пам'ятай : той, хто мене візьме, матиме все, що схоче, та ні з ким не зможе ділитися своїм щастям, бо воно зараз же пропаде.

В Яцуся запаморочилася голова від великої радості.

“А, що там! — подумав.— Аби мені добре було...”

Квітка притулилась до нього, обплела своїми корінцями, наче аж проросла ними в самісіньке серце.

Хвацько зсунувши шапку набакир, приспівуючи, повертався Яцусь назад. Дорога перед ним сяяла, мов срібна смуга, дерева тікали, кущі відхилялися, квіти вклонялися аж до землі, ледве Яцусь кидав на них оком. А він ішов, задерши голову, і тільки й думав про те, чого б йому бажати. Спершу закортіло мати палац із слугами, багато землі, одне слово — стати великим паном.

Ледве Яцусь про це подумав, як опинився на лісовій галявині, в якомусь чужому місці...

Глянув на себе — впізнати не може. Одіж на ньому з дорогого сукна, сорочка — з найтоншого полотна, чоботи на ногах — із золотими підківками, на поясі самоцвіти блищать. А поруч стоїть карета, запряжена шістьма білими кіньми в золотих хомутах. Біля неї — слуги. Лакей уклонився, подав Яцусеві руку, підсадив у карету — і гайда!

Яцусь і незчувся, як коні домчали його до пишного палацу. На ганку вже стояли юрбою слуги, чекали на нього.

Тільки ж не було тут нікого знайомого. Всі навколо чужі і якісь чудні, наче перелякані.

Зате коли Яцусь зайшов у палац — там уже було на що подивитися. Така пишнота, таке багатство — тільки пташиного молока немає.

— Ну й заживу я тепер! — вигукнув Яцусь і, оглянувши всі закутки, мерщій пішов до ліжка, бо йому страшенно хотілося спати. Як ліг на пухові перини та вкрився шовковою ковдрою — відразу заснув міцним сном.

Скільки проспав — і сам не знав; прокинувся, бо дуже їсти захотілось.

Дивиться Яцусь — на нього вже чекає стіл, заставлений різними дорогими стравами. На що тільки гляне — відразу само до нього на тарілку сунеться. Вже не було чого й бажати, аж смак до їжі пропав.

Пішов Яцусь до саду, а там ростуть заморські дерева: на одній гілці квіти ростуть, а на другій уже й плоди достигають. З одного боку саду — море, з другого — ліс. А посередині річка тече.

Яцусь ходив скрізь і дивився, роззявивши рота. Найчудніше йому було те, що він нізвідки не може побачити ні своєї околиці, ні лісу, з якого вийшов, ані свого рідного села. Не те, щоб Яцусь засумував за ними, просто цікаво було, де вони поділися.

Та як позбігалися слуги, почали заглядати в очі, питатися, чого він хоче, та як понаносили всякої всячини, Яцусь і думати забув про село та про своїх батьків.

Назавтра повели його до скарбниці, де горою лежало золото, срібло й різне дороге каміння. Глянув Яцусь і думає: “От коли б я міг пригорщі зо дві цього золота дати батькові й матусі, братам і сестрам — хай би собі поля шматок докупили чи худоби”. А сам знає, що не можна, бо ледве він із кимось поділиться, все його щастя зараз пропаде.

“Ет! — думає собі Яцусь,— нащо мені про когось турбуватися чи допомагати! Хіба вони голови й рук не мають? Нехай самі про себе дбають. Аби мені добре було!”

І зажив Яцусь один у своєму розкіщному маєтку, вигадуючи собі всілякі забави.

То він нові палаци будує, то сад садить по-своєму, то коней міняє — сивих на гнідих, а гнідих на буланих. Понакуповував собі всього, чого душа забажає. Одягся в золото й дорогоцінне каміння, аж поки набридло йому все як є, і вже нічого більше не хотілося. Навіть їсти, бо він тепер ніколи голоду не знав. А найгірше було те, що Яцусеві нічого було робити. Не годилося ж такому вельможному панові братися за сокиру, за граблі чи за лопату! Отож Яцусь тільки ганяв слуг, вимагав то того, то іншого, аж поки й це йому надокучило.

Минув рік і другий — усе Яцусь має, чого тільки заманеться, а вже йому оце щастя набридло так, що часом і жити не хочеться.

А найбільше він сумував за рідним селом, за своїми батьками. Коли б хоч побачити їх, хоч довідатися, як вони там живуть... Тільки згадає Яцусь про матір — серце йому крається від болю.

Одного дня він таки наважився: сів у карету й побажав опинитися біля рідної хати. Коні зараз же рвонулися й полетіли, мов вихор. Яцусь і незчувся, як карета зупинилася біля батьківського подвір'я. В нього навіть сльози з очей побігли. Все було таке, як і два роки тому, тільки постарілось дуже. Ось старий жолоб біля криниці, пеньок, на якому Яцусь рубав дрова, старі ворота, солом'яний дах, порослий мохом, драбина біля стіни. Наче Яцусь кинув усе тільки вчора... А де ж люди?

З хати визирнула стара, згорблена жінка в подертій сорочці. Боязко глянула вона на панську карету, яка зупинилась біля їхнього двору.

Яцусь виліз із карети. На подвір'ї зустрів його старий Бурек, іще худіший, ніж був колись, з наїженою шерстю. Він люто загавкав на Яцуся, аж присідаючи на задні ноги — не пізнав. Яцусь підійшов до хати. На порозі, спершись об одвірок, стояла мати, дивилась на нього і теж не пізнавала.

В Яцуся защеміло серце.

— Матусю! — гукнув він.— Це ж я, ваш Яцек.

Мати глянула на нього почервонілими очима.

— Жартуєте, ясновельможний пане! Мого Яцека вже й на світі нема. Якби він був живий, то невже б за два роки не обізвався до нас? Та ще й коли б він, як оце ви, мав усього вдосталь — невже дав би своїм батькам умирати з голоду! Ні, де там! Мій Яцусь мав добре серце, він навіть і не схотів би того щастя, яким не міг би поділитися із своїми.

Почервонів Яцусь, опустив очі. Кишені в нього були повнісінькі золота, та ледве він сягнув у кишеню рукою, щоб сипнути пригорщу золота у фартух матері, як його взяв страх: адже зараз він утратить усе чисто.

Він стояв, похиливши голову від сорому, а мати дивилася на нього.

Потроху почала збиратися рідня, з хати виглянув батько... В Яцуся серце зм'якло, та як глянув на свою карету й коней, та згадав про свій палац, йому вже й дивитися ні на що не схотілося.

Одвернувся він од батька й матері й, не кажучи слова, пішов з двору. Тільки Бурек люто загавкав йому вслід. А Яцусь сів у карету і наказав їхати назад. Та що з ним діялося — про те й розказати не можна. Мов прокляття, лунали у вухах материні слова про те, що не матиме щастя та людина, яка не хоче поділитися ним з іншими.

Повернувся Яцусь до палацу, загадав покликати гостей та понакривати столи, загадав, щоб в усіх кімнатах грала музика. Але все було даремно.

Цілий рік було Яцусеві гірко, а в грудях наче каменюка лежала.

Не витримав він — через рік знову поїхав до своїх.

Глянув — усе, як було: жолоб, пеньок, дах, драбина, і Бурек так само гавкає, аж присідає. Тільки стара мати не вийшла з дверей.

Та ось на порозі став найменший брат Яцуся, Мацек, у самій сорочці.

— Де ж матуся? — питає Яцусь.

— Хворі лежать,— відповів хлопець і заплакав.

— А татусь?

— На кладовище пішли...

Хоч Бурек мало за п'яти його не хапав, зайшов Яцусь до хати. Стара мати стогнала на лаві. Підійшов до неї Яцусь, вона глянула на нього і не впізнала. Говорити їй було важко, а Яцусь боявся питати.

Серце його боліло, наче хто ножем простромив. Він сягнув до кишені, щоб висипати золото на лаву, але рука сама стислася в кулак, а по спині побігли дрижаки від страху — от зараз він утратить своє щастя.

“Матері вже недовго на світі жити, а я ще молодий. Невже ж оце мені так відразу все й загубити?”—подумав Яцусь.

І він мерщій вибіг з хати, скочив у карету” примчав до свого палацу, замкнувся й давай плакати. Що вже він не робив, аби полегшало,— нічого не допомагало. Не минуло й року — Яцусь висох, як тріска. Нарешті не витримав, насипав у кишені золота й поїхав до батьків.

Коні стали біля двору. Підбіг Яцусь до хати, а двері кілком підперті. Заглянув у вікно — хата порожня.

Тут якийсь жебрак підійшов до тину й каже:

— Чого ви там шукаєте, ясновельможний пане? Хата порожня — всі в ній повмирали з голоду та від хвороби.

— Через мене вони загинули всі! — вигукнув Яцусь.— Нехай же і я загину!

Ледве він це сказав, як земля розкрилася й поглинула Яцуся, а з ним і цвіт папороті, якого зараз ніхто вже в світі не знайде.

Португальська народна казка

Колись давно, не за нашої пам'яті, жили собі чоловік та жінка, і було в них троє дітей. Усі троє хлопці. Старший був одважний і сміливий, підстарший не такий сміливий, як найстарший, та дужчий за найменшого, а найменший, хоч слабкий і кволий, та хитрий і спритний.

Були вони дуже вбогі. Ото всього добра, що хатка, і стояла та хатка край самого моря (нині там село Фузетта, а тоді його й сліду не було).

Найстарший син як виріс, то надумав піти найматися. Покинув він рідну господу і пішов по світах. Іде та й іде, коли бачить — стоїть палац, а на палацових дверях залізне кільце висить, вагою в кілька арроб⁵. Стукнув він тим кільцем у двері. Вийшов з палацу велетень та й питає:

— Чого тобі?

— Я — найматися. Може, е яка у вас робота.

— А чого ж,— каже велетень,— е. Свиней пастимеш. Але знай: як хоч одну заріже вовк, то твоя голова з плеч!

— Гаразд,— каже старший брат.— От тільки нема у мене нічого, чим вовків лякати. А велетень:

— За цим діло не стане. Дам тобі рушницю.

Другого дня з рушницею за плечима пішов хлопець пасти свиней. Вісім штук їх було. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки. Як міг відбивався хлопець од тих вовків. Трьох повбивав, але так і не зумів пригнати усіх свиней цілих у саж. Двох таки недолічився велетень. А як недолічився, то взяв і вбив свинопаса, а одежу його на кілочку повісив.

А підстарший як виріс, то надумав і собі піти найматися. Попросив батька й матір благословити та й пішов по світах. Усе до того ж таки велетня привели його путі-дороги і до того ж кінця, як і найстаршого.

Минув час, виріс і найменший. І цей надумав піти найматися. Хоч як не хотіли батько й мати, а мусили його благословити.

Все до тих же дверей з залізним кільцем прийшов він. На превелику силу підняв кільце і стукнув у двері.

Велетень прочинив двері та й питається:

— Чого тобі?

Арроба — міра ваги, 15 кг.

— Та от хочу узнати, чи не треба вам працівника?

— Треба. Треба свинопаса — і притьмом. А то вовки свиней крадуть.

— Вовки? Та вовки мене бояться! Здивувала така відповідь велетня.

— Заходь,— каже.

Зайшов хлопець і став озиратися навколо. Побачив велетневу жінку, велетку, таку завбільшки, як він сам, потім і одежу своїх братів.

От другого дня вранці пішов він зі стадом свиней на пашу, вломив гілочку, зробив із неї сопілку і продудів цілий день. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки і відбили двох. А свинопас знай: собі дудів на сопілку: так з сопілкою в роті і в палац увійшов.

Велетень одразу виявив пропажу свиней і, побілівши від люті, закричав:

— Ти умреш! Двох свиней вовки украли. А хлопець на те:

— Навіщо так кричати? Свині пішли з мого дозволу. Скоро вернуться.

Велетень вгамувався трохи та й питає:

— Хіба вовки не з'їли їх? А хлопець:

— Таке скажеш! Як це вони можуть з'їсти? Вовки мене знають і навіть підійти близько не важаться.

Замовк велетень і пішов до жінки розповісти про те, що сталося, і сказав:

— Або цей хлопець і справді дужий, або великий він шахрай! Треба б випробувати його. А то я вже сумніватися починаю.

Всю ніч провела велетка біля дверей комірчини свинопаса, все дослухалася та в шпари підглядала. А той, знаючи про їхню розмову, похвалявся своїми подвигами, балакаючи сам із собою.

От прийшла велетка до чоловіка та й каже:

— Твоя правда, це дуже смілива людина, і я боюся його.

На другий день знов вирушив свинопас пасти свиней, знов напали на стадо вовки й відбили двох. Розлютився велетень ще дужче, ніж раніше, а той знов за своє:

— Та кажу ж я вам, що свині йдуть з мого дозволу. Скоро вернуться.

Назавтра була неділя, і сім'я велетнів розважалася, змагаючись у силі та спритності. Стоячи на белебні, кидали вони, хто далі, важкий зливок золота у море. А палац їх стояв на березі моря.

Хлопець дивився та тільки реготав.

— Чого ж ти смієшся? Може, гадаєш, кинеш далі? А він:

— Авжеж.

— Ану, спробуй,— каже велетень.

От хлопець став поряд із велеткою і, перш ніж узяти зливок, почав махати рукою то вправо, то вліво.

— Що це ти робиш?

— Та кораблям гасло подаю, хай розійдуться в різні боки, а то, чого доброго, впаде ця штука на палубу.

— Е ні! Золото — моє! Не хочу, щоб пропало!

Так і не дала велетка хлопцеві показати свою силу, а тому тільки це й треба було.

Наступної неділі не пішов він пасти свиней, сказав, що хоче дочекатися, коли вернуться вкрадені. А в суботу вийшов хитрун у двір, піймав куріпку і сховав у надійному місці. Як почали чоловік і жінка знов змагатися в спритності, він став оддалеки і посміюється.

— Ось що, жінка дорожить цим золотом. Але ж ми з тобою можем і камінь кинути. А хлопець:

— Згода! Ви кидайте з белебня, а я звідси, знизу кину.

Кинув велетень камінь і кинув далеко.

А хлопець узяв приховану куріпку, брудну, всю в куряві, і підкинув у повітря. Опинившись на волі, змахнула птиця крилом — пісок і пилюка запорошили очі велетню.

— З якою силою він кинув камінь, аж дим пішов,— сказав велетень своїй здивованій жінці.

— І я нічого не бачила,— мовила велетка.— В очі мені земля попала.

Відтоді став велетень боятися хлопця, а тому тільки це й треба було.

От якось уночі каже велетень своїй жінці:

— Давай сьогодні вночі його вб'ємо.

— Це як же? Ти щось придумав?

— Так, придумав. Свинопас спить у комірчині під горищем. А я зробив діру в покрівлі, таку діру, через яку легко пройдуть два здоровенні камені. Ось як тільки він засне, я їх і поскидаю на нього.

Жінка схвалила чоловіковий намір. Проте свинопас усе чув і ту ніч ліг спати в іншому місці. А скинуте велетнем каміння зіштовхнулося між собою і утворило ніби склепіння.

Побачив хлопець, що утворене над його постіллю склепіння міцне, і надумав лягти спати, ніби нічого не було, на своє звичне місце.

Вранці прокинувся велетень і пішов глянути, що сталося з його служником. Відчиняє він двері до комірчини та:

— Гей, хлопче! — кричить. А той:

— Чого треба, хазяїне?

А велетень тоді:

— Щось сталося?

— Та нічого особливого. Звалилися два камінці зі стелі, але я їх піймав і втулив у дірку під стелею. Тепер принаймні пилюка в лице не сипатиметься.

Неабияк був вражений велетень усім почутим. Пішов він до жінки і розповів усе докладно. А та:

— Ой лишенько! Краще вже його розрахувати, хай іде на всі чотири сторони. І то скоріш.

— Скажи йому про це,— погодився велетень.

От пішла велетка до свинопаса та й каже:

— Ми оце днями їдемо. Так що можеш бути вільний. Збирайся.

— Зібратися, то зберуся,— сказав хлопець.— Тільки давайте мені трьох ослів, нав'ючених золотом.

— Атож, це саме й ми думали тобі запропонувати.

От як дістав трьох вантажених мішками з золотом ослів, покинув хлопець проклятий богом палац.

Може, година якась минула, як поїхав хлопець, а велетень і каже жінці:

— Ні, подумати лишень! Віддати негідникові стільки золота, га? Ні, не можу я так. Піду дожену його.

А велетка на те:

— Не роби цього, не роби. Забув ти, абощо, як він камінь піймав і стелю собі зробив?

Та де там, велетень і чути нічого не хоче.

— Хай би там що, а я попробую його здолати.— І кинувся навздогін за хлопцем, навіть не глянувши, що жінка сльози гіркі ллє.

Здалеку помітив погоню хлопець. Помітив, сховав у густім лісі ослів, а сам вийшов на дорогу, згорнув руки на грудях і втупився в небо.

Побачив велетень втупленого в небо хлопця та й питається:

— Чого це ти в небо задивився?

— Та ось ослів дожидаюся. Дуже повільно вони плентали, то я дав доброго штурхана під зад, вони тепер по небу летять. Звісно, перший появиться той, що перший дістав прочухана.

Нічого не захотів більше слухати велетень. Кинувся він назад, тільки його й бачили. А хлопець любісінько з ослами до батькової господи прибув.

Ось батько його і заснував село Фузетта, і тому в легенді про походження Фузетти мовиться, що збудована вона із золота, яке велетень навантажив на трьох ослів.

Румунська народна казка

Серед високих гір стояла невелика фортеця. Там, у маленькому будиночку, жила колись одна вдова: чоловік її, як це часто буває серед мешканців фортець, загинув на війні.

У тієї вдови було двоє діток: хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Войнічел, а дівчинку — Гарнікуца, тобто Хоробрий і Працьовита. Жили вони дуже бідно. І радісно вдові було лише тоді, коли вона дивилася на своїх дітей.

Якось до фортеці в'їхала карета. Такої карети ще ніхто тут не бачив — оздоблена золотом, коштовним камінням, а в запрягу витанцьовувало дванадцять чорних коней-скакунів, самі як вогонь, збруя на конях срібна, у гриву вплетені стрічки та жовте пір'я. Слідом за каретою верхи їхала юрба слуг. Усі озброєні до зубів, у позолочених кольчугах.

В передку карети сидів бородатий кучер у гаптованій золотом парчевій лівреї, а в самій кареті, розвалившись на подушках, сиділа пані. Була вона стара, огрядна, злими очима зиркала на зустрічних людей.

Карета проїхала через подвір'я фортеці до вдовиного будиночка.

Діти саме бавилися в садочку, а мати з заклечаного ганку стежила за їхньою грою та шила їм сорочечки. Пані пихато звернулася до матері:

— Я — Богація!⁶ (⁶ Богація — багатство (рум.).)Я — наймогутніша королева! Мої багатства — неміряні, моїх слуг — не злічити!.. - Потім уже м'яко, вдавано улесливо: — Я чула про твоїх дітей. Знаю, які вони добрі та слухняні, і приїхала сюди, щоб ти віддала їх мені... Разом із ними будеш щасливою й ти!

Мати серцем відчула небезпеку, схопила дітей на руки, пригорнула до себе й відповіла:

— Не віддам я їх тобі! Багатство твоє здобуте грабунками та війнами... Ніякого щастя в такому багатстві нема. Воно приносить тільки горе. Моє щастя — це моя праця та мої діти. Іди геть звідси, Богаціє, іди, ти нам не потрібна!

— Слухай мене, бо погано буде! — заскреготіла Богація зубами. І тут же лагідно, медовим голосом додала: — Я хочу зробити з твого сина ватажка витязів. Він воюватиме проти моїх ворогів, охоронятиме рабів моїх та добуватиме дедалі більше для мене скарбів! Він здобуде собі славу! А дочку твою я повезу до себе, щоб вона жила поруч зі мною в моєму золотому палаці!

Мати ще міцніше пригорнула дітей до себе і, гнівна та безстрашна, вказала пальцем на дорогу, що вела з фортеці.

Пані розгнівалась, обличчя її почорніло й перекривилося від люті. Вона вихопила з кишені шовкову хустку, махнула нею перед материним обличчям. Від хустки повіяло отруйним запахом — мати знепритомніла.

Воїни в золотих кольчугах накинулись на неї, вирвали з її рук дітей, і карета вмить зникла з фортеці.

Опритомніла бідолашна мати і не знайшла своїх дітей. Від жаху та горя мати не знала, що їй робити, і заплакала.

Але слізьми горю не зарадиш, дітей треба рятувати. З ціпком у руках і з торбиною за плечима пішла вона в далеку важку дорогу. Всіх зустрічних розпитувала про своїх дітей, але їх ніхто не бачив.

А мати йшла і йшла, все далі й далі — широкими полями, густими лісами, переходила бродом великі ріки...

У дорозі матір захопила зима. Люди й звірі принишкли й поховалися. Тільки мати все йшла і йшла...

Якось опівночі підійшла вона до підніжжя стрімкої, мов стіна, гори, та такої високої, що вершина її ледве виднілася серед чорних хмар. Мати видиралась на вкриті кригою скелі, обривалась і знову, чіпляючись скривавленими руками за виступи та розколини, піднімалася все вище й вище.

Раптом мати побачила вгорі на стрімкій скелі величезного беркута. Він погрозливо змахнув крилами, але мати не злякалась.

— Беркуте, беркуте, чи не знаєш ти, де палаци Богації?

— Кру!.. Кру!..— закричав у відповідь беркут і вдарив дзьобом у скелю.— Я знаю, де палаци Богації! І дорогу туди знаю! Але я — Холод! Я не покажу тобі дороги, поки ти не віддаси мені чудових золотистих кіс, якими я прикрию свою голову й тіло!..

Мати, не задумуючись, розплела свої розкішні шовкові коси й простягла хижому птахові:

— Візьми мої коси! Тільки покажи дорогу!..

Беркут закутався в коси і хрипко закаркав:

— Он там, далеко-далеко, темний ліс. За ним дорога, яка приведе тебе до палаців Богації. Але ліс той безмежний, густий, як віник, а в ньому повно диких звірів. Тобі не вдасться пробратися через нього!..

Беркут іще не закінчив каркати, а вдова вже пішла в дорогу. З неймовірними труднощами перебралася вона через обледенілу гору, провалювалася в снігові замети, вибиралася з них і все йшла і йшла вперед, аж поки опівдні опинилася в дрімучому лісі.

Праліс був такий густий, що мати ледве пробиралася між деревами та колючими чагарниками, які шматували одяг і рвали тіло.

Вона була вкрай стомлена і виснажена, а в очах її світився такий сум, що навіть хижі звірі не наважувалися чіпати її. Та ось вискочив здоровенний сірий вовк і закричав:

— Що тобі тут треба, жінко, і як ти посміла зайти в мої володіння?

Бідолашна мати зупинилася перед сірим вовком і заплакала:

— Вовче, володарю лісу! Я ніколи б не наважилась зайти в твої володіння, коли б королева Богація не вкрала моїх дітей... Вибач мені і скажи, будь ласка: куди йти, щоб потрапити до її палаців?

Вовк, ошкірившись, вислухав матір, а потім завив:

— Ти повинна віддати мені свої білі зуби, бо я — Голод! Я вічно голодний, а мої зуби вже затупилися! Тільки тоді я покажу тобі, куди поїхала Богація!

Мати віддала вовкові свої білі, мов перламутр, зуби.

— Ось тобі мої зуби, вовче! Тільки скажи, куди мені йти?

— Он туди! — показав вовк.— Бачиш піски, що сяють під сонцем? Тільки ти ніколи туди не дійдеш! Ніколи! Чуєш?

Та мати вже не слухала його. Вона поспішала в синю далечінь. Ішла довго-довго. І ось, нарешті, дійшла до сипучих пісків, що сяяли під сонцем. Ноги її глибоко вгрузали в пісок, спека обпалювала тіло. Мучила спрага. І ніде жодної краплини води.

Господаркою цього краю була велика жаба із зеленою зморщеною шкірою та вибалушеними, наче блюдця, очима.

Мати попросила жабу, щоб та показала дорогу до палацу Богації. Жаба пильно подивилася на неї своїми банькуватими очима і заквакала:

— Знай, жінко, що я — Спрага. Я скажу, куди треба йти, але тільки тоді, коли ти віддаси мені свої рожеві нігті. Я ритиму ними пісок, щоб знайти воду!

Не промовила мати ні слова. Мовчки віддала жабі свої нігті й пішла туди, куди та сказала...

Довго ще мати ходила, багато зазнала страждань і мук, аж раптом, перед заходом сонця, помітила на вершині сірої стрімкої скелі золотий палац. Скелю обмивала каламутна й чорна, немов глибока ніч, вода. Палац був прекрасний. Але наскільки він гарний, настільки ж ядуче повітря висіло над ним... Мати згадала, що саме таким запахом віяло й від хустки, якою махнула їй в обличчя Богація...

Отже, це і е палац Богації.

Над каламутною водою перекинувся перловий міст, з'єднуючи берег із палацом. І мати пішла тим мостом. Серце її повнилося радісними надіями. Ослаблими руками вона постукала в єдині великі ворота, які вели в палац. Але ніхто їй не відповів. Мати ще раз постукала. Потім стукала ще й ще... Тільки тоді, коли на небі зійшов місяць, ворота відчинилися. І побачила мати на порозі палацу привида.

Це був сторож — напівлюдина, напівсобака. У нього крила, як у кажана, волосся та борода — немов з колючого бур'яну, а зуби в роті — сталеві.

Не злякалася мати потвори-сторожа, впала перед ним на коліна.

— Скажи, будь ласка, де мої діти? Пожалій мене, скажи!

— Ха-ха-ха! — зайшовся сторож сміхом.— Пожаліти, кажеш? А чи знаєш ти, жінко, що я — Безжалісний?! Я — сторож Богації, сторож усіх її багатств. Діти твої тут. Тут і інші викрадені діти. Але я тебе не пожалію!..

Мати, плачучи, впала на коліна, благала сторожа, надіючись якось пом'якшити його серце. А він лише глумився із щирих материнських сліз.

— Саме тепер,— сказав він,— через кілька днів твоєму синові Войнічелу виповниться стільки років, що його можна посилати на війну! Він служитиме нашій королеві. Він здобуде для неї нові багатства, а сам загине. Зрозуміла? Загине на полі бою!

— Загине? Мій Войнічел загине? — заламала мати з горя руки.— А моя дівчинка Гарнікуца? Що станеться з нею?

— Вона в золотих покоях королеви. Разом з іншими викраденими рабинями вона тче полотно, щоб збільшувати багатства королеви.

Два дні й дві ночі плакала мати, благаючи Безжалісного. З її сліз біля палацу утворився ясний та чистий струмок, і води його потекли вниз. На третій день, коли Войнічела разом з іншими хлопцями мали посилати на війну, сторож відчинив мідні ворота й сказав матері:

— Королева передала — вона згодна відкласти похід хлопців на війну, якщо ти віддаси їй своє материнське серце.

— Віддам! — прошепотіла мати.— Аби тільки мій син не йшов на війну грабувати й убивати людей...

Вона вирвала серце з грудей і віддала його.

Сторож зареготав, задоволений з того, що вдалося обманути жінку: вирване серце не рятувало сина від походу. Він схопив серце матері й поніс його Богації. Королева на радощах звеліла кинути серце до інших скарбів.

А вимучене серце, сповнене великою материнською любов'ю, стало так гаряче гріти, що від його тепла розтопилися всі кайдани невільників і розвіявся отруйний запах. З відімкнутих темниць вийшли хлопці й дівчата. Вільні й радісні, вони збиралися в розкішних садках.

Побачивши це, королева перелякалась і разом із своїми прислужниками сховалася в потаємному підземеллі.

На місці, де мати вирвала своє серце, виріс величезний кущ троянд, усіяний прегарними квітами. Попід кущем тік струмок материнських сліз. Тут і зустрілися Войнічел та Гарнікуца. Відколи вони були в палаці, не бачили одне одного. Тепер вони не могли наговоритися, розповідаючи про себе та згадуючи матір... Брат і сестра так і заснули біля куща, думаючи про матір.

Схилившись над головами Войнічела й Гарнікуци, трояндовий кущ пестив їхні обличчя й ніжно шелестів. Той шелест перетворювався в хвилюючі слова, що лилися у вуха братові й сестрі.

І діти проснулися. Войнічел заграв на ріжок і всім, хто підходив на цей клич, розповідав про те, що почув від троянд.

Запалені справедливим гнівом, викрадені сини озброїлися мечами, що готувала для них Богація, і зайшли в палац. Хлопці знищили королеву, Безжалісного та усіх її прислужників і вщент зруйнували все королівство Богації. На місці золотого палацу виникла родюча земля.

Потім Войнічел із побратимами пішов у наступ проти Холоду, Голоду й Спраги. Водночас хлопці шукали живої води, щоб повернути життя матері.

У довгих походах і в тяжкій боротьбі вони знайшли всіх потвор і знищили їх. Не знайшли тільки живої води. Тому, незважаючи на перемогу над злом, люди були похмурі й невдоволені.

Тим часом трояндовий кущ перемінив свої квіти на червоні плоди, що падали з гнучких гілок у ясний та чистий, як сльоза, струмок, і хвилі несли трояндове насіння по всіх усюдах світу.

Войнічел з Гарнікуцою стояли біля рідного куща і в шелесті його чули слова матері:

— Не журіться, діти мої! Жива вода — у ваших вчинках, у ваших діях. Серце моє більше не стікає кров'ю, бо ви живете в мирі, бо зникли Холод, Голод і Спрага. Працюйте, діти мої, будуйте прекрасну і сильну фортецю. Укріплюйте її з року в рік. Спільно живіть у цій фортеці, у мирі й достатку!..

Знову заграв ріжок Войнічела. Брат і сестра розповіли людям те, що почули, і люди громадою взялися будувати нову фортецю.

Трояндовий кущ, що виріс із серця матері, опинився в центрі нової фортеці, спорудженої чесною працею. Діти, визволені з рабства любов'ю матері, завжди укріплювали свою фортецю й досі живуть щасливо.

Румунська народна казка

Було це тоді, коли про таке ніхто й гадки не мав. Тоді одну ногу блохи підковували дев'яносто дев'ятьма оками заліза, а п'ята її лишалася голою, блоха стрибала до небес і їй зовсім не було важко...

Жив собі колись самітник-пустельник. Сусідами його були тільки лісові звірі. І був він такий добрий, що навіть найхижіші з них корилися йому. Пішов якось він до річки, що протікала недалеко від його хатини. Бачить — на хвилях пливе маленька, забита і з усіх боків просмолена труна, а в ній плаче дитина... Пустельник зайшов у воду й довгою жердиною витяг труну на берег.

Що ж він побачив, відкривши її? Там лежав двомісячний хлопчик. Як тільки пустельник узяв його на руки, він перестав плакати.

Пустельник радий би був залишити хлопчика в себе й виростити його, але згадав про те, що йому нічим годувати немовля, і гірко заплакав...

І раптом сталося диво: в кутку його хатини виросла виноградна лоза, та така велика — аж до самої стелі!

Старий глянув і побачив грона винограду: деякі з них були стиглими, інші дозрівали, а решта — ще зовсім зелені. Він узяв кілька стиглих виноградин і підніс їх до ротика дитини. Немовлятко з'їло.

Так пустельник і вигодував дитину.

Коли хлопчик трохи підріс, названий батько навчив його читати, збирати коріння на харчі та полювати.

Якось він покликав хлопчика до себе й каже:

— Сину мій, я відчуваю, що з кожним днем сили покидають мене. Старий уже став, днів через три, може, й помру... Коли я засну вічним сном і тіло моє стане холодним, сюди прийде лев. Не лякайся його, синку. Він вирив могилу, а ти поховаєш мене. Скарбу в мене, крім однієї вуздечки, немає... Коли ти залишишся сам, полізь на горище, візьми ту вуздечку й махни нею — до тебе прибіжить кінь, він навчить тебе, як жити далі...

Все сталося так, як говорив пустельник. Третього дня він востаннє попрощався з названим сином, ліг і заснув вічним сном. Одразу ж з'явився старий-престарий лев і почав рити яму. В ній хлопчик і поховав небіжчика. Гірко він плакав біля могили три дні й три ночі. Третього дня голод нагадав йому про себе. Підвівся він і з болем у серці пішов до виноградної лози, та вона всохла вже. Пригадав тоді, бідолаха, батькові слова, поліз на горище, знайшов там вуздечку й махнув нею... І ось перед ним з'явився крилатий кінь.

— Що накажеш, володарю? Розповів йому хлопчик про своє горе.

— Тепер я зовсім самотній... Батька мого, який піклувався про мене, вже нема... Будь зі мною, коню, ми підемо далеко-далеко і збудуємо собі нову хатину, бо тут, біля могили, мені весь час хочеться плакати...

Кінь відповів:

— Ні, володарю, ми підемо жити до таких людей, як ти.

— Хіба ще є такі люди, як я і мій батько? — здивувався хлопчик.— Чому ж вони не йдуть до нас?

— Не йдуть,— відповів кінь,— бо вони навіть не знають про нас. Ми підемо до них...

— То ходімо! — радо вигукнув хлопчик.

Коли кінь сказав, що хлопчикові треба одягнутися, бо всі люди одягаються, хлопчик знову здивувався. Тоді кінь звелів йому засунути руку в своє ліве вухо. Хлопчик так і зробив, витяг звідти одяг, але не знав, що з ним робити. Та кінь усього навчив. Хлопчик, уже одягнений, сів на коня й вирушив у дорогу.

Коли вони в'їхали до міста, хлопчик побачив там багато людей. Міський шум трохи налякав його.

Через кілька днів, уже звикнувши до міста й до людей, хлопчик поїхав далі. Незабаром вони прибули в країну фей. Там жили три феї, і хлопчик, за порадою коня, найнявся до них слугою.

— В одній кімнаті, де живуть феї, є ванна,— сказав йому якось кінь.— У тій ванні певного дня замість води тече золото. Хто скупається в ньому, в того волосся стане золотим, а сам він буде красенем.

Кінь сказав також про те, що в одній з віталень феї тримають три пакунки з одягом і той одяг дуже оберігають.

Хлопчик усе запам'ятав, адже він завжди слухав порад свого коня.

Через кілька днів сестри поїхали в гості до інших фей і звеліли слузі, щоб він, коли почує шум у ванні, негайно тричі вдарив палицею по даху. Це був знак, щоб вони поверталися (у ванні тоді мала текти золота вода).

Коли хлопчик почув, що у ванні шумить, то одразу ж покликав коня. Кінь порадив йому скупатися в золотій воді. Так він і зробив. Потім вийшов з ванни, захопив пакунки з одягом, сів на коня й полетів швидше вітру. Але як тільки він виїхав за ворота, дім, сад і все обійстя так затремтіли й захиталися, що феї почули й чимдуж помчали додому. Вони побачили, що слуга зник, а разом з ним — і одяг. Феї кинулися навздогін. Коли вони були вже поруч, кінь перестрибнув через кордон їхнього царства й зупинився. Феї теж зупинилися і з досади, що не впіймали слуги, гукнули:

— Як же ти обдурив нас! Покажи нам хоч своє волосся!

Хлопчик розпустив по спині своє волосся, і феї захоплено сказали:

— Такого гарного волосся ми ще ніколи не бачили! Фет-Фрумосе! Гаразд, але поверни нам пакунки з одягом!

Та хлопчик не повернув пакунків, залишив їх собі як плату за службу.

Хлопчик заховав своє золоте волосся під ковпак з волового пузиря, приїхав у місто й найнявся на роботу до царського садівника.

Мав копати землю, носити воду, поливати квіти. Садівник навчив його, як доглядати за деревами, прополювати грядки від бур'янів.

У царя того було три дочки. Але за клопотами він забув повидавати їх заміж. Одного разу найстарша дочка сказала сестрам, щоб кожна з них подала до царського столу по кавуну, вибравши його на свій смак. Коли цар сів обідати, дочки поставили перед ним три кавуни.

Цар здивувався й покликав своїх радників — хай вони розгадають поведінку дочок. Зібралися радники, думали-гадали, а потім розрізали кавуни. Розрізавши, побачили, що один із них уже переспів, другий — якраз упору, а третій тільки починає червоніти. Радники сказали:

— Найсвітліший царю, живи багато років: ці кавуни означають вік твоїх дочок. Вже пора їх видавати заміж.

Тоді цар вирішив знайти їм наречених. Він звелів оголосити про своє рішення по всьому царству. І вже наступного дня почали приходити свати від сусідніх царів.

Старша царівна швидко вибрала собі жениха, і зразу ж справили весілля. Після весілля цар разом зі своїми гостями пішов проводжати молоде подружжя до кордону царства.

Наймолодша царівна залишилася вдома.

Фет-Фрумос, слуга царського садівника, побачивши, що і його господар пішов разом з усіма до кордону, вбрався в одяг “Польові квіти”, взятий у фей, розпустив по спині своє чарівне волосся, сів на коня й почав гарцювати по всьому царському саду. А з вікна палацу на нього уважно дивилася царівна.

Згодом і середня царівна вийшла заміж. Весілля гуляли так само довго, як і в старшої.

А по весіллі проводжали всіх аж до кордону. Цього разу наймолодша царівна знову залишилася сама вдома, вдавши, що захворіла. Садівників слуга теж захотів повеселитись, як і всі царські слуги. Та веселитися він міг тільки зі своїм конем. Покликав він його, одягнув “Зоряне небо”, розпустив свої золоті кучері й почав гарцювати в саду.

А то якось поїхав він на полювання і взяв з собою усіх бояр та придворних. Наймолодша царівна знову залишилася вдома.

Фет-Фрумос узяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і двома зірками на плечах, сів на коня й почав гарцювати в саду.

Наймолодша царівна ставала сумнішою з дня на день. Вирішив цар і її видати заміж. Та вона й слухати не хотіла ні про яких женихів-царевичів. Тоді цар покликав радників і запитав, як йому бути.

Вони порадили йому побудувати вежу з брамою внизу. Хай через цю браму пройдуть усі царські та боярські сини. А царівна хай кине золоте яблучко в того, хто їй найбільше сподобається.

Так і зробили. По всьому світу оголосили царське рішення. І от через браму вежі пройшли вже всі царевичі та всі боярські сини, проте дівчина так ні в кого й не кинула золотого яблучка. Дехто вже думав, що царівна взагалі не хоче виходити заміж, але один старий боярин порадив, щоб через браму пропустили й простих людей.

Тепер через ворота пройшли і садівник, і головний кухар, і стражники, і слуги, і кучери, і наймити. Та все даремно: дівчина нікого не вибрала. Стали питати, чи всі вже пройшли. Відповіли, що не пройшов тільки садівників слуга.

— Хай і він пройде! — звелів цар.

Покликали садівникового слугу й примусили пройти через ворота. Він пройшов, і дівчина кинула в нього яблучко. Слуга скрикнув і побіг, тримаючись руками за голову.

Побачивши таке, цар не повірив:

— Не може цього бути! Тут якась помилка!

Не міг же цар отак просто видати дочку за якогось слугу! І він звелів ще раз пройти всім через браму, а дочці вдруге кинути яблуко. Трапилося все так, як і раніше: слуга втік, тримаючись руками за голову.

Засмучений цар утрете звелів усім пройти через браму. Побачивши, що й цього разу дочка вибрала слугу, він змушений був видати її за Фет-Фрумоса.

Весілля це святкували тихо й таємно: цар дуже не любив молоде подружжя. Він тільки дозволив їм жити при дворі. Садівників слуга став водоносом. Усі царські слуги насміхалися з молодого подружжя і засипали їхню хатину сміттям. Одначе всередині хатина була дуже гарна, чепурна, стояли там такі рідкісні речі, яких і в царських хоромах не було. Все це чудове багатство подарував молодятам крилатий кінь.

Царевичі, що сваталися до наймолодшої царівни, образились на неї й вирішили піти війною проти її батька. Дуже засмутився цар, коли довідався про намір своїх сусідів. Але що поробиш? І він почав готуватись до війни.

Два старші зяті царя зібрали військо і прийшли йому на допомогу. Фет-Фрумос послав дружину просити царя, щоб і йому дозволили йти на війну. Але цар вигнав її:

— Йди геть з-перед моїх очей! Через тебе ж війна почалася!

Та після багатьох благань цар нарешті дозволив Фет-Фрумосові підвозити воду воїнам. Зібрався Фет-Фрумос у похід: одягнувся у лахміття і поїхав на шкапині. Незабаром він зі своєю шкапиною загруз у болоті. Саме тоді, коли він намагався витягнути свою конячину з багнюки, нагодився цар із військом. Посміялися вони з нього та й поїхали далі. Коли ж військо сховалося за обрієм, його шкапина обернулась на крилатого коня. Сам хлопець змінив своє Дрантя на “Польові квіти”, сів на коня й помчав на поле битви.

Ще здалеку Фет-Фрумос побачив, що ворожі війська набагато численніші й сильніші. Із вершини пагорба він налетів, мов вихор, на них і закрутився між ворогами, рубаючи мечем праворуч і ліворуч. Вороги так злякалися несподіваного нападу Фет-Фрумоса, блиску його одягу й крилатого коня, що втекли з поля бою. Побачив таке диво цар і зрадів. Вертаючись із перемогою додому, царське військо побачило, що водовоз і досі не може витягти шкапину з болота. Цар тепер був у доброму настрої і звелів:

— Ану, допоможіть бідакові та його шкапині!

Не встигли цар та його військо відпочити після битви, як прилетіла звістка, що вороги знову йдуть, тільки вже з більшими силами. Не було ради, довелося виступати назустріч ворогові. Наймолодший зять і цього разу просився йти з усіма. Його висміяли, але врешті-решт дозволили. Посміялися ще раз тоді, коли, проїжджаючи мимо, знову побачили його зі шкапиною в болоті. А він, як тільки військо з царем сховалося за горою, обернувся на Фет-Фрумоса і на своєму крилатому коні, в одязі “Зоряне небо” примчав на поле бою.

Засурмили труби, загриміли барабани, війська ринули одні проти одних. А Фет-Фрумос, побачивши, що вороги сильніші й численніші, кинувся на них з пагорба й примусив їх тікати.

Цар у дуже доброму настрої повертався разом із військом назад і, проїжджаючи мимо водовоза, який усе ще силкувався витягти шкапину з болота, звелів допомогти йому.

Але цар до глибини душі був засмучений, коли довідався, що вороги втретє, ще з більшими силами підійшли до кордонів його царства. Він почав гірко плакати і плакав доти, доки в його старечих очах не висохли всі сльози. Та не було ради — мусив збиратися та йти в похід...

Водовоз також запріг свою шкапину. І після того, як царське військо проїхало мимо болота, де він знову вовтузився зі своєю шкапиною, обернувся на Фет-Фрумоса, скинув лахміття, взяв одяг із сонцем на грудях, місяцем на спині і зірками на плечах. Він розпустив свої золоті кучері, сів на крилатого коня й за одну мить злетів на пагорб, щоб подивитися на битву.

Вороги обступили царське військо з трьох боків. Надвечір, побачивши, що вороги перемагають, Фет-Фрумос напав на них і почав рубати на всі боки. Вороги від несподіванки розгубилися і, не знаючи, що робити, розсипались по полю. Вони тікали, мов курчата від шуліки, куди очі світять, ламаючи собі шиї. Але Фет-Фрумос не давав перепочинку їм, усе гнав і гнав з мечем в руках.

Цар, помітивши, що Фет-Фрумос поранений у руку, дав йому свою хустину перев'язати рану...

По дорозі додому цар та його військо знову зустріли водовоза зі шкапиною в болоті і знову допомогли йому.

Прибули вони додому щасливо. Та незабаром цар захворів і геть осліп. До палацу запросили найславетніших лікарів, ворожбитів та знахарів, але ніхто з них не міг допомогти.

Одного разу, прокинувшись уранці, цар розповів сон. Приснилося йому, ніби якийсь дід сказав, що він стане зрячим. Для цього треба напитися молока рудої дикої кози й помити ним очі...

Цареві зяті — чоловіки старших царівен — одразу ж і вирушили по козяче молоко. Коли разом із ними захотів поїхати і чоловік третьої, наймолодшої царівни, вони рішуче відмовили йому.

Тоді Фет-Фрумос покликав свого коня й поїхав по болотах, де жили руді кози. Він ловив їх і доїв. На зворотному шляху Фет-Фрумос одягнувся в звичайного чабана, дістав десь глечик овечого молока і вийшов назустріч старшим зятям царя. Ті запитали:

— Що у тебе в глечику?

— Молоко,— відповів чабан, удавши, ніби не знає цих людей.— Я несу його цареві, йому снилось, що він стане зрячим, як тільки помиє ним очі.

Почувши це, старші зяті спробували купити в чабана молоко, але чабан ні за які гроші не хотів продавати його. Якщо вони хочуть мати молоко від рудої кози, то він може дати їм, але тільки тоді, коли вони погодяться називатися його рабами й дозволять, аби він поставив на їхніх спинах своє тавро. Чабан додав, що піде звідси й ніколи з ними тут не зустрінеться.

Обидва зяті, порадившись, вирішили, що їм, царевичам і чоловікам царівен, від цього нічого не станеться. І вони дозволили чабанові поставити на своїх спинах тавро; потім забрали овече молоко й повернулися додому. По дорозі вони казали:

— Коли він хоч словом обмовиться про це, то ми скажемо, що він божевільний! І повірять нам, а не йому.

Отже, повернулись вони до царя й віддали молоко. Цар промивав ним очі, пив його, але ніщо не допомагало.

Незабаром до царя прийшла його молодша дочка й сказала:

— Тату, промий свої очі оцим молоком. Його приніс мій чоловік... Цар відповів:

— Як може зарадити той злидень, коли навіть мої старші зяті, що стільки допомагали мені у війнах, нічого не могли зробити? Хіба я не заборонив вам підходити до мене? Як ти посміла порушити мій наказ?

— Можеш карати мене, тату, тільки благаю тебе, промий очі молоком, яке дістав твій покірний слуга...

Наймолодша дочка так просила, що цар нарешті погодився. Взяв у неї молоко, промив ним очі один раз, другий, на третій день став бачити.

Видужавши, цар влаштував бенкет і запросив на нього усіх бояр та радників. З такої нагоди мусив дозволити прийти й Фет-Фрумосові. Коли веселощі були в розпалі, Фет-Фрумос підвівся і, вибачившись, сказав:

— Найсвітліший царю! Хіба дозволено рабам сидіти разом із своїми володарями за одним столом?

— Ні, не дозволено! — відповів цар.

— Якщо це так, то звели двом своїм гостям,— один сидить праворуч, а другий ліворуч від твоєї світлості,— вийти з-за столу. Вони — мої раби. Якщо не віриш, подивись: на їхніх спинах моє тавро.

Почувши це, царські зяті знітилися. Але діватись нікуди: вони підвелись і понуро стали біля столу.

Перед закінченням бенкету Фет-Фрумос вийняв хустину, яку дав йому цар на полі бою.

— Звідки ця хустина в тебе? — здивувався Цар.— Адже я дав її божому ангелові, який допоміг мені перемогти ворога!

— Ні, найсвітліший царю, ти дав її мені!

— То це ти допоміг нам?

— Я, найсвітліший царю.

— Не вірю! — сказав цар.— І не повірю, доки не покажешся таким, яким був тоді, на полі бою!

Фет-Фрумос вийшов з-за столу, пішов у свою хатину, переодягнувся, розпустив по спині золоте волосся. Всі захоплено підвелися, коли він зайшов у царські хороми. Фет-Фрумос сяяв так, що легше було дивитись на сонце, аніж на нього.

Тепер цар похвалив свою наймолодшу доньку за те, що вибрала собі такого гарного чоловіка. Старий цар зрікся престолу, передав його Фет-Фрумосові, який і став правити царством.

Сербська народна казка

В одного царя було три сини. А сам цар був такий старий та немічний, що вже й не чув і не бачив добре. Але якось йому приснилося, що десь у світі є місто, а в тому місті криниця, а в криниці вода, не звичайна — цілюща: хто в ній скупається, той одразу помолодіє і буде знову бачити й чути, як перше. І він, щойно прокинувся вранці, зараз же покликав до себе синів, розповів їм про свій сон і сказав:

— Діти мої, не пошкодуйте ні праці, ні коштів — знайдіть ту криницю. Заради молодості й здоров'я мені й царства не жаль. Хто дістане мені ту цілющу воду, тому я віддам свій престол.

Найстарший син підступився до батька та й каже:

— Дайте мені, тату, корабель, та грошей доволі, та кілька слуг, подамся у світ — може, десь-таки знайду я цілющу воду.

Дав йому батько все, що треба, і поблагословив у дорогу. Поплив найстарший син морем цілющої води шукати. Отак плив та й плив і заплив до чужої країни. Як тільки він причалив до берега, тамтешній цар зразу послав своїх посланців, щоб вони покликали власника корабля до нього в палац.

Коли царевич прийшов до нього, цар почав розпитувати його про те, хто він, звідки пливе, куди простує. Але царевич відповів бундючно: він, мовляв, царський син і ніхто не має права його про таке питати. Це страшенно розлютило царя, і він звелів царевича та його людей забити в кайдани й кинути до в'язниці, а корабель та гроші забрати до царської казни. Цареві слуги так і зробили.

Марно старий батько чекав бодай звістки від найстаршого сина. Ось уже й рік минув, а від нього — ні слуху, ні духу, мов у воду канув. Тоді середній син підступився до батька та й каже:

— Нема мого брата з мандрів, не повертається додому. Тож дайте, тату, й мені корабель, та грошей доволі, та кілька слуг, подамся я шукати криницю з цілющою водою.

Дав йому батько все, що треба, і поблагословив у дорогу. Поплив середній син морем. Довго так плив і нарешті дістався до тої країни, де його старший брат був ув'язнений. Тільки він причалив до берега, тамтешній цар одразу послав своїх посланців, щоб вони покликали господаря корабля до нього в палац.

Коли царевич прийшов, цар почав так само розпитувати його, хто він, звідки пливе, куди простує. Але царевич, як і його старший брат, відповідав погордливо: він, мовляв, царський син і ніхто не має права його про таке питати. Це дуже розгнівило царя, й він звелів царевича та його людей забити в кайдани й кинути до в'язниці, а все добро забрати до царської казни. Цареві слуги так і зробили.

Знову минув рік. І від середнього сина ні слуху, ні духу, невідомо, чи живий він, чи загинув. Тоді підступився до батька найменший син та й каже:

— І один мій брат поїхав, і другий — та жоден не повернувся. Що будемо робити? Дайте й мені, тату, корабель, та грошей і коня, та кілька слуг, подамся у світ. Може, мені пощастить знайти цілющу воду та братів моїх розшукати.

Дав йому батько все, як і першим двом, і благословив у дорогу. І найменший син вирушив морем шукати цілющої води своєму старому батькові. Не день, не два він отак плив та й доплив до країни, де його обидва старші брати у в'язниці світом нудили. Тільки царевич причалив до берега, тамтешній цар одразу послав своїх посланців, щоб вони покликали його в палац.

Коли він прийшов до царя, той почав так само, як і старших