ПАН КОЦЬКИЙ ТА ЙОГО ДРУЗІ

ВІЛ, БАРАН ТА ПІВНИК

Був собі віл. Влітку він випасувався по зелених нивах та долинах, нікого не боявся, бо був дужчий за всіх, хто приходив до нього та хвалився своєю силою. Навіть у хазяїна не хотів працювати. Зібрався та й утік.

Тільки що вийшов на широкий шлях, аж тут йому назустріч баран.

— Та іду в теплі краї перезимувати.

— Та й я того! — сказав баран і пішов за ним. От ідуть вони, йдуть удвох; назустріч їм півень.

— Ку-ку-рі-ку! Куди це ви зібрались? — він їх питає. А вони йому й кажуть:

— Та в теплі краї, братику, перезимувати.

— Ге, та й я того!

От ідуть вони уже втрьох. Надвечір втомилися та й сіли відпочивати. Раз чують вони курликання.

— Куди це ви, шановне панство, зібрались?

— Та в теплі краї на зимівлю,— відповів віл.

— Ого-го-го! Га-га-га-га! — розсміявся старший гусак-ватажок.

— Не бачити вам теплих країв!..

— А чому, товаришу? — запитав півень.

— Гм, та тому, що бог дав вас не на те, щоб у теплі краї ходити. Вам і віку не вистачить, щоб дійти до теплих країв! Не на те сотворені ваші ноги та крила.

— Звідки прийшли, туди і йдіть. Ідіть до своїх хазяїнів та й працюйте знов, займайтесь своїми роботами. Та ще перепросіть хазяїнів... Коли б не прогнали...

А вони роздумали та й кажуть:

— Не на те ми ішли від своїх хазяїнів, щоб знов у ярма нас запрягали.

Пішли вони, побудували собі хати та й стали жити-поживати, лиха не знати.

ВІЛ, БАРАН, КОГУТ І ГУСАК В СПІЛЦІ

Був то господар і мав барана і овечки. І раз давав їм їсти. А що заложить за драбину, то все баран приступається, а овечки відганяє. Та й він бачить, що тільки баран їсть сіно, а овечки ні, та й каже: “О, то ти все з'їси, а вони ані покушають; тоді іди ж ти собі, а вони хай їдять”. І вигнав його на двір. Га! Стоїть собі баран під плотом.

А знову другий господар мав вола і корови. Та й задає їм їсти, та лише віл їсть, а коровам не дає. Та й знову той вигнав вола з обори: нехай там вони їдять, то хоч молока дадуть. То і стоїть собі віл на дворі.

А знову господиня мала півня і курки. Насипала їм їсти, а знову півник об'їдає курки. Та й вигнала його з подвір'я: “Нехай там курки їдять, що ж, вони нічого! А курка то мені хоч яйце знесе”.

 Тому і вилетів собі півень на пліт та й стоїть.

А інша хазяйка знову мала гусака і гуси. Дала їм їсти, а все гусак об'їдає гуси. Та й вигнала його за ворота; нехай там гуси їдять, може будуть нестися. Так і стоїть собі гусак на сміттю під плотом. Але він думає собі: “Ех! Піду я вже від господаря. Що ж, не дав мені їсти, вигнав. Піду собі вже від нього в світ”.

Іде. Дивиться, а баран стоїть. “А ти що так стоїш?” _ “А вигнав мене господар; овечкам дав їсти, а мене вигнав на двір”.— “А ходи зі мною, підемо обидва в світ”.

Ідуть. А тут стоїть півень на плоті, напушився. “А ти що так стоїш?” — “А мене господиня вигнала!” — “А то ходи і ти з нами, буде нас вже троє”. А тут ще і гусак стоїть на сміттях, підкулив ногу: “А і мене вигнала господиня”.— “Та то іди з нами!”

Отже і так ідуть вже вчотирьох. Ідуть, ідуть вже давненько, а тут ніч настала, треба ночувати.

“Та де ж ми будемо ночувати? Нема де,— віл править до барана,— треба собі яку-небудь буду робити”. А півень каже: “Мені буда непотрібна”. Влетів собі на галузку: “От мені вже добре”. А і гусак каже: “Я також не потребую буди”. Сів собі так на землю, ноги підкулив під себе та й сидить. Але віл каже і баран: “Нам треба неодмінно хліва, ми так не звикли, ми привчені жити під дахом”. Так як став віл крутити рогами, нагнувши березу, як став крутить з бараном, так собі і зладили щось за буду з галуззя і поклалися вже спати.

Але знову гусак каже: “Пустіть і мене там, бо зимно, пустіть мене, бо вам вікна в хаті повибиваю крилами” (а де ж там вікна в такій халупі?!..). Та вже пустили і його. Сів собі на землю біля них, і вже сплять собі вчотирьох в затиші.

Але так ранком, ще перед світом, волокуться там-туди вовки за жиром. Іде старий і молодий вовчок. Дивляться: “А то що за буда? Щось там є в ній; може, там для нас є що?” Так каже старий вовк до молодого: “Іди ж ти вперед і побачиш, що там є, а якщо є, то і я там піду”.

Так висилає його, бо мудрий сам був, боявся йти наперед. Так ось іде там вовчок потихеньку, але тільки що вліз, так як там його роздивилися, як стане його віл рогами колити з голови, а баран як стане товчити головою іззаду, а гусак як почне щипати дзюбаком по ногах, по череві, так вже і ради собі вовчок не може дати. А ще півень, що то зверху сидів: “А подайте ще і мені його тут!” Так вже і вовчок не спам'ятався, як втікав.

Прибігає до того старого, а він: “А що, а що ж там є?” — “Ой, що там є! О, ти ось мене вислав, а та ж там є і коваль; а як став мене кліщами колоти, а олійник як став мене стемпором товчити, а кравець ножицями краяти! Так я вже і не почув, а ще якийсь там кричав згори: “А ще і мені його тут подайте, а нехай і я його привітаю!” Так же я і втікав, як зміг, не чекав ще на те там вітання!” — “Та коли так, то вже втікаймо!”

І пішли обидва геть. А там ті вже сиділи в буді спокійно до ранку, і ніхто їх не зачіпав.

ЯК ЗВІРІ ХАТУ БУДУВАЛИ

Обридло волові всю зиму тремтіти на морозі. Не раз він думав собі: “Не хочу я жити в холодній країні; переживу цю зиму, перелітую, і як тільки птах почне летіти до вирію, подамся і я до теплого краю”.

Пролетіло літо, як один день, не встиг віл оглянутися, як уже настала осінь, мокра та холодна. Віл гнувся, гнувся в загороді й згадав про теплий край... Настав день, віл піднявся і пішов з двору на городи. Побачили його півень та качка й питають:

— Куди ти йдеш?

— Та тікаю від зими, йду шукати літа.

— Що ж, ходім, гуртом веселіше буде. Вийшли вони з двору, а на воротях сидить кіт; побачив їх і спитав:

— Куди це ви йдете?

— Тікаємо від зими; йдемо шукати літа.

— Візьміть і мене.

— Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше буде. Пішли вони далі. Аж у полі їм зустрівся баран. Порівнявшись з ними, спитав:

— Куди йдете, земляки?

— Ходи, коли хочеш, гуртом веселіше буде.

(Пішов і баран з ними. А далі й свиня пристала до гурту).

Пішли. Дорогою вже й підтоптались, а до літа ще далеко. Аж ось випав сніг, вдарили морози, занесло дорогу... Далі йти несила.

Зайшли вони до лісу, забилися у затишок і стали, тулячись один до одного. А далі віл і каже:

— Давайте, братці, збудуємо собі хату, перебудемо в ній до тепла, а потім підемо далі. Як давай, то й давай. Гурт не малий...

— Треба ж місце добре відшукати,— каже кіт. А качка й собі:

— Ходім, знайдем таке місце, де б вода була недалечко.

Пішли, знайшли таке місце, взялися до роботи.

Віл зі свинею риють, качка воду носить, свиня місить, півень глевки робить, а баран із котом мастять. Поклали вони хату, а качка й каже:

— Коли поклали хату, то ще викопаймо у хаті таку яму, щоб вода була; як прийде зима, щоб мені не ходити далеко.

Свиня вирила таку яму, й качка наносила її повну води. А кіт каже:

— Коли поклали хату, то покладімо ще й піч, щоб мені було де взимку погрітися. А півень і собі:

— Коли поклали хату, то покладімо ще й жердку, бо я не призвичаєний на голій землі спати.

Та й як уже вони ту жердку та піч поклали, тоді баран каже:

— Що ви хотіли, то вже маєте; зробіть же тепер постіль, щоб я на голій землі не ночував.

Пішли вони до лісу, наносили багато листя, зробили постіль і для барана, й для свині, для вола. Тоді віл каже:

Поскладали вони все те в порядку, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі сидить та мурчить, півень на жердці виспівує, качка в воді хлюпощеться, а свиня простяглася на постелі, лежить і рохкає. Надворі мороз та шквиря, а в них затишок і їсти є що.

Аж ось бігла повз їх хату лисиця, вчула, як півень виспівує “кукуріку”, “кукуріку”, й захотілося їй курятинкою поласувати. Зупинилась, кортить її, та в хату піти боїться, бо чути, що там не один півень, а крім нього ще хтось гомонить. Метнулася тоді вона по лісі, знайшла ведмедя та вовка й каже:

— Я надибала цілий скарб. До нашого лісу забрела ціла ватага тварин із села — там чути голос півня, качки та й ще когось... Так ходім, розділимо їх проміж собою. Я візьму півня та качку, а ви вибирайте собі, кому що до вподоби.

— Ну, ходім; ми з ними розправимося по-своєму.

Підійшли вони до хатки й почали турбуватися, кому поперед іти в хату. Лисичка подумала й каже:

— Якщо йти, так не кому іншому, як ведмедеві. Він найдужчий і найхоробріший. Іди, ведмедю, а ми тут постережемо.

А тут його тільки й чекали. Віл як кинувся на нього, довбнув його рогами і почав перти до стіни. Баран розігнався й ну штовхати ведмедя під боки; свиня кинулась його гризти; кіт стрибнув ведмедеві на голову, щоб очі видряпати; півень як закричить що є сили: “Ку-ку-рі-ку!”

Ведмедеві й в очах потьмарило. Зібрався з силою, рвонувся з хати та й побіг у світ за очі, не оглядаючись. А лисиця й вовк бачать, що непереливки, та за ним... Тільки їх і бачили.

А віл зі своїми товаришами ще довго жили в хатці, гуртом працюючи та про спільне добро дбаючи.

ВОЛИК, БАРАНЧИК, ПІВНИЧОК І КАЧЕЧКА

От був собі волик і баранчик, і півничок, і качечка. От вони собі поставили в лісі хатку і там вони собі жили.

А вовк про те почув і хотів їх з'їсти, щоб самому в тій хатці сидіти з своїми дітками. Але волик був у лісі та й підслухав, що казав вовк. От він приходить додому і розказав баранчику, півничку і качечці. Ну, та й вже ввечері, зовсім пізно, вони наварили собі вечері, взяли повечеряли, зачинили добре двері та й полягали спати. Волик з баранчиком лягли коло дверей, а качечка на покуті, а півничок то на жердочці.

Вночі приходить вовк. До дверей — а вони підперті. От він каже:

— Волику, волику, відчини!..

Волик не відчиняє.

Тільки-но він виломив двері, а волик та й рогами припер його до стіни. А баранчик як розбіжиться та все вовка рогами, та все його рогами, рогами ..

А качечка з покуття примовляє:

— Так, так! — каже.

А півень на жердочці кричить:

- Кукуріку, подайте мені його сюди, я його ще краще!

Вовк насилу видерся та й став втікати, та й в снігу застряг та й здох. Вовченята боялися вже зачіпати волика, баранчика, півничка і качечку.

А ті собі паслися в лісі.

ЯК ЗВІРІ ЗИМУВАЛИ В ЛІСІ

Прийшлося бикові самому ставити хату. От бик поставив хату. Коли як ужарять морози, то бикові тепло, а тим холодно.

Тоді свиня приходить до бика й каже: “Пусти мене в свою хату перезимувати”. А бик каже: “Ти зариєшся в лист та й перезимуєш”. А свиня каже: “Як не пустиш, то землю з-під призьби вирию, та й тобі буде холодно”.

От бик подумав-подумав та й пустив. Коли приходить до них гусак та й каже: “Пусти мене перезимувати”. А бик каже: “В тебе теплий пух, то ти й надворі перезимуєш”. А гусак каже: “Я вищипаю міх з потолка, то тобі холодно буде”. От бик подумав та й пустив гусака. Тоді приходить півень, то він пустив і півня.

Коли одного разу вранці півень закукурікав. А лисичка підслухала й сказала вовкові й ведмедю. На другий день вранці прийшли вони до хати й стали сперечатися, кому йти попереду. Лисичка каже: “Я недужа”. Ведмідь каже: “А я неповороткий. Як що трапиться, то не втечу”. Прийшлося вовку йти попереду. От вовк відчиняє двері і йде в хату. А бик до вовка кинувся й заколов. А інші втікали без оглядки.

ЛУПЛЕНЕ ТЕЛЯ

Іде та й іде те теля. Аж біжить кабан та й каже: “Куди йдеш, луплене теля?” — “Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша”. Тоді кабан каже: “Ходім”.

Ідуть та ідуть. Біжить баран та й каже: “Куди йдеш, луплене теля?” — “Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша”.— “Ходім”.

От ідуть. Біжить гусак та й каже: “Куди йдеш, луплене теля?” — “Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша”.— “Ходім”.

Ідуть та йдуть. Біжить селезень та й каже: “Куди йдеш, луплене теля?” — “Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша”.

Ідуть та й ідуть. Аж біжить півень. “Куда йдеш, луплене теля?” — “Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша”.

А теля зробило хату собі... Зробило сінці і комору, прикоморок... Там усячина є,— жито і мука, усе є... Піч зробило собі в хаті. Пішло дровець назбирало та протопило хату та й лягло на печі.

От біжить кабан та й каже: “Одчини, луплене теля!” — “Не одчиню!” — “Ну, носом прорию”. Треба одчинять. Одчинило. Він увійшов та на піл і ліг. А воно на піч.

От біжить баран. “Мекеке, мекеке! Одчини, луплене теля!” — “Не одчиню!” — “Лобом проб'ю!” Воно встало, одчинило. Він увійшов та під піл. А воно на піч таки все дереться.

От біжить гусак: “Одчини, луплене теля!” — “Не одчиню!” — “Ну, носом проклюю!” Воно встало, одчинило. Він під покут та й сів.

От біжить селезень та й каже: “Одчини, луплене теля!” — “Не одчиню!” — “Ну, носом проклюю”. Воно одчинило. Він під піч у куточок.

Вовк прийшов та в комірку, виїв муку, поїв жито, все сало з'їв та тоді й увійшов у хату та на піч зирк! А теля з печі зирк! Та й каже: “Ей, браття! Вставайте вовка бить!”

Вони повставали, давай його молосовать там, бить ... От вони і вбили вовка та й витягли на вулицю, та й повходили в хату. Тоді півень і каже: “Якби подали сюди, так і облупили!”

ГОЛЕ ТЕЛЯТКО І ВОВК

Голе телятко пішло в Київ богу молиться. Іде, а йому назустріч біжить вовк. “Здрастуй, голе телятко!” — “Здрастуй, сірий, кудлатий вовк!” — “Куди ти, голе телятко, йдеш?” — “В Київ богу молиться”.— “А тут буде небо валиться, так візьми і мене з собою”.— “Іди”і— каже голе телятко.

І пішли разом. Ідуть, ідуть, а назустріч їм біжить кривий вовк. “Здрастуй!” — каже кривий вовк. “Здоров!” — “Куди ви йдете?” — “В Київ богу молиться”.— “А тут буде небо валиться, так прийміть і мене”.— “Іди”.

Ідуть, ідуть, а їм назустріч сліпий вовк. “Здрастуйте!” — “Здоров!” — “Куди вас бог несе?” — “В Київ богу молиться”.— “А тут буде небо валиться, так прийміть і мене до себе в компанію”.— “Іди”.

Ідуть, ідуть, а на дорозі стоїть хата, а в тій хаті живуть заєць, лисиця і ведмідь. Тоді кудлатий вовк і каже: “Давайте, братці, поміряємось на пальці, хто буде верхній і спідній, тим іти вигонити зайця, лисицю і ведмедя із хати”. Прийшлось іти кривому та сліпому вовку вигоняти.

Прийшли вони до хати, підрили стіну, влізли в хату і давай вигоняти зайця. Лисиці і ведмедя на ту пору не було дома.

Заєць як ухватив сліпого вовка, а він як закричить: “Що воно мене як щипцями тягне?! Пусти, пусти мене!..” Заєць і пустив його, а сам як підскочить, як ухватить кривого за губу, а кривий як закричить та й сів додолу. А тут і ведмідь шасть у хату. Як схопить кривого, а потім і сліпого — так і попереривав їх на шматки і повикидав із хати.

А голе телятко та кудлатий пішли собі в Київ...

СОЛОМ'ЯНИЙ БИЧОК

Поти пряла, поки й задрімала. Коли де з темного лісу, з великого бору, вибігає сірий вовк та до бичка: “Хто ти такий, скажи мені!” — “Я — бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений”.— “Коли ти смолою засмолений, то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали”.— “Бери!” Вовк зразу до боку, хотів смолу оддерти. Драв-драв та зубами й застряг, що ніяк уже і не оддере. Що хоче назад — то ніяк... Він так вовтузається з тим бичком! Прокидається баба — аж бичка уже й не видно. Вона подумала: “Мабуть, мій бичок додому побрів”. Та й пішла. Коли дивиться — вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти. Сіла під могилою та й заснула. Біжить лисичка: “Хто ти такий? — питає бичка. “Я — бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений”.— “Дай мені смоли, приложити до боку: хорти трохи шкури не зняли!” — “Бери!” Ув'язла і лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала. Дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика піймали.

Пустив і того.

А бичок, як не стало вже треба, поти стояв на сонці, поки й розтав.

ЯК ВІЛ БІГАВ НАВВИПЕРЕДКИ З КОНЕМ

Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом і завели жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.

— Ти тільки подумай,— говорив сердито віл до коня,— я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась піді мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..

— Це тобі так здається,— посміхаючись, сказав віл.— А якби дійшло до діла, то ти нічого не доведеш.

— А ми можемо спробувати, хто швидше бігає,— рішуче махнув рогами віл.

От і вирішили вони випробувати свої сили — хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.

— Та хіба я гірший від коня? Хіба я не доведу те, що кінь? — думав тепер віл, сердито махаючи рогами.

Його страшенно сердило то, що кінь побіг набагато швидше, ніж він. Та, не гаючи й хвилини часу, рушив у путь і віл. Біг неборак з такою силою, що земля стогнала під його ногами.

— Як бігти, то бігти,— думав собі віл.

І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя... Надбіг віл на глибокий рів і, мов галушка, полетів на дно.

— Оце я так і думав, що земля провалиться піді мною,— бідкався тепер віл.

Пролежав і простогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.

— Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? — посміхаючись, запитав незнайомий.

— Попав — як попав,— процідив сердито віл,— але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!..

Потім віл розповів чоловікові про свою розмову з конем, а потім із сльозами в очах став просити та благати:

— Допоможи мені, чоловіче добрий, вибратися звідси. Якщо ні, то я тут загину.

— Не бійся, я тобі допоможу,— відповів лагідним тоном чоловік.

Потім побіг скоренько додому, запряг свої два воли у віз і побіг до тієї ями, де знаходився віл. Спустився бічним ходом на дно ями, прив'язав вола до воза і за кілька хвилин віл був уже на поверхні ями, на березі.

І від того часу, та і по сьогодняшній день, воли ніколи швидко не бігають і не поспішають...