ПАН КОЦЬКИЙ ТА ЙОГО ДРУЗІ

КІНЬ, ВЕДМІДЬ І ВОВК

Мав ґазда коня старого. Працював усе життя кінь, але тепер вже не може. Радиться ґазда з жінкою, куди коня подіти. Мовить: “Вивести його десь там в долинку і хай там пасеться. А я йому відірву підкови”. А жінка каже: “Ей, ґаздонько, та чи він за роботу підкови не заробив, хай йде такий з підковами”.

А кінь з переляку фиркнув. Ведмідь з того страху як вовка потис, а з вовка кишки вискочили. Ведмідь взяв і поклав його до землі. І каже: “Пфі! Шкода, ти же хвалився, тепер не з'їш коня. Я не стільки сили маю, а до тебе кінь ще й не доторкнувся, а ти вже не живеш, а не з'їв нікого!”

КІНСЬКА СИЛА

Був ґазда і мав дуже худого коня. Доки кінь був молодий, то робив, а як постарівся, ґазда узяв та й нагнав. Іде той кінь лісом та й здибав лева. Та й лев каже до коня: “Ану, поборемося!” Кінь каже: “Знаєш що? Ходім до скали та й там поборемося”.

Прийшли вони до скали. Кінь був підкований. Як ударить копитами в скалу — аж іскри посипалися. Тоді каже до лева: “Ану, чи ти так годен? Лев як ударив лапами — аж скала стряслася, але іскри не сипалися так, як від коня. Тоді лев відійшов за кілька корчів, здибав вовка та й каже до нього: “Бачиш, брате, тут є такий звір, що як ударить копитами у скалу, аж іскри посиплються”.— “Я таких їм”,— каже вовк. Але вовк не бачив коня, бо був менший, але лев бачив, бо був більший. Тоді лев каже до вовка: “Ану, я тебе підніму, та будеш бачити”.

КІНЬ, ПЕС, КІТ І ПІВЕНЬ

У одного ґазди був старий кінь. Такий вже старий, що не міг вже нічого робити. Не захотів ґазда тримати старого коня. За що було його годувати? От і вирішив прогнати коня. Так і зробив.

Іде кінь собі дорогою, коли здибає пса, який ледве іде. Пес той вже дуже старий. Питає його кінь:

— Куди ти йдеш, песику?

— Мене також,— відповідає кінь,— мій господар вигнав. Доки був молодий, здоровий, добре робив, орав, возив його, то він і тримав мене. А тепер я вже старий, робити не можу, то він і прогнав мене. Давай підемо разом.

Так і пішли собі кінь з псом дорогою, розповідаючи один одному про свою біду. Коли це зустрічають вони кішку, яка сиділа і гірко плакала. Вони зупинились, і кінь запитав:

— Що ж з тобою, кіточко?

— Така в мене біда велика. Доки була молода, гарна, ловила мишей, то всі мене любили в хаті, шанували, добре годували. А тепер, коли я стала стара, негарна, вже й мишей не можу ловити, то мене і вигнали.

— Не журись, кіточко,— каже кінь,— в нас таке ж саме нещастя. Підемо з нами, разом легше буде.

Ідуть вони тепер разом далі. Дуже змучилися, вже і їсти хочуть. Аж раптом біля лісу зустріли вони півня, який гордо йшов їм назустріч.

Зупинив його кінь і розпитав, чого він так далеко зайшов від села. А півень відповів:

— Та біда в мене велика. Доки був молодий, веселий, бігав по дворі, жартував з курочками, рано будив господарів, то і тримали мене в дворі. А тепер став старий, нічого не можу робити, навіть курочки не дивились на мене, тікали, то господар і прогнав мене. То хоч ви не залишайте мене одного, візьміть з собою.

Пішли вони всі четверо далі. Якраз ніч застала їх в лісі. Почали вони шукати, де б можна переночувати. І раптом побачили вони вогник. Зраділи. На цей вогник і пішли вони. Перед хатиною зупинилися. Заглянули в вікно,— всі так і повідскакували злякані від вікна. Вони побачили, що в хаті за столом ділили свою здобич страшні ненажерливі розбійники. Вони там щось кричали, сміялися, потім вечеряли і полягали спати. Ранесенько вони побігли в ліс.

Кінь зі своїми приятелями почали думати, що їм зробити, щоб прогнати цих страшних розбійників з хатини, бо скоро зима, а їм нема де жити. Вдень були вони в хатині, і розбійники не приходили. Видно, що злодії з'являються тут лише вночі.

Вночі, коли мали прийти розбійники ночувати, кінь порозставляв своїх приятелів по місцях: кіт ліг на піч, пес біля порога, півень над дверима; а сам кінь ліг під деревом на подвір'ї.

Десь опівночі зчинився шум, крик. То поверталися додому розбійники. Найстарший з них посилає одного злодія, щоб той засвітив свічку. Зайшов він до хати. Лише простягнув руку, аби взяти сірник з комина, а кітка лап за руку, до крові подряпала. Розбійник з переляку закричав і почав тікати. Тільки він за поріг, а пес кинувся на нього, сильно ноги покусав. Ледве живий вибіг на двір, а тут ще кінь копитами в плечі, в плечі. Тут півень як закукурікав, аж всі розбійники перелякалися.

Прибіг він переляканий до товаришів:

— Йой, яке там страшне є! Більше туди не піду. Лише я простягнув руку за сірником, а мене щось ножами, ножами по руці. Я почав тікати, а він таки за мною і ще кавалок литки відрізав, надворі мене здогонив і патиками в плечі, в плечі, а там якийсь ще кричав: “Лапай його, лапай, давай сюди!” Я ледве звідти живий втік.

Не хотів старший розбійник вірити цьому, але до хатини побоявся йти.

На другу ніч старший розбійник сам пішов до хатини, думав, що вже нікого немає. Але ледве ноги притягнув. Більше розбійники не приходили до тієї хатини, боялися.

Так кінь, пес, півень і кішка прогнали розбійників з хатини і залишилися жити в лісі в цій хатині. Вона і понині стоїть там в лісі, де живуть кінь, пес, півень і кішка мирно, дружно і без сварок.

КІНЬ І СОБАКА

А кінь каже: “Хазяїн без собаки проживе, а без коня він здохне з голоду. Я йому пашу, бороню, снопи возю, з лісу дрова возю”.— “Велике діло пахать та боронить! Ти попробуй день і ніч не спать так, як я; мені припада цілі дні бігать то в один, то в другий кінець двора, за всім хазяйським добром приглядаю і всіх від свого двора відганяю. Якби не я, так все б хазяйство розволокли”. А кінь каже: “Та кого ж ти бережеш, як не мене? Якби у дворі коня не було, так хазяїн і собаки б не держав”.

Собака побачила хазяїна, спитала: “Скажи, будь ласкавий, хто з нас потрібніший тобі: кінь чи я?” Хазяїн, щоб не образить одного й другого, сказав: “Хто мені не потрібен, того я не держу, а кого я держу, ті для мене всі однакові. Ваше діло виконувати свою справу по совісті і жить між собою мирно”.

З того часу кінь і собака перестали хвалиться собою. А собака так здружилась з конем, що без нього не могла жить. Як чоловік поїде куди в поле або на базар — і собака за возом вчепиться. Та так звикла за возом бігать, що тепер уже й за саньми не втерпить.

ПРО ЩО ДУМАВ КІНЬ

Коло порожнього жолоба стоїть кінь, звісив голову, спустив вуха та й мовчить. Корова киває на нього головою та питається вола:

— Про що оце він думає? Чи не про те, що вивернув учора в калюжу віз з хазяїновою капустою?

— Що йому капуста! Мабуть, про ті басамани, що наробив йому за це хазяїн,— відказує віл.

— Ні, мабуть, про те, що їсти нічого,— вставляє своє слово прожерлива свиня.

— Ні, мабуть, про те, що хазяїн його на ярмарок поведе продавати, бо старий,— каже вівця.

— Усі ви нісенітницю верзете,— каже Рябко.— От я спитаю, нехай сам скаже. Буланий, гов, про що ви думаєте?

Буланий повернув голову.

— Про що я думав? Гум, гум, про що я думав? — поважно хитаючи головою, каже він.— От, сказать по правді, гум, я нічого не думав.

З КОНЯ ВЕРБЛЮД

Один кінь невдоволений був на свою долю. Він ремствував на чоловіка, що він сідлом стира йому холку і не раз до крові здирав йому хребет. Підійшов кінь вечером до річки воду пить і побачив в воді свою образину. Затужив кінь, що він такий невдалий. Побачивши на воді лебедя, кінь подумав: “Ех! Якби у мене була така шия, як у лебедя, і голова трохи поменша, чим зараз, а ноги — щоб швидше бігать — щоб були довші теперішніх і трохи тонші, а щоб чоловік не стирав сідлом холки, так добре було б, якби у мене було природне сідло!”

Почав кінь прохать бога, щоб він його переробив. Бог йому сказав: “Добре, я уважу твоє прохання, тільки опісля не жалкуй; як не сподобається тобі буть таким, так уже не перероблю, таким на цілий вік залишишся”.— “Господи, не буду я жалкувать, а буду дуже радий”.— “Ну, коли так, лягай же ти спать, а завтра проснешся таким, яким ти бажаєш буть”.

На другий день кінь прокинувсь і почув себе зовсім новим. Кінь зрадів, і побажалось йому побігти до своїх товаришів, почваниться перед ними своєю красою. Побачивши на толоці табун коней, побіг він туди. Коні побачили, що до них підбли-жається якесь невідоме страшилище, захропли і кинулись врозсипну тікать, куди який. Перероблений кінь здивувавсь, що від нього товариші тікають, почав на них гукать: “Ей, стій! Почекайте, куди тікаєте. Не бійтесь, я вас не поїм, хіба ви мене не впізнали? Я ж той самий гнідий, що вчора з вами пасся”. А коні і не слухали, хвости дудкою поставили і без оглядки перли, куди очі бачать...

Верблюд не став за ними далеко гнаться, спинивсь і подумав собі: “Що за диковина, з якої причини вони повтікали від мене? Чи я дуже страшний показався їм, чи, може, дуже бравим, так що їм стало сором, що вони супроти мене невдалі, погані? ”

Пішов він до річки воду пить і побачив там свою образину. Верблюд сам себе злякався, кинувсь тікать від берега. Він тоді схаменувсь, став жалкувать, та вже було пізно. З того часу повелись на світі двогорбі верблюди.

СЛІПИЙ КІНЬ

Жив один ґазда. У нього був добрий конь. Вірно йому він служив.

Раз на ґазду в лісі напали розбійники, як вертав уночі із міста. Убили би його, якби не вірний конь. Почав він бігти і втік від розбійників. Дуже цьому радів ґазда. І казав, що ніколи свого коня не забуде, що до самої смерті буде його у себе тримати.

Але то сказати — одно діло, а зробити — друге. Забув і ґазда свою обіцянку. І як захворів кінь, він прогнав його, а ворота запер перед ним. А кінь той був осліп та й не знав, що його прогнали, бо не бачив. Він чекав, що ґазда відкриє ворота і пустить його. Але коли зрозумів, що його прогнали, пішов від воріт, думав, що знайде собі хоч яку стеблину соломи. Але була зима і нічого не було на вулицях.

Дійшов кінь до стовпа із дзвоником. Голодний кінь занюхав шнурок і почав жувати його. А в тому селі був такий звичай, що якщо кому треба було допомогти, то він у дзвін дзвонив. От коли кінь гриз мотуззя, то дзвін задзвонив. Прибігли люди і побачили його. Прийшов і той ґазда, чий був конь. І так йому страшно стало, коли побачив, що його кінь просить допомоги. Жаль йому стало коня.

Взяв він його і вже більше не гнав з дому, а доглядав до його смерті. А коло того стовпа на камені вирізали образ, як кінь у дзвінок дзвонить, щоби всі люди знали, що треба жаліти не тільки людей, а й тварин, бути милостивими до всіх.

КІНЬ І ОСЕЛ

Кінь і осел зустрілись на вузенькому мостику. Кінь каже ослові: “Дай мені дорогу!” А осел уперсь — ні з місця — і каже: “Дай ти мені дорогу, я достойніший за тебе”.— “Замовч, нікчемна твар,— горделиво промовив кінь,— іще й ти здумав собою величаться? Дурнішого за осла в світі нема. Недарма у людей приказка зложилась: “Дурний, як осел!” А кінь — розумна тварина. Я чоловікові приношу велику користь.

Коней учать нарівні з солдатами, і вони все дочиста розуміють, а ти що? Дурний, як пробка!” — “А ти хоч і розумний, зате богу противний,— каже осел.— Ти такий ненажерний, що тобі корму ніколи не настачиш. Коли ховавсь Ісус Христос в яслах від розбійників, так ти все сіно пожер, йому нічим було прикриться, тебе за це бог прокляв. А я хоч і дурний, зате угодний богу. На мені божа мати їхала, тікала від царя Ірода в Єгипет, а сам спаситель їхав в Єрусалим. А ти що?.. Кінь повинен ослові поступатися і повинуваться йому...”

На ту пору бігла по мосточку собака, розпитала, з якої причини вони попадали, сказала їм: “Обидва ви дурні! Гордість і глупість — між собою брати. Якби один з вас був учтивий, дав би другому дорогу, то все було б по-хорошому”.

Домой!        Назад на Детская кладовая        Пан Коцький - ЗМІСТ