 |
Web Hosting by Netfirms | Free Domain Names by Netfirms |
|
|
|
укладач: Мірошниченко Світлана Анатоліївна, малюнки: Микола Колесниченко
ПАН КОЦЬКИЙ
Як був у одного ґазди кіт та й не хотів ловити мишей, бо був старий. Та ґазда взяв і відвіз кота в ліс. У лісі кіт познайомився з лисичкою, та й лисичка взяла його до своєї ями. Каже: “Ти не маєш жінки, а я не маю чоловіка, то будем разом ґаздувати!”
Та й раз заєць зустрівся з тією лисичкою і каже: “Лисичко, я прийду цієї ночі до тебе!” А вона каже: “Йой-йой, бійся бога, не приходь, бо в мене є пан Коцький, а він тебе з'їсть!” Та й заєць тоді побіг і розповів всім звірам, що у лисички є якийсь пан Коцький, страшний дуже. А звірі порадилися та й кажуть: “Справимо ми для нього гостинець, то побачимо, що то за пан Коцький такий?” Тоді пішов вовк за м'ясом, ведмідь за медом на закуску, дика свиня пішла за бульбами, а заєць за капустою. Та й зладили для пана Коцького обід.
Тоді послали зайця до пана Коцького. Заєць прибіг до лисиччиної ями та й став на двох лапках. Лисичка вийшла з ями та й каже: “Чого ти прийшов?” А заєць каже: “Просять звірі, аби пан Коцький та й ти прийшли удвох на гостину!” Лисичка каже: “Доки ми прийдем, то кажи звірям, щоб сховалися, бо пан Коцький всіх пороздирає!” Доки пан Коцький прийшов в гостину, всі звірі поховалися: ведмідь виліз собі на ялицю, дикий кабан заліз в листя, вовк сховався між корчами, а зайчик заліз під лопух та й стулив вуха.
Тоді пан Коцький прийшов із лисичкою і з'їли собі обоє той обід. Але потому він каже: “Того ще мало!” А звірі то учули та й дуже перелякалися. Та й дикий кабан з листя хвостом мелькнув, а кіт гадав, що ти миш, та й хвіст — лап! Дикий кабан тоді схопився, почав утікати, а кіт дикого кабана дуже злякався та й скочив нагору тієї ялиці, де ведмідь сидів. Ведмідь тоді почав на самий вершечок ялиці лізти, але цей вершечок зломився, та й ведмідь упав на землю та й забився. Тоді всі інші звірі собі почали утікати — геть усі розлетілися по всьому лісі. А пан Коцький тоді зліз з ялиці і пішов знов до куми лисички ґаздувати.
ПРО КОТА, ВОВКА, ВЕДМЕДЯ, КАБАНА, ЗАЙЦЯ Й МУЖИКА
Жили собі дід і баба. Мали вони два хлопці і такого поганого кота, що де що не положать в коморі, то він поїсть. Бувало накриють який глечик (з набілом або що) цілим каменем, то кіт камінь здійме і поїсть. Вже дідові кіт набрид до живих печінок.
Раз йшли сини в поле орати, батько сказав їм взяти з собою кота і покинути де-небудь у полі. Сини покинули кота в лісі.
Сидить кіт в лісі день, другий. Захотілося йому їсти. Пішов кіт лісом; бачить — лежить здохлий лев. Став він їсти того лева і все каже: “Мало, мало”. Але йде лис коло кота і каже йому: “Ти, мабуть, сильний звір, коли лева забив, їси і того тобі мало; ходи до мене дітей берегти від вовка”. Кіт пішов до лиса стерегти дітей.
А в тім лісі кабан, заєць, ведмідь і вовк жили собі в дружбі. На другий день біжить лис додому і несе курку. Вовк забіг йому дорогу і став видирати ту курку. А лис каже до нього: “Не займай мене і моєї курки, а то як я скажу своєму пану пролеву, то він тебе з'їсть”. Вовк злякався та й втік.
На другий день лис знов біжить з куркою додому. Але ведмідь забіг дорогу і став видирати курку. Каже йому лис: “Не зачіпай мене і моєї курки, бо як я скажу своєму пану пролеву, то він тебе з'їсть”. Ведмідь злякався і втік.
От зібралися ведмідь, вовк, кабан і заєць та й радяться, як би того пролева забити. Вовк каже: “Я завтра піду до села, вкраду вівцю і принесу сюди: закличем пана пролева і паню крулиню (лиса)”.
На другий день вовк приніс вівцю, роздер її, і всі поховалися: кабан в листя, заєць в траву, вовк під пеньок, а ведмідь пішов запрошувати пана пролева і лиса. Лиса не було вдома, а кіт, побачивши, що ведмідь пхає морду в дірку, злякався і закричав голосно: “Ф-ф-ф!” Як то коти кричать. Ведмідь перелякався і втік до своїх товаришів, розказує їм: “Той пан пролев так нафукав і наплював мені в рило, що я думав — мені тут і смерть буде. Іди, зайче, ти легкий чоловік, скоріше втечеш, як буде треба”.
Кіт положився спати, а лис сидів в сінях. Заєць прийшов та й каже: “Прошу пана пролева і паню крулиню до нас: ми роздерли вівцю, хочемо вас нагодувати нею”.— “Добре, я з паном пролевом прийду”.
Прийшов лис з котом до вівці та й їдять її. Кіт їсть і все каже: “Мало, мало”. Вовк торкає тихо ведмедя та й каже йому потихеньку: “От який ненажера!.. Ми б всі четверо наїлися — і ще би залишилось — тією вівцею, а йому ще мало!..”
Але кабанові муха сіла на вусі. Він порухав тим вухом. Кіт подумав, що то миш шелепоче в листях, скочив на кабана і вкусив його за вухо. Кабан заохав. Кіт злякався та й став втікати на дуба, де сидів ведмідь. По дорозі наступив на вовка і скочив на дуба, став царапатися по ведмедеві. Ведмідь злякався, впав з дуба... І всі четверо втекли. Кіт, побачивши, що нікого нема, зліз з дуба, наїлися з лисом м'яса та й пішли до своєї хати.
А ведмідь, кабан і вовк побігли в другий ліс і розказують, що хто отримав від пана пролева. Кабан каже: “Мене як схватив за вухо якимись залізними кліщами, то я думав, що я здохну”.— “А мене,— каже вовк,— як притиснув до пенька якимсь дрюком, то я думав, що він мене зовсім задушить”.— “А мене,— каже ведмідь,— як вдарив якоюсь шаблею, що ледве зовсім не забив”.
Прибігли вони на сіножать одного мужика. Мужик на ту пору приїхав за сіном. Положив фуру сіна на драбинястий віз, а сам сів полуднювати салом з хлібом.
Приходить до нього ведмідь та й питається, що то він їсть. Мужик каже: “Хліб; а це — сало з того звіра, що онде лежить”. А лежав то кабан. Каже ведмідь до мужика: “На тобі ніж та й іди заколи того звіра і дай мені сала наїстися”.
Мужик взяв ніж і заколов кабана. Тоді ведмідь ще каже: “Тільки ти перше обмотай три дуби хворостом і посади мене туди, бо як я наїмся сала, то нароблю багацько лиха”. Мужик обгородив три дуби хворостом і посадив туди ведмедя. “Тепер,— каже ведмідь,— мене дуже легко забити”.— “А ти думаєш, що тобі що буде, як інше?”
Мужик взяв ніж та й зарізав ведмедя
.Але йде вовк і каже до мужика: “Я твою кобилу з'їм”.— “Коли ж ти не знаєш способу!” — “Якого
ж тут способу треба? Ану, покажи свій спосіб!” — “Добре!”
Мужик набрав повний мішок каменів і прив'язав до вовчої шиї і каже йому: “Ану перейди ти ту кладку через річку, тоді ти мою кобилу з'їси!” — “Переведи ж мене, бо я сам не перейду”.— “Добре”.
Мужик став вести по кладці вовка та й на самій середині, де найглибше, взяв та й пхнув вовка в воду. Камені не пустили його виплисти, і він втопився.
А мужик потім здер шкуру з вовка і ведмедя, положив на віз разом з кабаном і поїхав додому.
КІТ
Був у діда та у баби кіт. І такий, що все на шкоді так і жив. Раз баба дала йому за це доброї прочуханки, він і втік від них в ліс. Наловив собі так пташок, наївся і забрався на піч в зайчикову норку. Приходить заєць. Кіт з нори як замурчить та як присне! Заєць злякався і подався до лисиці. “Лисичко-сестричко! Ходім виженемо щось із моєї хатки”. Лисиця прийшла та: “Хто, хто в заячій хатці?” А кіт з нори знову як присне та: “Яву! Яву!” А лисиця та заєць думали, що він каже: “Я вас! Я вас!” Та й полякались.
Покликали вовка, потім ведмедя, а далі кабана. Ніхто не вигнав. От вони і стали радиться, що робити. “Вже ніщо,— каже лисиця.— Молебень треба правити”.
Стали кожний по-своєму співати. А лисиця хвостом ковиля, бач-ся, нібито кадилом маха, а, порівнявшись з норою, поклониться.
Тут кіт: “Мяу! Мяу!” А їм вчувається: “Мало! Мало!” Вони ще більший крик підняли.
Кричали, кричали, поки із мочі вибились. “Що ж йому ще? ” — думають вони. “А ось що”,— каже ведмідь і кинувся додому, приніс щільник меду та й суне потихеньку до нори. Кіт: “Тс! Тс!” Приснув, а ті і замовкли, думали, що це він каже: “Тихіше! Тихіше!”
Чекали, чекали — не вилазить кіт. Вони взяли й поховалися. Вовк та лисиця причаїлись за кущем, ведмідь поліз на дуба, а кабан зарився в листя.
Кіт виглянув із нори — не видно нікого; і виліз. Кабан якось і зашарудів хвостом об листя.
Кіт як кинеться туди, думав, що миша, а кабан з ляку: “Хро! Хро!” — і схавтився. Кіт тоді: що робити? Та плиг на дуба, де сидів ведмідь, а той геп додолу!..
Так і розбіглись всі з переполоху, а кіт тоді хаміль, хаміль додому.
ЛИСИЦЯ, ЩО МАЛА МІШОК ХИТРОЩІВ, І КІТ
Якось у лісі здибалися лисиця з котом. Кіт уклонився їй низенько й мовив:
— Добридень, лисичко-сестричко! Як живеться у тяжкі часи?
Лисиця подивилася на котика згорда й не знала, чи варто йому відповідати. Вона крикнула:
— Як ти смієш, дурню, про таке мене питати?! Котюга нещасний! Ти вчений хоч трохи?
— Та вчений, лисичко...
— Хто тебе вчив?
— А біда, лисичко.
— Що вмієш робити?
— Ну, скочити на дерево і врятуватися від псів, коли вони женуться за мною.
— Все то є дурниці... Я, дивись, добре вивчена. А опріч того, маю мішок хитрощів. У тебе їх немає і ніколи не буде. Ходи зі мною й дечого навчишся
...Раптом показався мисливець із псами.
Кіт скочив до дерева, видряпався по стовбуру і сховався між гіллям. Лисичка-сестричка попала псам у зуби. Кіт гукнув із дерева:
— Пані лисице, розв'яжіть мішок із хитрощами!
Лисичка не відгукнулася, бо вже не було як: язик задубів, очі посоловіли.
НЕРОЗУМНЕ КОШЕНЯ
Принесла кицька мишеня і каже кошеняті:
— Ось тобі, грайся, учись мишей ловити.
І пішла. Кошеня торкнуло лапкою мишку раз, удруге. Лежить мишка і не поворухнеться. Схопило злегка зубами, а мишка:
— Ой, ой! Мені ж боляче!
Кошеня розціпило зуби, а лапою мишку тримає.
— Відпусти мене,— просить мишка.
— Не можу,— каже кошеня,— мене мама буде сварити.
— Моя теж сваритиме, якщо я не прийду.
— То твоя мама, а то — моя! Вона буває дуже зла, як розгнівається,— каже кошеня.
— А що ти зі мною зробиш?
— Повчусь, як мишей ловити, а тоді мама прийде, скаже, що робити.
— Хіба так учаться? — пропищала мишка.
— А як? — дивується кошеня.
— А так: я буду тікати, а ти наздоганяй — як у квача грають.
— Це цікаво,— погоджується кошеня.
— І дуже весело,— пропищала мишка.— Я як долічу до трьох, ти зразу ж мене відпускай.
І тільки кошеня відняло лапу, мишка шусть — і нема. Як вітром здуло.
Лаяла кицька кошеня. Вуха нам'яла, щоб пам'ятало кошеня науку.
СТАРА КОТЮГА І ПТАШКА
Жив чоловік з жінкою та й мав при хаті котюгу. Але тому котюзі не давав їсти, а котюга вже стара була, мишей не ловила. А жінці то вже набридло та й каже вона до чоловіка: “Може би ти, чоловіче, відвів де котюгу, бо вона нам вже не потрібна; відведи де далеко в ліс, аби вона більше не приходила до хати”.
Чоловік послухав жінку та й відвів ту котюгу від хати в ліс та й там і лишив. Котюга лишилася сама в лісі та й вишукала собі давній курінь лісорубів та й там собі пробувала. Одного разу приходить до тієї котюзі ведмідь і питає у котюги, що вона тут робить. А вона розповідає, що вона швець. Ведмідь, як це почув, запитав у котюги, чи вона не вшила би йому чоботи. Котюга сказала: “Чому ні? Ушию. Але не маю шкіри. Коли б приніс мені вола, то будуть добрі чоботи
!” Ведмідь пішов за волом, а котюга думає собі, що має робити, коли ведмідь принесе вола. Думала котюга, що думала, а коли ведмідь приніс вола, сказала йому, що за два тижні будуть чоботи готові, тоді нехай приходить по чоботи. Ведмідь каже: “Але, куме, аби певно були готові, щоб я дурно не трудився до тебе!” А котюга каже: “Певно, кумцю!” Вона собі вирахувала, що того вола за два тижні з'їсть.Коли минуло два тижні, приходить кум-ведмідь за чобітьми до котюги, а котюга каже: “Чоботи готові, але треба їх помастити, бо на тім волі була дуже тверда шкіра, та й чоботи з тієї шкіри такі тверді, що йой! Я чув, що у попа є великий веприк, коли б, куме, приніс, то вже були би чоботи м'які, та й тоді би так чудово, куме, убрався”.
Ведмідь тому дуже зрадів, пішов до попа вепра красти, а котюга собі розгадував, як довго буде того вепра їсти. Ведмідь пішов у село і вбив того вепра попові на толоці та й приніс його котюзі. “Кумочку любий та милий,— каже котюга,— коли б ви за п'ять днів прийшли за чоботами, бо за п'ять днів шкіра добре зм'якне”.
Минуло п'ять днів, а ведмідь прийшов по чоботи. А котюга йому сказав: “Ей, кумочку, вибачайте мені, бо чоботи не готові, мені трохи не стало, чим мастити, бо коли я зшив чоботи, то вони ще більше затверділи та й забрали дуже мастила. Отже ж просив би я вас, щоб ви пішли до села, а там у попа є гуска, а у дяка малий веприк; принесіть їх сюди, а вже тоді чоботи будуть дуже добрі, бо будуть м'які і не будуть тиснути”.
Ведмідь послухав і приніс гуску та й веприка. Котюга подумав, за скільки днів може гуску та й веприка з'їсти, а потім сказав: “За три дні, куме, будуть чоботи готові, тоді вже приходьте за чоботами”. Минуло три дні, ведмідь старий прийшов за чоботами та й котюзі каже: “А готові, куме, чоботи?” А котюга вивалив очі та й допитується ведмедя, які він хоче від нього чоботи. А ведмідь сказав: “Та ті, що ти робив мені!” А котюга каже: “Агі на тебе! Де ти бачив, аби котюга чоботи шила!” Як котюга так сказала, а ведмідь каже: “А де ж ти діла вола та й два вепри та й гуску, що я тобі приніс?” А котюга каже: “Я з'їла”. Вуйко, як це почув, каже: “Значить, то я на тебе проваджу війну!” А котюга каже: “Нічого! Провадь! Провадь!”
Ведмідь пішов і закликав собі вовка, вепра дикого та й лиса. А котюга пішов у село та й привів собі пса, півня та й качку і заліз з ними у печеру. Як ведмідь прийшов з вепрем диким, вовком та й лисицею, стали коло тієї печери. Як вони стали коло тієї печери, а з тієї печери півень: “Кукуріку!” А ведмідь каже: “Ану, слухайте, трублять!” Потому
котюга відзивається: “Урвав!” Качка каже: “Так! Так!” А лисиця каже: “А чуй! Каже, що так!”Тоді ведмідь виліз з вовком на дуба, а лис сховався в корчах, а вепер заліз у дубове листя. Всі добре поховалися, лише вепер не сховав добре хвіст у листі. Котюга вийшов з печери і побачив у вепра несхований хвіст і гадав, що то миш. Він кинувся за тією мишею і злапав вепра за хвіст. Вепер злякався і втік, а котюга ще дужче злякався, що то миш така велика, і плюнув в лапи та й став у дуба, а ведмідь з вовком вирішили, що то за ними котюга до дуба видрався. Ведмідь з вовком з дуба сплигнули на землю та й обидва розбилися. Тим часом вепер з лисицею втекли, а котюга пішла у село з псом, півнем та й качкою.
Котюга припхалася до того ґазди, що була вперед. Трохи в лісі ведмідь підгодував котюгу і коли прийшла до того ґазди, відразу почала нявкати. Ґаздиня вибігла з хати, як учула, що якась котюга
коло хати нявкає, та й упізнала, що то та сама, що вперед була. Ввійшла в хату та й каже до чоловіка: “Чоловіче! Прийшла наша котюга назад до нас, але вже шкоди не робить, нявкає, проситься. А чоловік каже: “Добре, занось її, буде у нас далі”. Жінка пішла, принесла котюгу, але знов не давали їй їсти. Котюга кілька місяців ловила мишей, як належить їй, а потому як добре зголодніла, знов стала робити шкоду... Ґаздині знов набридла котюга. Радяться з ґаздою, куди би ту котюгу відвести, аби більше не приходила до хаті. А чоловік каже: “Я йду за глечиками в місто і візьму котюгу з собою та й заведу по дорозі десь до двору, там,
може, будуть давати їй їсти”.Пішов у місто і взяв з собою котюгу. Прийшов на чуже село до двору і там лишив її, а сам пішов за глечиками. Котюга побачила пташку, і почала пташка говорити до котюги: “Може би ми були в товаристві?” Котюга сказала: “Чому ні? Будемо! Але я голодна”. А пташка сказала: “Як ти будеш
мене слухати, то ти матимеш їсти і пити”. А котюга сказала: “Я вже таки голодна”. А пташка каже: “Матимеш зараз їсти”. Пташка каже до котюги: “Зараз на обід буде на ґанку пані цідити пироги, а я влечу в покій, а паня лишить пироги та й піде за . мною, мене лапати, та й лишить пироги на ґанку, а ти аби тим часом пироги з'їв”.
Пташка улетіла в покій, а діти почали кричати, що пташка влетіла. Паня лишила пироги на ґанку та й пішла до покою. Пташка літала по покою, а як побачила, що котюга пироги вже з'їв, то назад вилетіла на двір та й каже до котюги: “А що, товаришу, попоїв ти чи ні?” А котюга каже: “Попоїв. Теперки, товаришу, я би водиці похлептав, та нема де”. А пташка сказала: “Чекай трошки, матимеш пити сметану, лиш ходім до другого двору!” Там пташка побачила, що пані робить у глеку коло кухні масло. Коли пташка те побачила, то полетіло до котюги і каже: “Знає що, там коло кухні робить пані у глеку масло; то я влечу в крайній покій, а ти доти аби убіг в кухню і щоб сметану випив”.
Пташка зараз влетіла в крайній покій. Діти панські як побачили пташку, то почали кричати на пані. Пані лишила сметану і пішла до покою і хотіла пташку зловити. Пташка як побачила, що котюга сметану випив, то назад вилетіла з покою, а пані пішла до кухні, а там котюга забила голову у глек та не могла витягнути. Пані взяла палицю і що мала сили стала бити котюгу, то вдарила по глеку, а глек розбився, а котюга утекла. Тоді пташка прилетіла до котюги і запитала її: “А що
, товаришу, ти напився?” А котюга каже: “Я наївся і напився, товаришку любий”. Пташка каже: “Коли ти вже наївся та й напився, то тепер я буду їсти, а ти вартувати. От бачиш, тут є лан пшениці, я лечу в лан, а ти сиди на дорозі і щоб не пустив нікого ні горі, ні долі”.Пташка сіла в лан, а котюга сидить на дорозі та й дивиться, аби ніхто не надійшов. Дивиться, а з міста їде той ґазда, що вона в нього жила. Котюга як побачила того ґазду, то почала на нього так кидатися, що не пустила його далі їхати. Ґазда відчепив орчик і вдарив котюгу по голові так міцно, що котюга на місці здохла. Коли пташка побачила, що товариша чоловік забив, розсердилася дуже і прилетіло на віз і почала горщики довбати. Пташка довбала горщики та й довбала, аж продовбала щось три горщика, а відтак залетіло у горщик. Чоловік зрадів тому, що пташка залетіла, а він уб'є її. Схопив чоловік з дороги камінь і кинув між горщиками, а горщики втовклися, а пташка втекла та й каже: “То тобі за товариша мого!” Відтак полетіло пташка коню на голову і почало коню довбати очі. Чоловік зліз з порожнього возу і взяв камінь та й кинув за пташкою, а пташка втекла, а він ударив каменем коня в голову так сильно, що кінь здох. А пташка втекла та й каже: “То за товариша!” Потому сіло на голову другому коневі. Чоловік зліз з воза та й взяв кий та й хотів пташку ударити, а він ударив другого коня по голові, і другий кінь здох. А пташка втекла та й каже: “Маєш заплату за товариша мого”. Тоді тот чоловік дізнався, чого пташка до його коней так причепилася.
ДІД, БАБА, КІТ, ЦАП, БАРАН І ВОВКИ
Був собі дід і баба. І був у них зять і дочка. Вони собі надіялись, що як прийдуть зять і дочка у гості, то покласти до хліба сметанки. Проклятий кіт де не взявся і сметанку з'їв. Била баба, била кота і
вигнала:
— Прийде дочка та зять, де ж мені сметанки
взять?Пішов той кіт прямо геть із слободи. Цап побачив, що кіт іде, і собі за ним. Баран побачив, що цап іде, і собі за ним. Вийшли вони на степ. Ну, на степу ж холодно. Побачили скирту сіна:
— Ходім гріться до тієї скирти.
Цап та баран поставали та їдять сіно, а кіт вискочив аж на скирту. Дивиться: ідуть вовки. Він тоді говорить до цапа та барана:
— Бережіться, братці, бо йдуть вовки прокляті!..
Боже мій! Як тут берегтись? Цап — той вискочить на скирту, а баран — то не вискочить! Став тоді цап під скиртою; баран виліз на цапа; кіт його тоді потягнув і витягнув барана. Тоді цап вискочив. Уже. Сидять уже вони всі на скирті, зіркують.
Прийшли дванадцять вовків. Дивляться на ту скирту:
— Ей, брати,— каже,— є мишоловка!
От тоді у самий перед кіт-мурлика як замуркотить, як скоче між вовки, як наїжиться, як зажене кігті у якого вовка!.. Порозгонив усіх вовків.
— Тікаймо, братці,— кажуть вовки,— коли цей малий та який клятий, а з тими то вже нема чого нам ставать.
І повтікали.
Тоді — дай бог ноги:
— Ходім,— кажуть цап, баран і кіт,— назад додому.
А тут удома вже плачуть за цапом, за бараном,
за котом...
Поприходили. Уже більше баба не била кота, а вже ховала глечики та кружечками добрими накривала.
КІТ, БАРАН І КОЗЕЛ НА МАНДРІВЦІ
У однієї баби був такий шкідливий кіт, що щодня не миналось без того, щоб він не зробив шкоди. То молоко схльоба самий вершок, то сметану злиже, або сало йому соле, а іноді млинці нанюха. Котові не раз діставалось на горіхи. Одного разу під якесь велике свято баба зібрала сметану і поставила її на полицю. Мусила угостить нею зятя. Кіт каторжний якось зібрався на полицю і поїв сметану. Баба напекла пирогів, кинулась до сметани, аж там нема нічого, кіт вилизав всю до крапельки. Баба взяла копистку, як почала нею угощать кота, всю копистку об нього побила. Потім бросила його на землю. Кіт лежав без пам'яті. Баба пішла шукать мотузка, щоб повісить кота на тину, боялась, щоб він не ожив. Кіт помітив, що баба хоче його повісить, зібрався з духом, виліз у вікно і сховався до сусіда під повітку, заліз там під сані. Полежав там до вечора, а як тільки смерклось, пішов кіт у хлів до козла та барана, сів біля них і плаче. Козел пита: “Чого ти, котику-братику, плачеш?” — “Та: як же мені не плакать? Сьогодні я випадково до сметани доторкнувсь, а хазяйка мене як почала бить, так замалим до смерті не вбила, та ще хотіла повісить, а я насилу втік”. А козел каже: “Ну, так що ж ми тепер будем робить? Ми ж цьому не причиною. Попався — так носи на здоров'я
. Вилікувати ми тебе не можем, іди до лікаря”.Кіт не перестає, все одно плаче. Козел каже: “Ну, так чого ж ти плачеш? Ми ж тобі нічим не можем допомогти; моли бога, що хоч живий залишився”.— “Та мені жаль вас”.— “А хіба ти хочеш покинуть нас?” — “Та ні, не те, мені жаль вас, що через мене і вам припаде загинуть”.— “З якої причини ми повинні загинуть?” — “Та хазяйка як била мене, так причитувала: “Що я тепер буду робить, чим я буду зятя вгощать? Прийде зять, ніде буде сметани взять, доведеться тепер козла та барана різать”.— “Ех, коте, коте! Що ти наробив, куди ж тепер нам діваться?” А кіт каже: “Та от що, братики, давайте ми мерщій тікать, куди очі бачать, поки ще живі та теплі”.
Пустились вони бігти. Бігли, бігли, кіт став відставать, бо у нього всі кістки були побиті. Він тоді й каже: “Братики, не можу я з вами бігти, візьміть мене на себе, бо у мене всі кістки болять”.— “Ну, сідай мені на спину”,— каже козел. Кіт сів козлові на спину, і помчались вони далі.
Бігли, поки поморились. Наткнулись на стіг сіна, котрий стояв на панських луках. Баран і козел полягали під стогом, а кіт забрався на стіг. Надворі було холодно, мороз був великий, так що вони всі тремтіли від холоду. Кіт каже: “Братці, розведіть вогоньку, ми погріємось трохи”. Козел відмовив: “Та я, братику, сам про це думаю, тільки де ж ми вогню візьмем?” — “Та хіба де, вам далеко не ходить за вогнем. Наложіть копицю сіна, розгоніться, побушкайтесь — і буде вам вогонь”.
Козел і баран так і зробили. Відійшли один від другого подалі, розігнались та як штовхнулись лобами — так вогонь і сверкнув з очей, як блискавка. Загорілась копиця сіна. Баран і козел ходили навкруги вогню, грілись. Побачивши вогонь, ведмідь поплівсь і собі до вогню гріться. Прийшов до стогу, ліг супроти вогню, виправив лапи. Козел і баран попервах злякались, кинулись було тікать, а ведмідь каже: “Не бійтесь, братці, я вас не займу, спасибі вам, що обогрієте мене”. Трохи згодом кинулись на вогонь вовки, цілих шість штук. Стали наближаться до вогню вовки, а баран і козел тремтіли від страху. Кіт бачить, що біда, почав вовкам страху наганять: “Хто там ходить незваний, непрошений, а то наші братики всіх вас розмотають. Ідіть, коли хочете, поміряйтесь силою з нашим меншим братом, он там під стогом спочиває”. Вовки кинулись до стога, а ведмідь як підхопивсь, як почав їх швирять від себе; вовки летіли, як галушки. Вовки пополохались та навтікача від вогню. Бігли без оглядки. Кіт, козел і баран на зорі подались далі.
Ішли, ішли, дійшли до лісу, дивляться — неподалік від них ідуть назустріч їм вовки. Кіт мерщій кинувсь на дуба, а козел і баран побачили одне дерево, котре буря викрутила з корінням і воно лежало, дуже похилившись до землі. Зібрались на те дерево і стояли, дивились вниз, від страху тремтіли. Кіт сидів на дереві і кричав: “Ну-ка, друзі, дайте чосу вовкам, сьогодні ви двох ведмедів розтерзали, а цих прахвостів пощипать — як раз плюнуть!” Вовки оторопіли, а все ж таки не тікали, заглядали на дерево, придивлялись, чи дуже страшні звірі сидять там. Козел звичайно побрів по дереву до самої макушки, де починались тонкі гілки. Там він не втримав рівноваги, копитці підсковзнулись, і полетів сторчма додолу. Головою довбнув вовка в голову — він аж тричі перевернувся і кинувсь тікать, куди попало. Останні вовки і собі за ним побігли. Кіт тоді й каже: “Давайте ми, братці, тікать на село, а то нам тут не здобрувать; коли не вовки, так іще який звір нападе і подушить нас. Двічі спасались, а на третій раз не викрутимось”.— “А як же ми покажемся до чоловіка? Він нас поріже”.— “Ні, не поріже, тепер уже зятя нема, він погостював і поїхав”.
Подались вони в своє село. Баба, проводивши зятя, кинулась шукать свою худобу. Пішла до лісу і зустріла на дорозі козла та барана з котом. Баба зраділа, що знайшлась худоба. Погнала їх додому. Козел та баран ішли попереду, а кіт ішов збоку баби і шепотів їй: “Це я козла та барана завернув додому, а то б вони забігли на край світа!” Баба пригнала їх додому і з того часу почала їх жаліть і кота уже більше не била.
ЧОМУ ПЕС І КІТ НЕНАВИДЯТЬСЯ
Зустрів пес кота: “Ти куда ідеш?” — “Та іду, бо мене прогонять, що я постарів, там не годен вже служити та робити”. Каже пес: “Ходи зі мною, будемо товаришами”.
Ідуть вони, аж дивляться — а то щось блищить над ямою. Приходять вони ближче, а то гадина. “А ви,— каже гадина,— де ідете?” Кажуть вони: “Ми ідемо у світ”.— “Ну, то, може би, ви і мене узяли?” — “Чому ні? Візьмемо. Ходи!”
Отже, вони вже втрьох. Ідуть вони, ідуть та й зустріли мишаче весілля. Мала гадина свашку, а кіт матку, а пес молоду — та й по весіллю. Але вийшла мишача мама та й каже: “Бійтися бога, пани! Не розбивайте весілля; що схочете, то вам дамо, лиш лишіть нас у спокою”. Каже пес: “Ми нічого не хочемо, лиш ви би нам таке дали, аби ми через море перейшли”. Каже миш: “Я вам дам
усе, що загадаєте, те й буде; як от прийдете до моря, то скажете: “Камінчику, дай, боже, щоби на цім морі золотий міст став”. Як то скажете, то так буде”. Ну, залишили вони те весілля та й пішли.Ідуть они, ідуть, та й пес забув геть, як то кажеться. Але нічого. Прийшли вони до моря, а пес каже до кота: “Ну, сідай,— каже,— на мене, то я тебе перенесу, бо ти знаєш, що ми лиш два, бо гадина десь загубилась; а цей камінчик бери у рот і тримай, щоб його не загубити”.
Сів кіт на пса, та й пес його несе. Отже несе він його, несе, аж на середині моря питається пес кота: “А маєш, брате, камінчик?” Каже кіт: “Маю!” Та й як відкрив рота це слово казати, та й камінчик той упав з рота у море. Кіт дуже задумався, як то сталося, але однако нічого не каже, лиш мовчки
думає, що робити. Тільки коли пес море переплив — кіт стрибнув на ялицю, лиш очима засвітив. Але пес сів та й думає: “Гій, де дівся кіт?” Так він тим засмутився, що аж заплакав. Але потім дивиться, а кіт на ялиці.
Пес утішився та й каже: “Скажи мені, брате, чого ти сховався від мене, а ходи сюди”. Кіт каже: “Я той камінчик упустив у море та боюся, аби ти мене не передер”. Каже пес: “Ходи, не бійся!” Але кіт каже: “Склади переді мною лапки навхрест і поцілуй, що мене не займеш, то я до тебе піду”. Але пес каже: “Ходи, не бійся!” Та й кіт не хотів, а пес пішов собі геть. Та й відтоді вони не живуть у згоді.
РОЗМОВА ПСА З КОТОМ
Собака, лежачи під коморою, побачила, що з дому всі до одного пішли в поле на роботу, дома нікогісінько не залишилось. Їй захотілось забраться в хату, щоб там чого-небудь похльобать або полизать. Попробувала в двері — засунуті; потім пішла до вікон заглядать, чи нема де дірки. Одне вікно було відчинене. Собака побачила і кинулась до того вікна.
А на тому вікні та сиділа кішка, щось лизала. Собака тільки сикнулась лізти у вікно, а кішка як зачмихала, як запорощала, зігнулась, хвіст дудкою поставила і почала кігтями шкрябать собаці морду. Собака відскочила від вікна і каже: “Почекай, бісова личино, попадешся ти мені на просторі,
я тобі віддячу; дізнаєшся, як шкрябаться!” А сам пішов до комори і ліг на своє місце. Трохи згодом кішка вийшли з хати і сіла на порозі супроти сонечка гріться. А собаці все-таки кортіло забраться в хату, бо голодна була. Побачивши кішку на порозі, собака хотіла підлащиться до неї, щоб кішка не суперечила їй влізти в вікно. Собака піднялась і стала підходить до кішки поближче. Кішка нащетинилась, зігнулась в дугу, поставила хвіст дудкою і вже була напоготові обороняться або драться на стовпець. Собака й каже: “Чого ти наїжачилась? Я зовсім не думаю з тобою биться. Я хочу з тобою побалакать по душі. Скажи ти мені, будь ласка, чого ти зі мною не дружиш, сахаєшся мене, як чорт ладану? Ми ж живемо в одного хазяїна, а одно іншого ненавидим! Чого б нам не жить мирно?” — “Та як же ми будем жить мирно, коли ви, собаки, не маєте совісті. Не встигнеш показаться на світ божий, а ви зараз же кидаєтесь в бійку ні з сього ні з того”.— “Не бреши. Я тебе не займав, ти перша мені пику пошкрябала”.— “А ти чого поліз, куди не треба? Ти в хаті шкоди наробиш, а хазяїн буде на мене пинять, і через тебе мені дістанеться на горіхи. Ти, собака, бережеш двір, а я бережу хату, так що ми однакові з тобою правами. А з якої ви причини, собаки, не любите нас — не розумію”.— “Та нам іноді досадно буває, що ви, кошатина, нічого не робите, а вас чоловік поважає; ви у чоловіка в почоті, лежите в теплому кутку та тільки сметану злизуєте. А ми, собаки, більше від вас працюємо, а гинемо на морозі і не раз голодні буваєм цілий день”.Кішка каже: “Тобі, я бачу, чужими руками жар загрібать легко. Попробуй на моєму місці цілісіньку ніч не спать, до мишей прикрадаться, тоді дізнаєшся, на чому горіхи ростуть. Я чоловіка обороняю від погані; якби не я, так чоловік би з голоду здох. Миші б все зерно поточили і перепаскудили б його, а я миш полохаю, відганяю від хліба”.— “От знайшла чим похвалиться! Чоловік і без тебе може обійтись. Тепер люди придумали мишоловки, так що нема нужди держать вас, дармоїдів”. Кішка каже: “Як так будем міркувать, так собаки зовсім не потрібні чоловікові. Ти, може, скажеш, що собака необхідна зберігать хазяйське добро? Так його і без собаки можна оборонить від злодіїв. Почепить на кожні двері гарний замок і від кожних дверей протягнути дротинку в сіни, а там буде на пружині дзвоник. Як тільки злодій відімкне або злама замок і почне відчинять двері, так в сінях задзеленчить дзвоник; от тоді і не треба собак”.— “Мовчи, не патякай! — сердито загарчала собака.— Я бачу: ти дуже розумна. Недарма кажуть старі люди, що
у тебе є чортова кісточка. Тебе відьми на перехресній дорозі варють, щоб вийнять з тебе чарівну кісточку”.— “А от же ти помиляєшся,— обізвалась кішка.— Якби у мене була чортова кісточка, так мене б у хаті не тримали і не дозволяли б у церкву заходить. Я хоч зайду в церкву і побуваю в вівтарі, так опісля мене нічого не роблять. А як собака зайде у церкву, так опісля неї читають молитви і кроплять святою водою ті місця, де вона походила. Так що скоріше у тебе є чортова кісточка”.Собака розгнівався на кішку, кинувсь до неї. Кішка мерщій на тин, з тину на дах, потім подивилась вниз, побачила собаку і каже: “Ти була собака, собакою й здохнеш. На мене казала, що я не хочу дружить з тобою, а сама не вмієш дружить. Ти, бач, правди не любиш слухать, а сама робиш не по правді”.
Пройшло з тиждень... Кішка пронюхала, що у винбарі чимало мишей завелось, а підійти туди боялась, бо на ґанку винбаря, біля самих дверей, лежала собака. Кішка підійшла поближче до комори і каже собаці: “Братику, чого ти на мене гніваєшся, не даєш мені проходу?
Ми ж з тобою у одного хазяїна живемо, повинні жить мирно, вірно”.— “Іди собі, лягай на печі!.. Ти мене не пустила в хату, а я тебе не пущу в комору”,— “Та що, тобі мишей жалко, чи що? Я ж хлопочу не для себе; хочу оборонить хазяїнові зерно від мишей”.— “Іди геть від мене, коли ребра твої ще не болять. А то ти там нашкодиш у коморі, а хазяїн мене звинуватить”.— “Нечемна ти собака,— промовила кішка.— Недарма кажуть, що собака лежить на сіні, сама його не їсть й іншому не дає”.
Собака сердито гавкнув і сикнувсь до кішки. Кішка утекла від нього, сховалась в сінях. З того часу кішка з собакою ніяк помириться не можуть. Одно другого бачити не можуть.
КІТ І ГРАФ ПОПЕЛОВСЬКИЙ
Був наймит і кіт. Був то старий кіт, дуже довго в господаря служив. Але раптом заслаб кіт. А наймит в стодолі молотив і приходить на полудень до хати, а господиня каже: “Візьми кота та й куди-небудь викинь, бо він уже заслаб, а то як помре в хаті, то буде кепсько”.
Наймит взяв того кота і приніс до стодоли і каже: “Небоже, лежи тут, бо й мені колись так прийде. Доки я здоровий, роблю, то мене люблять”. Наймит поклав кота в стодолі в соломі і приніс йому трошки в черепочку їсти; і його годував майже цілий тиждень задарма, і нарешті той кіт одужав.
Тим часом наймит заслаб. Ну, лежав один день, два дні, три дні, а нарешті господар каже: “Я тебе буду тримати, годувати, лиш іди собі з хати десь там в запілля”. От день, два дні, десь там занесли їсти наймитові, а на третій день господар каже: “Він лежить, я йому за що буду носити їсти?” Лежить наймит цілий день, лежить, нічого не їсть, вже не дають. А кіт каже: “Колись рятував ти мене, я тебе буду рятувати тепер”. Кинувся кіт до
священика, у якого, як він знав, на стрісі висять ковбаси — старий кіт знає всі входи, побіг, прибіг, потягнув наймитові ковбасу, печений хліб приніс і каже: “Тримай, маєш на два дні що їсти”. Потім знов пішов другий раз, брав там ковбасу чи сало ніс — але у нього відбили. Тоді кіт каже: “Знаєш ти, Іване, мені тут зле,— я тобі принесу що-небудь, але це в мене відіб'ють і мене ще виб'ють. Іди зі мною, там є стара цегольня, там є старі печі (вже не робила та цегольня, стояла пуста), іди зі мною, я тебе там заведу, я там безпечно буду тебе доглядати”.Завів кіт наймита на цегольню, там була стара піч, наймит собі ліг, кіт там уже положив його біля печі й каже: “Тут будь!” А то було так під містом, якби то цегольня була тут у нас, під містом. Кіт почав ходити, почав годувати наймита; носив, носив, наносив стільки, що наймитові вже на два тижні вистачить харчу найрізноманітнішого, якого тільки слабкий чоловік потребує, то він то все
йому поприносив, делікатне і товсте. Потім і звертається до наймита: “Живи тут, тобі на два тижні вистачить харчів”.Наймит на цей час одужав трохи, а кіт каже: “Я йду, я тебе мушу оженити”. Пішов кіт до солдатського магазину — як то колись у замку був магазин, а там грати, що відчинялись лише на літо; поліз до магазину через грати, добув наймитові одяг добрий, офіцерський, шапку-ушанку і намагався підбирати речі не для простих солдатів, а тільки офіцерські витягав; досить наймита вбрав. Той став, наче генеральський син, у дуже гарному мундирі. І потім кіт каже — вже наймит якось одужав: “Ну, вбирайся в мундир, я тебе на збори поведу”. Наймит дивується: “Як ти мене на збори поведеш?” Каже кіт: “Я тебе зроблю королем”. А наймит запитує: “Як ти мене зробиш королем, коли я по-руськи простий Іван і не вмію ні читати, ні писати?” А кіт відповідає: “Нічого, тільки мене слухай — якщо будеш мене слухати, то буде все добре, ти тут будь”.
Кіт пішов до короля — був так король недалеко — і каже: “Я маю тут на збори припровадити одного королівського сина...” Отже, кіт прийшов туди, і зазначили, що прийде королівський син на збори.
Кіт пішов вночі до магазину, десь там до каси, добув — перше то так гроші не ховали старанно, як тепер ховають, тому легко добув пук паперів і приносить наймитові, кажучи: “На, маєш гроші, клади собі в кишеню”. І каже до нього: “Іди до міста і найми собі фіякер, щоб був гарний, і порядні коні
, і поїдем на збори”. І каже наймитові: “Пам'ятай, як там поїдеш,— бо я не буду з тобою говорити, я буду собі там ходити,— щоб ти знав, що говорити. Кажи, як будуть тебе питати про маєток, кажи ось що: “Я живу сам і я маю двір свій, коней, волів, коров, палац і так далі, великий маєток маю” (кіт його так намовив уже там, і наймит собі це має в голові) — і додає: “Усе буде добре, лише мене слухай”.Потім вони поїхали на збори на фіякрі. Як вони туди приїхали, то вони почали гостити собі, пили, їли, співали,— добре, що старим наймит сподобався, бо був гарний собою, хоч то був простий Іван, але вбрався в царський мундир, мав поставу гарну. А та молода панна думає собі так у своїм дусі: “Якби ти навіть не мав нічого, то я за тебе піду, добре, що ти татові сподобався дуже...”
І хазяї не хотять його відпускати: “Вже будь тут, будем робити весілля”.
А той кіт викликав наймита надвір і каже: (а хазяї йому перед цим казали: фіру відсилай додому, а ти залишишся тут) “Тим часом поки тут весілля ви зробите, то я піду для тебе постараюсь знайти маєток”.
Той кіт пішов своєю дорогою, а панночка з наймитом вже собі почали кохатися, вже йому палаш дала... То йшло три тижні, поки те весілля зробили. Незабаром відсвяткували весілля, одружилися собі.
Але весілля робиться, а наймит такий смутний, він собі міркує, що як його кіт покине, то неодмінно біда буде, він нічого не має... А кіт йому дав ім'я таке: “Ян, граф Попеловський”, як там його будуть питати, щоб знав, що казати. (За те, що він там лежав у попелі, то він йому таке ім'я дав “Ян, граф Попеловський”.) Незабаром той кіт там дізнався: була стара пані, мала добра багато, яке залишилося від покійного чоловіка. Кіт швиденько туди пішов, видурив те господарство — а пані маєтна дуже була, все: худоба, подвір'я таке — і той кіт там пішов і каже до тієї пані: “Пані, тут на вас нападає військо, хоче застрелити”. А та каже: “Ну й що ж я буду робити!?” Кіт каже: “Може б, ви десь сховалися!” А вона каже: “Не знаю, чи зараз, чи ні?” А кіт продовжує: “То незабаром, за тиждень, вони вже прийдуть”.
Швидко кіт зробив усі справи і йде назад до Івана, за три тижні. Прийшовши до нього, кіт каже: “Усе вдалося!” Каже Іван: “Вдалося? Ну, богу дякувати!” І незабаром після одруження молоді збираються вибиратися на своє господарство, а не знають куди, коли б не кіт. Дає Іванові король загін війська, повози королівські, повибиралися, посідали, музика грає... Але треба було їхати через ліс, щоб дістатися маєтку тієї пані. Тоді кіт Іванові каже: “Тут зупини, трохи спочивайте, а я піду наперед, а коли повернусь, тоді вже можна буде їхати”.
Кіт побіг наперед до того палацу, до тієї пані і каже: “Пані, сховайтеся, бо військо йде і,— каже,— заб'є вас”. А вона запитує: “Де ж я сховаюся!?” Кіт пропонує: “Тут є за маєтком — гай, а в ньому дуже міцна липа була — там у ту липу йдіть, нехай вас заведуть, і там ви сховаєтеся”.
Та відразу ж наказала, два лакеї щоб її запровадили, а кіт звертається до тих лакеїв: “А самі поверніться назад!” І як вони повернулися назад, він їм ось що наказав робити: “Тут їде,— каже,— граф і буде про все запитувати, той граф. Він називається Ян, граф Попеловський. Повиходьте всі наперед, лакеї, фурмани, які тільки слуги живуть у цьому палаці, так усі повиходьте і кричіть: “їде наш пан, граф Попеловський, віва
-а-ат!” Всі кричіть разом, як буде їхати. Він дуже вам буде сипати гроші, як будете так кричати разом”.Отже, як ті почули, що буде сипати гроші, так зараз усі зібралися, хто тільки жив, наперед. А кіт побіг наперед до свого панства і до нього каже: “Ану, маршируйте! Командуй, щоб марширували”.
Як стали до липи під'їжджати, пару кроків ще залишалося, пару сажень ще було, кіт каже: “Командуй, щоб в ту липу стріляли, бо то старе дерево велике, якщо впаде, вітер звалить і когось заб'є”.
Як Іван закомандував в ту липу стріляти, загону війська, так ту липу побили на дошки і ту паню там забили в тій липі. А ті слуги як почули, підняли великий галас там, крик у тім гайку, далі летять. А кіт Іванові сказав: “Як будуть кричати “віват!”, щоб ти кидав гроші сюди-туди, сюди-туди з возу”.
Ото як поприлітали слуги, глянули, а тут стільки війська, панства такого, як почали кричати: “їде наш пан, граф Попеловський, віва-а-ат!” Лемент такий... Але аж припровадили його до палацу, а Іван гроші сипав сюди-туди на землю. Припровадили його до палацу, позлізали молоді до покою, подивилася молода, що це гарний маєток; він їй сподобалося дуже. Потому Іван вийшов, дав
по парі крейцарів кожному жовнірові і відпровадив назад додому, а сами залишилися там жити.
КОТОФЕЙ І ПАН ПЕЧЕРЕЦЬКИЙ
Був собі чоловік з бабою, і був у них один син Іван,— та й той дурний. От незабаром старі померли. Залишився Іван один на світі — сирота,— і кіт з ним. Іван був дуже ледащий, не згодливий ні до якої роботи. Він все лежав на печі. В хаті не топлено кілька днів, холодно... То він в піч влізе та й сидить, гріється... І все за нього робив кіт; де що дістане для нього — нагодує, бо кіт був розумніший за Івана.
— Може б, ти, Іване, чого-небудь з'їв? — питає кіт.
— Чому? Може б, і з'їв, коли б то було що їсти,— каже Іван.
Кіт принесе йому хліба, сала.
— А може б, ти, Іване, чого-небудь напився?
— Чому? Може б, і напився, коли б то було що пити.
І так у них все...
От одного разу нагодував кіт Івана, напоїв та й питає:
— Може б, ти одружився, Іване?
— Чому,— каже Іван...— Може би, я і одружився, коли б то хто висватав мені яку панну — гарну та багату.
— Добре,— каже кіт,— я тобі висватаю.
Кіт приготував Іванові багато всякої їжі і пиття, поки він з сватів вернеться... От він побіг дорогою і забіг до злотника. Забіг по дорозі до злотника і,— звиняйте за це слово,— взяв та позолотив собі хвостика. Прибігає він в таку країну, де нема котів. Як побачили люди, що таке до них прибігло,— маленьке, хвостате, з вусами, а хвостик позолочений,— та й стали бігати за котом, дивитися на нього... Дивуються люди, бо він такий цікавий.
— Хто ти такий? — питають його.
— Я Котофей,— каже кіт.
— Щось ми не чули,— кажуть люди,— щоб такий був на світі.
— Ось як бачите.
— А за чим же ти, Котофей, прийшов до нас?
— Хочу висватати для свого Івана гарну та багату панну. Кажіть-но ви мені тепер, де у вас тут є багатий пан і щоб у нього була собі гарна дочка?
Ті йому показали на такого пана багатого (так як ніби королик, що колись бували... Тепер вже вони потроху перевелися).
Прийшов Котофей до пана та й каже:
— Я, проше пана, прийшов до вас в свати, до вашої панни. Видайте ви свою панну за мого пана Івана.
— А хто ж буде твій пан?
— Він сирота, залишився в світі один — без батька і матері. Треба йому тепер жениться, то він послав тепер мене в свати.
— А чому ж він сам не прийшов?
— Бо він дуже важний пан, то він не хоче.
— А чи багатий твій пан?
— Занадто багатий... Такий, що і не приведи, господе.
— Нехай же він мені гостинця якого-небудь пришле, коли він такий багатий.
— Добре... Почекайте трохи, ось незабаром пришле вам такого гостинця, що ви ще і не чули.
— Добре, будемо чекати, що то за гостинець такий.
От вони поговорили про все, і кіт збирається додому.
— А коли ж буде весілля? — питає той пан.
— Я,— каже кіт,— дам знати, як ми приготуємося.
Відправляється кіт додому, біжить собі лісом і зустрічається з вовком на дорозі.
— А де ти був, Котофей? — питає вовк.— Хто тобі хвостика позолотив?
— Золотник,— каже кіт.
— Може б, і мені позолотив?
— Одному тобі не позолотить; а якби зібралось вас хоч копа, то, може б, і позолотив, а одному то не буде, бо для нього малий заробіток.
От той вовк як почав ревти, то набігло їх більш як копа, а кіт чекає, поки вони зберуться, щоб до злотника повести. От вони зібралися і пішли до злотника, а кіт попереду дорогу показує та тільки хвостиком помахує. А вовки нічого не знають, ідуть собі та утішаються.
Приводить він їх до свого свата на двір крізь браму... А огорожа кругом. Ніде не вилізуть. Зараз казав браму зачинити і до пана прийшов. Каже свату:
— Зять прислав вам гостинця, що ви чекали.
— А де ж він?
— А там на дворі.
Пан вийшов, подивився та й охолонув, що стільки вовків. Він казав слугам брати рушницю і давай їх бити та стріляти. І так їх вибили до одного і стали шкіри здіймати, а Котофей побіг додому.
Біжить він, зустрічає на дорозі в лісі так само зайця. Каже заєць йому:
— А де ти, Котофей, був? Хто тобі хвостика позолотив?
— У золотника. Він всім може позолотити.
— Може б, і мені позолотив?
— Не буде одному золотити; якби вас з копу було, то, може б, і позолотив.
Зразу ж став заєць кумавкати, кричати... То назбігалось їх більш як копа, і кіт їх повів знов до свата.
Загнав зайців на двір, казав зачинити браму і пішов до свата знати давати, що зять прислав гостинців на весілля.
Побачив сват, що стільки зайців, зрадів, що буде печеня і шуби; казав, щоб вибили усіх зайців, а Котофей вже знов побіг додому.
І таким чином Котофей багато всякого звіра доставив своєму сватові.
Прибігає Котофей додому і застає Івана Печерецького — ледве живого. Каже:
— А що, ти ще жив, Іване Печерецький?
— Ледве живий... Як не даси їсти, то вже хутко умру.
Побіг зараз кіт до хат, дістав хліба, приніс і дав йому їсти, і скоромного також дістав йому — сала і всякого. Подав йому в піч. Той поїв...
— А що, тобі краще стало, Іване Печерецький? — питає Котофей.
— Трошки полегшало, але не зовсім. Той ще приніс сала і наварив галушок і став його таким чином годувати цілий місяць.
— А як тобі, Іване Печерецький?
— Трохи тепер дужчий став. Ну що, знайшов мені жінку?
— Знайшов.
— А де ж вона? Чому не привів сюди?
— Який ти дуже розумний... Ще й хочеш, щоб сюди привести. Збирайся-но ти, Іване Печерецький, до неї, в дорогу.
— Може, далеко? То я краще не піду.
— Ні, недалечко...
— Добре,— каже,— може, я як-небудь і вилізу з печі.
Побіг кіт до свата і каже пану:
— Ми вже зовсім приготувалися весілля робити.
Пан сказав, щоб вони через три дні приготувалися вже йти в церкву.
Кіт зараз побіг назад і застав Івана Печерецького ще дужим, бо він ще не всі харчі з'їв, що були для нього наготовлени від Котофея, і він мав ще чим живитися.
— Гей, Іване Печерецький, вилазь-но з печі, бо вже тобі настав час одружуватися, то тобі треба в церкву іти.
— Ой,— каже,— може б, другим коли часом, бо не хочеться вилазити з печі. Змилуйся,— каже,— нехай завтра буде весілля.
— Ну, нехай завтра.
На другий день знов не хоче Іван вилазити з печі, сподобалося йому дуже там лежати.
— Чи не можна,— каже,— ще відкласти на день?
Відклав йому Котофей ще день. На третій день пристав до нього, щоб він неодмінно вилазив з печі, бо треба до шлюбу. А Іван все не хоче.
От витягнув Котофей Івана, та й нема йому в що одягнутися. Надів він на себе якийсь драний одяг і відправилися до свата. Думає Котофей: “Негарно, що у Івана Печерецького одежини людської нема...” Та й придумав. Прийшли вони до ріки, і наказав Котофей Івану, щоб він, як тільки побачить, що будуть до нього бігти люди, то щоб роздягнувся, упав у воду, одежину кинув у воді і кричав: “Ой рятуйте, топиться Іван Печерецький!
Залишився Іван на мості, а Котофей побіг до палацу і сказав свату, що наречений топиться, щоб люди рятували. Сват казав слугам коней своїх запрягати і їхати рятувати зятя скоро, скоро, щоб застати живого.
Зараз запрягли коней, поїхали і дістали зятя з ріки. Повезли його зараз в баню, там обмили, обчистили і убрали в панську одежу. От посадили вже його за столом, як ніби пана якого, та й став Іван дрімати, бо то прийшла саме та пора, що він дрімав у печі.
Сват каже до Котофея:
— Чого то наш зять такий смутний?
— То він зажурився,— каже Котофей,— що на ньому нема вже тієї одежі, що була на ньому та за водою попливла.
Зараз казав сват дати йому найкращу одежу. Потім поблагословили молодих і повінчали. От вони попили, поїли трохи і пора вже вибиратися додому в дорогу.
— А що в тебе вдома є? — питає молода жінка свого чоловіка.
Іван хотів сказати, що закуток... А Котофей каже:
— Все є: і палац, і воли, і коні, і все, що тільки потрібно для хазяйства. Тільки жінки не було, та
й тепер є.От повкладалися, позбирались вже та й поїхали, а Котофей каже:
— А я побіжу наперед, щоб вам все приготувати. От біжить він та й бачить: пасеться стадо коней.
Питає:
— А чиї то коні?
— Ажеж пана Дубецького,— кажуть йому пастухи.
— Не кажіть ви, що пана Дубецького, бо вас будуть дубасить дубинкою. По цій дорозі буде хутко їхати король, то він дуже не любить пана Дубецького. Як він спитає, чиї то коні, то ви краще скажіть, що пана Печерецького. Буде краще... Може, він вам ще і нагороду дасть за те...
Біжить він далі; аж пасеться гурт овечок.
— А чиї то овечки?
Кажуть, що пана Дубецького. А Котофей їм сказав, що пан Дубецький зовсім здурів і заказав всі свої вівці пану Печерецькому. Таким же чином він навчив, що говорити пастухам волів, корів, свиней, гусей, качок і ін.
От прибігає вже Котофей аж до палацу пана Дубецького та й каже, що їде король з свого весілля і, певне, заїде до вас на полудень, то ви приготуйтесь... А самі де-небудь сховайтесь, бо король новий дуже сердитий щось, то щоб, часом, не втрапилось вам від нього. Котофей зараз накричав на кухарів, і стали вони готуватися. Приготувались, понастановляли їсти і пити і вже тільки дожидають весілля.
Котофей питає пана Дубецького і пані Дубецькую:
— Чому ви не поставили на стіл печерецької риби?
— Такої риби у нас нема,— кажуть ті.
— А як нема, то ховайтеся же ви притніше, бо король дуже любить печерецьку рибу, то він вам задасть...
— А куди ж ми сховаємося? — питає Дубецький.
_ Ось лізьте в ту дуплинасту липу, то, може, не
знайде.От сховався пан з панею в дуплинасту липу і наказали слугам, щоб не казали, де вони, щоб їм ще більше не втрапилося.
їде король, доїжджає до пастухів і питає:
— Чий це товар?
— Аже пана Пецерецького,— кажуть йому.
І дав він кожному нагороду по рублю. А Котофей все мотається коло палацу.
Приїхало вже і весілля. Розмістилися: коні — в стайні, а сами пішли в палаци і стали там їсти і закусувати. А музика грає.
Котофей наказав, щоб напоїти слуг і поставити їм багато горілки, так щоб вони перепилися. От як поп'яніли слуги зовсім, він сказав, щоб салют робити молодим. Побрали слуги рушниці і давай палити. А Котофей каже:
— Не так ви стріляєте. Треба стріляти не вгору, а в липу, то буде голосніше.
Стали вони в липу стріляти та й забили пана з панею і схоронили. Тоді Іван Печерецький з жінкою і Котофеєм залишилися там панувати і досі поживають і нас до себе призивають.
КОТИК
Не знаю, в якомусь-то царстві жив собі чоловік, а у нього було три сини. От як помер батько, залишилася їм худоба: млин, і хлів, і кіт. “Давайте,— кажуть,— ділиться”.— “Давайте”. От і поділились. Старший же собі узяв млин, середульший — хлів, а найменшому кота дали. “Ти,— кажуть,— малий, тобі небагато треба!”
От він — нічого вже робить — лежить на печі та давай плакать. А кіт лежить на комині та й каже: “Пане мій милий, пане мій любий! Чого ти плачеш?” — “Як же мені не плакати, що тільки один ти мені дістався... А що мені з тебе?” А кіт і каже: “Не плач, дай мені мішок,— я піду хліба дістану тобі й собі”.
Узяв кіт мішок, набрав капустяного листя, пішов у хлів та й поклав, де кролі водились; а сам сів, стереже. То це прийде кролик, улізе в мішок, а кіт тоді з-за куща — та мішок зав'язав і поніс до царя. “Кланяється,— каже,— пан Запічанський,— прислав подарунок!” То цар подякує гарно і звелить насипать у мішок хліба і грошей дасть.
От котик принесе зерно, змелють у братовім млині — і є їм що їсти.
Середульший брат якось і довідався, що котик у його хліві кролів ловить, та й каже: “Слухай, брате, не пускай свого кота в хлів, а то — тільки його і бачив! Сучого сина звірюка, половину кролів видавив...” Пан
Запічанський лежить на печі та й плаче. А котик і підглядів: “Пане мій любий, пане мій милий, чого ти плачеш?” — “Як же мені не плакать,— каже,— що так і так: казав брат, що він тебе уб'є, щоб кролів не ловив у його хліві”.— “Не плач,— каже,— усе гаразд буде”.От котик і довідався, що цар з дочкою гулятимуть біля річки. Прибігає додому та й каже: “Пане мій милий, пане мій любий, ходім до річки!” — “Чого?” — “Та ходім! Тобі не знать чого, а ходім! Та роби,— каже,— те, що я тобі скажу: буде добре тобі і мені”.
От і пішли. Ходять понад річкою; коли дивляться — і цар уже йде з дочкою. Котик і каже: “Пане мій милий, пане мій любий, скидай сорочку та скачи у воду і кричи: “Рятуйте, хто в бога вірує!” Він сорочку з себе та в воду... “Рятуйте! — кричить.— Рятуйте, хто в бога вірує!” Цар і почув. А кіт підбігає та й каже: “То пана Запічанського розбійники обікрали і у воду вкинули... Не дай йому загинути!” — “Ой лишенько! — каже царівна.— Це того пана Запічанського, що нам кролів присилав?” — “Того самого”,— каже кіт. Цар зараз гукнув... Тут назбігалось народу, рибалок, сітки закинули й витягли.
Царівна й просить у батька: “Візьміть,— каже,— тату, пана Запічанського у палац, однак він такий добрий — і кролів нам присилав!”
Цар і взяв його; одягли, причепурили... От царівні він так уподобався, що й поженили їх через кільки там часу. І панові добре, і коту добре!
ЯК КІТ РОЗСУДИВ ГОРОБЦЯ З ЯСТРУБОМ
У лісі було велике дерево, а на тім дереві заложила собі ворона гніздо, а під її гніздом заложив собі гніздечко горобець. Ворона бачила, що той малий горобчик має гніздечко, але собі гадає: “Е, то буде згідливий сусід”. Та й так жили вони у згоді аж до літа. Але прийшла у літі пшеничка, та й горобчик пішов у пшеничку. Нема його день, два; так не було його два тижні удома, що його ворона не бачила. Так ворона зажурилася, що їй нудно без горобця, але усе надіялася, що може-може...
Але одного дня чує ворона, а то у гнізді сидить якийсь інший птах, такий яструбець маленький. Каже ворона: “Яке ти право мав тут мешкати?” А він каже: “Що ти мене маєш питати? То моя справа!”
За два-три дні прилітає горобець, ледве котиться, такий ситий від пшенички. Прилетів горобець — та й до гнізда, а яструб його дзьобком: “Марш! Я тут ґазда”. Ну, нема ради, бо той сильніший. Іде горобець до ворони на раду: “Сусідко-воронко, порадь мені!” Каже ворона: “Такий ти мені добрий,
як і той злий; що я маю до вас мішатися; ви шукайте собі суду деінде”.— “Але,— каже горобець до того половичка,— ходім шукати, аби нас хто розсудив”.
Летіли вони далеко, але дивиться горобець — сидить під деревом кіт, але такий ласкавий, так ласкаво дивиться, от як би рад щось доброго зробити. Каже горобець: “Ану, ходім до цього котика, цей нас розсудить, дивись, як він ласкаво дивиться!” Каже той яструбець: “Ану, іди ти, спитай уперед, чи він має тепер час”. А котик так ласкаво воркоче: “Я,— каже,— добрий чоловік, я вам пораджу”.
Злетів горобець до нього, а кіт поволі, поволі, та й хап, та й з'їв.