 |
Web Hosting by Netfirms | Free Domain Names by Netfirms |
|
|
|
укладач: Мірошниченко Світлана Анатоліївна, малюнки: Микола Колесниченко
СІРКО
В одного чоловіка був собака Сірко — дуже старий. Хазяїн бачить, що з нього нічого не буде, що він до хазяйства неспроможний, і прогнав його від себе. Цей Сірко никає по полю; коли це приходить до нього вовк та й питає його: “Чого ти тут ходиш?” Сірко йому відповідає: “Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, а я і ходжу тут”. Тоді вовк йому каже: “А зробити так, щоб тебе хазяїн знову прийняв до себе?” Сірко просить: “Зроби, голубчику; я вже таки якось тобі віддячу”. Вовк каже: “Ну, дивись: як вийде твій хазяїн із жінкою жати, і вона дитину покладе під копою, то ти будеш близько ходити коло того поля,— щоб я знав, де воно знаходиться,— у той час я візьму дитину, а ти будеш віднімати у мене ту дитину,— тоді ніби-то я тебе злякався й відпущу дитину”.
У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка поклала свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить: “Гидж-га, Сірко!” Сірко якось догнав того вовка і відняв дитину; приніс до того чоловіка та й віддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і шматок сала та й каже: “На, Сірко, їж,— за те, що не дав вовкові дитини з'їсти!” Ото увечері ідуть з поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже: “Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи”. Тільки що вони зварилися, він садовить Сірка за стіл та й сів сам коло нього та й каже: “А сип, жінко, галушки та будем вечерять”. Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!
Ото Сірко і думає: “Треба мені подякувати вовкові, що він мені таку вигоду зробив”. А той чоловік, дочекавшись м'ясниць, віддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому: “Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе покличу у хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив”.
Ото вовк, дочекавшись неділі, прийшов на те місце, куди йому Сірко сказав. А в той самий день у того чоловіка було весілля. Сірко вийшов до нього та й увів його у хату і посадив його під столом. Ото Сірко на столі узяв пляшку горілки, м'яса доволі і поніс під стіл. А люди хотіли ту собаку бить
.
Чоловік каже: “Не бийте Сірка: він мені добро зробив, то я і йому добро буду робить, поки його й віку”.
Сірко, що найкраще на столі лежить, бере та подає вовкові. Нагодував і напоїв так, що вовк не витерпів та каже: “Буду співать!” Сірко просить: “Не співай, бо тут тобі буде лихо! Краще я ще тобі подам пляшку горілки, та тільки мовчи”. Вовк, як випив ту пляшку горілки, та каже: “Отепер уже буду співать!” Та як завиє під столом... Тоді деякі люди повтікали з хати, а деякі хотіли бить вовка. А Сірко і ліг на вовкові, наче хоче задушити. Хазяїн каже: “Не бийте вовка, бо ви мені Сірка уб'єте! Він і сам з ним розправиться добре”. Ото Сірко вивів вовка аж на поле та й каже: “Ти мені добро зробив, а я тобі!” Та й розпрощались.
ЯК ВОВК ПСОВІ ДОПОМІГ
Господар вигнав на старість від свого двору собаку. Це й зрозуміло: доки собака молодий був, то відганяв від його двору неприятелів, котрі би могли його образити, звірі також щоб ніякої шкоди не робили; тоді його господар любив. А як же прийшло на старість, вже так нездужав, почали його бити. “От,— каже,— зробився ледащем! Не бреше нічого! Коли ж даєш йому їсти, щоб він добре нажерся, тоді він іде, сто кротів його матері, в солому спати!” Досить того, що як почали того бідного собачиську бити, їсти не давати
,— доки не вигнали.Взяв пес і йде з плачем не знати куди. Аж тут зустрічається з ним вовк і каже: “А! Тут ти мені попався в руки! Ти то мене все відганяв від того-то і від того-то господаря, ніколи мені не давав там поживитися! Якби, боже борони, такі всі були на світі, то би прийшлося здохнути, а ти би не змилувався! Отже я тепер тебе за то з'їм”.— “Ей,— каже,— я навіть би тобі подякував, якби хтось мене з'їв. Бо мені вже однаково, то хотів, щоби мене з'їли, ніж я маю так на тім світі мучитися”.— “Ну чого? ” — запитує вовк. Жаль йому зробилося пса. “От,— розповідає пес,— доки молодий був, відганяв від двору свому господарю різних злодіїв, щоби його не образили, звірів також ніколи не допускав до двору, то тоді і добрий у нього був. А тепер, на старість, коли б я мав надіятися на краще, то мені стало гірше!” — “Ну, чого?” — каже вовк. “От чого: б'ють мене, їсти не дають! Та й чого ж триматися? Ще й буками від двору геть відганяють. Та й я взяв і пішов. Але от щоб хтось мене з'їв! Аби згинути, тільки би не мучитися так довго!”
Вовка ті слова дуже пройняли, він і каже: “Я тобі пораджу, як ти маєш зробити, щоб тобі так було, як перше. Іди ти назад додому і не йди нікуди... Вони, тобто той твій господар із господинею, вийдуть завтра жати, і вона винесе з собою маленьку дитину, що має, і покладе її з колискою під снопами. І ти щоби за ними вийшов на поле”.— “А як же я,— каже,— піду за ними, коли вони мене будуть бити?” — “Ну, не зважай на те, бо треба щоби ти вийшов! І простягнешся коло тієї дитини
і лежи. Вони будуть жати, відійдуть далеко, а я помаленьку підсунуся і вхоплю ту дитину, і буцім буду втікати. То ти зараз за мною побіжиш. А я зразу швидко буду бігти, а потім помаленьку. То як зрівняєшся зі мною, то зроби вигляд, наче починаєш мене кусати. То я зараз відпущу ту дитину, а сам втечу. Господарі як прибіжать, втішаться дуже, зараз тобі дадуть їсти, і знов так тобі буде, як і перше”.Зрадів пес, побіг додому. От тільки настав ранок, іде господар з господинею жати і беруть дитину з собою в поле. Ось тут і пес з'явився і біжить за ними. Вони зараз же почали його бити, кричати. “От,— кажуть,— десь пішов, а тепер знов, приблудо непотрібна, приволікся!” — “Що би його забити або що такого,— каже жінка,— щоб такий непотріб не знаходився коло нашого двору!”
І йдуть вони собі в поле, а пес за ними. Прийшли на поле, поклали під снопами дитину, а самі взялися жати. От вже відійшли кавалок, пес прийшов собі та й простягся коло тієї дитини і лежить. А вовк вже чекав в коноплях.
Висунувся помаленьку та й схопив дитину за пелюшки, далі — з нею
втікати! От тут побачили люди, наробили крику: “Вовк! Вовк взяв дитину!” Пес тут зірвався та за ним, люди почали цькувати. От вовк дивиться, що вже пес от-от його вже має наздогнати,— почав помалу бігти. Пес наблизився, злапав ніби вовка за задок, почав його кусати. Вовк дитину пустив, побіг, а пес залишився коло тієї дитини і чекає, коли господарі поприходять. Незабаром прийшов господар і господиня, почали його гладити, дали йому зараз хліба. “От,— каже жінка до чоловіка,— казали, що то пес ледащий, а от, якщо б не він, то вовк нашу дитину з'їв би!” — “Таки так, жінко! Добре ти кажеш!” — “Ну, тепер же той пес в нас буде, доки не згине. І що сам схоче, нехай то їсть, коли він такий добрий, що він нашу дитину від смерті відборонив”.Ну, вже псові знов добре. Їсти йому дають того, що самі їдять; боже борони, щоб хто його вдарив або навіть і полаяв,— то не знаю, що би йому господар за те зробив. От одного разу прийшов вовк до нього і питається: “Ну, що ж? Тобі тепер добре?” — “Ой, знаєш,— каже,— як мені тепер добре! Щоб що зробив, то ніхто не сміє мене не те що вдарити, але навіть і полаяти; а їсти — те, що сам схочу. Крім того, що дають мені там печені тощо. Нехай тобі бог дає якнайкраще за те, що ти мені таке
порадив, ще й своєї праці не пожалів!” — “Ну,— каже вовк,— бачиш, як то я тобі добре зробив! Добре тобі тепер: маєш що їсти і все, що забажаєш. Дай же мені з одного баранця, бо вже так хочу їсти, що не можу витримати з голоду”.— “От я тобі скажу,— каже пес,— я тобі баранця не дам, але завтра раненько приходь сюди. То от мій господар буде справляти поминки, то я тобі дам їсти, чого ти сам схочеш. Бо що ж! Я би тобі не пожалів і баранця, та що ж з того, коли він сировий, недобрий? А от завтра, як прийдеш, то я тобі дам печені, то її як ти покушаєш, то оттоді скажеш, що добре”.Взяв вовк і пішов. От на другий день справляє господар поминки. Закликав попа, відправив піп службу, позасідали за стіл, п'ють і їдять. Аж тут прибігає вовк. Пес побачив, зараз його помежи люди завів до хати і казав йому влізти під лавку. Вліз той вовчисько під лавку і сидить. Пес став крутитися сюди-туди, випнявся на стіл, вхопив щось дві чи три печені. Тут всі почали кричати: “А покинь! От,— каже,— собака взяв печень кілька собі!” А той господар обзивається: “Не займайте, не займайте, люди добрі! Не кричіть! Хай там бере собі, що схоче! Знаєте, який то пес? Він мені дитину від смерті відборонив”.
Подав пес вовкові під лавку. Їсть він і каже: “Правду ти казав, що зовсім інакше: не таке, як сире, а це чудове!” — “Ну, їж же ти, а я іще щось тобі дам”. Зіпнявся на стіл, вхватив іще два калачі, знов дав йому. Ну, вже вовк добре наївся, сидить собі під лавкою. А ті люди почали собі співати, напившись. Вовк це почув, питається пса
: “Чого вони так співають?” — “От чого,— каже,— бо попилися”.— “Чого вони напилися?” — “Горілки”,— каже. “Ей, чуєш? Як би ти мені дав,— я би то покушав, що то за такий смак”. Пес каже: “Я тобі дам”. Зіпнявся знову на стіл, взяв в лапи пляшку за шийку і поніс. Люди зараз наробили крику: “Покинь! Покинь!” — “Що там такого?” — каже той господар. “От,— кажуть,— собака взяв горілку з пляшкою”.— “Та нехай там бере! Я вас вже прошу, не гнівайтеся за те, але нехай там що хоче, то те нехай бере. Бо ж ви знаєте, що він в мене значить”. Подав пес вовкові ту горілку. Вовк як впився тією горілкою, вже йому почало в голові шуміти. Кличе до себе пса і каже: “Я буду співати”.— “А не можна! — каже,— не співай! Бо будуть бити!” — “А вони чого співають?” — “Е, бо їм що інакше, а тебе наб'ють, і пропадеш”.— “Ой, то то таки буду співати!” — “Ей, бійся бога, не співай! Ходи, я тебе виведу, та й біжи до ліса, та там будеш співати”.— “О! Я дурний там співати? Де я напився, то там буду і співати”.Ось ту як затрубів під лавкою, і люди налякалися : “Що такого?! Вовк!” Вовк той вискочив з-під лавки! Люди його обступили. Де хто що міг зірвати, макогін не макогін, качалка не качалка,— як піймали вовка за хвіст, як почали бити! Вовк дивиться, що не жарти: як потягнувся, вирвав хвіст та й дав ноги! Насилу втік.
Пес той, буцім за ним,
на двір та й каже: “А бач? Я тобі казав, не співай, бо будуть бити!” — “Бодай тебе злидні побили з твоїм господарем і таким трунком! Вже щоб мене не просив, то ніколи не піду до тебе на бал! Нехай твоя мама їсть твої печені та й усе! Люди мене так збили, що нема ніде місця цілого, бо здається мені, що всі кості в мені поломані”.— “Отото: було не співати, то був би небитий!”
ВОВК І ПЕС
Жив пес, який мав свій садок зі сливками. Та тут до цього садку внадився вовк. Псові ніяк не вдається вигнати вовка звідти, і починають вони воювати: хто кого вижене, того й буде садок. Собака взяв собі на допомогу кота та качура, а вовк взяв дикого кабана.
Прийшов кабан, зарився в листя і сидить, а пес йде з котом і качуром. А качур все каже: “Так! Так! Так! Так!” Побачив вовк пса і якимось чином виліз на сливку. Кабан в цей же час маше хвостом. Кіт як побачив — і кинувся, і схопив за хвіст, а кабан злякався та й утік. Вовк побачив таку справу — зіскочив зі сливки та й забився. Відтоді пес відібрав свій садок зі сливками.
СУПЕРЕЧКА ПСА Й КОТА
В коморі ловив кіт мишей, а пес гавкав. Кіт вискочив з комори й закричав: “Навіщо лякаєш мені мишей?” Пес відповів: “Відлякую лихих людей, щоб у нас нічого не вкрали”.
Кіт на це каже: “Овва! Велике діло!” — “Чому ні? — каже пес.— Як не буду брехати, злодій вкраде хліб”.— “Гм,— говорив з погордою кіт,— мене хазяїн більше цінує, бо я бережу йому хліб від мишей. А ти що? Пильнуєш його від мишей?”
Пес відповів: “Ні, котику, мене господар більше цінує, бо я стережу йому ціле майно”.— “Ні, таки мене!” — опирався кіт. “Мене!” — боронився пес.
І так обидва сперечалися, доки не прийшли злодії й не покрали увесь хліб, а в коморі миші з'їли хліб. Ні пес, ні кіт не чули нічого.
Господар розсердився та прогнав пса й кота.
КОМУ КРАЩЕ: ПСОВІ ЧИ КОТОВІ
Раз зійшлися пес з котом та й почали обидва скаржитися, що їм недобре на світі жити. Пес каже котові: “Тобі ще якось можна, побіжиш, куди схочеш, а мене посадять на ланцюг — та й гавкай”. А кіт у свою чергу зауважує: “Тобі краще,
тебе присплять та лише гавкаєш, а я повинен цілу ніч мишей ловити”.Один каже: “Тобі краще”, а інший каже: “Тобі краще”... Та й посварилися. З того часу один одного ненавидять.
ПЕС І ВОВК
Був один ґазда дуже багатий, і був в нього пес. Поки був пес молодий, то любили його, а як постарів, та й вигнали. Пішов бідний песик. Іде і прийшов до ліса, змігся і ліг. Надходить вовк і питає його: “Хто ти такий?” А пес каже: “Я швець”.— “Коли ти швець, то вшиєш мені чоботи”.
— “Добре,— каже пес,— я вшию, іди і приведи ялівку добру”.Пішов вок, закрадається коло череди і вкрав ялівку. Приводить, розбив і питається пса: “Коли
приходити за чоботами?” А пес каже: “Так за тиждень”. І пішов вовк, а пес ліг коло тієї ялиці.
Приходить вовк через тиждень і питає пса: “Є чоботи?” А пес каже: “Є, але іще треба мастики свинячої”.— “А де ж дістати?” А пес каже: “Підем до мого ґазди, що я був у нього”.— “А як зловить нас”,— каже вовк. Пес каже: “Не бійся, я знаю там входи”.
І пішли обидва. Приходять туди, полягали в якусь хопту і чекають, доки усі полягають. Пішов пес, подивився, приходить і каже: “Вже полягали”. Прийшли до карника, витягли кабана; вовк взяв за вухо, а пес ззаду підгонить. Привели до ліса, розбив вовк кабана і каже псові: “А коли приходить за чоботами?” А пес каже: “Так за п'ять днів”.
І пішов вовк, а пес як ліг коло кабана та й їсть. Вже із'їв. Приходить вовк і питає: “Є вже чоботи?” А пес каже: “Є, але треба кувати”. А вовк каже: “Де ж підкуєм?” А пес каже: “Я маю коваля знайомого, та й підкує”.
Пішли. Ідуть, але треба було іти через болото таке, що тропіки притугло. Пес пішов по версі, а вовк застряг по коліна. Виходить на берег, а пес каже: “Добрі чоботи”. А вовк подивився і каже: “А то коли мене обув, я ще таких чобіт не бачив; які вони гарні”. А пес каже: “А правда, такі гарні”.— “Атак”,— каже вовк.
Тепер каже пес: “Ходім до мого ґазди на весілля; він сина женить, а ми залізем до комори, наїмося добре і нап'ємся та й підем”. А вовк каже: “А як хто побачить мене і закричить: “Вовк!” Збіжаться і уб'ють мене”. А пес каже: “Не бійся, я заведу тебе, що ніхто не побачить”.
І пішли. Приходять, закралися, влізли до комори. Пес надибав студенець і їсть, а вовк надибав горілку та й п'є. Як напився добре і каже: “Я буду співати”. А пес каже: “Цить, бо як вчують, та й тебе вб'ють”. А вовк: “Ні, я співаю”. Як завиє: “У-у-у!” А люди як вчули, закричали: “Вовк! Вовк!” Взяли дрючка та й гонять з комори. Ледве втік. А пес собі ніби гавкає на нього. А ґазда каже до гостей:
“А дивіться, то пес наш, що був пішов. Гуджа! Гуджа!”Виходить пес за ворота, а вовк каже до пса: “Так мене, небоже, обсадили, не можу кинутися”. А пес каже йому: “Чи я тобі не говорив цить! А ти не хотів слухати; ну,— каже пес,— ходім, засунемся ще до хати”. А вовк каже: “Як ми всунемся?” Пес каже: “Якось всунемся!”. І пішли.
Увійшли до хати, ліг вовк під лаву, а пес доносить йому кістки; а він лиш хруп, хруп. А ґазда каже до гостей: “Ото пес не мав зубів, а тепер як хрупає кістки”. Люди балакають, порція стоїть на
столі, а пес лапами досягне і дає вовкові. Вовк як впився добре і каже псові: “Я буду гуляти, чуєш, як музики грають”. Пес каже: “Цить!” — “Ні, я гуляю”.
Як підніметься з-під лави, а люди попадали з лави, а він по хаті: “У-у-у!” Знов як почали люди бити; ледве втік. А пес гавкав. Ґазда травить, ну вже потихли люди, а пес уже не іде з вовком. А вовк чекає на пса.
Вийшов пес надвір, вовк каже псові: “А ти не ідеш за мною?” — “Ні”,— каже пес.— “Ну, як не ідеш, то за мною до війни мусиш ставати; пам'ятай, бо як не станеш, то тебе роздеру; там і там під тим дубом щоб ми зібралися у такий-то час”.
Вовк зібрав собі ведмедя і свиню дику, а пес кота, качку і гуску. Ідуть. Приходять, а вовк уже чекає на нього. Але кіт, як-то звичайно, наперед іде, а свиня зарилася в листі та й хвостом виргає. А кіт гадав, що то миш, та й за хвіст як злапає, а свиня в крик. Та далі кіт злякався та на дуба.
А там був
ведмідь на дубі; та й кіт видер і йому очі. Ведмідь з дуба та далі, а качка все: “Так, так”, а гуска: “Гу-гу”. І повтікали.Ведмідь і вовк, і свиня здибалися. І каже свиня: “Якась біда маленька як мене злапала за хвіст, гадав, що не буду вже жити”. Ведмідь каже: “Дай мені спокій; мені очі мало не видерла і ще якісь двоє все: “Так, так” одне, а друге іще: “Гу-гу” кличе, то їх багато, значить, було”.— “Я не знаю більшого страху, ледве утекла”,— каже свиня. Ведмідь каже: “Я не знаю, як я з дуба злетів”. А вовк каже: “Я наче застиг на місці”.
ВІЙНА ПСА З ВОВКОМ
Прибіг вовк до села і каже псові: “Давай будемо друзями”.
Пес друзів не мав і згодився. Почав вовк приходити до нього в гості. Розповідає, що нового в лісі, а сам роззирається по подвір'ю. Подивився і пішов. Пес заснув. Але чує: баран кричить.
Пес відкрив очі, бачить: вовк тягне барана з кошари. Пес загавкав. Господар вибіг з хати, вхопив пательмагу і так змастигав вовка, що той не лише барана лишив, а й сам ледве втік.
Вовк прибігає до лісу, скликає звірів і виповідає псові війну. Але війна має бути не в селі, а в лісі. Вовк взяв собі ведмедя, свиню дику, лисицю, а пес не має з ким йти воювати. Просив вола — боїться, просив коня — не йде. Пес зажурився. А тут підходить до нього когут: “Чого ти, песику, журишся?”
Пес розповів. Когут закликав гусака, качку, котика — і військо готове. На другий день зібралися на війну. Каже когут: “Як будете доходити до лісу, то робіть великий гук”.
Ще не дійшли до лісу, як пес загавкав, кіт занявкав, когут закукурікав, гуска ґелґає, качка
квакає. Вчув ведмідь такий крик і каже: “Величезне військо йде. Де я подінуся?”І виліз на дуба. Вовк думає: “Як ведмідь боїться, то що мені робити?” Сховався за корч. Свиня дика зарилася в торішнє листя, а лисиця у нору, під корінь.
Прийшло псове військо під дуба, і когут співав. А звірям здається, що він каже: “Є вони тут!” Качка заквакала, а їм здається, що говорить: “Так! Так! Так!” Гуска заґегала, а їм причувається, що питає: “Де? Де? Де?”
Кіт занявкав, а дика свиня махнула хвостиком, бо комар вкусив. Кіт думав, що це миш, скочив до хвоста. Свиня дика злякалася, що кіт хоче її з'їсти — і втікати. Кіт з переляку вискочив на дуба, а ведмідь думав, що хоче його їсти, і впав на вовка. Вовк утікати. Лис вискакує з-під кореня і драла... Пес за ним. Але не зловив, лише відкусив кавалок хвоста.
Так закінчилася війна. Але між псом і вовком нема миру і дотепер.
ЯК ПСОВІ ОЧІ ПОСОЛОВІЛИ
Мав ґазда пса. Доки той пес був молодий, то гавкав, а як постарівся, то уже не міг гавкати, і ґазда його нагнав. Ходив він так з тиждень по селі, аж раз зайшов у ліс та й здибав вовка. Вовк питається: “Чим ти живеш, брате?” А пес каже: “Що знайду, то з'їм”. Каже вовк до пса: “Ходи зі мною, будем їсти м'ясо”. Ідуть вони лісом, надибають стадо коней. Тоді бере вовк, качається, устав та й питається: “А з'їжилася на мені шерсть?” — “З'їжилася”.— “А вуха нащурилися?” — “Нащурилися”.— “А очі посоловіли?” — “Посоловіли”,— відповідає пес.
Тоді кинувся вовк на коня, забив його; наїлися вони м'яса того. Але відійшов пес набік та й каже сам до себе: “Або я собі сам так не годен зробити?” І пішов від вовка.
Здибає зайця та й питається його: “Чим ти, Яцьку, живеш?” Заєць каже: їм сухе сіно і з капусти качани”.— “То ти дуже погано живеш,— каже пес.— Ходи зі мною, будеш їсти м'ясо”.— “Добре”,— каже заєць.
Ідуть вони і надибають стадо коней, що пасеться. Тоді бере пес, качається, потому устав та й питається: “А з'їжилася на мені шерсть?” — “Трохи”.— “а вуха нащурилися?” — “Ні”.— “А очі посоловіли?” — “Не посоловіли”,— відповідає заєць.
Кинувся пес на коня; кінь ударив його ногою та й забив. А заєць здалека приступає до пса та й каже: “Аж тепер я бачу, що очі тобі посоловіли. А я іду так їсти сіно і капусту, як і раніше їв!”
ВОВК, ПЕС І КІТ
Був колись господар і мав пса. Але щось чи йому їсти не давав, чи його бив. Так той пес його покинув і полетів геть від нього в світ волочитися. Іде, іде, здибається з вовком. Так вовк до нього: “Як живеш, приятелю?” — “Тільки маюся!” — “А де ж так ідеш?” — “Ат, волочуся, покинув свого пана”.— “Тоді ти іди зі мною, будем волочитися обидва; як що ухопимо — будемо купою їсти
, та й не будемо голодні”.От і добре. І так ходять разом і разом їдять купою; а що день, то мають свіжину, бо вовк все добре бере, а пес то іноді допомагає дерти і їсти. От вже і врятував вовк псисько, вже той гладкий став!..
Вирішив вже покинути пес вовка, хоче вже сам ходити по лісі і живитися. Він думав, що то йому буде так легко брати створіння, як вовкові. Отже іде, іде, надибає кози. Так, скаче на них. Він думав, що йому так добре буде, як із вовком. З вовком йому добре було, бо вовк усе ухопив, що тільки побачив, а пес брав лише готове.
Отже тепер летить псисько, летить, аж став задихатися. А кози — ого! — як погнали, так їх і не видно!..
Але що ж робити? Іде, іде, зустрівся з котом, що також волочився за їжею. От то добре, думає собі, буду мати товариша, хоч мені тримати допоможе!
Так каже до нього: “Ходи зі мною, будемо їсти купою”.
От і добре. Ідуть, ідуть. А там паслися коні на долині, а одна стара кляча відстала. “Так! — каже пес,— хо! Я її візьму, та треба, щоб ти мені допоміг”. А кіт: “Буду допомагати!” Пес каже: “Ого, я її візьму, та подивись, правда, чи наїжачилася шерсть на спині?” А кіт: “Наїжачилася!..” — “А чи набурився у мене хвіст, чи ні?” — “Набурився!” — “А почервоніли у мене очі?” — “Почервоніли, але що з того?!..” — “Ну, то й
добре!”І далі вже пес йде до клячі. А та як обернеться, як його копитами увалить в саму голову, так пес відлетів дуже далеко! впав на бік; і ані дихнув!..
Дивиться кіт: ого!.. “То вже тепер наїжачився, тепер тобі набурився хвіст, і почервоніли у тебе очі, ого!..”
ЯК СТАРИЙ ПЕС ВОВКА ВДАВАВ
Якось здибався пес з вовком. Питається вовк: “А куди ти ідеш?” А пес каже: “Іду в світ”.— “Чого?” — “От, вигнав мене господар, та й я іду. Бо доки був молодий, живий, бувало по цілих ночах не сплю — брешу, то тоді для нього добрий був. А тепер на старість вже не знаю чого, та й мене вигнав”. Вовк пожалів пса і каже: “Ну, ходи зі мною, я тебе буду годувати”.
Досить того, що пес як походив кільканадцять тижнів з вовком, вже піджив добре. Подумав собі: “Що я буду з ним ходити та все дивитися йому в руки, так ніби за хлопця в нього служити? Вже я знаю спосіб тому, як коняку підвалити, і різними штуками вмію ухитритися”. Взяв покинув вовка і йде. Але, як на те, надибав такого самого пса, як і він перше був, коли вигнав його господар. Питається його: “А куди ти ідеш?” — “Іду в світ”.— “Чого?” — “От, вигнав мене господар, та й іду”.— “Ну, ходи зі мною,— каже той пес,— я тебе буду годувати”.
От вже ідуть, ідуть обидва. Але дивиться той пес, що при вовкові був; побачив в лісі дуже міцного і огрядного коня та й каже до того другого пса: “А бачиш онде того коня в лісі, що пасеться?” — “Та же,— каже,— бачу”.— “Отже, то буде нам обід з нього”.— “Ей! Щоб то бог дав!” — “Побачиш!” — каже той пес.
Взявся він зараз качатися, наїжився і питається того другого пса: “А що, страшний я тепер? Дуже походжу на вовка?” — “Ні,— каже,— таки й на
пса”.— “Ну, очі червоні мені?” — “Ні,— каже,— не червоні”.— “Ет, дурень ти, коли так!”
Бере і сунеться на животі до того коня. От тут вже підсунувся недалеко від нього і каже до того другого: “А що, скочити?” — “Або я знаю? — каже,— коли хоч, то скоч”.
Той підніс голову, хотів скочити. Кінь як побачив, як відмірить ноги, як його тріснув в лоб,— аж перекинувся той псисько, кров його обілляла всюди. А той (другий пес) якраз підходить. Подивився на нього і каже: “От тепер-то навіть дуже очі червоні, а перше не були такі червоні”.
ПЕС, КІТ, КОГУТ, КАЧУР І ВОВК
Наскучилося псові, котові, когутові і качурові служити у господаря та й зібралися і пішли у мандрівку, куди очі несуть. Ідуть, ідуть цілий день божий, аж під вечір приходять до великого лісу. Когут каже: “Мені уже спати хочеться, ставаймо на ніч”.— “Добре,— каже пес,— але шукаймо якої хати або буди в лісі, бо я, знаєте, звик коло хати або в буді спати”.— “Я звик на припічку або в попелі спати, отже і мені треба хати”,— каже кіт. “Мені треба перекладину на кроквах”,— говорить когут. “А мені в кутику в хаті або в сінях клапоть соломи або листя”,— мовить качур. “Добре,— заворкотів пес,— ходім далі”.
Ідуть знов лісом далі; ідуть та й дивляться — стоїть якась хатинка в долинці. Доходять. Пес заглянув в середину, обнюхав все і каже: “Пуста! Ставаймо на нічліг”. Входять, оглядають кожний куток. Пес ліг за дверима в сінях, кіт на припічку в попіл, качур присів в кутику в хаті на жмені соломи, а когут вилетів на перекладину. Сплять собі, сплять; аж опівночі когут: “Кукуріку!..” Заспівав, аж всі побудилися.
Вовк-котюга почув голос когута та й погадав собі: “Добре, є когутик в хаті побережника; піду, зловлю і буду мати гарне снідання”. Іде вовк тихенько, заглядає до сіней — не бачить нікого. Входить в хату та й нюх-нюх поганим носом по припічку. А кіт гиць вовкові в очі та й пазурами драпає, та й плює, та й зубами кусає, та й харкотить. А пес ззаду хап за хвіст та й циприть щосили. А качур, налякавшись, бігає по хаті та й кричить: “Так, так, так! Так, так, так!” А когут на перекладині верещить: “Кудкудак, кудкудак, кудкудак!”
Вовчище вирвалося гей скажене та й драла в ноги аж до своїх! Прибіг і ледве дихає зі страху, а інші вовки питаються: “А що тобі сталося, куме?” Він каже: “От то мені дали, дали, поки життя мого — не забуду. Хотілося мені когута зловити, та мало життя не загубив”.— “Та як?” — питаються вовки. “Та,— каже,— як мені щось скочило в очі, як почне плювати, драпати, кусати, а друге щось страшне як почне мене трогати зубами за хвіст і крижі, а третій — якийсь, бачите, старший — все бігав по хаті та й хвалив їх: “Так, так, так!” А четвертий найстарший сидів на вишці і горлав щосили: “А подай-но його сюди, сюди, сюди!” Ай, ай, якби мене ще до того подали, то уже мене не було б на світі!.. Ох, падоньку мій, як же болять крижі, хвіст, очі і морда!..”
Так-то научили вовка розуму пес, кіт, когут і
качур!
ПЕС, ПОРОСЯ І ПІВЕНЬ
У багатого й дуже скупого чоловіка постарівся пес.
— А що я тебе буду годувати, старий псе,— бурмотів собі скупендра,— я можу дістати молодого, котрий принесе користь на ґаздівстві.
Й вирішив вбити старого пса. А той підслухав бесіду господаря і втік.
Зібрався й іде шукати правду. По дорозі зустрів порося.
— Куди йдеш, поросятко?
— Йду світом, бо ґазда мене хотів зарізати.
— Та я бачу, що ми обоє нещасні...
Повідали одне одному свою біду й так домовилися, що разом будуть світом блукати, поки не знайдуть правди.
Раз лиш зустріли півня.
— Куди ви йдете?
— По світу, правду шукати, а ти?
— Мене господарка хотіла зарізати на свято, а я втік.
— Отже, та доля наша одна.
— Прийміть і мене у свою кумпанію. І я шукаю правди.
І так рушили троє.
Прийшли в якусь хащу й натрапили на хижку. Ніхто там не жив, і троє друзів задумали тут оселитися.
Так домовилися між собою: порося буде їсти варити, пес — ходити на полювання, а півень — вартувати хижу.
Одного разу, коли пес був на ловах, проходили біля цієї хижки вовки. Побачили на стрісі півня, а в оболоці поросятко. Дуже були голодні й почали радитися, як вхопити півня й поросятко..!
Півня не могли дістати, бо сидів високо на стрісі. Тоді вирішили, що увірвуться до хижі та з'їдять порося.
Але півень подав завчасно сигнал. Так що поросятко замкнуло двері на ключ.
Вовки почали з розбігу скакати на двері. Й дошки стали тріщати та ламатися.
Тоді поросятко вхопило горня і зачало поливати вовків кип'ятком. Найбільше потерпів старий вовчисько: від кип'ятку з нього шерсть зовсім облізла. Інші вовки теж добре дістали і почали тікати геть.
На якийсь часок втихомирилися, але потім знову почали раду.
— Ганьба,— каже старий вовк,— ми налякалися одного порося!
— Вертаймося! — завили вовки гуртом.
І рушили назад до хижі.
Та півень знову втямив, що вовки вернулися і сказав про це поросяті. Воно скоро принесло лазиво, поставило горі дубом і полізло на самісінький верх.
Вовки прибігли під дерево, побачили на ньому порося, але ніяк не могли туди дістатися. Радяться, що робити?
— Ставайте один на другого! — наказав старий. Поставали один на одного і зробили високу громаду. Лиш одного не вистачало, аби досяг поросятка. “Біда,— думає собі поросятко,— що тепер робити? З'їдять мене!” І загойкало:
— Приятелі мої, півнику, й ти, песику! Лліть на облізлого вовка кип'яток!
А він був на самому низу громади.
Коли це почув старий вовк, налякався, скочив геть — і всі вовки попадали на землю. І з великого страху повтікали в ліс.
І вже ніколи не приходили більше до хижі.
А поросятко, пес і когут жили собі спокійно. Може, й досі живуть і правду шукають, якщо не повмирали.
СОБАКА, ВОВК, ЛИСИЦЯ ТА ЧОЛОВІК
Був піп та мав собі собаку добру. А як вона постаріла, то піп її вигнав за ворота. Пішла вона та й лягла собі під лісом. Коли аж іде вовк і питається собаки:
— Чого ти тут качаєшся?
— Це так мене піп вигнав.
— А що ти мені даси, як піп тебе прийме?
— Як тільки прийме, то я тебе на обід покличу.
Пішов раз піп на вулицю з дітьми гуляти. Вовк дитину схопив і побіг, а собака за ним; догнала, відняла і принесла попу. А той і собаку залишив у себе. Після того собака покликала на обід вовка. Після обіду собака каже:
— Ну, лізь же ти під пічку та сховайся, а то тебе тут хто побачить.
Вліз вовк уже під пічку таки п'яненький. Сидів, сидів, а далі і каже собаці:
— Ні, не видержу, заспіваю.
— Почекай, братику,— каже собака,— нехай хоч я утечу з хати.
Тільки що собака з хати, а вовк ну співать. Люди як почули та до нього, та ну його бить. Вовк скоріш утікать та й зателепався в клуню. А молотильники його ціпами звідти. Вибіг вовк звідти і каже:
— Що не надибаю попове, то зараз з'їм.
Біжить він, дивиться — кобила пасеться. І питається він:
— Чия ти, кобило?
— Я,— каже,— попова.
— Ну, я ж тебе з'їм.
— Не їж мене, бо я листи везу.
А він не слуха її та й заходить ззаду, щоб її з'їсти. А кобила копитами його по морді. Вовк аж покотився.
Побіг він далі і знов каже:
— Що надибаю попове, то і з'їм.
Дивиться він — пасеться баран. Він і питається:
— А чий ти?
— Поповий.
— Я тебе з'їсти готовий.
— Не їж мене,— каже баран,— а краще піди в долину, сідай, то я сам тобі в рот влізу.
Сів вовк та й рот роззявив. Баран як розбіжиться та рогами його, він і покотився. Побіг вовк,— аж ось чоловік оре.
— А чий ти, чоловіче?
— Поповий.
— Я ж тебе їсти готовий.
— Не їж мене,— проситься чоловік,— нехай я ниву доорю.
Ходить вовк коло чоловіка та все: “Ори, ори, а то з'їм”. Аж прибігає лисиця та й питається чоловіка:
— А чого це тут вовк ходить?
— Та це хоче мене з'їсти.
— А що ти мені даси, як я тебе звільню?
— Та дам тобі курей, скільки схочеш.
— Я,— каже,— піду в ліс, застукочу, загуркочу, то вовк тебе спитає, що то таке.
Пішла лисиця в ліс і давай гуркотіть, стукотіть; а вовк і питає мужика:
— А що це гуркотить?
— Це стрільці та ловці ловлять вовків та зайців.
— Ой, лихо! Де ж я сховаюсь?
— Лягай на віз, а я тебе укрию свитами. Приходить лисиця і питає чоловіка:
— Що це лежить на возі?
— Та це,— каже,— колода.
— Ану спробуй, чи вона тверда?
Мужик узяв сокиру та вовка по голові. Пішов після той чоловік додому, щоб принести лисиці курей, та взяв, набрав в мішок собак замість курей. Зустрічає його лисиця:
— Дай,— каже,— я тобі допоможу мішок до воза донести!
— Нічого, я сам не втомився. Та й випустив з мішка. Лисиця тоді прибігла в нору, виставила хвіст та й каже:
— Сіренький, біленький, на тобі хвостик.
А собаки за хвіст, витягли з нори та й розірвали.
ЯК СОБАКА ЗНАЙШОВ СОБІ ГОСПОДАРЯ
Довго жили собаки самі собі так, як і досі ще живуть вовки, аж поки не народився такий собака, якому не сподобалося вільне собаче життя. Набридло йому блукати самому, шукаючи для себе їжі й повсякчас боятися дужчих від себе.
Довго він думав, як йому своє життя змінити, й надумав стати за наймита до найдужчого звіра. Надумав ото так та й іде собі. Коли зутрічає свого найближчого родича — великого, дужого, злого вовка.
— Куди йдеш, собако? — питає вовк.
— Та оце шукаю собі господаря, може, ти наймеш?
Вовк згодився, й собака пішов за ним.
Йшли вони, йшли, аж дивиться собака: підняв вовк носа, понюхав повітря й швиденько звернув зі стежки в кущі, серед яких почав потихеньку пролазити далі.
— Що з тобою, господаре? Чого ти злякався?
— Хіба не бачиш? Он ведмідь стоїть, а він і тебе, й мене з'їсти може!
Побачив собака, що ведмідь дужчий за вовка, та й вирішив іти прохатися у найми до ведмедя. Кинув вовка й пішов. Ведмідь охоче прийняв собаку за наймита та й каже:
— Ходім до череди, візьму я собі корову; обидва добре наїмося!
Коли тільки почали вони до череди підходити, аж там страшенний заколот; корови ревуть і тікають хто куди... Глянув ведмідь з-за дерева — та мерщій і собі тікати далі в ліс.
— Ох, невчасно я сюди прийшов! — каже він до собаки.— Тут уже лев господарює.
— А хто ж то такий лев?
— Хіба не знаєш? Та це ж найдужчий звір у світі!
— Коли він найдужчий за всіх звірів, то бувай здоров! Коли вже бути наймитом, то тільки в найдужчого звіра.
Промовивши це, пішов собака прохатися в найми до лева. Лев прийняв. І почав собака служити левові.
Довго, дуже довго був собака наймитом у лева, й жилося йому добре, бо не було дужчого за лева звіра в лісі й ніхто собаку не насмілювався образити.
Та одного разу йдуть удвох серед голих скель, коли це лев зупинився... Заревів на весь голос та з серця щосили як рване лапою землю, так зразу яму й вирив, а сам потихеньку-потихеньку — та назад.
— Що таке, господарю? — запитав здивований собака.
— Людина сюди йде... Треба тікати швидше, бо лихо буде!
— Ну, бувай здоров, леве! Коли вже мені служити в наймах, то в того, хто за тебе дужчий!
І пішов собака до людини.
З того часу служить собака в людей.
Давно, дуже давно це було, а собака все служить людині, й дужчого від неї господаря він так-таки й не знайшов.
ВІРНИЙ ПЕС
В одного господаря був дуже вірний пес і добре пильнував господарство; через цілі ночі гавкав, і за то йому добре їсти давали. Одного вечора, як прийшов до своєї буди та й ліг, чує — хтось іде дорогою. Він встав та й біжить до брами. Вибігає за браму, дивиться — а то вовк. А він каже: “А ти чого тут до села заблукав? ” Вовк каже: “Я іду до твого господаря, бо його вівці були на пасовиську і запрошували мене до себе в гості. Я пішов додому, зібрався та й тепер іду”. А пес до вовка каже: “Мені здається, що вони нині не лагодилися, то ти зачекай тут, а я їм скажу, що ти йдеш, аби приготувалися добре”.
І побіг пес до овець та й каже: “Знаєте ви про те, що вовк іде до вас у гості?” А вівці кажуть, що не знають. А там був один великий, уже старий баран та й каже: “Хай приведе до мене”. Та й пес узяв і побіг і каже до вовка: “Ходи”.
Приходять до хлівця, а пес каже до вовка: “Гай, лізь крізь віконце”. Вовк почав лізти до хліва і вже наполовину як у хліві, так і надворі. Та й тоді пес загарчав і злапав за хвіст, а баран розбігся від другої стіни та й бухнув своєю головою у вовкову голову.
А вовк назад вилетів крізь віконце надвір і
каже до пса: “Е, ти, неборе, мене притримав”. А пес каже: “Та де?! Я тебе підсаджував!” Та й каже: “Ти не маєш міцності, аби через таку низьку стіну перескочив, але ж треба мене пересаджувати”. Каже вовк псові: “Ти лізь уперед, а я буду за тобою”. Та й пес як наставився, так перескочив крізь віконце та й став собі коло вікна. А відтак почав вовк драпанитися по стіні, а коли перехилив голову до хліва, пес злапав його за вухо та й тримає. Баран розбігся і почав бити вовка, а вовк виліз та й пішов собі за браму. Відтак вибігає за ним пес та й каже: “Чому не йдеш, як тебе кликали?” А вовк каже: “А, та ти мудрий!.. Ти тримав мене, а вівці били”. А пес каже: “Та де я тебе тримав?! Я тяг до середини”. А вовк втомився та й каже: “Чекай, ще я тебе десь злапаю!” Та й взяв та й пішов.Відтак одного разу виїхав господар в поле орати, та й пес за ним пішов. Але пес шукав мишей та й забіг аж під ліс. Дивиться — вовк іде. А пес каже до нього: “Ходи тепер до мене в гості, то я тебе ліпше прийму, ніж вівці”. А вовк каже: “Е, то буде теж саме, як з вівцями! Ходи ти до мене”. А пес каже: “То я мушу піти сказати господареві, що я йду на забаву, а ні, то ти ходи зі мною, там мій господар оре, та й я йому скажу, та й підем обидва”. А вовк каже: “Та я там не буду мати, де сховатися від господаря”. А пес каже: “Ходи, там є господарів сардак, та й сховаєшся, а я піду йому сказати, що йду на забаву”.
Вовк лізе під сардак, а пес каже: “Пхай передні лапи в один рукав, а задні — в другий, та й ніхто не буде бачити, що ти тут є”. А сам побіг до господаря та й каже, що є під сардаком той самий вовк, що приходив до овець. Господар прийшов до дороги з плугом, обернув, запустив плуг до борозни, відчіпає орчик від плуга та й каже до пса: “Як ідеш на забаву, то ненадовго”. Взяв орчик до рук, і пес злапав вовка за задні ноги, а господар б'є. Якось вдарив по ногах та й зломав йому одну ногу. Але як почало дуже у вовка боліти, роздер сардак та й ледве втік. Та й так з псом забавилися.
Одного разу в неділю добре сонце гріє, а пес каже до господаря, що піде собі трохи в поле подивитися. А господар каже: “То йди”. Та й пес побіг. Оббіг поле вже всюди та й прийшов знов аж під ліс. А той вовк шкутильгає та й дивиться на пса, що вже пес має добру краватку, що йому господар купив за те, що він йому добре пильнує господарства. І вовк уже не хоче приступати близько, бо боїться його. А пес питається вовка: “Чому не приступаєш ближче до мене?” А вовк каже: “Та як до тебе приступати, коли ти уже став війтом у селі, маєш зверхність, можеш мене набити”. А пес каже: “Ходи, не бійся”. А вовк каже: “Ая, щоб ти ще так мене бив, як тоді з господарем своїм?” І вовк обернувся і назад побіг у ліс, а пес помалу пішов собі попід ліс окопом.
Дивиться, а з ліса біжить корова. А пес питається її: “Чого ти так, моргулько, тікаєш?” А корова каже: “От набіг якийсь вовк та й хотів мене розбити, а я його злякалася та й тікаю”. А пес каже: “Ану вернися там, а подивлюся, який то вовк”. І корова вертається, а пес іде з нею таки на то місце, де вона паслася. Прийшли вони близько, і сказав пес до корови: “На тобі мою краватку, бо вовк буде так мене боятися з краваткою”. Взяв зняв з себе краватку і поклав корові на ріг. Приходить ближче до вовка та й кличе до себе. А вовк не хоче приступити. Пес каже: “Не бійся мене, я вже ласку утратив у свого господаря, дивися, що вже і відзнаки не маю — краватки. Я уже буду з тобою тепер, та візьмемо розбиймо ту корову обидва, та й ти будеш їсти м'ясо, а я буду кості обгризати”. І вовк кинувся на корову. Пес вовка злапав за хвіст, а корова обернулася і пробила вовка рогом. І
він втік у ліс, уже вилизується, де в нього болить. А пес з коровою пішли собі додому!Прийшли вже в село, а пес каже: “Дай мені краватку мою, бо я так не прийду до свого господаря”. А корова не хоче йому дати, каже, що він їй подарував. А пес каже: “Як не хочеш давати мені по добрій волі, то я тебе буду позивати”.
І запізвав її до старого коня, що вже через ціле своє життя возив тому господареві воду. За пару днів дістали подарунки і пішли обоє на суд. Прийшли. Почитав їх. І пес розповів, як він оборонив корову від смерті. А кінь став та й думає над тим та й каже до корови: “То таке, корово! Якби не пес, давно нас вовки з'їли б. А краватку йому маєш віддати, бо то тільки його заслуги”.
І корова віддала йому краватку, перепросила його, а за кару мала йому давати цілу зиму по два літри молока.
ЯК ПЕС ВРЯТУВАВ ГОСПОДАРЯ ВІД СМЕРТІ
Жив собі селянин. Хазяїн був добрий. Була у нього худобина: коні, корови,— усе було, що потрібне в хазяйстві. І був у нього собака. Поки собака був молодий, то хазяїн любив, а як став старий, то хазяїн не злюбив. Поки був молодий, то все господарство доглядав, а тепер старий уже, то не такий проворний, як молодим був. От хазяїн і каже: “Треба свою собаку утопить”.
Узяв причепив собаці до шиї вірьовку, повів до річки, причепив камені до вірьовки і пхнув у воду; та й сам якось упав у воду. А там було глибоко, і
хазяїн трохи не втопився. Ну, собака ще був здоровий, і взяв хазяїна за чуба, і виплив із ним на край, і виніс хазяїна на траву коло берега. Хазяїн тоді злякався, взяв собаку додому й годував її, поки не здохла. Дякував собаці за те, що вона його врятувала від смерті.
ПЕС МІСЬКИЙ ТА ПЕС ІЗ СЕЛА
Пес сільський прийшов в місто, але зустрів його пес міський. Привіталися. І каже пес сільський: “Покажи-но мені всі тутешні обрядки, бо я нічого не знаю”.— “Ну, добре”. Повів він його межи ятки і показав, як можна що вхватити і куди втікати. Але каже: “Є тут такий чоловік, він називається гицель, ти його стережися!” — “А як же його упізнати?” — “От він,— каже, носить здоровий макогін в руках і тонкий кінець держить в руках, а грубий так”.— “Ну, добре”.
Сидить він межи ятками. Іде піп з палицею, також дуже грубою. Пес як побачить — давай втікати! Натрапляє на свого приятеля, каже йому, від чого втікає. “Ану ж покажи”. Той показав. А міський пес каже: “А ти цього не бійся,— він нічого тобі не зробить”.
Забезпечився бідний пес, знов сидить. Але гицель перевернув свою булаву і грубший конець взяв в руки; а тонкий до землі. Зайшов, злапав і вбив сільського пса.
ЛАКОМИЙ ПЕС
Пес украв був одного разу спорий кусень смачного м'яса і утікав з ним якнайскоріше. Прибіг він на кладку, що лежала над глибоким потоком, тримаючи міцно м'ясо в зубах. Ідучи помалу через кладку, глянув в воду чистого потока і побачив в
воді самого себе, а думаючи, що то який другий пес з великим куснем м'яса в зубах, хотів у нього і те м'ясо видерти. Став на кладці, наїжився, гаркнув, а м'ясо у нього з зубів хлюп в глибоку воду і пірнуло на самий спід.
І так лакомий пес і своє м'ясо стратив, і чужого не дістав.
Так часто і серед людей буває. При своїм лакомстві і своїй захланності тратять своє і чужого не дістануть.