 |
Web Hosting by Netfirms | Free Domain Names by Netfirms |
|
|
|
укладач: Мірошниченко Світлана Анатоліївна, малюнки: Микола Колесниченко
ЛИСИЦЯ-ЧЕРНИЦЯ СПОВІДАЄ ПІВНЯ
Лисиця не раз навідувалась до курника одного мужика, мусила поласувать курятинкою, та все ніяк не могла добраться до курей. Півень гимонський як тільки почує шелест, почне кричать, а собаки прибігали на крик півня і проганяли лисицю геть з двору. Одного разу лисиця вигадала, як одурить півня. Кури паслись на городі по картошках, ловили там всяких комах. Лисиця, побачивши курей, убралась черницею, взяла в руки чотки з реп'яхів і пішла до курей. Надійшла супроти курей і каже
: “Здоровенькі були, раби божі!” — “Здрастуй, матушка! — обізвались кури.— Відкіля тебе бог несе?” — “Та я йду з пустелі, з П'ятницького монастирю, а держу путь на святі гори, іду поклониться святим мощам; ходіть і ви зі мною, я вас проведу до святих гір”.— “Ні, матушко, ми від свого дому нікуди не підем,— відповів півень.— Нам молиться нема потреби, у нас гріха нема”.— “Ах ти, гріховодник, безбожник ти! Як ти смієш сказать, що у тебе гріха нема? Ти, півнику, грішник великий. Тобі враг голову помрачив. Ти подумай гарненько, у тебе гріха і в мішок не вбереш. Як тільки тебе господь бог витримує! По закону треба жить тільки з однією жінкою, а ти маєш у себе більше десятка. За такий великий гріх тобі треба обійти всі святі місця і тоді ти від всіх гріхів не відкупишся. Як тобі не соромно блудничать? Іди, я тебе посповідаю; бог тобі наполовину гріхів збавить”.
Півень не хотів підходить до лисиці, опинався. Лисиця тоді каже: “Чого ж ти, півнику, соромишся? Я тобі добра бажаю. Посповідайся, раб божий, а то ти на тім світі місця собі не знайдеш. В смолі будеш кипіть день і ніч, і вік вічний відтіля не виберешся”.
Півень устрашився вічної муки, погодивсь посповідаться. Підійшов до лисиці, нахилив голову, а вона хоп його за крила і каже: “Не гідний ти, півнику, жить на білому світі; за свої тяжкі гріхи я повинна придать тебе смерті, бо ти ніколи не відмолиш своїх гріхів, а тільки будеш уводить в гріх курей”. Півень бачить, що попався в пльонку, почав вигадувать, як одурить лисицю. Кури одна за другою помчались
до двору, а півень залишився сам у неволі. Півень почав улещать лисицю: “Матушко, відпусти мене, я більше не буду грішить”.— “Та про що ти, півнику, хлопочеш, не все одно тобі помирать? Що сьогодні, що завтра — однаково”.— “Та я знаю, що помирать раз; а тут бачиш, яке діло: всі домашні птахи змовились робити жіночий монастир; кури, качки і гуси пострижуться в черниці, а мене вибрали дяконом за мій дзвінкий голос. Мені хотілось послужить богу, може, він мені гріхів збавить. І, окрім того, птахи мені доручили знайти ігуменшу. Так, може, ти будеш так ласкава, погодишся стать ігуменшою?” — “А чого ж? Я по монастирях ходила, монастирські порядки знаю”.— “Ну, так от і діло, ти побудь, матушко, тут, а я піду, скажу своїм, що ігуменша знайшлась, а за тобою зараз прийде титар і підтитарший, вони домовляться з тобою”.Лисиця півня відпустила. Тут вона подумала собі: “От коли я поласую; тепер всі птахи моїх рук не минуть...”
Півень увійшов у свій двір, побачив собак і каже: “А побіжіть лишень на город, подивіться, що воно там за манія проявилась? Прийшла якась черниця і хотіла мене задушить”. Собаки побігли на город і попростували прямо до лисиці. Лисиця злякалась, кинулась тікать, скинула з себе рясу і подалась до річки. Добігла до річки і пустилась в плинь по воді. Собаки за нею. Лисиця, переправившись на другий берег, забігла на плесо огірків, зняла з опудала шапку та свиту, мерщій наділа на себе, вибігла з-за куща і цькує: “Кусі! Кусі! Тримай, тримай її!” Собаки питають: “Чоловіче, чи не бачив ти тут лисиці?
” — “Бачив, вона зараз пробігала, подалась он туди до гайка”. Собаки чимдуж подалися навздогін. А лисиця тим часом сховалась в очереті. Собаки вбігли в гайок, понюхали, понюхали і повернулись додому. Лисиця, побачивши на березі човен, сіла в нього і попливла на-вподовж річки. Собаки, вернувшись з погоні, перепливали уже через річку. Лисиця, побачивши собак, каже: “Ну, що ж ви, наздогнали лисицю?” — “Ні, не наздогнали; сховалась десь. Як у воду впала, клята, ніде не видно”. Убрана мужиком, лисиця каже: “Ви, собаки, не гідні розірвать лисицю. Вона набожна, по всіх монастирях була, всі святі місця обходила; вона не блудниця, має собі пару” [...]Собаки тримались на воді, слухали, що каже фальшивий чоловік, а потім рушили пливти далі. А лисиця на човні погналась за ними і придавлювала їх веслом до води. Собаки бачуть, що до берега ще далеко, а пливти уже мочі нема, заморились здоров, бо не раз уже захльобувались водою. Кинулись до човна, щоб учепиться за його, а лисиця собак по голові веслом і відпихала їх геть, придавлюючи у воду. Собаки бовтались, бовтались по воді, поки й потопли, так таки й не вибрались з річки. А лисиця причалила до берега, вилізла з човна і подалась додому.
Діждавшись ночі, лисиця знов подалась до курника; тут уже вона сміліш ішла, бо знала, що собак нема, потопли. Підійшла вона до курника, подивилась — кури сидять дуже високо, а видно було, що вони сидять нерухомо, міцно спали. Лисиця повертілась біля курника до зорі, поки прокинувсь півень і закричав: “Кукуріку!” Лисиця в курник не пішла, а з-за рогу сказала: “Ти, півнику, не спиш?” — “Ні”.— “Злети до мене, я тобі розкажу, як ми вчора наказували твого ворога. Ти, бач, думав, що то була черниця, аж но то було зовсім інше. Ось іди, я тобі все дочиста розкажу”.
Півневі вчулося спросоння, що з ним розмов ля собака, сміло злетів з сідала, а далі з курника вискочив до собаки. За курником замість собаки виявилась лисиця. Півень не встиг вийти з курника, як уже попався лисиці в зуби. А щоб півень не наробив лементу, лисиця туго придавила зубами за горло і подалась з двора на городи і далі.
ХИТРИЙ ПІВЕНЬ
Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. З сусіднього лісочка підкралася лисичка.
— День добрий! — гукнула вона.— Почула, як ти гарно кукурікаєш. Чудовий у тебе голос. Тільки не знаю, чи вмієш ти так співати, як співав твій батько.
— А як же співав мій батько?
— Він на одній нозі ходив по плоту і, заплющивши одне око, так гарно кукурікав, що й ну...
— І я зможу! — сказав півень, випростосувався, заплющив око і почав кукурікати.
— А чи зможеш ти стояти на одній нозі і, заплющивши очі, співати?
— Зможу! — крикнув півень.
Та тільки заплющив він очі, як лисиця підскочила і схопила його.
Понесла лисиця його в ліс і хотіла вже з'їсти, а він і каже:
— Твоя мати не так робила!
— А як же вона робила? — спитала лисиця.
— Схопивши півня, вона, перш ніж розірвати його, мала звичку співати.
— Я вся вдалася в матір! — промовила лисиця. Заплющивши очі, вона почала щось шепотіти.
Півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево.
— Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив,— облизавшись, промовила лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.
КОТИК І ПІВНИК
Був собі котик і півник, та й побратались. От котикові треба іти по дрова, він і каже півникові: “Сядь же ти, півнику, на печі та їж калачі, а я піду по дрова; та як прийде лисичка, то не озивайсь!” Пішов.
Коли ж біжить лисичка. “Півнику, братику, одчини! Півнику, братику, одчини! Як не одчинеш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму”. А півник каже: “То-ток, то-ток, не велів коток! Ток-ток, то-ток, не велів коток!” От лисичка віконце видрала, борщик виїла і півника взяла. Несе його, а він кличе котика — співає:
Мій котику,
Мій братику!
Несе мене лиса
За кленові ліса,
За крутії гори,
За бистрії води...
От котик почув, прибіг, одняв півника і поніс додому та й каже знов: “Гляди ж, півнику, як прийде лисичка, не одкликайся, бо тепер я піду далі!” Пішов.
А лисичка вже й біжить. Стук-стук у віконце: “Півнику, братику, одчини! Як не одчинеш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму”. А півник усе: “То-ток, то-ток, не велів коток!” От вона віконце видрала, борщик виїла і його взяла. Несе, а півник знову:
Мій котику,
Мій братику!
Несе мене лиса
За кленові ліса,
За крутії гори,
За бистрії води...
Раз проспівав — не чує котик; він вдруге голосніше — котик прибіг, одняв його і поніс додому та й каже: “Тепер же я піду далеко-далеко, і хоч як уже будеш кричать — не почую; то вже мовчи, не озивайся до лисички!”
Коли ж ізнов лисичка: “Півнику, братику,— каже,— одчини! Півнику, братику, одчини! Як не одчинеш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму”. А півник усе: “То-ток, то-ток, не велів коток!” От лисичка віконце видрала, борщик виїла і його взяла. Несе, а півник співає — раз, вдруге, втретє... Котик не почув, а лисичка й понесла півника додому.
Увечері приходить котик додому — нема півника. Він зажуривсь, а далі зробив собі бандурку, узяв мішок і молоток і пішов до лисиччиної хатки. Став і заграв:
А в лиски-лиски новий двір,
Чотири дочки — на вибір,
П'ятий Пилинко,
Та й той мій!
Пилипко-липко,
вийди на ринку — посмотри;
Як бубни бубнять,
як сурми сурмлять — погляди!
А лисичка саме пекла палянички. От старша дочка лисиччина і каже: “Мамо, піду я подивлюсь: хто це так гарно грає, й паляничку візьму”. А лисичка каже: “Іди!” І дала їй паляничку. Дочка пішла, а котик її — цок, та в лобок, та в мішок, та й знов став грать.
От і друга дочка каже лисичці: “Піду і я, мамо!” Лисичка каже: “Іди, доню!” І їй дала паляничку, і ця пішла. А він і ту — цок, та в лобок, та в мішок... А після і третя дочка, і четверта.
А Пилипко чекав-чекав і каже: “Піду я, мамо, зажену їх,— чого вони так забарились!” Пішов. А котик і його — цок, та в лобок, та в мішок. А послі в хату до лисички — і її убив, та тоді дивиться, що півник уже без стегенця,— витяг борщик, дістав стегенце, притулив до півника та й поніс його додому. От вони живуть і хліб жують, і постолом добро возять.
ПІВЕНЬ З ТОВАРИШАМИ ВИГАНЯЄ ВЕДМЕДЯ З БАБИНОЇ ХАТИ
Був півень, качка і кішка, та й стали радитися. Каже півень до качки: “Ходім на службу, бо я не маю чого вдома бути”. А качка каже: “Та й я також піду”. А кішка каже: “Я теж не лишуся”. Але йдуть вони, йдуть, разом зібралися, зустріли також бабу; та баба йде і плаче, і балакає: “Ой, в моїй
хатці біда є, біда”. А півень до тієї баби каже: “Що ви так плачете?” — “Ой, у моїй хатці біда є, біда”.— “Ходіть,— каже,— я вам вижену”. А то ведмідь там був, зайшов до тієї хати, бабу вигнав, а сам в ній хотів бути, замешкався. Але каже та баба до півня: “Ой, паночку, паночку, не такі вже були та й не могли вигнати, та й ви не виженете”.— “Що ви питаєте, бабо,— каже півень,— я вам вижену”.Пустила баба того півня на ніч до хати. А качка каже: “Та й я не залишу тебе”. І кішка каже так само, що і я не залишу. Йдуть всі троє до хати. Півень собі сів на перекладині, качка залізла під ліжко, а кішка в піч. Приходить ведмідь до хати і насамперед береться до печі. А кіт з печі до ведмедя, почав харчати і пазурі розпустив та й за губу його злапав.
А півень з перекладини, кудкудакав, а ведмідь собі гадав, що він все каже: “Подай-но його сюди, подай-но його сюди!” А качка під ліжком квакала, а ведмідь на качку казав, що качка казала: “Так, так, так йому роби!” Його забрав страх, того ведмедя, і почав втікати. Втік з хати. Переночували вони усі троє, і півень каже до тієї баби рано: “Бачите, бабуню, вже не маєте біди в хаті!” — “Що ви, паничу, кажете?” — “А-я, ходіть до хати, подивіться”. Баба входить до хати, роздивляється — нема. Питається півня: “Що вам належить за це?” А він каже: “Нічого мені не належить, лиш я був би у вас, і то ми усі троє”.
Тоді баба до півня каже: “То добре, паночку, бо я була однаково сама не лишилася, бо та біда дуже налякала мене”. Півень тоді бабі каже: “Як ми побудем, то будете мати спокій”.— “Не сподівалася,— каже баба до півня, — щоби ви вигнали ту біду мені звідси”.— “А бачите, мені тепер дуже добре буде, бо я однак не мав помешкання ніде, ані моя сестра качка і моя сестра кішка!”
То з того часу вони знайшли помешкання, а ведмідь не приходив більше.
КОГУТ, ПЕСИК І ЛИС
Жив собі дідусь з бабусею, та жили вони в великій бідноті. Всього майна у них тільки й було, що один когут і одна собачка. Та й цим не було, що їсти дати. То раз каже голодна собака до когута:
— Знаєш що, брате когутику?
— Не знаю,— каже когутик.
— А що, якби ми пішли в ліс? Тут нам жити важко, ходім, може що попоїсти трапиться.
— Ходім,— каже когут,— гірше не буде!
І пішли вони в світ за очі. Ідуть так цілий день. Аж стало вечоріти; пора нічлігу пошукати. Зійшли вони з дороги в ліс і побачили велике дуплаве дерево. Когут сів на галузці, а пес заліз у дупло, і обидва поснули.
Рано, скоро світ, когут заспівав: “Ку-ку-рі-ку-у!”
Почув цей голос лис; захотілося йому когутячого м'яса на снідання, тому підійшов він до когута та й став його вихвалювати:
— От,— каже лис,— що когут, то когут! Такого птаха я ніколи й не бачив. І пір'я прегарне, і гребінь хоч куди, а голос — то розкіш. Злети-но до мене, красавче!
— А чого? — питає когут.
— Підеш до мене в гості; у мене нині свято, я тобі гарного горошку дам.
— Добре,— каже когут.— Але мені самому якось ніяково йти. Зі мною ще є мій товариш.
— От, яке щастя! — подумав собі лис; замість одного буде два когути! — А де ж твій товариш? — питає когута.— Я і його запрошу в гості.
— А там у дуплі ночує!
Лис кинувся до дупла, а пес його за шию хап! Зловив і роздер.
КОГУТ І ПЕС
Одного разу зійшлися пес і когут, і каже когут псові: “Ти їш дурно ґаздівський хліб, ти, валанцюго”.— “А ти ні? — каже пес.— Я,— каже,— стережу хати від злодія, у мороз ночую надворі, всілякі тріскучі витримую”. А когут каже: “А я як співаю, то ґазді не треба й годинника. Вилечу на перекладину, заб'ю крилами, заспіваю, а ґаздиня каже: “О, вже буде завтра інший час. Ото доброго когута маємо”. А ти ввійдеш до хати, та й тебе копають ногами, як того найгіршого наймита”.
А ґазда був в стодолі і це почув; ввійшов до хати і почав казати, що сперечалися когут з псом. І ґаздиня каже: “Справді, когут ліпший, як пес”. А ґазда каже: “Пес також добрий, як є коло хати”. Каже ґаздиня: “Достеріг би він тобі хати, якби добрий злодій трапився!”
І як балакали, так сталося. Тієї самої ночі приїхав злодій обкрадати того багача комору. Пес прилетів, гавкнув два рази, злодій витяг шматок солонини, кинув псові, пес потяг до буди, а в буді з'їв і собі думає так, каже сам до себе: “Ліпший бідний злодій, як багатий ґазда. Коли ж мені дав ґазда солонини? Аби у мене побачив, то відразу би відібрав у мене”. І це сказав і заснув. А злодій обікрав комору і поїхав.
Виходить ґазда рано, дивиться — двері розбиті у коморі, злодій забрав гроші, муку і збіжжя. І каже: “Хоч маєш пса коло хати, як сам не стережи, та й нема нічого”. Відтак ввішов до хати, почав казати в хаті, і ґаздиня каже: “А бачиш, доки пса не було, ніхто нас не обікрав, стеріг ти сам, а тепер дивися, що маєш”.
І ґазда злосний вилетів з хати і каже: “Не хочу пса, поки жити буду!” І пса вигнав, і стеріг сам, і ніхто його більше не обкрадав.
ЯК ПІВНИК ВИГНАВ ЛИСКУ З ЗАЙЧИКОВОЇ ХАТКИ
Жили собі лиска та заєць. У лиски була хатка льодяна, а в зайчика — луб'яна. Прийшла весна-красна, у лиски хатка розтала, а в зайчика стоїть по-старому. Лиска попросилась у зайчика переночувати та зайчика і вигнала.
Іде дорогою зайчик та й плаче, а йому назустріч пси: “Тяв, тяв, тяв! Чого, зайчику, плачеш?” А зайчик говорить: “Е, як же мені не плакати! Була у мене хатка луб'яна, а в лиски льодяна; запросилась вона до мене та мене й вигнала”.— “Не плач, зайчику,— кажуть пси,— ми її виженемо”.
Підійшли до хатки: “Тяв, тяв, тяв! Пійди, лиско, вон!” А вона їм з печі: “Як вискочу, як ухвачу, не стане і шерсті на хребту!” Пси настрашились і пішли.
Зайчик знов іде і плаче. Зустрічає його ведмідь. “Чого ти, зайчику, плачеш?” А зайчик говорить: “Е, дай мені спокій, ведмедю! Як же мені не плакати: була у мене хатинка луб'яна, а в лиски льодяна; запросилась вона до мене та мене і вигнала”.— “Не плач, зайчику,— говорить ведмідь,— я вижену її”.— “Ні, не виженеш; пси гнали — не вигнали, і ти не виженеш”.— “Ні, вижену!”
Пішли гнати: “Піди, лиско, вон!” А вона з печі: “Як вискочу, як ухвачу, не стане і шерсті на хребту”.
Ведмідь злякався і пішов.
Іде знов зайчик та й плаче. Зустрічає його бик: “Чого ти, зайчику, плачеш?” — “Ба, та як же мені не плакати: була у мене хатинка луб'яна, а в лиски льодяна; запросилась вона до мене та мене і вигнала”.— “Ходи, я її вижену”.— “Ні, не виженеш; пси гнали — не вигнали, ведмідь гнав — не вигнав, та й ти не виженеш”.— “Ні, я вижену!”
Підійшли до хатки: “Іди, лиско, вон!” А вона з печі: “Як вискочу, як ухвачу, не стане і шерсті на хребту”.
Бик злякався і пішов.
Іде знов зайчик та й плаче. Зустрічає його когут з косою. “Кукуріку! Чого, зайчику, плачеш?” — “Е, піди геть! Як же мені не плакати: була у мене хатинка луб'яна, а в лиски льодяна; запросилась вона до мене та мене і вигнала”.— “Ходім, я вижену”.— “Ні, не виженеш; пси гнали — не вигнали, ведмідь гнав — не вигнав, і ти, когуте, не виженеш”.— “Ні, я вижену!”
Підійшли до хатки: “Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лиску посічи! Піди, лиско, вон!”
А вона учула, злякалась, говорить: “Одягаюсь...” Когут знов: “Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лиску посічи! Піди, лиско, вон!” А вона говорить: “Кожух надіваю”. Когут втретє: “Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лиску посічи! Піди, лиско, вон!”
Лиска вибігла. Він її зарубав косою і став з зайчиком жити та поживати та добра заживати.
ПІВЕНЬ
Ходить півень-молодець, на голові гребінець. Ніс остренький хоч куда, а під носом борода. Ніс у півня долотцем, хвіст у півня колісцем. На хвості у нього взори, на ногах у нього шпори.
Шпорами півень порох розгрібає, кури з курятками скликає:
— Курочки-хазяйки! Пестренькії, рябенькії, чорненькії, біленькії кудкудакочки! Збирайтеся з курятками, з курятками — з півнятками, я вам зернятко знайшов, ось яка моя любов!
Кури з курятами збирались, розкудкудакались, посварилися і зернятком не поділилися.
Півень-когутик непорядку не любить, зараз рідню помирив: цю за хвіст, ту за дзьоб, сам зернятко вхопив, з'їв, на пліт підлетів, крилами замахав, на все село закричав:
— Ку-ку-рі-ку-у!
ПІВНИК І ДВОЄ МИШЕНЯТ
Жили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.
— Круть, Верть,— став гукати півник,— а гляньте-но, що я знайшов!
Поприбігали мишенята та й кажуть:
— Коли б це його обмолотити...
— А хто молотитиме? — питається півник.
— Не я! — одказує одне мишеня.
— Не я! — каже й друге мишеня.
— Я обмолочу,— каже до них півник. І взявся до роботи.
А мишенята й далі граються.
От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:
— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив! Поприбігали мишенята.
— Треба,— кажуть,— зерно до млина однести та борошна намолоти.
— А хто понесе? — питає півник.
— Не я! — гукає Круть.
— Не я! — пищить Верть.
— Ну, то я однесу,— каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.
А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються.
Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс. Поприбігали мишенята, зраділи:
— Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.
— Хто ж міситиме? — питає півник. А мишенята знов своє:
— Не я! — пищить Круть.
— Не я! — пищить Верть. Подумав, подумав півник та й каже:
— Доведеться мені, мабуть.
От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі.
Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.
Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.
А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.
— Ох, і голодний я! — каже Круть.
— А я який голодний! — каже Верть. Та й посідали до столу. А півник і каже:
— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.
— Ти,— кажуть мишенята.
— А хто його обмолотив?
— Ти,— вже тихіше відказують Круть із Вертем.
— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?
— Ти,— вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.
— А що ж ви робили?
Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?
ЯК КУРОЧКА ПОМСТИЛАСЯ ЧОЛОВІКОВІ
Колись ще в старовину, давно це діло було...
Був собі мужичок, такий він убогенький, і тримали вони собі із своєю жінкою одну курочку. До хазяйства була тільки одна курочка, а дітей сім душ!.. І такі дітки дрібненькі... Що рік, то й дитинка... Що годок, то й синок... Так вони нічим її не годували, а все давали від столу крихоток, бо нічого більше було їй дати. Так вона їм усю зиму неслася. Кожен день з яєчком. І всю весну неслася, і все літо неслася. То вони собі продадуть яєчок та куплять хлібця. А він посіяв хлібця — той чоловік — може, там десятинку або півдесятинки...
Вона й заквоктала — та курочка. Жінка його підсипала під неї яєчок, вона й вилупила десятірко курчаток. І водить їх, і водить; так уже, може, й з місяць їм вийшло.
От уже вони, бог дав, уже хліб покосили, уже і в тік ізвозили. Уже заходився той чоловік молотити там чи пшеничку, чи житце. Бог його зна там, що було в нього. І курочка з курчатами лізе та й лізе все на тік... Така рада, що діждала, побачила в хазяїна хлібця в току!.. Кличе вона діток своїх до вороха та розгрібає їм, щоб зерно те їли. Чоловік каже: “Підіть, діти, проженіть!” Вони що проженуть, то вона знову до вороха. Що проженуть
, то вона знову до вороха. Ну, він: “Ну, я,— каже,— піду сам!” Та киш на неї та: “Бодай тобі так!” Та як кинув на неї ціп, та й улучив, та й убив її. Залишилися дітки-сиротята... Ну, курчатка пищать — залишилися ото від мами. Жінка плаче, діти плачуть за тією курочкою.А чоловік каже: “У-у, дурна ти! Чого ти за нею плачеш?! Курячий бог у кошелі сидить! Ото ростуть,— каже,— курчата, то й кури будуть”.
Ну, ото вони до вечора помолотилися, а ввечері ліг спати. Повечеряв і ліг: на ворох головою, а на тік спиною та ногами. Ну, вона до нього вночі й приходить, та курочка... “Бач, який ти,— каже,— хазяїну, недобрий! Як я,— каже,— побивалася, та й голодна була, та яєчка несла, та твоїх діток годувала! А ти,— каже,— моїх діток посиротив! Жалко тобі,— каже,
— було, що я той ворох розгрібала та діток годувала!.. Я,— каже,— рада була, що твого хлібця діждала! Та посиротив ти,— каже,— діток моїх, посиротю й я твоїх!..”Так він до світа не дожив і вмер. Залишились і його дітки сиротами. Курочка вмертвила!..
ДІДІВ ПІВНИК ТА БАБИНА КУРОЧКА
Був дід і баба. Дід мав когутика, а баба курочку. І курочка видряпала на сміттю грошик. Когутик каже до неї: “Дай мені!” Вона не хоче. Він взяв її забив. Але курочка просить когутика, щоби він ішов до моря — води просити.
Приходить він до моря і каже: “Море, море! Дай води. Бо курочка неможе, здохнути може”.— “Піди ж мені до кабана, хай дасть мені ікла”. Приходить когутик до кабана: “Кабане, кабане! Дай мені ікла”.— “Кому?” — “Морю”.— “Іди ж до дуба, хай дасть мені жолудя”. Приходить когутик до дуба: “Дубе, дубе! Дай мені жолудя”.— “Для кого?” — “Для кабана”.— “Кабанові нащо?” — “Щоб дав ікла”.— “Кому?” — “Морю, щоб дало води”.— “Для кого?” — “Для курочки, бо курочка неможе, здохнути може”.— “Іди ж мені до клена, хай дасть мені листя”.
Приходить когутик до клена: “Клене, клене! Дай мені листя”.— “Для кого?” — “Для дуба”.— “А дубові нащо?” — “Щоб дав кабанові жолудя”.— “А йому нащо жолудя?” — “Щоб морю дав ікла”.— “А нащо ж ікла морю?” — “Щоб дало води”.— “А нащо ж тобі води?” — “Курочці, бо курочка неможе, здохнути може”.— “Іди ж мені до корови, хай дасть молока”.
Приходить він до корови: “Корово, корово! Дай молока кленові”.— “А кленові нащо?” — “Щоб дав листя”.— “А кому ж листя?” — “Дубові”.— “А дубові нащо?” — “Щоб дав жолудя”.— “А кому ж жолудя?” — “Кабанові, щоб дав ікла”.— “А кому ж ікла?” — “Морю?” — “А нащо ж морю?” — “Щоб дало води”.— “Для кого?” — “Для курочки, бо курочка неможе, здохнути може”.— “Іди ж мені до косарів, хай дадуть мені трави”.
Приходить когутик до косарів: “Косарі, косарі! Дайте трави”.— “Кому?” — “Корові, щоб дала молока”.— “Для кого?” — “Для клена”.— “А йому нащо?” — “Щоб дав листя для дуба”.— “А дубові нащо?” — “Щоб дав жолудя для кабана”.— “А йому нащо?”.— “Щоб дав ікла морю”.— “А йому нащо?”
— “Щоб дало води для курочки, бо курочка неможе, здохнути може”.— “Іди ж до млина, хай напече нам хліба”.Приходить до млина: “Млине, млине! Спечи хліба”. “Для кого?” — “Для косарів”.— “Косарям нащо?” — “Щоб сіна вкосили для корови”.— “А корові нащо?” — “Щоб молока дала для клена”.— “А кленові нащо?” — “Щоб листя дав для дуба”.— “А дубові нащо?” — “Щоб жолудя дав для кабана”.— “А кабанові нащо жолудя?” — “Щоб дав ікла для моря”.— “А морю нащо?” — “Щоб дало води для курочки, бо курочка неможе, здохнути може”.— “Нема в мене хліба, рушай собі геть!”
Прийшов собі когутик, а з курочки вже тільки кістки.
Отак-то діється на світі, що з серця чоловік жінку б'є, а потім на ліки дає! А ліки не помагають,— тільки порожняком лишають. А якби того не робив, то щасливо би на світі жив. А так: мусить бідувати, бо не треба жінку кийом латати, але жити в згоді, як пристоїть чоловічій природі.
ЯК КОГУТ ВИБИВ КУРЦІ ОКО
Півень і курка забрели в сад. В саду сподобались їм вишні. Півень каже: “Я злечу на вишню, буду зщипувать ягоди і кидать додолу, а ти збирай їх докупи, а потім я злечу і будем разом їсти”.
Півень зібравсь на вишню, одщипував по ягідці і кидав додолу, а курка підбирала і складала їх в одну купу. Курка задрала вгору голову, дивилась, як півень зщипує ягоди, а півень на цю пору кинув найбільшу вишню і попав курці в око. Вибив їй око. Курка тоді стоїть і плаче. Півень пита: “Чого ти плачеш?” — “Та як же мені не плакать, ти мені око вибив, бодай тобі добра не було!” — “А я чим же причиною? Я не винен, це мені клята гілочка-заважала. Вона всьому винувата; я за неї зачепивсь, вона мені пір'я обідрала”.
А гілочка каже: “Я теж тут ні до чого: якби я була не хвора, так я б не зачепилась за тебе, а то я засохла, мене гимонські кози обгризли, так що всьому винні кози, а не я”.
Коза почула і каже: “Я цьому не причиною; чим же я буду годуваться? Мені що-небудь треба гризти. Пастухи нас не ганяють туди, де є їжа, поневолі зайдеш в шкоду, не здихать же нам з голоду; так що всьому винен пастух”.
Пастух почув і каже: “А я чим винен? Де ж я вас буду пасти, коли на толоці трави нема, а ганять до лісу дуже далеко. Людям догоджать я не хочу, бо вони дуже невдячні, погано мене годують. Самі всякі ласощі їдять, а пастухам дають хліб та цибулю. Нехай годують нас млинцями, тоді буду гонять до лісу”.
Баба почула та й каже: “Де ж тобі взять млинців, коли сьогодні свиня тісто поїла; ми самі без млинців залишились; так що я тут ні до чого, це свиня каторжна всьому винувата”.
Свиня почула та й каже: “Я з досади поїла тісто; якби ви моїх поросят оборонили від вовка, так я б
не стала робить вам шкоди. Вовк поїв моїх поросят, мені їх жалко стало, я з досади поїла тісто; так що тут винуватий вовк, а не я”.
Вовк був неподалік від них, лежав у очереті біля річки, почув розмову свині та й каже: “Мене не виніть, я тут ні до чого, так бог дав. На кого святий Уласій укаже, того я їм. Покаже на бабу — я і бабу
з'їм”.І так винуватого не знайшлось. Виходить діло, що винуватий не півень за те, що курка залишилась з одним оком, а святий Уласій.
ЯК ПІВНИК ТА КУРОЧКА РВАЛИ ГОРІШКИ
Був півень і курочка. Півень каже до курочки:
— Ходім горішки рвать!
От вони ідуть. Увійшли у горішник. Півень каже до курочки:
— Рви ти горішок!
А курочка каже:
— Рви ти...
Півень вирвав та й кинув курочці. Вона з'їла. Другий кинув — та в глазок, та й вибив. Іде курочка та й плаче. Іде вовк та й питає:
— Чого ти, курочко, плачеш?
— Мені півник глазок вибив.
— Ну, ходім до півника... Півнику, півнику, нащо ти курочці глазок вибив?
— А чого мені горішничок ніжку подрав
?— Ну, ходім до горішничка... Горішничок, нащо ти півнику ніжки подрав?
— А чого до мене в двір гуси ходять?
— Ну, ходімо до гусей... Гуси, гуси, чого ви до горішничка у двір ходите?
— А чого нас пастух не пасе?
— Ну, ходімо до пастуха... Пастух, пастух, чого ти своїх гусей не пасеш?
— А чого мені свиня вар перекинула?
— Ну, ходім до свині... Свиня, свиня, нащо ти пастуху вар перекинула?
— А чого мені собачка поросятка поїв?
— Ну, ходім до собачки... Собачко, собачко, нащо ти в свині поросятка поїв?
— А я їсти схотів!..
ДІД, БАБА І КУРКА РЯБА
Був собі дід і баба, була у них курка ряба. Знесла вона під жорнами яєчко. Бігла мишка, хвостиком яєчко розбила. Мишка скаче, курка кудкудаче, дід з жалю повісився, баба пліт підперла.
Біжить заєць. “Що ти тут, бабусю, робиш?” — “Ой щоб ти знав, що то зробилось, то б ти собі з жалю хвоста обірвав. Бо то була у нас курка, знесла під жорнами яєчко, бігла мишка, хвостиком яєчко розбила. Мишка скаче, курка кудкудаче, дід повісився, а я пліт підперла”.
Як дослухався заєць, обірвав собі хвіст і від цієї пори всі зайці без хвоста.
Біжить вовк. “Що ти, бабусю, тут робиш?” — “Ой коли б ти знав, то б ти з великого горя вуха собі пообривав; бо то була у нас курка...” і т.д.
Як вовк дослухав до кінця, давай обривать вуха.
Йшла туди попівська наймитка по воду з відрами. “А чого ви, бабуню, під плотом стоїте?” —
“Щоб ти, моя дитинко, знала, то б ти з жалю відра свої побила. Була у нас курка, знесла...” і т.д.
Як дослухала наймитка, що і вовк вуха пообривав, тарах відра об землю, побила і біжить додому.
Попадя гнівається, чому води не принесла. “Ой добродійко, щоб ви знали, якеє-то нещастя зробилось, то би ви не то о воді забулись, але ріднії діти потопили би; бо то була у бабки курка, знесла вона...” і т.д.
Дослухала попадя, шмик одну дитину в помиї, після — другу... Діти кричать.
Прибігає піп, за ноги повитягав, сам насів на попадю. “Що ти, одуріла, добродійко, діти ріднії топити?” — “Коли б ти, добродію, знав, що то зробилось за горе, ти би і церкву сам власноручно підпалив. Була у баби курка...” і т.д.
Піп і кінця не слухає, схопив головешку з печі, біжить церкву підпалює.
Побачив староста церковний. “Ой батюшко, що ви робите? Святу церкву палить?..” — “Ой старосто, коли б ти сеє знав, що я, то би ти і свою хату спалив. Була у баби курка, знесла під жорнами яєчко...” і т.д.
Тут і староста хватає головешку, летить, під свою хату вогонь кладе.
Піднялася пожежа, збіглися люди з цілого села. “Чоловіче, одурів, чи що, власну хату топиш!.. Ходім краще церкву рятувати”.— “Люди добрі, щоб ви знали, що то за нещастя зробилось, то би ви і свої хати попалили. Бо то була у баби курка, знесла вона під жорнами яєчко, бігла мишка, хвостиком яєчко розбила. Мишка скаче, курка кудкудаче, дід повісився, баба пліт підперла, заєць хвіст
обірвав, вовк вуха, попівська наймитка відра побила, попадя мало що дітей не потопила, піп церкву спалив, я свою хату, а ви паліть свої”.Кинулись люди, хапають вогонь, розносять по хатах, і ціле село згоріло.
Бо то була перша курка і перше яєчко на світі.
КАЗКА ПРО ДІДОВОГО ПІВНИКА І БАБИНУ КУРОЧКУ
Десь за річкою, за лугом, за низеньким перелазом жили собі старенькі дідусь з бабусею. Нікого на білому світі вони не мали — ні дітей, ні внуків, ні правнуків. Навіть корівки чи кізочки у них не було. У дідуся був півник, в бабусі — курочка.
Курочка кожного дня несла яєчко. Бабуся продасть яєчко — й виручить гроші на сіль, на мило, на гас. А в діда грошей немає: яка йому з півня користь. Надоїло бабі позичати з свого добра дідові, й каже вона:
— В тебе є півник. Хай знесе й тобі яєчко.
Та не хотів півник знести яєчка. Розсердився дід й прогнав його.
Стрибнув півень на перелаз, закукурікав і помандрував у світ. Іде дорогами-шляхами, селами-містами, шукає пристанища. Перейшов він через широкий луг, перелетів річку й опинився в густому темному лісі. Зустрічає він ведмедя. Ведмідь і питає півника:
— Куди ти йдеш? Відповідає йому півник:
— Прогнав мене дід, іду я до світлого царя найматися.
— Піду і я! Буде нас двоє, легше до царя потрапимо, легше на службу станемо! — мовить ведмідь.
— Ставай за мною! — каже впевнено півень.
Ідуть двоє. Попереду півень, а за ним ведмідь. Пройшли один ліс, пройшли другий, пройшли і третій. В четвертому лісі, біля самих полонин, зустрічають вовка.
— Куди, півнику, з моїм вуйком путь тримаєш?
— Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися! — відповідає півень.
— Візьміть і мене з собою. На полонині нічим поживитися, вівчарі пильно вартують овець! — каже вовк.
— Що ж, коли просишся, ходи! Ставай третім!
Ідуть втрьох: півник, ведмідь і вовк. Перейшли полонину, подалися однією яругою, другою, третьою. В четвертій ярузі зустрічають лисичку.
— Куди ти, півнику, з вуйком-ведмедем і братом-вовком ідеш? — питає лисиця.
— Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися.
— Візьміть і мене! В селі люди замки на всі курники повішали, гусей, качат позамикали. Доведеться з голоду помирати! — скаржиться лисиця.
— Ставай четвертою! — мовить півник.— Будеш в нашій компанії!
Ідуть вже четверо: півник, ведмідь, вовк і лисичка. Перейшли явори, перейшли ріки, поля і ниви. Коли бачили садиби, обминали їх, щоб не потрапити людям на очі. Нарешті добралися до царських палат.
Вилетів півень на золоті ворота, закукурікав:
— Кукуріку, я тут, світлий царю! Почув цар і каже своєму слузі:
— Іди запитай, що хоче півень. Півник каже:
— Прогнав мене дід з дому, прийшов я царю служити.
Наказав цар, щоб півня впустили між курей.
Коли підійшли до курника, каже півень царському слузі:
— Впусти в курник і мою сестричку-лисичку!
— Хай іде!
Залізла лисичка в курник і всіх курей передушила.
На другий день рано-вранці вилетів півник на царські ворота й кричить:
— Кукуріку, я тут, світлий царю! Прокинувся цар і наказав замкнути півня в стайню до коней.
Просить півень царського слугу:
— Впусти до стайні й мого братика-вовка!
Впустив слуга разом з півнем до стайні й вовка, а сам пішов. А вовк загриз усіх коней.
Рано-вранці півень знову на царських воротах виспівує:
— Кукуріку, я тут, світлий царю! Розізлився цар, що півень йому заважає спати, наказує слузі:
— Замкни того півня, та так, щоб більше не будив мене вранці!
Думав слуга, думав, куди б замкнути півника, й вирішив замкнути його разом з волами.
Повів слуга півника до стайні, в якій були воли. Просить півень слугу:
— Впусти спершу до стайні мого вуйка-ведмедя, а потім я й сам зайду.
Слуга погодився, і зайшли ведмідь з півником у хлів. Півник скочив на перекладинку, що висіла під самою стелею, а ведмідь приступив до роботи. До ранку не залишилося жодного живого вола. Ще й кості голодний ведмідь обгриз, шкіру пошматував, роги і ратиці по хліву розкидав.
Рано-вранці, тільки зазоріло, вилетів півень на ворота під самим царським вікном і заспівав:
— Кукуріку, я тут, світлий царю! Тепер уже справді розізлився цар. Йому снився чарівний сон, а півень розбудив його.
— Замкни цього півня, коли ні, то накажу замкнути тебе до в'язниці! — каже цар слузі.
— Замикали ми вже того півня й до курника, й до стайні, й до хліва. Та він все тікає! Що з ним робити зараз?
— Замкніть його до казни. В казні ковані двері, звідти не втече! — наказав цар.
Замкнули півня до казни. Всю ніч там півень орудував. Всі гроші поклював, всі коштовності поковтав. Не залишилося в казні й ламаного крейцера.
Рано-вранці, як тілько зазоріло, півень вилетів надвір через віконну решітку, стрибнув на царські ворота й кукурікає:
— Кукуріку, будь здоровий, світлий царю!
— Піймайте того півня й відрубайте йому голову! — лютував цар.
Кинулось за півнем все царське військо, та півень не чекав, щоб йому голову відрубали. Він стрибав через луки і поля, через яруги, перелітав через ріки, скакав через гори. Ведмідь, вовк і лисиця — слідом за півником. В густому лісі залишився ведмідь, в глибокій ярузі залишилася лисичка, в лісі під полониною затаївся вовк.
Загубив по дорозі півник одного крейцера. Загубив би й інші коштовності, та близько була дідова хата. Півник стрибнув на вікно й закукурікав:
— Кукуріку, простели, діду, плахту!
Тільки дід простелив плахту, півник трусонув крильцями, почали з нього сипатися дорогоцінності. Сипались до тих пір, поки не заповнили всю хату.
Пішов дід до баби, позичив мірку, щоб поміряти свої скарби, коли вже полічити не можна.
— Для чого тобі, діду, мірка? — питає баба.
— Вийняв я з ями картоплю, хочу поміряти! — відповідає дід.
Та баба не повірила дідові. Дуже хотіла баба знати, яку-то картоплю буде міряти дід. Капнула на дно мірки смоли. Дід скарби міряв, і на дно мірки приліпився золотий крейцер.
Побачила його баба й доти діда просила, поки не розказав їй всю правду. Розізлилася баба на свою курочку за те, що вона їй кожного дня несе тільки одно яєчко й прогнала. Хай, мовляв, іде в світ, як півник, найматися на службу. Пішла курочка лугом, полем і знайшла той золотий крейцер, що півник загубив. Проковтнула курочка крейцер і повернулася додому.
— Стели плахту! — кричить курочка бабі.
Баба дуже зраділа. Зібрала всі плахти, які тільки мала на господарстві. Стрибнула курочка на плахту, трусонула крильцями, закудкудахтала, та випав з неї тільки один крейцер. Розізлилася баба на курочку й зарізала її.
Довго жила баба на той крейцер, що прилип до дна мірки, й на той, що курочка принесла. Нарешті дід взяв бабу до себе, і стали вони жити разом.
Певно, добре їм ведеться, бо той півник часто стрибає на дідове підвіконня й співає:
— Кукуріку, простели, діду, плахту!
Спробуйте і ви простелити, можливо, і вам півень насипле золота!