ПАН КОЦЬКИЙ ТА ЙОГО ДРУЗІ

ВОРОНА ТА ЛИСИЦЯ

Бо то була собі стара лисиця і не могла нічого де злапати. І лягла собі на болоті і лежить. Але прилетіла ворона, сіла на голові і дзьобає її очі. І та лисиця перекинулася і злапала ворону. І ворона проситься в неї: “Ти стара, і я стара — не псуй собі зубів, а пусти мене”. І каже до лисиці: “Лети зі мною до мене до двору, там в дворі роблять масло, і ти будеш масло їсти, то не будуть тебе зуби боліти”. І прилетіла ворона з лисицею під браму і каже лисиці: “А лакай масло!” Але вилетів пес і біжить за лисицею. І вона прибігла до своєї ями і влізла і питає своїх ніжок: “А що ви, ніжки, гадали, як до ями втікали?” — “Ми те гадали, щоб скоріше втекли і щоби нас масло не помастило”. Лисиця каже: “Ну, то куплю вам черевички за те! А ви що, вушка, гадали, як до ями втікали?” — “Ми слухали, чи далеко масло за нами поспішає”.— “Ну, то куплю завушнички вам! А ти, що, хвосте, гадав, як до ямки втікав?” — “А я то за пень, то за колоду, аби масло лисицю помастило”. А вона тоді з ями: “На, масло, хвіст, коли він такий!” Пес злапав за хвіст і лисицю з'їв.

ПІДДУРЕНА ВОРОНА

Ворона літала над селом і схопила на току курча. Курча було чимале, уже в пір'ячко вбиралось. Ворона з добичею полетіла в ближній лісок, сіла на дерево невисоко від землі і почала довбать курча. Побачила лисиця, захотілось їй молоденької курятинки.

Підійшла до дерева, обійшла навкруги нього разів з два і все позирала на ворону, а далі почала морочить їй голову. “Яка ж ти гарна птиця! Я ніяк на тебе не налюбуюсь. Що за носик, що за Хвостик! А пір'ячко... Од сонця аж блищить! Я думаю, така красавиця орла і то прельстить. Не дарма ти їси такий ласенький шматочок. По всьому видно, що у тебе повинен буть янгольський голосочок!”

Ворона омліла од похвальби, забула й про курча, котре в дзьобу тримала; роззявила рот і крикнула: “Так! Так!”

Курча впало додолу, а лисиця схопила його і гайда.

ПРОВЧЕНИЙ ЖУРАВЕЛЬ

Голодний вовк на болоті піймав гуску і почав її трощикувать прямо з пір'ям і кістками. Одну кістку не перетер на зубах, застрягла в горлі, стояла впоперек горла. Вовк вертівсь, вертівсь, нічого не міг поробить. Уже він надумавсь проковтнуть і силкувавсь вихаркнуть, кістка не подавалась ні назад, ні наперед. Вовк побачив журавля, побіг до нього і почав прохать: “Будь ласкавий, рятуй мене, а то я загину ні за понюх табаку”.— “А що тобі, вовче, треба?” — “Витягни мені з глотки кістку, я тобі чим-небудь оддячу”. Вовк роззявив свою пельку. Журавель підійшов, застромив свою голову в рот вовкові, нащупав носом в глотці кістку і витяг звідтіль. А далі журавель каже: “Ну, давай же мені, вовче, що-небудь за роботу”.— “Що ти, довгов'язий, очманів, чи що? Ти моли бога, що твоя голова залишилась ціла”.— “Так ти ж сам поступивсь оддячить за роботу, я ж тебе од смерті заборонив”.— “Оце тобі, журавель, і оддяка, що пустив тебе живим; а будеш домагаться, так буде й тобі те, що гусакові”.

Журавель дай бог ноги од вовка і з того часу боїться до нього підближаться.

Через тиждень, а може й через два дикий кабан натрапив на дохлого зайця і почав його глитать. Кабан дуже зголоднів, гаразд не пережовував, ковтав цілком. Одна дебела кістка з заячого плічка, не пережерта зубами, попала в глотку і стала впоперек. Кабан прибіг до журавля і каже: “Будь ласкавий, рятуй мене, а то я подавився і ніяк не звільнюсь од кістки”. А журавель каже: “Ні, брате, я за це діло не берусь, я вам не лікар. Я одному поміг і навіки закаявся”.— “Ради бога, одрятуй, я тобі оддячу”.— “Знаю я вашу оддяку, один научив, тепер годі”.— “Та що ти, бог з тобою, я ж тобі ніякого зла не чинив. Заборони мене од смерті, вік буду за тебе бога молить”,— “Ні, боюсь; може ти й порядна звірина, тільки тепер я через поганих і добрим не вірю. Своя шкіра дорожча твоєї”.

Журавель піднявсь і полетів од кабана. А кабан так і загинув од кістки.

ЖУРАВЕЛЬ І НЕВДЯЧНИЙ ВОВК

Зловив вовк овечку і пожирав її так лакомо, що йому кість в горлі застрягла. Мучилось погане вовчище, ходило від звіряти до звіряти і просило, щоб йому хто кість з горла витягнув, за що обіцяло навіть плату.

Надлетів журавель, побачив вовка, умилосердився над ним, вложив йому довгу свою шию в пащу і витягнув кість.

— Заплати ж мені! — сказав журавель.

— Тішся, що я тобі не відгриз твою голову, котру ти мені сам в мій писок встромив,— сказало погане вовчище і побігло в ліс...

Бачите, діточки, як то негарно бути невдячним!

ЯК ПТАХИ ОБИРАЛИ СОБІ ЦАРЯ

Гусак каже: “Я птах роду хорошого і коліна високого; можу над всіма птахами буть царем”.

А чапля це почула та й каже: “Гусю, гусю, ти тільки ґильготиш, а царем не можеш буть, бо ти всього боїшся. А я, чапля, роду хорошого і коліна високого, то мені буть царем!”

А чайка, почувши це, й каже: “Чапле, чапле! Ти по болоту ходила, жаби ловила, ти — жабоїдка, ракоїдка; не тобі буть царем, а мені: я — роду хорошого і коліна великого!”

А горобець і каже: “Чайко, чайко! Ти тільки кигик та кигик! Ти б мовчала, твоє діло — кужіль та веретено. А я — то можу буть царем!”

А синиця і каже: “Горобче, горобче! Куди тобі в царі йти?!.. Ти вже не так робиш, як наші батьки робили: на однім стебеличку сиділи і одно зернятко їли, дзьобали; а ти тепер чужі коноплі п'єш та ячмінь б'єш. Та пила б тебе кров та зола, виннику, майданнику, броварнику! Не тобі буть царем! Лети собі звідси!”

А селезень почув це та й каже: “Я б був у вас царем... Та як йшла синиця за щигля заміж, то я як посмикнув гарячого пива, то охрип... Та й досі шавкотю: попортив у горлі. Через це я не можу буть у вас царем”.

А орел сидів на дереві та слухав їх розмову. Та тоді як шугне між них!.. Вони всі і порозлітались. І стали його бояться, і залишили його царем. Та так він царем і досі над усіма птахами.

ШЛЮБ ГОРОБЦЯ З МИШЕЮ, ЩО ДОВІВ ДО ВІЙНИ МІЖ ЗВІРЯМИ

От горобець собі літав,— як-то зимової пори,— по дорогах, от де кінь випасся, там горобець собі літає і порпає, і збирає там, де що є... Тут миша вилізла з діри та й наближається до того горобця і каже: “Може б, ми побралися?”

Та й продовжує: “Знаєш ти що? Що ти тут ходиш по дорогах! Іди-но ти за мною, подивишся на мої добра”,— миша так. Але горобець трохи сторониться в діру лізти (бо він собі так десь попід стріхами; то він має звичай). Але далі собі роздумав: “Піду”. Але миша в діру, горобець за нею, і вона привела його до свого добра. Є пшениця, є овес, є гречка — що хочеш, то все миша має. Горобець собі роздивився, що є всього багато, тоді вони собі побралися. Згодом горобець каже так: “Маєм що їсти досить, тільки нема що пити... Знай ти, жінко, що — ти маєш збіжжя багато — ставлю бровар, будем робити горілку, будем пити собі і будем любитися”.

Поставили вони той бровар, наробили горілки, понапивалися — так горобець напився і бере мишу і йде спати, хоче лягти з нею трохи. Та миша не приймає горобця. “Ти, смердюху,— каже,— ти такий, ти сякий, я годна з тобою спати лягти?” Отже горобець без пару ночів сам лягав спати і розізлостився: “Що то миші за то зробити злого?” Взяв запалив її бровар.

Той бровар почав горіти. Горобець сюди, туди, якось з діри викрутився; а мишачі добра погоріли, миша попеклася, досить — біда. Ну, що робити? Іде миша горобця позивати. Але дали взнаки до короля... Так присудили, треба становитися бити на майдані. Каже горобців цар: “Горобець не винен нічого. Як вони побралися, то повинні лягти собі обидва спати”. А мишачий цар каже: “Ні, неправда так. Чи лягали спати, чи не лягали — не повинні такої шкоди робити”.

Пішли на майдан, становитися битися. Отже зібрала миша своє військо, горобець своє, і почали битися. Так вони билися, що вибилися чисто, тільки залишився лев і гриф, обидва царі. Отже так б'ються обидва, що мають сили. Уже ж гриф лева так збив, що лев не здужає ходити. Але лев розмислив собі, що з тим робити. Як гриф спускався згори на лева, лев перевернувся догори ногами і лапи наставив догори (...) Як злапав грифа за крило, і вломив йому. Як уломив, так уже гриф не міг летіти. І лев забрався, пішов. “Бачиш,— каже,— таки я виграв, а ти тепер гинь тут!..”

ЯК П'ЯНИЙ ГОРОБЕЦЬ ЗВІЛЬНИВСЯ ВІД КОТА

На одному спиртовому заводі, де горілка палила, так якось горобець прилетів, і він там жив довгий час. Він уже собі там ходив куди хотів, по тих рурах, по грядах і по всіх місцях. Але раз машиніст од проби пішов надвір, а горобець прилетів і напився спирту; він собі думав, що то вода. Вилетів горі на гряду і собі по-свойому цвіркати, бо був вже добряче напитий.

Але кіт лакомий на птаха, слухає і дивиться, і бачить горобця, що він там сидить на гряді і цвіркає там собі по-свойому. Але кіт думає собі, як би там до нього дістатися. Іде по рурах і гадає; і вийшов на гряду, лапнув горобця до морди. Але тепер звідти зійти не може. Впали обидва на землю, кіт з горобцем; кіт дуже потовкся, але не пустив горобця та дивиться на нього і думає собі, як же його з'їсти.

Але горобець з переляку витрезвився, хоч п'яний був, та й каже котові: “Що ти думаєш зі мною зробити?” Кіт відповідає: “Думаю тебе з'їсти”. А горобець йому так каже: “Твій батько так не робив, та й ти так не роби”.— “Та мій батько як робив?” А горобець йому так розповів: “Твій батько так робив: коли ловив птаха, та з ним наперед побавиться, а тоді вже його їв”. Кіт каже: “Та й я так буду!”

Бавиться з горобцем однією лапкою, а потім іншою. Горобець як опам'ятався, полетів швидше на гряду. Кіт дивиться і каже йому, що іншого разу вже так з птахом не буде робити, не буде бавитися. А горобець йому відповідає: “Я вже ніколи більше горілку не буду пити!”

ЯК ГОРОБЕЦЬ ВАРИВ ПИВО

Горобець каже: “Люди п'ють горілку і вино, а я собі наварю пива”. Та взяв горобець одно зерня із ярцю та поклав у ямку у воду. Та взяв собі паличку у рот та мішав те пиво, коли варив у ямці. Почав потім пити з ямки та зрозумів, що він п'яний, та й почав у порох перевертатися. А кішка побачила, що горобець п'яний, то його зловила. А горобець протверезав та каже: “Що ти, кішко, хочеш?” А кішка каже: “Хочу тебе з'їсти”. Горобець каже: “Мене треба благословити, а так мене не можна їсти”. А кішка запитує: “Як тебе благословити?” Горобець відповідає: “Принеси мене до хижки, та здійми тарілку, та поклади на стіл, та мене поклади у тарілку, та відкрий вікна та й двері, та ось так будеш мене благословляти, та з'їш мене”.

І кішка його принесла до хижки, поклала на стіл у тарілку та пішла та відкрила вікна, а далі пішла двері відчиняти. А горобець схопився зі столу з тарілки та полетів у вікно геть. А кішка подивилася за ним та почухалася поза шиєю, бо вже нікого благословити, бо горобець полетів. Та кішка тепер, коли горобця зловить, та більше його не благословляє, а скоріше його їсть. А горобець більше пива не варить, бо боїться, що нап'ється та кішка його зловить, і тепер лише воду п'є горобець.

ЛИСИЦЯ І ГОРОБЕЦЬ

Обкочувався у хащі горобець. Каже йому лисиця: “Як ти ховаєшся від вітру, який віє з того боку?” Горобець відказує: “От так! Заб'ю голову під крило та налажуся на вітер”. А лисиця каже йому: “Як? Як? ”

А горобець знову каже: “Ось так!” А каже лис: “А коли з іншого боку вітер віє, як тоді ти ховаєшся?” Горобець показує: “Ось так!” Забив голову під крило. А лисиця скочить тоді та схопила горобця та й з'їла.

ЛИСИЦЯ І КАЧУР

Побачила лисиця качура у болоті; обкочувався у болоті сам, а лисиця побачила його та почала казати: “Який ти брудний, качуре! І пір'я у тебе закучерявилося на хвості!.. Бив би ти другим після царя, коли би ще знявся з болота злетіти”.

Чи качур зрозумів, що щось не гаразд, тому каже лисиці: “Так, так!” Та пішов серед болота.

Повчення з того таке буде: прийшов чоловік до чоловіка та хотів його на недобре діло нарадити, щоб він не годен був відмовитися та казав все слово: “Так!” Як би він не гадав, треба йому підтакувати, а не робити недобре.

ЖУРАВЕЛЬ І ЛИСИЧКА

Зустрілися журавель з лисичкою у лісі. Журавель каже: “Прийми мене, лисичко, на зимівлю, то я тебе научу літати”.— “Добре”,— каже лисичка. Прийняла його лисичка. От і живуть вони у лисиччиній норі.

Аж дізнались стрільці, що в норі живуть журавель з лисичкою. Стали вони розкопувати ту нору. Лисичка й каже до журавля: “Скільки в тебе думок?” — “Десять”,— журавель відповідає.— “А у тебе скільки?” — “Одна”. А далі знов запитує лисичка у журавля: “Скільки в тебе думок?” — “Дев'ять. А у тебе скільки?” — “Одна”. Незабаром знов лисичка каже : “Скільки в тебе думок?” — “Вісім. А в тебе скільки?” — “Одна”. Та так усе лисичка питає журавля, а той усе по одній зменшує. А далі лисичка каже,— коли вже стрільці ближче почали копати: “Скільки,— каже,— у тебе думок?” — “Одна,— відказав журавель.— А у тебе?” — “Одна... Яка ж у тебе думка?” А журавель каже так: “Я ляжу поперед у норі і затаюсь. Буду наче неживий. Вони мене й візьмуть у руки, почнуть роздивлятись, то ти утікай. Вони кинуться до тебе — тоді й я полечу”.

Докопалися стрільці до журавля, узяли його в руки та й кажуть: “От тобі й на! Лисиця задушила журавля... Киньмо його, то вже наш. Докопаймося ще до лисиці”. Тільки вони це кажуть, а лисичка з нори — фіть! — пішла у ліс... А журавель — пррх! — полетів.

Ото й почали вони скликатися докупи,— журавель з лисичкою. Лисиця каже: “Куме!” А журавель: “Кумо!” Лисиця каже: “Куме!” А журавель: “Кумо!” Лисичка й каже: “Гов!”

Поскликалися вони докупи. Лисичка каже: “Научи ж мене літати за те, що я дала тебе перезимувати,— як у нас по уговору”.— “Добре,— каже журавель. Сідай на мене”. Лисичка сіла на журавля, журавель піднявся вгору, так як за хату, пустив лисичку на землю та й каже: “А що, добре літати?” — “Добре!” Журавель спустився до неї та й каже: “Сідай на мене знов”. Вилетів журавель так як за хату, пустив її й питається: “А добре літати?” — “Добре”.— “Сідай же ще на мене”. Лисичка сіла, а журавель піднявся з нею високо-високо, так що й оком не бачити.

Знов пустив лисичку та й питається: “А добре літати?..” Дивиться — аж тільки кісточки лисиччині лежать. Журавель покинув лисицю та й полетів собі.

ОРЕЛ І ЛИС

Зустрівся орел з лисом та й щось собі говорили. Лис каже: “Тобі добре, ти все бачиш, бо високо літаєш!” А орел каже: “Я й тебе навчу літати”.

Взяв лиса в лапи та й пішов з ним. Літає, літає, а як вилетів дуже високо, каже до лиса: “А що, ти вже привчився?” — “Та вже трохи привчився”.— “Ну,— каже,— якщо ти вже привчився, то хочу тебе пустити, щоб сам летів!” Лис відпустив лапи і як полетів просто та й упав на землю. Орел тоді й питається: “А як було летіти?” А лис каже: “Та летіти легко, але сідати важко!”

КРУК І ЛИС

Крук зловив молодого зайчика і сів на високе дерево їсти. Але побачив його лис та й гадає собі: “Як би мені від нього того зайця вимудрувати?” Каже він до крука: “Я уже бачив багато птахів, але такого, як ви, не бачив. Ви мусите бути найстаршим королем над усіма птахами. Прошу вас,— каже лис,— я би хотів знати ваше ім'я, а я би про вас і дітям своїм розповів”. Крук як учув від лиса такі слова, то раптом розкинув крила і піднісся угору та й каже: “Крук! Крук! Крук!” Та й лиш обізвався, а то м'ясо упало. А лис хап м'ясо та й каже: “А мені лиш того було треба!”

Ніяково стало крукові, що він дався лисові змудруватися, та й каже: “Я уже злітав усі гори і долини, знаю уже усю звірину, але такого мудрого звіра я ще не бачив. Вам,— каже,— ще лиш бракує, аби ви вміли літати, то вам би у світі пари не було”.

Але лис тим часом м'ясо схарчував та й каже: “Якби мене хто так научив літати, як ти літаєш, то я би дав йому п'ять таких зайців, і то старих, не молодих”. Каже йому крук: “Дайте мені такого, як ви з'їли, то я вас навчу за пару хвилин”.

Лис дуже цим утішився і думає: “Я якби ще так літати умів, то за мене уже не було би мудрішого!” Каже він до крука: “Добре, а як же це може бути?” А крук каже: “Я Спущуся на долину і візьму вас на себе і буду вас так довго учити, поки будете так літати, як я”.— “Добре”. Крук сів на землю і каже лисові: “Сідайте на мій хребет і тримайтеся за моє пір'я”.

Лис вчепився хребта і каже: “Я вже готовий”. Але крук поволі здіймається з лисом угору, і чимраз вище, і дивиться, що вже високо знявся понад найвищі дерева, віддалився на чисте поле. А лис зажмурився, бо йому страшно стало, що так далеко від землі. Але крук відчув лисячий страх та й раптом кинувся в бік, а лис у долину.

Лис падає стрімголов і кричить: “Я падаю! Гвалту! Я падаю!” А крук каже: “Верти, верти хвостом!”

Та й лис звертів хвостом і як гепнувся на землю, та й розбився.

ЛИС І ПОЛОВИК

Питав половик лиса: “Коли тобі добре — влітку чи взимку?” А лис каже: “Мені добре влітку, бо я ляжу собі у бур'яні і лиш дивлюся, де є курча: чи у кукурудзах, чи у ячмені; мені курча самі лізуть у рот. А тобі коли,— каже,— добре?” — “Ой, мені,— каже половик,— мені добре взимку, бо взимку усе поле чисте, укрите білим снігом, та й я лиш ознесуся горі та й дивлюся, де це чорніє курка чи півник, та й хап — і є обід. А влітку біда, бо кури у бур'ян ховаються”.— “Знаєш що,— каже половик,— погодімся: влітку годуй ти мене, а я тебе буду годувати взимку”.— “Добре”.

Погодилися вони, і лис годував половика ціле літо, та й так його нагодував, що той ледве міг літати. Але прийшла зима. Прийшла зима, лис з голоду здихає, а половин приходить та й каже: “Біда, куме, нема нічого їсти, бо за мною з рушницями ганяються, що і собі нема що їсти”. Каже лис: “Друже, коли б я вмів літати так, як ти літаєш, то я би собі дав раду”. А половик каже: “Куме, та я вас научу літати. Сідайте, куме, на мене, а за хвилину будете літати так, як я”.

Отже послухав лис його та й сів на половика, і полетіли угору. Згори дивиться половик у долину та й каже: “Бачиш онде тих курей у долині?” А лис каже: “Бачу”.— “Ану, хап!” Та й пустив лиса згори, а лис упав на землю та й убився на смерть. Прийшов до нього половик і видовбав йому ще й очі.

ЯК ПТАХИ ГУРТОМ ОРАЛИ

Це скоїлось давно-давно, ще як тільки-но утворився світ. А тоді на землі почали з'являтися різні рослини, ліси; вода то й давно вже була, і тварини були вже, а чоловіка, як то кажуть, бог ще не зробив.

От тварини і почали самі господарювати на землі. Злізлись вони в одно місце, всі до гурту і почали розмовляти, як жить їм у світі і що їсти.

От виступив на цім зібранні журавель та й каже: “Ось я вам розкажу, як ми будем господарювати. Перше всього,— сказав журавель ведмедю,— піди у цей маленький лісок, який тільки ще почав рости, і зломиш величезну криву гілляку і принесеш сюди”.

За кілька хвилин це було зроблено.

А другим сказав журавель птахам — перепелиці, деркачу (тому деркачу, що по болотах літає) і орлиці, які все-таки знають більше в господарстві: “Буде вам робота. Тепер виберіть з себе найздоровіших тварин, які могли б тягти рало”. Це так сказав журавель.

Усе це було зроблено.

Поробили з лика упряж і вирушили в поле орати. Запряглось, правда, тварин пар двадцять. Але не треба забувати й того, що між ними були не всі згожі, а були й вороги проти цього. От ці вороги нарадилися встати темної ночі і пішли й побили кілки там, де мається орать; тільки так побили низько кілки, що й непомітно.

Повставали господарі рано і вирушили у поле орать. Старший господар — журавель — вийшов з свого гнізда та й каже: “Тепер призначимо, хто буде воли вести і хто буде борозну рівно одводить і так далі.

Перепелиця буде поводатором, щоб рівну борозну провести. Деркач буде погоничем першим при перепелиці, а орлиця буде підганять задні пари при ралі. А я сам буду плугатарем”.

І всі стали тоді до роботи, як журавель сказав.

Як видно, тоді була земля тверда і зарощена. Закректали всі до роботи, аж рало тріщить.

От перепелиця прямує, рівну борозну веде. І дійшла перепелиця до першого кілка, що вночі вороги позабивали, та й стала кричать: “Тут пеньок! Тут пеньок! Тут пеньок!” А деркач як стояв недалеко від перепелиці, то й питає: “Де-де? Де-дер! Де-де?” А орлиця, що була коло задніх тварин, то спиняє: “Тпр! Тпр! Тпру!” А журавель — господар, плугатар — цього не второпав, що там діється попереду, та як розсердиться, як крикне: “Турли! Турли!..

Ех, ті бідолашні тварини як захватять рало, як зачепляться за пеньок — так і розламали те рало!.. І хто куди попав, почав тікать.

Отак орали землю перші орачі.

ПРО КУКА

Перший був старший птах кук. Жінка звеліла йому зібрать птаство і зробить із кісток їх гніздо. Усі позлітались, тільки крука нема. Кук вийшов і питає:

— Все птаство є? Кажуть:

— Крука нема.

Нема його день, нема й другий. Птаство сидить два дні не ївши. На третій день прилітає крук.

— Де ти був? — питає його кук.

— Літав по світу, розглядував, чого більше: гір чи долин.

— Чого ж більше?

— Долин,— каже.

— Брешеш,— каже,— повинно бути по половині.

— Долин,— каже,— більше, бо я ту гору за долину рахую, де вода стоїть.

Кук одпустив птаство попоїсти, а на другий день звелів усім зібраться. На другий день усі птахи позлітались, тільки крука нема. Кук вийшов і питає:

— Є все птаство?

— Крука,— кажуть,— нема.

Нема його день, нема його другий; сидить птаство уже два дні не ївши. На третій день прилітає крук. Кук вийшов і питає:

— Де ти був?

— Вередував дерево: чи більше сухого, чи більше зеленого.

— Якого ж більше?

— Сухого,— каже.

— Брешеш. Зеленого більше.

— Ні,— каже,— сухого більше, бо я й те дерево за сухе рахую, що хоч одна гіллячка суха.

Кук одпустив птаство попоїсти, а на другий день велів усім зібраться. На другий день злетілось усе птаство, а крука нема. Чекають його день, чекають його і другий день — нема крука. На третій день прилітає крук. Кук його і питає:

— Де ти був?

— Літав по світу.

— Що ти робив?

— Вередував, чого більше: жінок чи чоловіків.

— Чого ж більше: жінок чи чоловіків?

— Жінок,— каже,— більше.

— Брешеш,— каже.

— Жінок більше, бо я того чоловіка за жінку рахую, що жінку слуха.

Кук тоді собі по голові пустив: “Це погано, це й я жінку хотів послухать”. І сказав їй, що її вже не послухає.

Птаство збунтовалось і хотіло вибрать старшого. Сокіл сказав:

— Я його заб'ю, тільки викличіть на гору. Дуб стояв над горою над тією. Зозулька почала дражнить; прилетіла до нори і все:

— Куку! Куку!

Кук розсердився, виліз із нори — вона на дерево. Він у нору. Злетіла зозуля з дерева, прилетіла до нори:

— Куку! Куку!

Кук в третій раз погнався за нею і сів на сук. Сокіл і убив його. Той упав. Птаство не знає, чи він убитий. Зозулька все нижче підлетить та все:

— Куку! Куку!

Він мовчить. А далі вже сіла коло нього, а після на нього:

— Куку!

Він мовчить. Тоді вона:

— Хи-хи!.. Кукуку по куку!

Сокіл став на місце кука. Зозуля, як летіла, ще дражнить кука; то знесла яйце — другі птиці взялись висидіть. З того часу вона на своїх яйцях не сидить.

ЯК СОЛОВЕЙКО ЧОЛОВІКА РОЗУМУ НАВЧИВ

Один чоловік піймав соловейка і хотів його з'їсти. Але пташок каже до нього: “Не наїшся ти мною, чоловіче! Але пусти мене, і я тебе вивчу трьох речей, котрі тобі в великій пригоді стануть”. Той чоловік втішився і обіцяв пустити, якщо добре скаже. І каже соловейко першу річ: “Ніде того не їж, чого не годиться”. Друга річ: “Ніде того не жалуй, що вернутися не може”.Третя: “Речам неподобним не давай віри!”

Почувши те, чоловік дуже зажурився, підскочив вгору до соловейка і просив, щоб той повернувся до нього. Каже соловейко: “Тепер я дізнався, що ти дурний чоловік. Все, чому я тебе вчив, не став ти слухати. І жалкуєш того, що не вертається. І,— каже,— неподібній речі ти повірив! Дивися ж: який я малий! Де ж в мені може ця велика перла поміститися?!”

Та й полетів собі.

ПТАШОК ПРОУЧУЄ ПАНА

Один пан мав в клітці пташка, який вмів розмовляти. І одного разу такий пташок став сумний. А пан став та й дивиться на нього і каже: “Чого ти такий сумний?” А пташок каже: “Пусти мене на волю, хай хоч трохи пролечуся, буде мені зараз інакше”. Взяв пан випустив. І пташок літав, сів на стіл і каже: “Випусти мене таки на двір, що тобі з мене? Пір'я на мені такого гарного нема, а поживи з мене також багато не будеш мати, бо я маленький. А я тобі за то дам дві науки. Перше: не вір тому, хто каже неправду; а друге: не посягай на те, що тебе не стосується”. І це сказав, пан відчинив вікно, і пташок полетів.

Вийшов пан на прогулянку в город і гуляє собі, а пташок сів на гілці і регочеться, сміється. “А чого ти смієшся?” — питає пан. “З тебе”,— каже пташок. “Та чого з мене?” — каже пан. “Що ти такий дурний, що мене випустив. То в мені,— каже,— є діамант такий завбільшки за куряче яйце; якби ти мене забив, діамант вибрав, то мав би великі гроші за нього”. А пан аж за голову взявся і каже: “Вернися,— каже,— до клітки назад, буду тобі давати їсти і буде тобі ще ліпше тепер, як перше було в мене”. А пташок знов зареготався і каже: “Який ти дурний, пане! Я тобі дав дві науки, а ти забув. Казав же, що не вір ніякій неправді, а ти повірив, і жаль тобі за мною, що в мені є діамант. А де ж у мені є діамант завбільшки за куряче яйце? Та ти ж першому мені повірив неправді. Тепер казав я тобі: не посягай на те, що тебе не стосується. А ти хочеш, аби я залетів назад до клітки. Чого ж би я залетів, як я собі на свободі полечу, де я хочу?”

І це сказав, зареготався знов і полетів далі.

СОКІЛ І ЗОЗУЛЯ

Прилетів сокіл до зозулі та й каже: “Порадь мені, голубко, де мені зробити гніздечко для моїх діток?” А вона йому й каже: “У великім .лісочку, на високім дереві, на дубочку”.

А він їй подякував та й полетів далі. Зустрічає орла. “Ой брате мій, орле, порадь мені, де мені зробити гніздечко для моїх діток?” А орел і каже: “У маленькім лісочку коло бережечка”.

Сокіл послухавсь орла та й помостив гніздечко у лісочку коло бережечка. Вивела соколиха діточок повне гніздечко. А це прийшли люди з чужої сторони, стали дерево рубать, стали гніздо розорять; дерево забрали, діток повбивали.

Тоді сокіл полетів до зозулі та й каже: “Ой зозуле, голубко, пропали діти, пропаду і я”. А зозуля й каже йому: “Чи я тобі, соколе, не казала: а не мости гніздечка у лужечку, та помости гніздечко у ліску на високім дереві, на дубку. Там того дерева ніхто не руба та твоїх діток ніхто не пійма, а ніхто там дерева не полома, а ніхто твоїх діточок й не полове. А як ти послухавсь орла, то у мене для тебе поради нема”.

От вам казка, а мені бубликів в'язка.

КУЛИКОВЕ БОЛОТО

Як настала холодна осінь, журавель збирався в інший край та й каже куликові:

— Ось ну лишень, куличе, рушай іти! Коли б ти знав, які хороші сторони є на світі! Тепло там та гарно, та всячина росте й плодиться!..

— Дарма,— каже кулик.— Мені й тут добре! Нема в світі над моє болото! Не бійсь, і тобі закортить вернутися до нього.

ЧОРНОГУЗ

В однім селі зайнялось кілька хат. Хати були пошиті соломою і зайнялись скоро одна за другою. Ніяк було вже рятувати. Люди забирали дітей і утікали на поле.

Загорілась також одна клуня, на котрій було гніздо чорногузів. Бідний чорногуз хотів урятувати своїх дітей і перенести їх десь на друге місце, але чорногузенята були вже затяжкі для нього, хоч самі ще не уміли злетіти. Тим часом вогонь вже дібрався до самого гнізда...

Що ж тоді робить чорногуз? Бачить, що дітей не вирятує, упав, бідний, на гніздо, прикрив дітей крилами та й згорів враз з ними.

Отак-то кожне створіння любить своїх дітей, що й смерті задля них не боїться.

ПЕРЕПЕЛИЧКА

Одна перепеличка, що вивела в пшениці дітей, вернула раз звідкись до свого гнізда, а діти в плач та й до неї:

— Мамо! — кажуть,— нам вже тут не бути...

— Або що такого? — питає перепелиця.

— Господар, що його лан, приходив сюди з сином та й казав йому назавтра сусідів запросити, аби пшеницю клаков (толокою) косити...— голосять перепелятка.

— Коли так,— каже стара,— то й до голови пусте собі не беріть, бо хто на сусіди надіється, того лани можуть не жаті та не кошені зимувати.

За кілька днів вернула знов перепелиця звідкись до гнізда, а діти знов уповідають:

— Мамо! — кажуть.— Знов тут приходив господар з сином, як того разу.

— Та що казав?

— Казав так: не треба нам, сину, на сусідів надіятись, але завтра самим до пшениці братись! Так він казав.

— Коли ж так,— каже стара,— то треба нам скоріше виноситись, бо: “Хто сам на себе уповає, у того лан не перестигає”.

ЯК СКУПИЙ ЧОЛОВІК ОТРУЇВСЯ ЧЕРЕЗ ГОРОБЦІВ

В один раз сідали горобці на коноплі, дуже робили чоловікові шкоду. Але той чоловік завжди їх проганяв і бив їх.

Вони перед ним літали та казали: “А кого ти будеш позивати, як тобі вимокне і зогніє?” Той чоловік відповідає: “Вам ніякого діла до того, лише ви мені шкоду не робіть, бо я вас вистріляю”.— “Що тобі з того, що ти нас будеш стріляти?” — “Та уже не будете мені більше шкоду робити”.— “Коли ж ти так нам кажеш, то ми з твого городу виступаєм, ми знайдем на полі твою пшеницю, будем горобців кликати геть з усіх сіл та й тобі пшеницю чисто з'їмо”.

Чоловік каже: “Я вас буду позивати до яструба”. Горобці кажуть: “Овва, що ж ти нам зробиш, нас є багато”. Чоловік каже: “То я вас буду труїти”.— “То нічого, що ти нас будеш труїти, ми тобі пшеницю все одно будем їсти. Сій, сій отруту, нам то ніяк не буде шкодити”.

Чоловік висіяв отруту по пшениці, і горобці пшеницю обминули. А чоловік тоді пшеницю гарну зібрав, повозив, відтак добре змолотив та й найняв службу божу. Запросив людей на обід, та й люди ці отруїлися, і той чоловік.

Тоді горобці злетілися докупи та й почали радитися. І промовляють горобці до себе, що: “Чоловік лукавий, заздрісний, скупий; гадав, що змудрує нас, а він змудрувався сам та й інших людей”.

МАТЕРІ СВОЇ ДІТИ — НАЙКРАЩІ

Була собі сова. І вивела вона дітей,— таких витрішкуватих, лапатих,— та так-то вже ними втішається:

— Ох, ви ж мої окатенькі! Ох, ви ж мої чубатенькі! Ох, ви ж мої лапатенькі!

От летить вона з гнізда, щоб пошукати їм поживку, бо все роти роззявляють, їсти хотять. Летить і зустрічає вона орла.

— Куди це ти, орле, летиш? — питає сова.

— Та куди ж!.. На здобич. Може, що знайду, яких пташенят абощо, то й поживлюся. Злякалася сова, починає просити:

— Орле сизокрилий! Прошу я тебе: не поїж моїх дітей, не займай їх! Благаю тебе!

І так-то вже просила, що орел зглянувся та й каже:

— Ну, добре! Не буду вже займати твоїх дітей. Тільки скажи ж мені, які там твої діти, щоб я мав якусь ознаку, то й не зачеплю їх.

— Та яку ж ознаку? — одказує сова.— Як побачиш найкращих пташенят, ото й будуть мої!

— Ну, добре! — каже орел.

Полетів. І поїв самих найпоганійших, які були в гаю. Коли вертається сова, аж то якраз її дітей поїв орел!..

ЯК МОЛОДІ СОРОКИ ПОПАЛИСЯ ЛИСОВІ

Одна сорока вивела своїх дітей у луг, щоб вони вчилися ловити мишей, маленьких куряток їсти та й скреготати. Каже до них стара: “Ви поки учитися скакати по галузках, а я іду тим часом та й знайду яке курятко, та й буде харчування”. Полетіла вона до села, а молоді сорочата скачуть собі та й учаться скреготати. А тут йде лугом лис. Іде лис та й каже сам до себе: “О, це гарні, молоді, годовані сорочата, треба б якось їх дістати!” Підходить він під то дерево, що вони на ньому сиділи, та й ліг собі і каже: “Які ви, сороки, завеликі, такі вже за-розумні!” А вони повитягали голови у долину та й кажуть: “А хто то там? А хто то там?” Каже лис: “Я курка!” — “Курка? Та наша неня пішла по курята у село, зараз нам принесе, а ми будемо їсти”. Каже лис: “А я вам й кажу, що які ви завеликі, такі вже зарозумні?! Та то ваша неня у мене була. Прилетіла та й каже: “Курію, курію! Ти би не продав для моїх сорочат двох курят?” А я їй кажу: “Чому би ні? Я і всі продам, якби лиш хотіли їсти моїх курят, бо дуже тверді”. А ваша неня каже: “Коли б попробувати одне, якби могли їсти, то я би купила усі у тебе”.

Каже він те, а сорочата дивляться на нього та й слухають, що він каже. Але лис каже: “Кажу я вашій нені: “Ану я понесу їм одне куря, хай спробують; побачу, як зможуть їсти, то вернуся та й понесу їм решту”. Та я вам приніс осьде одне куря на пробу”. А сорочата як то вчули, як заверещали з радості, то на півмилі було чути. Каже лис: “Огі на вас! Та чого верещите одна з іншою? Ходіть сюди!” Злетіли вони на найнижчу галузку, а лис каже: “Як ви будете так рватися до курей, як кричите, то нема вам що і показувати. Ви маєте пробувати, чи можете їсти, чи ні моїх курят”. Каже: “Будьте тихіші, будьте спокійні, то буде добре. Я,— каже,— зараз вам покажу, як ви повинні до того куряти братися”. Та й сів собі на задні лапки, а хвіст пустив перед собою поміж ніг та й каже: “Ідіть, оце куря; ходіть та спробуйте”.

Сорочата одна за другою — п'ять їх було — як попадали з дерева та причепилися до його хвоста і скубуть, кожна хоче покуштувати. Каже лис до них: “Хутко, хутко, сараки, притискайте дзьобочками, котра перша угризе, та ціле куря до гнізда понесе”.

Сорочата як то учули, та й пилують, дзьобають швидко, намагаються кожна найскоріше, а лис лиш припав та й трьох схопив, одну у лапи, а одну у зуби — та й хруп-хруп, поїв усіх. Отже з'їв він тих сорок та й облизався і ліг спати. Але прилетіла стара сорока, держить у дзьобі маленьке курятко та й кличе:

— Ходіть, мої солоденькі, маленькі, маю для вас курятко жовтеньке.

А лис озивається:

— Сховай собі, стара, на обід, Бо твої діти пішли у мій живіт.

Домой!        Назад на Детская кладовая        Пан Коцький - ЗМІСТ