ПАН КОЦЬКИЙ ТА ЙОГО ДРУЗІ

ЛАСТІВКА І ГОРОБЕЦЬ

Раз навесні літали на полі ластівка і горобець. Ластівка ловила комахи і хробачки, а лінивий горобець видзьобував з ріллі свіжопосіяну яру пшеничку. Надзьобавшись доволі, спитав горобець ластівки: “Чуєш, сусідко, чому то вас, ластівок, всі люди люблять і шанують, а нас, горобців, гонять, а навіть і убивають? ”

На те сказала мудра ластівка так: “Бо ми, ластівки, виїдаємо тисячі комах, хробаків, гусені, які є шкідниками: винищили би людям сади, городи, поля і ліси; а ви, горобці, замість робити те саме, що ми, ви викрадаєте чуже, готове зерно з комори господаря. Чи ж за те мають вас люди ще любити? Змінитесь, робіть добре, а уникайте злого, а тоді і вас будуть люди любити”.

Тільки той гідний любові і шанування, хто є добрий і корисний.

ПАВИ І ВОРОНА

Одна кокетлива ворона убралася в пір'я, яке випало зі строкатих павів, і подумала собі, що вона тепер дуже гарна, дуже пишно вбрана, і вскочила до пав.

Но пави впізнали її відразу, зловили її і не тільки своє пір'я, але і власне пір'я ворони повиривали їй своїми гострими дзьобами. Просилася ворона дуже, та пави сказали: “Ліпше своя одежина, хоч бідна, ніж чужа, хоч і пишна!”

ЯК ЛИС РОЗСУДИВ ВОРОНУ З СОРОКОЮ

Були ворона й сорока і мали на однім дубі обидві гнізда: ворона вище, а сорока нижче. Але ворона бачила, що сорочаче гніздо ліпше, та й вона собі його дуже сподобала і хотіла його від сороки вкрасти.

Одного разу полетіла сорока та й лишила молодих своїх дітей в гнізді. А ворона як побачила, що сорока полетіла десь далеко, взяла малих сорочат та й кинула лисові, що стояв під дубом, а гніздо перенесла і вклала на своє гніздо. Прилітає сорока до гнізда, а то нема ні гнізда, ні її дітей. Почали вони сваритися й кусатися. Каже сорока: “Я лишила тебе, щоб ти мені пильнувала моє гніздо, а то нема гнізда. Скажи, де ти його поділа?”

Але чув лис, що вони сваряться, та й слухає, а відтак каже до сороки: “Я твоїх дітей з'їв, мені твоя сусіда кинула, а твоє гніздо під нею”. Тоді сорока каже: “Коли ти мені зробила збитки, я зроблю тобі ще більші”. Та й полетіла. Але усе дивилася, як ворона буде де летіти. Ворона знала, що сорока мусить щось їй зробити, та й уже пильнувала.

Але щось за кілька днів забула та й полетіла далеко. А сорока тоді узяла гніздо перевернула, гніздо упало. Тоді вона злетіла, понесла гніздо та й кинула в ріку, що була недалеко, і те гніздо попливло за водою.

Прилітає ворона до гнізда, а гнізда вже нема. Вона тоді в плач. А лис учув, що ворона плаче, прийшов під дуб та й каже: “Не маєш чого плакати, бо ти їй зробила збитки, а вона тобі. Та я тобі можу порадити, але що мені за то даш?” А вона каже: “Не маю тобі тепер що дати. Як добре порадиш, то буду тобі носити, що зможу, цілий місяць”. Лис на то пристав та й каже: “То ви повинні обидві шукати такого, щоб вас розсудив”. А ворона каже: “Хто би нас розсудив?” А лис каже: “То мусите летіти аж за синє море. Там є такий дуже великий птах, та й він вас розсудить”.

І тоді ворона полетіла сороку шукати. Знайшла її та й каже до неї: “Я тобі зле зробила, а ти мені, то мусим іти, щоби нас хтось розсудив”. Сорока не хотіла йти, а ворона як почала кричати, та й сорока послухала, і полетіли аж за синє море. Шукають, а то нема того птаха. Почали вони запитувати інших, тих, що були за морем. А ті кажуть: “Тут є такий суддя, але аж у лісі”.

Прилетіли вони в ліс, зустріли лиса та й питаються його, чи він не бачив такого птаха, що розсуджує. А лис каже: “Дурні ви. Тут нема такого птаха, що розсуджує. Я сам розсуджую, я вже дуже багато розсудив, та й мені усі дякують за те, що я нікому кривди не роблю”. А вони кажуть: “То, може би, ви й нас розсудили? Але,— кажуть,— може, ви нас хочете з'їсти?” Лис каже: “Я би того не зробив, бо мене бог послав, щоби я робив розправу між його сотворіннями. Якби я кого з'їв, в той би час умер”.

Вони повірили, що він так ласкаво до них балакав, та й розказали, як то було. А він каже: “То так, ти, вороно, сама найбільше завинила. Знаю, що ви вже тепер дуже бідні і не маєте з чого класти собі гнізд, то я вже вам сам допоможу, чим зможу. А тепер ходіть до моєї хати, трохи відпочинете та й собі підете. Але туди,— каже,— щоб ви уже не йшли, бо то далеко звідси, я не можу далеко йти, бо уже старий”.

Показав їм багато пір'я та й каже: “А що, це буде добре на гніздо?” А ворона каже: “Добре буде для мене, а для неї треба ще м'якшого”.

І що балакали, балакали, а лис заткав діру, аби не повтікали, задушив одну й другу та й так їх розсудив.

ВОРОНА І ГАДИНА

Одного разу поклала собі ворона на дереві гніздо і нанесла яєць. А у тім дереві, унизу у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молодих і ходила шукати молодим поживлення. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати дітей. Приходить вона одного дня до гнізда, дивиться — бракує одного вороняти. Що би це було? Але дуже їй жаль було дитини, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало жодної дитини. Дуже лементувала ворона, що якийсь злодій так виїв її дітей, що вона і не бачила, але не могла на те нічого порадити. Отже мусила вона наново нестися і сидіти.

Висиділа вона знов молодих, пішла їм шукати поживи. Приходить — знов бракує... І так раз по раз пропадало по вороняті, що лишилося лиш одно. Але як мало пропасти останнє, то ворона зловила злодія. Сіла вона собі на друге дерево і дивиться, хто буде іти до гнізда, та й побачила, що та гадина, що мала гніздо у корінні, вилізла на дерево і з'їла її дитину.

Думала ворона і гадала, а важко було того злодія вигнати. Але бачив то лис і зараз їй порадив: “Тут,— каже,— зараз прийде князівська дочка купатися до ріки, і як буде з себе одежу здіймати, то буде мати на шиї золотий ланцюжок. Ти якби той ланцюжок взяла у дзьоб і занесла до тієї нори гадячої, то буде добре”.

І так ворона зробила. Але слуги побачили, що ворона ухопила ланцюжок, і навзирці, навзирці та й дивляться. А ворона спустилася до гадячої нори і там упустила ланцюжок, а сама відлетіла на друге дерево і дивиться з вершка, що то з того буде. Слуги надійшли до того дерева до коріння і дивляться у нору, а там ланцюжок блищить. Але що важко було його дістати, то мусили копати і добули при тій нагоді і гадину та й її убили.

Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі далі мешкала у своїм гнізді спокійно.

ОРЕЛ ТА ОРЛЯТА

Далеко, далеко, між морями, на одному острові жили орел та орлиця. Вчинили собі гніздо, і орлиця висиділа трьох орлят.

Але на тому острові часто на них нападали різні звірі й могли малят з'їсти. Зате старі вирішили переселитися на інше місце. Орел полетів і довго не повертався. Потім з'явився і каже:

— Знайшов я місце, куди перенесемо наших малят.

— Хай буде так,— погоджується орлиця.— Я буду сокотити гніздо, а ти бери малих та неси.

Взяв старий одне орля. Летять, летять, летять. Серед моря запитує у маля:

— Сине, бачиш, як я з тобою мучуся. Як постараюся, чи будеш мене годувати?

— Буду, чому би ні!

— Неправду кажеш, не будеш! І пустив маля в море.

Вернувся за другим... Летять, летять, летять. Коли були серед моря, спитав батько другого:

— Сине, чи на старі дні будеш мене доглядати?

— Буду, чому би ні!

— Неправду кажеш.

Й кинув і це орля в море.

Вернувся за третім. Несе, несе, несе. Коли були серед моря, спитав і його:

— Сине, правду говори: чи на старі дні будеш мене пестувати?

— Няньку, як ви будете старі, у мене уже будуть мої діти, і я буду їх доглядати. Заплакав старий орел:

І переніс старий орел останнє орля на острів. Звили собі гніздо і щасливо жили...

Діти лишаються дітьми, поки малі, а як підростуть, то вже мають свої турботи.

ВОРОНА І ЇЇ ДІТИ

Ворона підгодувала троїх молодих воронят, що ще не могли самі літати, та й гадає собі: “Ану, я їх випробую, котре з них найсправедливіше”. Каже вона до них так: “Діти, ми на цьому дереві не утримаємося, бо завтра це дерево хоче господар зрубати; сьогодні його призначив до зрубання, тому я вас мушу попереносити на інше місце, он там за ту широку ріку”. Діти кажуть: “Хай буде”.

Ворона бере в лапи найстарше вороня і несе. Серед води питає: “Синку, чи будеш ти так мене годувати на старі літа, як я тебе? Чи будеш мене,— каже,— так годувати і переносити, де треба, як я тебе переношу?” А воронятко каже: “Ой, чому ні! Буду, мамко!” А ворона пустила його до ріки і вернулася по друге та й так само пустила його до ріки, бо і те так обіцяло, як перше, а вона знає, що то мудрація. Вертається та ворона за третім і питається і цього так, як тих двох, що вже потопилися.

Але це третє каже: “Ненько, я не можу вам це обіцяти, бо і я буду мати тоді таких самих дітей, як ви, і мушу їх так годувати, як ви нас годуєте, то їх опустити не можу і вам цього не обіцяю”.

Тоді ворона сказала: “То ж ти — вірна моя дитина, ти правду сказала, то я тебе перенесу і догодую. А тих двох я потопила, бо були брехливі, бо обіцяли, що будуть мене так на старість годувати, як я вас годую”.

ОРЕЛ І КРІТ

Весною орел, налагодившись мостить гніздо, вибрав дуб старий-престарий, товстий та високий, а на кінці гільчастий.

Коли орел почав мостить гніздо, кріт виліз з-під землі і побачив, що орел працює над гніздом. Йому жаль стало, що орел дарма приклада своє старання, бо він добре знав, що дуб той не сьогодні, так завтра повалиться; всі коріння дуба потрупішили. Кріт підняв вгору голову і сказав: “Не мости на цьому дубі гніздо, у нього всі коріння підгнили. Як підніметься буря, він повалиться, дарма пропаде твоя праця і занапастиш своїх дітей”. Орел розгнівавсь і з серцем відповів: “Твоє діло в землі копаться, а не учить того, хто більше забув, чим ти знаєш”. Кріт каже: “Хоч ти, орле, і багато знаєш, а того знать, що я знаю, ти не можеш знать. Не хочеш мене послухать — і не треба, опісля будеш жалкувать”. Орел сердито крикнув на крота: “З таким сліпцем, як ти, я і розмовлять не хочу”. Кріт завернувсь і поліз під землю.

Пройшов тиждень, пройшов другий. Орлиха нанесла яєць, висиділа їх, вилупились орлята. Орел з своєю жінкою були дуже раді, не могли налюбуваться на своїх діток. Не пройшло й трьох днів, як піднялась велика буря. Ліс зашумів, загудів, піднялась тріскотня. Як налетіла буря на той самий дуб, де було орляче гніздо, він, бідолага, скрипів, скрипів і не витримав, разом із землею вивернуло його. Поваливсь дуб на землю, а орленята полетіли, як галушки; попадавши з такої височині на землю, розбились до смерті... Орел з орлихою поплакали, поплакали, а горю своєму все ж таки не допомогли. Тоді орел згадав про крота: “Ех, дурний я, чого я не послухав крота? Не трапилось би такого нещастя. Недарма кажуть старі, що й з великим розумом без практики і досвіду можна в дурнях залишиться”.

ОРЕЛ І КУРИ

Орел до півдня літав аж вище хмар, а потім спустився вниз і сів на клуню. Ладнаючись вхопить собі що-небудь на обід, орел озирався на всі боки. Не побачивши нічого потрібного, орел перелетів на другу клуню. А кури заздалегідь помітили, що орел спускається до них, і всі поховались під сані, а інші в сіни повскакували.

Орел з клуні перелетів на тин і сів. Кури почали розмовлять між собою: “За віщо його величають царем птахів? Уже чи не велика штука перелетіть з однієї клуні на другу? Так літать і ми зумієм”.

Орел почув та й каже: “Що ж тут такого дивного, що я низько літаю? Я можу ще нижче курки полетіть, а от ви спробуйте підняться вгору до самих хмар так, як я літаю!” Кури тоді язик прикусили, принишкли.

А коли орел знявся і полетів геть від села в поле, кури знов почали турбуваться: “Знайшов чим хвалитися, що він може високо підніматься!.. Яка з того користь? Високо літа, а їсти захоче — на землю сіда, нашого братчика хапа. Якби не ми, так він би під хмарами з голоду здох”.

ЧОМУ ГУСИ МИЮТЬСЯ У ВОДІ,

КОТИ —НА ПЕЧІ, А КУРИ ПОРПАЮТЬСЯ В ПОРОСІ

Жив якось давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та курей.

Як прийшло літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курку.

— Куди йдете, гуси?

— Шукаємо воду, бо велика спрага мучить.

— І я йду з вами,— каже курка, бо й на неї сонце пригріло й дуже тепло їй зробилося, що аж рот роззявила...

— Отже, ходи з нами. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли кота.

— Куди йдете? — запитує кіт.

— Шукаємо воду.

— І я з вами піду, добре?

— Ходи.

Ідуть, ідуть, ідуть. Раз лиш побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.

Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли би залізти у воду, але бояться... Раз побачили у воді таких, як вони, кота й курочку.

— Коли вони не бояться, то чого би нам боятися?

І поскакали у воду... Але зразу почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег.

Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся ніжками та й каже:

— Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.

А курка собі:

— І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.

При цьому зібралися і йдуть додому. Курка скочила в купу пороху й від радості замахала крилами.

— Це моя купіль! Сто раз ліпша, як вода! А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав ніжками митися.

— Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.

І від того часу гуси купаються у воді, коти — на печі, а кури порпаються в поросі.

А хто не вірить, хай перевірить!

ГОРОБЕЦЬ ТА БИЛИНА

Злетів горобець на билину, каже: “Поколиши горобця-доброго молодця!” Билина відповідає: “Не хочу!” — “Піду,— каже горобець,— по козу: нехай коза йде билини гризти, бо билина не хоче поколихати горобця-доброго молодця!” Каже й коза: “Не хочу!” — “Ідіть по звіра: іди, звір, козу їсти,— коза не хоче билини гризти, а билина не хоче поколихати горобця-доброго молодця!” Звір каже: “Не хочу!” — “Підіть, люди, вовка бить,— вовк не хоче кози їсти, а коза — билини гризти, а билина не хоче поколихать горобця-доброго молодця!” Люди кажуть: “Не хочемо!” — “Ідіть же,— каже,— по татар. Татари, татари! Ідіть людей рубать,— люди не хочуть вовків бить, а вовк не хоче кози їсти, а коза — билини гризти, а билина — поколихать горобця-доброго молодця!”. Так і татари кажуть: “Не хочемо людей рубать”.

А люди кажуть: “Не хочемо вовка бить”. А вовк каже: “Не хочу кози їсти”. А коза каже: “Не хочу я билини гризти”. А билина каже: “Не хочу я колихать горобця-доброго молодця!” — “Ступай,— каже горобець,— по вогонь, бо татари не хочуть людей рубать, а люди не хочуть вовків бить, а вовк не хоче кози їсти, а коза — билини гризти, а билина — поколихать горобця-доброго молодця!”. Так і вогонь каже: “Не хочу!” А горобець каже (бачте, присуд -никам вже своїм): “Іди по воду. Іди, вода, вогонь тушить, бо вогонь не хоче татар палить, бо татари не хочуть людей рубать, а люди не хочуть вовків бить, а вовк не хоче кози їсти, а коза — билини гризти, а билина — поколихать горобця-доброго молодця!”. Так і вода каже: “Не хочу!” — “Іди по волів. Воли, воли! Ідіть, воли, води пить, бо вода не хоче вогню тушить, бо вогонь не хоче татар палить, бо татари не хочуть людей рубать, а люди не хочуть вовків бить, а вовк не хоче кози їсти, а коза — билини гризти, а билина — поколихать горобця-доброго молодця!”. Так і воли не хочуть. Тоді каже горобець: “Ідіть по довбню,— нехай іде волів побить, бо не хочуть води попить, а вода не хоче вогню тушить, а вогонь не хоче татар палить, а татари не хочуть людей рубать, а люди не хочуть вовків бить, а вовк не хоче кози їсти, а коза — билини гризти, а билина — поколихать горобця-доброго молодця!”. Довбня каже: “Не хочу!” — “Ідіть, черви, довбню точить, бо довбня не хоче волів побить, бо не хочуть води попить, а вода не хоче вогню тушить, а вогонь не хоче татар палить, а татари не хочуть людей рубать, а люди не хочуть вовків бить, а вовк не хоче кози їсти, а коза — билини гризти, а билина — поколихать горобця-до-брого молодця!”. Черви не хочуть. “Ідіть,— каже,— по курей”.— “Ідіть, ідіть, кури, червей їсти, бо черви не хочуть довбні точить, а довбня не хоче волів бить, а воли не хочуть води попить, а вода не хоче вогню тушить, а вогонь не хоче татар палить, а татари не хочуть людей рубать, а люди не хочуть вовків бить, а вовк не хоче кози їсти, а коза — билини гризти, а билина — поколихать горобця-доброго молодця!”. Так і кури кажуть: “Не хочем!” — “Піди ж,— каже,— до шуляка”.— “Іди, шуляче, курей хватать, бо кури не хочуть червей їсти, а черви не хочуть довбні точить, а довбня не хоче волів бить, а воли не хочуть води пить, а вода не хоче вогню тушить, а вогонь не хоче татар палить, а татари не хочуть людей рубать, а люди не хочуть вовків бить, а вовк не хоче кози їсти, а коза — билини гризти, а билина — поколихать горобця-доброго молодця!”.

Шуляк до курей, а кури до червей, а черви до добвні, а довбня до волів, а воли до води, а вода до вогню, а вогонь до татар, а татари до людей, а люди до вовка, а вовк до кози, а коза до билини, а билина тоді:

Ко-о-о-лих, ко-о-о-лих,

Батьку його ст-о-о-о лих!

НЕ ВПУСТИ РАКА З РОТА

Летіла ворона понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропасти, та й каже вороні:

— Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були!

— Угу! — каже ворона, не роззявляючи рота.

— І братів, і сестер твоїх знав,— каже рак,— що за добрі люди були!

— Угу! — гугнить ворона, а рака міцненько тримає.

— Та вже хоч вони і гарні люди,— каже рак,— а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої за тебе!

— Еге! — крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море.

От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою мовою, то люди й кажуть:

— Упустив рака з рота.

А як кого застерігають, то кажуть:

— Гляди, не впусти рака з рота.

ЖУРАВЕЛЬ СВАТАЄ ЧАПЛЮ

Жили собі на болоті журавель і чапля. Сумно було журавлю самому жити, а не стало йому пари, щоб оженитися зі своєю партією, з журавлихою, і пішов до чаплі посватати її, щоб з нею оженитися. А вона його зганьбила, як прийшов: “В тебе одяг короткий, ноги дуже довгі, годувати мене не будеш мати чим, іди геть, ти з довгою шиєю!”

І журавель пішов з соромом до своєї хати. По тому сватанні розгадалася чапля: “Сумно мені буде самій жити. Ось піду я та посватаюся до журавля”. І приходить і перепрошує журавля: “Візьми мене за жінку”. А він їй відповідає: “Іди геть, ти недорослого роду та недоброго. Треба було йти тоді, як я тебе сватав, а тепер: за двері!”

І пішла чапля з плачем і з соромом до своєї хати. А потім розгадав собі журавель: “Шкода, що я не взяв чаплю за жінку. Піду ще раз”.

І приходить до неї і перепрошує її: “Чапле, піди за мене заміж”. А чапля йому відповіла: “Геть з моєї хати! Було мене тоді брати, як я приходила до твоєї хати!”

І так вони до нинішнього дня ходять і сватають себе, але не можуть одружитися.

ЯК ОДУД МСТИВСЯ ЧОЛОВІКОВІ

Бо то одуд хвалився перед другим птахом, що він має дуже ладних дітей. “Та що ж,— каже той птах,— що вони ладні, коли не хрещені?” — “Ну, як же би їх похрестити?” — каже одуд. А той птах каже: “Я тобі пораджу: тут є лисий піп, то він тобі їх похрестить”.— “Ну, ходім за тим попом”.

Беруть і летять. Веде його той птах під скалу, а там був лис. І каже вона до того лиса: “Ходи-но та похрестиш мені дітей”. “Дуже добре”,— каже лис. “Але то ти — лисий піп?” — каже одуд до того лиса. “А я!” — каже. “Ну, то ходи ж хутенько!” Бере лис біжить, а птах його з одудом провадить вперед. Прийшли до того гнізда. Лис недовго думав, взяв та поїв тих одуденят. Тоді каже одуд: “А що ж ти мені доброго зробив?” — “А що ж? — каже лис.— Та же я їх похрестив!”

Лис собі попоїв, положився під скалою і лежить. А одуд з великого жалю полетів за хортом до двора. Прилетів і каже: “Ей, будь ласкав, ходи зі мною та зловиш лиса”. Але хорт каже: “А як же я піду, коли я голодний? Зроби так,— каже хорт,— щоби я наївся, напився і посміявся, то тоді його зловлю”.— “Ну, добре”,— каже одуд. А тут, як на те ж, щойно панам дали на стіл обід. Одуд тут влетів до покою, сів панні на чоло і клюкає. Вона тут наробила крику. Одуд тут з покою та до пекарні. Тут всі за ним, щоби неодмінно його злапати. А хорт тут з-під столу, повиїдав все і вибіг надвір. Дивиться одуд, що вже хорт справився,— вилетів надвір. А лакей точив в льоху вино до столу. Одуд тут влетів до льоху та тут почав літати. Лакей покинув вино, далі за тим одудом, тут скрутився по льохові та надвір. А хорт вбіг до льоху, напився вина доволі, вибіг надвір і чекає на одуда.

Надлетів одуд і каже до того хорта: “А що ж? Вже наївся і напився? Ходи ж, тепер ще посмієшся та підемо того лиса лапати”. Влетів знов одуд до покою, сів панні на чоло і давай дзьобати. Тут наробили знов крику, що “той самий одуд знов прилетів!” Каже пан: “Ну, не полошіть! Я його зарубаю!” Взяв ніж і тільки хотів по ньому вдарити, він (одуд) злетів, а пан як махнув, та й розтяв панні чоло! А та в крик, всі помішалися: що то за такий одуд! Хорт сидів собі під столом, посміявся, вибіг надвір і каже: “Ну, вже я наївся і посміявся. Ходім же тепер лиса ловити”.

Прийшли на те місце, де той лис. Одуд прилетів до нього і все над ним: “Вуд! Вуд!” Лис як зірвався, та в ноги! А хорт тут за ним, іно-іно тут злапати! Лис бачить, що вже нема як тікати, та під підводи! Якісь-то люди їхали з дороги. Але вони дивляться, що тут лис мотається, та тут один за дрючок! І тільки-но хотів вдарити лиса, та не попав по ньому, а по хортові. Та й забив хорта. А лис втік.

Тоді одуд став дуже недобрий на того чоловіка, що він забив хорта, і каже йому: “Ну, коли мені забив хорта, то я тобі тепер так зроблю, що будеш мати сім бід, а восьмий прибідок”. Але тоді люди везли дьоготь бочками. Тоді одуд вилетів на того чоловіка бочку, сів і клюкає дзьобом і каже: “Коли мені забив хорта, то я тобі розіб'ю бочку з дьогтем!”

Той чоловік бачить, що одуд вже недалеко добирається до бочки, взяв собі дрючок, хотів одуда забити. Та як вдарив по бочці — і розбив, і весь дьоготь витік на землю. “А кроть же твою матір із одудом! — каже той чоловік.— От вже одна біда!” Але одуд не зупинився на тому; сів кобилі на голову і дзьобає. Чоловік розсердився: “От ще,— каже,— побліка! Задзьобає і кобилу!” Взяв знов дрючка. І тільки хотів його вдарити — той злетів; а він як потягнув дрючком — і забив кобилу на смерть. “От вже,— каже,— друга біда!”

Одуд взяв полетів ще до його дому. Прилетів туди, сів його дитині на голову і дзьобає. Дитина наробила крику, а той таки дзьобає. Жінка тут як схопила коцюбу! І тільки хотіла забити одуда,— той стріпався і злетів; а вона як махнула — та й забила дитину. А одуд взяв та й полетів. От і третя біда.

Журиться жінка, що “Де ж то! Сама свою дитину забила!” Аж тут приїжджає чоловік. Вона почала йому розказувати: “Ах, чоловіче! Що я зробила!” — “Ну, що?” — “Тато, чуєш, прилетів якийсь одуд, сів дитині на голову і почав клюкати. Я хотіла його забити. Він, шельма, злетів, а я як вдарила — та й забила дитину”. А він каже: “Говори! Говори! Та же я через нього собі і бочку розбив, весь дьоготь витік, ще й кобилу забив! Але коли б він мені попався, то я не знаю, що би з нього зробив: чи з'їв, чи роздер! Навіть сам не знаю, щоби з нього зробив”.

Аж тут знов прилітає одуд до хати. Той чоловік за ним, сюди не туди,— зловив: “Ага! — каже.— А тут ти мені попався в руки, проклятий! Ну, що би тут з ним, жінко, зробити?” — “Зарізати!” — “Ну, що ж то! І не надивлюся на нього”.— “Роздерти!”

— “Також! Але краще я його з'їм”. Казав жінці дати масла, намастити його добре маслом, сюди і туди, взяв і ковтнув. Ну, ковтнув, та й вже і не стало одуда...

ЯК СОВА МСТИЛАСЯ ЧОЛОВІКОВІ

Бо то чула сова, що то люди хрестять дітей. І вона хотіла своїх охрестити, і бере летить в світ за ксьондзом. Летить, летить, зустрічає лиса. І питається його: “А хто ти такий?” — “Я,— каже,— лис! А тобі кого треба?” — “Мені треба ксьондза”.— “Нащо тобі ксьондза?” — “Ой я чула, що то люди дітей хрестять”.

Лис каже: “Та же і я вмію хрестити”. Сова каже: “То ходи та охрестиш”.

Ну, бере лис іде, а вона летить. Прийшов лис до її гнізда і вона йому знесла одне совеня. Дала. Той бере і їсть. А сова і не дивиться; полетіла по друге. Досить того, що він всіх поїв, тільки ще одне лишилося те, що ще було на гнізді. І вона вже знесла останнє і каже: “А ну, те хрести ще! Я побачу, як ти хрестиш”.

Лис вже наївся і так там те обмацує, і хап в писок, і з'їв! Сова каже: “А ти ж що робиш?” — “Та ж я хрустаю!” Сова каже: “А я ж тобі казала похрестити, а ти похрустав!” Лис каже: “Я про хрещення нічого не знаю, тільки до хрущення”.

І бере лис іде. Сова Сіла йому на голову і дзьобає його зі злості. Лис втікає, а вона його дзьобає! Лис прибіг до своєї ями і пішов, а вона лишилася на березі.

Але дивиться: іде пес. Вона пса перебігла і починає його просити, щоби він їй зловив лиса. Пес каже: “Коли я вже старий! То не знаю, чи зловлю. І, знов, їсти хочу”.— “Ну, я тобі їсти знайду”. Пес каже: “Як?” — “Отак: там в селі повиймала баба хліб з печі, то ти піди і влізь до сіней, а я влечу до хати. І я буду літати по хаті, а вона буде мене ловити, а ти прийдеш коло порога і візьмеш в зуби два хліба і втечеш, і я знов за тобою втечу”.

Пес прибіг до сіней, став за дверима, а сова влетіла до хати і вилетіла на піч. А баба за нею з дітьми! А пес підійшов помалу, взяв два буханці хліба і пішов з тим хлібом. А сова вибила вікно і втекла. Приходить до пса, дивиться: вже пес доїдає хліба і вже наївся добре. І каже сова: “А що? Вже зловиш?” — “Ні, ще”.— “Чому так?” — “Бо я ще хочу пити”.— “Ну, знаєш ти що? Там доять дівки молоко в дворі, то я піду і сяду одній на голову. То вони будуть мене ловити, то ти скочеш в казан і нап'єшся”.— “Ну, добре”.

Бере сова летить, а він іде. Прийшли на двір, і сова сіла одній дівці на голову, а друга дівка ловить. А пес прибіг, впав в молоко, обпився добре, виліз з молока і вже каже сові, що зловить. Прийшов він до ями і заснув. Лис вибіг і втікає. Сова каже: “Гейжо! Гейжо!” Пес за ним. Але дивиться: їде чоловік на трійці коней. І сова каже: “Чоловіче! Бий там лиса!” Той хотів вдарити лиса, та вдарив пса і забив.

Та (сова) сіла йому на голову і дзьобає. Чоловік хотів вдарити її, та себе — по голові! І розбив собі голову, і кров іде.

Вона сіла на одного коня. Чоловік зі злості хотів її забити — і забив коня. А потім всіх трьох коней забив. Сова полетіла наперед до його хати, і влетіла до хати, і сіла на голову дитині, і дзьобає. Його жінка хотіла забити сову. Та дитину — по голові! І забила дитину. Приходить додому чоловік і питається жінки: “Що тут чути?” Жінка йому розповіла, що, каже, “хотіла сову зловити, бо сова дитині сіла на голову, та я вдарила по голові (дитину) і забила!” Чоловік їй каже, що “я там забив усіх трьох коней”.

Але та баба зловила-таки ту сову (...).

ГОРОБЦЕВА ПОМСТА

Один горобчик вивів в лісі в грабі п'ятеро молодих. Чув він, що люди на селі хрестять своїх дітей, для чого почав він шукати священника, щоб його молодих охрестив. Йде він дорогою, йде і зустрів вовка. “Чи не міг би ти мені дітей охрестити?” — “Ой, чому ні? — каже вовк.— Але йди мені принеси дітей”.— “Ходи зі мною там, де гніздо! — каже горобець.— Бо мені задалеко аж сюди до тебе носити молодих”.

Прийшли вони аж під граба. Вовк стоїть під деревом, а горобець скидає йому молодих на землю, щоб хрестив. Коли уже горобець всіх поскидав, запитався: “А яке ім'я ти їм подавав?” — “Що? Яке ім'я? Ти казав мені їх похрустати, то ж я похрустав”.— “Я казав хрестити”,— каже горобець. “То я, може, недочув”,— каже вовк. “Почекай,— каже горобець,— я з тобою порахуюся!” І пішов шукати звірів, котрі би могли проводити війну з вовком.

Летить він, летить та й зустрів пса. “А чи не допоміг би ти мені з вовком воювать?” — “О ні! Я слабкий! — каже пес.— Вчора мене рано господар вигнав, що я старий і не годний службу сторожа робити. А то вже доба, як я нічого не їв, то ж і ні думки, щоби я міг воювати з вовком”.— “Я тебе нагодую,— каже горобець.— Підеш я ляжеш собі в жито коло хреста. Туди буде нести жінка чоловікові, що косить в полі, хліб в торбі і в жбанятах борщ; я затуманю її, а ти вхопиш торбу і жбанята, затягнеш в жито і там попоїш”.

Полетів горобець, сів на хрест і там черкотить, а пес заліз в жито і сидить. Дивляться, а то йде дорогою жінка і несе чоловікові їсти. Горобчик злетів і тріпається в поросі. Молодиця, побачивши його, подумала собі: “От зловлю я цього горобчика, мій маленький Василько буде з ним радо бавитися”. Поставила жбаня та і ну ж за горобчиком; а горобчик все сунеться далі по поросі. В кінці заважала їй торба, для того і торбу кинула на землю, а сама ловить горобчика. Коли уже досить великий кавалок за ним відбігла, вибіг пес з жита, вхопив торбу з хлібом і затягнув в жито; потім вхопив жбанята в зуби і заніс також коло торби в жито. Побачивши те, горобчик не човгався в поросі уже, але фуркнув і полетів в жито до пса, а жінка сказала: “А бодай же тебе! Я гадала, що то молоденький горобчик, а то старий! Вертає і хоче брати торбу і жбанята; дивиться — нема”. О, то якийсь пошився добре, буде мати що їсти! — подумала жінка.— Якийсь волоцюга-старець вхопив, а що я понесу чоловікові?”

Вернулася додому ще раз для чоловіка варити обід. Тим часом пес попоїв борщу сирватчиного, каші молочної, пирогів і хліба, став сильніший. Горобець з'їв лиш один пиріг. Веде тоді горобчик пса, щоби з вовком бився, і так радиться з ним: “Ти візьмеш вовка за горло, а я буду очі дзьобати, аби він не мав способу боронитися!”

Дивляться, а вовк уже суне. Тоді прискочив пес до вовка, вхопив його за горло, а горобець став очі дзьобати. Повстав крик. Вовк виє, пес гавкає, а горобець цвіркає. Учувши то, чоловік вхопив дрюк і біжить. А був то, власне, чоловік тієї жінки, від котрої горобець з псом витуманили торбу з хлібом і жбанята зі стравою. Прибіг він і бачить, як пес з вовком кусаються. Він хотів вовка убити і як замахнув дрюком, вовк ухилився, а дрюк пса гоп по голові так, що він неживий упав на землю, а вовк втік. “Почекай! — каже горобчик до чоловіка.— Попам'ятаєш ти мене!” — “Буду я бачити,— каже чоловік,— що ти мені такий маленький зможеш зробити”.

Прийшла осінь, чоловік оре. Прилітає цей горобчик, сідає коневі на голову і дзьобає йому очі. Чоловік розсердився, вхопив бучисько і хотів горобця убити, але горобець злетів, а чоловік як пальнув коня поза вуха так, що той неживий упав на землю. “Піду я додому,— подумав собі чоловік,— маю я там бочку смоли. Я продам її і куплю собі другого коня ”.

Приїхав додому, розповів то все жінці, взяв бочку смоли на віз і їде до міста. На дорозі сів горобець на бочку. Господар хотів його убити і як махнув бучиськом, ударив по бочці так, аж тріснула; смола розлилася вся на землю, а горобчик фурк і полетів аж на обійстя, де мешкав господар. Господар зібрав трошки смоли і вертає додому. Горобчик дивиться, а жінка господаря поле грядки, а її синок Васильок грається бур'яном. Горобчик прилетів, сів хлопцеві на чоло і став дзьобати очі. Господиня, побачивши то, побігла до хати за макогоном і хотіла ним убити горобця. Як махнула макогоном — горобець швидко злетів, і замість горобця дістався удар хлопчикові, що неживий упав на землю. Господиня занесла хлопця до хати і поклала на лаву. Зійшлися сусіди і умивають, ладять катафалок, а жінка сіла на призьбу та й плаче. Над'їхав чоловік та й каже ще від воріт: “Ой біда, жінко, що нам той горобець уже наробив! Я хотів його убити, бо сів на бочку, тим часом горобець фуркнув, а я розбив бочку, і не стало смоли. І коня не купив, і смолу розілляв”.— “Чоловіче! Мені сталося більше нещастя. Я хотіла того горобця убити, що дзьобав Василькові очі, а замість горобця убила дитину. Йди до хати та побачиш, що лежить на катафалку!”

От так мстився горобець на людях за своїх молодих, що йому вовк не охрестив, але подушив.

ГОРОБЕЦЬ ЗАДОВОЛЬНЯЄ ПСА

У одного господаря був пес. Та й як той пес постарів, а ґазда каже йому: “Уже ти постарів, службу на годний робити, то іди собі геть. Бити тебе не хочу, але відсилаю тебе, іди собі геть”.

Побіг пес у село. Біжить він попід терня та й якось зловив горобця. Питається горобець: “Що хочеш зі мною робити?” — “Га, хочу тебе з'їсти!” — “Е, дай мені спокій, на мені нема м'яса, лиш пір'я багато”.— “Що робити,— каже пес,— коли я голодний”.— “Якщо ти голодний, то пусти мене, і зараз матимеш їсти, скільки схочеш”.

Пустив його пес, а горобець каже: “Ходи за мною!” Летить горобець на обійстя до одного багача. Каже горобець: “Я залечу у хату, там жінка готовить обід, а ти іди за мною”. Улетів горобець у хату та й до образів, то на піч, фурк сюди, фурк туди — по цілій хаті літає. Ґаздиня лишила глечики та почала горобця ловити, каже: “Якщо б я тебе зловила, та прийдуть діти зі школи, то будуть гратися”. Так вона уганялася за тим горобцем, що пес з'їв усе м'ясо. Тоді горобець як побачив, що пес висунувся з хати, що уже не голодний, фурк надвір та й полетів. Ґаздиня до глечиків — ого! Обіду нема. “А бог би тебе,— каже,— побив!” Та й у плач.

Але горобець питається пса: “Ти вже ситий?” — “Ситий. Добре попоїв, коли б ще напитися”.— “Добре. Ходи зі мною”. Завів його горобець знов до одного багача на обійстя та й каже йому: “Стань тут за стіг сіна та й дивися, як я залечу до стайні, то ти іди та пий молока, скільки хочеш”. Але жінка на полуднє йшла доїти корів, а горобець улетів у стайню та й причаївся. Як уже удоїла повну дійницю, а горобець почав літати над коровами, попри ясла, а жінка дійницю поклала коло дверей та й почала його ловити, каже: “Занесу його дітям, та будуть гратися”. А пес поволі всунувся до стайні та й напився молока і пішов. Тоді горобець горою, горою — та й у двері, та й надвір. Жінка до молока, а молока — вже нема...

Отже зійшлися вони знов, ніби пес із горобцем, та й питає горобець: “А що, ситий?” — “Та вже ситий, нема що казати; напився, наївся, коли б ще й насміятися”.— “Добре,— каже горобець,— ще і насмієшся”. Привів його горобець у тік, стали за стогами сіна; каже горобець: “Дивися, що буде, та й будеш сміятися”. Але у току молотить дід з сином пшеницю. Прилетів горобець та й усе коло сина крутиться так, його навмисне зачіпає. Але син молотить, а далі не стерпів, та й як горобець навернувся ще раз, а він замахнувся його потягнути ціпом — горобець фуркнув у бік, а син діда ціпом фац по чолі, аж старому капелюх злетів на землю. А пес у сміх та й в ноги.

Зійшлися вони разом, питається горобець: “Ну що, ти уже ситий?” — “Ситий,— відповідає пес,— наївся, напився і насміявся... Дай тобі, боже, здоров'я!”

ЯК ГОРОБЕЦЬ ПОМСТИВСЯ ЛИСОВІ

Раз зловила ворона курча, сіла на дуба та й їсть. Але приходить лис під дуб, був голодний, та й дивиться, що ворона їсть. Йому дуже зробився жаль, що він голодний, а ворона менша, ніж він, та й їсть. Та й каже до ворони: “Або кинь мені по добрій волі, а як ні, то я полізу на дуба і тебе там з'їм на дубі”. Але ворона була мудра та й гадає собі, що як буде лис лізти, вона втече на друге дерево. Але щось собі лис роздумав та й каже до ворони: “Я лізти не годен, я старий. Я уже немало по світі находився, але відколи я ходжу, я ще не бачив такої гарної птахи, як ти. Ти найрозумніша і найліпше співаєш”. Ворона як учула, що її лис хвалить, що вона гарно співає, та й тоді каже: “Кра, кра!” Та й що мала в дзьобі, то впало, та й лис з'їв. Але лис побачив, що йому вдалося одурити ворону, та й каже: “Мені ліпше буде так лиш видурювати, ніж ходити за чим”.

Але знов іде під другого дуба, дивиться, а там знов ворона коло молодих воронят. Та й каже він до ворони: “Кинь мені одну дитину, бо як не кинеш, то полізу та й усіх з'їм”. Ворона не хотіла, а лис почав ніби драпанитися по дубі. Ворона як побачила, та й каже: “От не лізь, я вже тобі сама кину, лиш не лізь”.

Надлетів горобець та й каже до ворони: “Що тобі старий лис казав?” Ворона каже: “Казав, що як не кину свою дитину, то полізе та й з'їсть усіх”. А горобець каже: “Дурна, ти йому не кидай, хай спробує та хай лізе. Він лиш тебе так дурить, що полізе. Він не може лізти”. Але лис то вчув та й каже: “Ей, чекай, я тобі нагадаю. Колись ти впадеш в мої руки”. Та й пішов.

Відтак знов зустрівся лис з тим горобцем. Горобець на дубі, а він знов під дубом. Та й каже лис до горобця: “Як ти перебуваєш в такі стужі? Я на землі так змерз, а ти не змерз на дереві? Що ти таке робиш, що ти не змерзаєш?” А горобець каже: “Я з того боку вітер, то я під крило голову запхаю, а як з іншого боку, то я під друге”. А лис каже: “Злізь нижче, бо я не чую, що ти кажеш”.

Він зліз та й знов те каже, що казав. А лис каже: “Злізь ще нижче, бо я не чую, бо глухий”. А горобець знов скочив нижче, уже таки недалеко від лиса, та й каже йому: “Як з одного боку вітер, то я під те крило сховаю голову, а як з іншого, то я під те”. Та й лиш запхав голову, а лис скочив, хап, злапав горобця за крило та й каже: “Бачиш, ти других радив, а собі не можеш; порадь собі тепер”.

Якось горобець урвав крила шматок, та й вирвався, та й утік. А коли вже трохи загоїлася рана, та й знов зустрів лиса. Каже лис: “Ой я тебе мав давно з'їсти, коли ти також не дурний”. А горобець каже: “Ти мною не наїшся, бо я малий, лиш тільки, що мені життя відбереш. Я тобі ліпше пораджу, лиш нічого мені не кажи уже більше. Ходи зі мною, тут в одного ґазди дуже багато курей в курнику”. А лис дуже втішився та й каже: “Ану, поведи мене!”

Вже нічого йому не казав, ішли обидва разом. Лис іде землею, а горобець то на одне дерево, то на друге. Так й так прийшли аж до буди. А в тій буді був пес. Горобець сів на буду та й каже: “Ти йди, але щоб багато не брав, лиш одну, та й ту дуже потихеньку брав, аби тебе ніхто не зловив”.

Лис підсувається, підсувається. А пес спав. Але як учув, що лис іде, скочив та й лиса роздер.

ПТАХ, ЩУПАК І РАК

Познайомились і подружились раз птах, щупак і рак і взялись тягнути віз. Але як вони тягли?

Птах тягнув вгору, бо хотів з возом летіти.

Щупак тягнув в воду, бо хотів з возом пливти.

Рак тягнув віз назад, бо, як знаєте, він ходить лиш назад.

Яка же з того наука?

Де робітники в незгоді, Там жодній роботі годі!

Домой!        Назад на Детская кладовая        Пан Коцький - ЗМІСТ