ПАН КОЦЬКИЙ ТА ЙОГО ДРУЗІ

ГАДЮЧА ГОЛОВА І ХВІСТ

Гадючий хвіст сперечався з гадючою головою за те, хто з них має ходити наперед. Голова говорила: “Ти не можеш ходити наперед, бо ти не маєш ні очей, ні вух”. Хвіст казав: “Але я зате маю силу, я тобою киваю. Захочеться мені обкрутитися довкола дерева, то й з місця не кинешся!” Тоді голова каже: “Тоді давай розійдемося!”

І відірвалося тіло від голови й полізло наперед. Та ледве від лізло подалі від голови, натрапило на щілину і впало до неї.

ВУЖ І ДИТИНА

Оповідають старі люди, що колись давно на світі були всілякі дива, що всі звірі говорили людською мовою та що були такі люди, що мали по своїх домах щасливців. Отже, в одному селі жив чоловік і жінка. Вони були багаті, бо мали хатнього вужа, котрий сидів собі під піччю в норі і тілько як хотів їсти, тоді виходив з нори. Господарство велося тому господареві добре. Мав і поля багато, і худобу, і пасіку велику, і сад дуже гарний, і слуги. Не раз бувало і так, що якась пошесть зайде на худобу або в полі на засіви, то в інших худоба гине, град збіжжя виб'є, а в нього ніколи нічого не було так; якби хто відвертав усі нещастя, а всяке добро якби лопатою горнув. І жилося тим людям добре, як в бога за дверми. Вони не боронили вужеві нічого, а він знову їм нічого злого не робив, тільки вночі корову ссав, а на день ґаздиня наливала йому в мисочку молока і ставила коло його нори. І може, були би так все жили в згоді, якби раптом не сталася зла пригода.

Був у того ґазди малий синок, і тільки один-одніський. Одного разу тому хлопчикові мама дала їсти молока, як то звикли, посадивши дитину на землі в хаті.

А дитина, от як дитина, їсть та й молоко порозливала. А вуж почув запах молока, виліз з нори і почав хлептати молоко. Той хлопчик як тримав ложку в руці, та й тарахнув вужа по голові. Вуж до цього не звик, бо ніколи його ніхто не бив. Засичав зі злости та й вкусив дитину. Хлопчик з болю страшно закричав, мати дуже злякалася, а тим часом і тато вбіг до хати та й лиш глянув — зараз пізнав, що сталося, і вдарив вужа паличкою, як той втікав до нори, та відтяв йому хвіст. Вуж без хвоста сховався в нору, а дитина на другий день вмерла.

Від того часу тому господареві розпочалося лихо вести. Почали бути неврожаї, і на худобу зайшла зараза, сад гусінь знищила, бджоли також почали гинути; досить, що як перше було всього подостатком, так зараз все почало впадати. Сам не знає той господар, що сталося і що він має робити. Нарешті врадили обоє з жінкою, що нема іншої ради, тільки треба іти до ворожки. Зібрався і пішов.

Прийшов до ворожки та й розповідає цілу історію, що йому було добре, господарство велося і маєток був, а тепер відразу все почало щезати так, що він сам не знає, що має робити; отже, прийшов до неї, може, вона що його біді порадить.

Прийшов додому чоловік та й розповідає жінці: “Казала ворожка, треба якось робити, щоби вужа перепросити. Ну, але як? Ану,— каже чоловік,— налий в мисочку молока, може, він знов вилізе з нори їсти, а я йому буду казати, щоб він нас вибачив”.

Поставила жінка молоко коло його нори, а чоловік сів та й чекає, аж вуж вилізе їсти. Потроху вилазить вуж та й починає їсти, а господар почав йому казати: “От знаєш, сталося з нами таке, що хоч би і не згадувати. Та я мислю, що ми так жити не можемо в вічному гніві. Візьмемо та й перепросимося і будемо жити по-давньому”.

А вуж йому тоді відповідає так: “Жити по-давньому ми уже ніколи не зможемо, хоча б ми і хотіли. Ти коли лиш подивишся на мене, зараз пригадаєш собі, що ти мав одного-однісінького сина і він через мене пішов в землю гнити, і зараз тебе знайде злість, щоб мені голову розчерепити. Я знов, як лиш коли на тебе подивлюся, то також собі нагадаю, що я мав хвіст, а через тебе його втратив, і мене знайде така сама злість, що я б зараз свої зуби в твоїм тілі затопив та тебе віка позбавив. Найліпше буде так: ти живи сам без мене, а я без тебе буду жити”.

От і вони розійшлися, а як їм потому жилося, то я не знаю, бо мене ще тоді на світі не було. А тепер знов нема вже таких звірів, щоб вміли говорити; старі люди повмирали, і ні від кого не можна довідатися, як їм потому жилося.

ЧОЛОВІК І ГАДЮКА

В одного чоловіка під місцем під піччю жила гадюка. Чоловік їй наливав молока, гадюка пила молоко. І все в того господаря лагодилось: і худоба велась, і в полі родило. Багатів він дуже, і все через цю чарівну гадюку; це через неї все велось.

Але одного разу скоїлось лихо. Господарка посадила дворічну дитину на землі, насипала для неї молочної каші, і дитина собі їсть. Господиня вийшла, а гадюку привабило запашне молоко. Вона вилізла з-під пічі, підлізла до миски та й стала смоктати молоко з миски. Дитина (воно дурне!) лоп ложкою ту гадюку по голові; а гадюка не стерпіла й вкусила дитину за руку. Дитина смертельно зойкнула і впала.

Господар вбіг і спересердя вдарив гадюку — відбив їй хвоста. Дитину поховали, а гадюка полізла геть з хати.

Вийшла з хати гадюка — і покинув господаря достаток: там худоба згинула, там стіжок підмок, там град вибив. Обступили господаря злидні.

От раз побачив він гадюку і став просити, щоб знов йшла до нього жити. Дитини не вернеш, а хоч будуть жити в достатку.

Гадюка вислухала й сказала: “Ні, нам вже не дружити: ти тільки глянеш на мене, згадаєш свого сина й розізлишся; а я лише подивлюсь на тебе — розізлюся за свого хвоста”.

СПРАВЕДЛИВИЙ ВУЖ

Вужа не треба ніколи займати й досаждати йому; не займай його, то й він тобі нічого...

Сусід слідком: що з того буде? Дивиться: вуж поліз — та до молока; надіп'є трохи з гладишки та й знов туди ж випустить. Так з однієї, з другої... Це він, бач, понапускав у молоко отрути, щоб віддячити за гніздо... Потім знов до комори.

Сусід побіг хутенько попереду та й поклав гніздо з яйцями на те ж місце — так, як і було. Приліз вуж знов до сторча — побачив гніздо й яйця, зрадів — бух додолу та знов у погріб. Сусід слідком.

От приліз вуж у погріб; обов'є хвостом гладишку та й переверне, обов'є другу та й переверне... Тобто: не треба вже труїти.

Так от, бач, не слід йому досаждати.