 |
Web Hosting by Netfirms | Free Domain Names by Netfirms |
|
|
|
Жили собі дід да баба,
Була в них курочка Ряба.
Знесла курочка яєчко,
Не просте, а золоте.
Дід бив-бив - не розбив,
Баба била-била - не розбила.
А мішка бігла,
Хвостиком зачепила,
Яєчко покотилося,
Упало та й розбилося.
Дід плаче, баба плаче,
А курочка кудкудаче:
- Не плачте, діду,
Не плачте, бабо,
Я знесу вам ще яєчко,
Та не золоте, а просте!
Був
собі дід Андрушка, а в нього баба Марушка, а в баби онучка Мінка, а в онучки
собачка Хвінка, а в собачки товаришка — киця Варварка, а в киці вихованка —
мишка Сіроманка.
Раз весною взяв дід мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив,
грабельками підпушив, зробив пальцем дірку та й посадив ріпку.
Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши
води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як кулак, потім,
як буряк, потім, як два, а накінці стала така, як дідова голова.
Тішиться дід, аж не знає, де стати. "Час,—каже, —нашу ріпку рвати".
Пішов він на город — гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб; тягне руками, уперся
ногами, мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе дід бабу Марушку: "Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!"
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за плече.
Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками,
упираються ногами — промучилися ввесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе баба онучку Мінку: "Ходи, доню, не сиди, нам ріпку вирвати поможи!"
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку,
онучка бабу за торочку — тягнуть руками, упираються ногами, промучилися ввесь
день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе онучка собачку Хвінку: "Ходи, Хвіночко, не лежи, нам ріпку вирвати
поможи!"
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку,
онучка бабу за торочку, собачка онучку за спідничку — тягнуть руками, упираються
ногами, промучилися ввесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.
Кличе собачка кицю Варварку: "Ходи, Варварко, не лежи, нам ріпку вирвати
поможи!"
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку,
онучка бабу за торочку, собачка онучку за спідничку, киця собачку за хвостика.
Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами, промучилися ввесь день, а ріпка
сидить у землі, як пень.
Кличе киця мишку Сіроманку: "Ходи, Сірочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!"
Пішли вони на город — гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку,
онучка бабу за торочку, собачка онучку за спідничку, киця собачку за хвостика,
мишка кицю за лапку — як потягли, як потягли, так і покотилися.
Упала ріпка на діда Андрушку, дід на бабу Марушку, баба на онучку Мінку, онучка
на собачку Хвінку, собачка на кицю Варварку, а мишка — шусть у шпарку.
Були собі дід та баба. Та дожилися до того, що й хліба у них не стало. Дід і
просить:
— Бабусю! Спекла б ти колобка!
— Та з чого ж я спечу, коли й борошна нема?
— От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде на колобок.
Послухалася баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі,
замісила гарненько тісто, спекла колобка та й поклала на вікні, щоб холов.
А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна— на призьбу, а з призьби та на землю
у двір, а з двору— за ворота та й побіг-покотився дорогою.
Котиться-котиться дорогою колобок, коли це назустріч йому зайчик:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, зайчику - побігайчику, я тобі пісеньку заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений, —
Я від баби втік,
Я від діда втік,
То й від тебе втечу! Та й побіг-покотився колобок далі.
Перестріває його вовк:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, вовчику - братику, я тобі пісеньку заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений,
— Я від баби втік,
Я
від діда втік,
Я від зайця втік,
То й
від тебе втечу! Та й побіг.
Аж іде назустріч ведмідь:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, ведмедику - братику, я тобі пісеньку заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений, —
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
Я від вовка втік,
То й від тебе втечу! Та й побіг-покотився колобок далі.
Біжить та й біжить дорогою. Стрічається з лисичкою:
— Колобок, колобок, я тебе з'їм!
— Не їж мене, лисичко - сестричко, я тобі пісеньку заспіваю.
— Ану заспівай!
Я по засіку метений,
Я із борошна спечений, —
Я від баби втік,
Я від діда втік,
Я від зайця втік,
Я від вовка втік,
Від ведмедя втік,
То й від тебе втечу!
— Ну й пісня ж гарна! — каже лисичка. — От тільки я недочуваю трохи. Заспівай -
бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.
Колобок скочив їй на язик та й почав співати:
— Я по засіку метений...
А лисичка — гам його! Та й з'їла!
Лисичка-сестричка та сірий вовк
Жили собі дід та баба. От якось дід каже бабі: — Ти, бабо, печи пироги, а я
запряжу сани, поїду по рибу.
Наловив дід риби повен віз. їде додому й бачить: лисичка згорнулась калачиком і
лежить на дорозі. Дід зліз із воза, підійшов, а лисичка не ворухнеться, лежить,
наче мертва.
— От добра знахідка! Буде моїй бабі комір на шубу. Узяв дід лисицю і поклав на
віз, а сам пішов попереду.
А лисиця вибрала хвилинку та й почала викидати з воза рибку за рибкою. Усю рибу
повикидала, а тоді й сама зіскочила з воза і нишком утекла.
Приїхав дід додому й кличе бабу:
— Дивись, бабо, який знаменитий комір привіз тобі на шубу!
Підійшла баба до воза, глянула: нема на возі ні коміра, ні риби!
А лисиця тим часом зібрала по дорозі всю рибу до своєї нірки, сіла та їсть.
Підходить до неї вовк:
— Добридень, кумонько, хліб та сіль!
— Я їм свій, а ти подалі стій.
— Дай мені рибки.
— Налови сам та їж.
— Та я не вмію.
— Ото! Я ж наловила! Ти, кумцю, піди на річку, опусти хвоста в ополонку, сиди та
приказуй:
Ловися, рибко, і велика, і мала; Ловися, рибко, і велика, і мала! От риба сама
на хвіст і поначіплюється. Як довше посидиш, так більше й наловиш.
Пішов вовк до річки, опустив хвіст в ополонку, сидить і приказує:
Ловися, рибко, усе велика та велика! Ловися, рибко, усе велика та велика! Сидів
вовк цілу ніч біля ополонки. От хвіст і примерз до льоду. Схотів вовк підвестися
— не може. "Ого, скільки риби наловилося, — думає вовк, — аж витягти важко!"
Тим часом почало розвиднятися. Іде дівчинка з відрами по воду. Побачила вовка та
як закричить:
— Вовк, вовк! Бийте його!
Вовк — туди-сюди, не може хвоста витягти!
Збіглися жінки, відра покидали та й почали вовка лупцювати коромислами.
Вовк рвався, рвався, півхвоста відірвав і кинувся навтьоки.
А лисичка забігла в порожню хату, наїлася тіста, голову собі тістом вимазала,
вибігла на дорогу, упала й лежить, стогне.
Назустріч їй вовк:
— Отак ти мене навчила рибу ловити? Через тебе мені всі боки натовкли, хвіст
обірвали... А лисиця йому каже:
— Ой, кумцю! У тебе хвіст обірвали, зате голова ціла, а мені голову розбили,
бачиш — аж мозок тече, насилу плентаюся.
— Ай справді, — каже їй вовк. — Бідна ти, кумонько, нещасна, сідай на мене, я
тебе підвезу!
Сіла лисиця вовкові на спину. Він її й повіз. От лисиця їде на вовкові й співає
потихесеньку:
Битий небитого везе,
Битий небитого везе!
— Що це ти, кумонько, співаєш? — питає вовк.
— А я, кумцю, отаке співаю: Битий битого везе!
А сама знову нишком заводить: Битий небитого везе, Битий небитого везе!
Довіз вовк лисицю до лісу. Там вона зіскочила, та й до своєї нірки — рибу їсти,
а вовк пішов собі лісом — битий і голодний.
Вовк і семеро козенят
У зеленому лісі, на сонячній галявині, у гарній білій хатинці жила собі коза зі
своїми дітками-козенятками, а було їх у неї семеро. І всі як один — пустуни і
бешкетники.
Коза дуже боялася кидати їх самих удома, щоб якоїсь шкоди не зробили, та ще й
вовк блукав лісом злий і голодний. Виходячи з дому, коза суворо-пресуворо
наказувала козенятам: нікому дверей не відчиняти, нікуди не виходити, з чужими
не
Коли коза верталася додому, то підходила до дверей і співала:
Діточки мої, козеняточка!
Одмикайтеся, одчиняйтеся!
Ваша матінка прийшла,
Молочка вам принесла.
Біжить молоко по вим'ячку,
З вим'ячка по копитечку,
З
копитечка в сиру землю!
Козенята, почувши материн голос, відчиняють двері. Вона їх нагодує, напоїть, а
вони навколо стрибають і граються. Так і жили, дружно та весело.
Але якось скоїлося лихо. Підслухав вовк козину пісеньку. А коли коза знову пішла
в ліс, вовк підійшов до хатки і затягнув пісню своїм товстим і гидким голосом:
Козеняточка, мої діточки,
Одмикайтеся, одчиняйтеся!
Ваша мати прийшла,
Молока принесла.
А
козенята відповідають:
— У нашої матінки голос приємніший та й пісня зовсім інша. Не відчинимо тобі
двері!
Вовк страшенно розсердився. Побіг до солов'я, щоб той навчив його співати
тоненьким голосом, бо, каже, усіх твоїх пташенят з'їм!
Навчив соловей вовка-сіроманця співати.
Підкрався вовк знову до козиної хатки. Коза щойно додому повернулася і пісеньку
свою заспівала:
Діточки мої, козеняточка!
Одмикайтеся, одчиняйтеся!
Ваша матінка прийшла,
Молочка вам принесла.
Біжить молоко по вим'ячку,
З вим'ячка по копитечку,
З
копитечка в сиру землю!
Добре запам'ятав вовк її пісеньку.
Наступного дня, коли коза пішла в ліс, він став біля дверей і заспівав. І так
гарно в нього вийшло, що козенята повірили і побігли відчиняти двері. Вони
подумали, що прийшла їхня матінка. Але найстарше козеня сказало:
— Стривайте, матуся не могла так швидко повернутися! Подивімося спочатку в
щілинку, хто там?
Послухали козенята свого розумного братика, подивилися в щілинку і побачили на
ґанку страшного зубатого вовка.
Замкнули вони ще міцніше двері, а потім закричали:
— Іди геть, сіроманцю! Ми ніколи не відчинимо тобі двері!
Зрозумів вовк, що знову не зміг перехитрити козенят і вирішив учинити по-іншому.
Побіг до лісу, але далеко не заходив, заховався за кущем.
Побачили козенята, що вовк пішов, зраділи. Відчинили двері, вибігли на галявину
й почали там бігати і гратися. Даремно старший братик кликав їх назад, нагадуючи
про матусину заборону виходити з хатки. Козенята його не послухалися й далі
весело перекидалися на галявині.
Раптом вовк як вискочить з-за кущів та як кинеться на козенят і всіх їх
поковтав. Тільки найстарше козеня встигло забігти в хатинку і там заховатися.
Повернулася ввечері додому коза і заспівала свою пісеньку:
Діточки мої, козеняточка!
Одмикайтеся, одчиняйтеся!
Ваша матінка прийшла,
Молочка вам принесла.
Біжить молоко по вим'ячку,
З вим'ячка по копитечку,
З копитечка в сиру землю!
Відчинило їй двері тільки одне перелякане козеня. Розказало все рідній матінці.
Заплакала коза, заголосила:
Козеняточка, мої діточки!
Навіщо відмикалися-відчинялися,
Злому вовкові дісталися?!
Але сльозами горя не здолаєш. Вирішила коза покарати вовка за своїх діток.
Нагострила вона свої роги і пішла до вовка.
Побачив її вовк, злякався і побіг геть. Тільки важкий живіт заважав йому бігти,
а коза ось-ось наздожене! Плигнув вовк через яр та й упав прямісінько в колючі
кущі. Живіт у нього тріснув, а звідти вискочило шестеро козенят, усі цілі та
неушкоджені. Зраділи вони, підбігли до матінки і всі разом пішли додому. І
пообіцяли козенята своїй матусі, що тепер завжди-завжди будуть її слухатися.
Маша і ведмідь
Жили собі дід і баба, і була в них онучка Маша. Була вона дуже добра дівчинка, у
всьому допомагала дідові з бабою — і дровець принесе, і піч напалить, і обід
зварить, і в хаті прибере. Дід з бабою Машу дуже любили і не уявляли своє життя
без неї.
Якось пішла Маша з подружками в ліс по гриби і ягоди. Назбирала повного копійка,
та й не помітила, як відстала від подружок і заблукала.
Ліс густий-прегустий, незнайомий. Не знає Маша, як з лісу вийти.
Ішла вона, ішла й вийшла на галявину. А на галявині стоїть хата.
Зраділа Маша, підбігла до неї й постукала в двері. Але їй ніхто не відповів.
Штовхнула вона двері, вони й відчинилися.
Зайшла Маша в хату. Бачить — велика кімната, посередині стоїть стіл, піч давно
не палена. Навкруги бруд, сміття, посуд немитий, справжній розгардіяш.
Не звикла Маша до такого безладу. Знайшла вона відро, віника, ганчірку і почала
прибирати.
Незабаром хата аж сяяла — усе чисте, усе зроблено як слід, у печі горщик з
кашею, нагодований котик задоволено муркоче.
Стомилася Маша, лягла на лаву, та й заснула.
Посеред ночі повернувся додому господар — великий ведмідь. Зайшов до хати й
зупинився від здивування — ніколи в нього не було такого порядку. Придивився,
побачив маленьку дівчинку і зрозумів, хто тут без нього господарював. Тихенько
поїв ведмідь каші, зачинив усі вікна й ліг спати.
Уранці Маша прокинулася, побачила великого ведмедя, який спав, і дуже злякалася.
Підбігла Маша до дверей, а вони зачинені; хотіла вистрибнути у вікно, а воно не
відчиняється.
Тут прокинувся ведмідь і каже:
— Не бійся мене, дівчинко, я тобі нічого поганого не зроблю. Живи в мене, дуже
вже мені сподобалося, як ти вмієш порядкувати.
І плакала Маша, і благала відпустити її, а ведмідь і слухати нічого не хотів.
Так і залишилася Маша не з власної волі жити у ведмедя. Він її не ображав,
приносив солодкі ягоди, але вона дуже сумувала за бабою й дідом. Усе думала
Маша: "Як там вони без мене собі раду дають — вони ж зовсім старенькі".
Думала Маша, думала та й придумала, як перехитрити ведмедя. Якось вона йому
каже:
— Якщо ти мене не відпускаєш до бабусі й дідуся, то віднеси їм хоч пиріжків, хай
знають, що я жива та здорова. А я вилізу на дерево і буду стежити за тобою, щоб
ти пиріжків не їв.
Почухав ведмідь потилицю, подумав: "Добре, печи пиріжки. Віднесу я їх бабусі з
дідусем".
Узяла Маша малини, напекла повний таріль пиріжків, приготувала великого копійка
і каже ведмедеві:
— Вийди на ґанок, подивися — чи не хмариться, а то змокнеш у дорозі.
Вийшов ведмідь за поріг, а Маша залізла в кошик і таріль з пиріжками собі на
голову поставила.
Повернувся ведмідь у хату, побачив кошика, наповненого пиріжками, узяв собі на
спину і пішов у село.
Дорога далека, стомився ведмідь. Присів на пеньок і вирішив з'їсти одного
пиріжка. А Маша з кошика й каже: Високо сиджу, Далеко бачу, Не сідай на пенька,
Не їж пиріжка, Неси бабусі, неси дідусеві.
"От усе бачить",— подумав ведмідь, але пиріжки їсти не став, узяв копійка на
плечі і пішов далі.
Ішов, ішов, стомився. Знову присів на пенька і хотів відкрити кошика. А Маша з
кошика:
Високо сиджу,
Далеко бачу,
Не сідай на пенька,
Не їж пиріжка,
Неси бабусі, неси дідусеві.
Зітхнув ведмідь і пішов далі. Незабаром і село завиднілося. Дідова й бабина хата
стояла край села. Підійшов ведмідь, постукав у ворота. Собаки почули ведмедя й
почали гавкати. Покинув ведмідь кошика біля воріт і чкурнув до лісу.
Тут і баба з дідом вийшли на ґанок, бачать: коло
воріт кошик стоїть. Відкрили — а там пиріжки. Але раптом пиріжки заворушилися, а
з-під них Маша з'явилася. Почали старенькі обнімати й цілувати свою онучку.
А ведмідь повернувся додому і побачив, що Маші немає. Зрозумів, що перехитрила
його дівчинка. Посумував трішки, а потім сам почав учитися давати лад
господарству. Дуже йому припало до смаку жити в затишку й чистоті.
А до Маші він деколи приходив у гості, приносив гриби та ягоди. Дід і баба були
йому завжди раді, а Маша пригощала всіх чаєм з пиріжками.
Зайчикова хатка
Жили собі лисиця і заєць. У лисиці була хатка льодяна, а в зайчика лубова.
Настала весна, і тепле сонечко розтопило лисячу хатку. Заздрить лисиця, що
зайчик має хату, а вона
Попросилася лисиця погрітися в зайчиковій оселі. Пустив її зайчик, пригостив
чаєм, а вона почала його виганяти з хатки. "Іди,—каже,— тепер я тут житиму".
І вигнала...
Сидить зайчик на пеньочку край дороги, плаче, лапкою сльози витирає.
Біжать повз собаки:
— Гав, гав, гав! Чому, зайчику, плачеш, яке в тебе горе?
А зайчик відповідає:
— Як мені не плакати? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна. Настала
весна, хатка в лисиці розтала. Вона попросилася до мене, і мене ж вигнала.
— Не плач, зайчику! — кажуть собаки. — Ми її швидко виженемо.
— Ні, не виженете!
— Ні, виженемо!
Підійшли собаки до хатинки:
— Гав, гав, гав! Іди, лисице, геть!
__ вона їм з печі:
— Як вискочу, як вистрибну, роздеру на шматки,
тут вам і смерть!
Собаки злякалися і втекли.
Зайчик знову сидить і плаче. Іде ведмідь. Побачив, що зайчик плаче, пожалів його
і питає: — Чому, зайчику, плачеш?
А зайчик відповідає:
— Як мені не плакати? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна. Настала
весна, хатка в лисиці розтала. Вона попросилася до мене, і мене ж вигнала.
— Не плач, зайчику, я її зараз вижену!— каже ведмідь.
— Ні, не виженеш! Собаки гнали — не вигнали, і ти не виженеш!
— Ні, вижену!
Підійшов ведмідь до хатинки і грізно зарикав:
— Геть, лисице, із зайчикової хатки! А вона йому з печі:
— Як вискочу, як виплигну, роздеру на шматки, тут тобі й смерть!
Ведмідь налякався й пішов.
Знову сидить зайчик, плаче, лапкою сльози витирає, аж іде віл.
— Чому, зайчику, плачеш? Що з тобою? А зайчик і відповідає:
— Як мені не плакати? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна. Настала
весна, хатка в лисиці розтала. Вона попросилася до мене, і мене ж вигнала.
— Підемо,— каже віл,— я її одразу вижену.
— Ні, не виженеш! Собаки гонили — не вигнали, ведмідь гнав — не вигнав, і ти не
виженеш.
— Ні, вижену! — сказав віл. Підійшов до хатинки:
— Іди геть, лисице, із зайчикової хатки! А вона йому з печі:
— Як вискочу, як виплигну, роздеру на шматки, тут тобі й смерть!
Страшно стало волові, хоч і шкода йому зайця, а проте своє життя дорожче. І віл
утік.
Бачить зайчик, ніхто не може зарадити його горю. Подивився востаннє на свою
хатку і пішов світ за очі. Іде й плаче. А назустріч йому півник — золотий
гребінчик, у червоних чобітках, з косою на плечах.
— Ку-ку-рі-ку! Чому, зайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, півнику? Була в мене хатка лубова, а в лисиці льодяна.
Настала весна, хатка в лисиці розтанула. Попросилася вона до мене, і мене ж
вигнала. Ось іду тепер, сам не знаю куди.
— Ходімо, я її вижену!
— Де там, виженеш! Собаки гнали — не вигнали, ведмідь гнав — не вигнав, віл
гонив — не вигнав. І ти не виженеш.
— Ні, вижену!
Вернулися вони до хатинки. Півник залопотів крильми і закричав:
Іду в червоних чоботях,
Несу косу на плечах,
Хочу лисицю посікти,
Іди геть, лисице, з печі! Почула лисиця, злякалася та й каже:
— Одягаюся. Півник знову:
Іду в червоних чоботях,
Несу косу на плечах,
Хочу лисицю посікти,
Іди геть, лисице, з печі! А вона каже:
— Шубу вдягаю!
Утретє закричав півник, ще голосніше, ніж раніше: Іду в червоних чоботях, Несу
косу на плечах, Хочу лисицю посікти, Іди геть, лисице, з печі!
Вискочила лисиця з хатки і не оглядаючись кинулася навтьоки. Так її півник
налякав! А зайчик разом з півником стали жити-поживати, добра наживати.
Ось тобі казка, а мені бубликів в'язка.
Домой! Назад на Детская кладовая