ДОНАЛЬД БІССЕТ

КАЗКИ

Для молодшого шкільного віку

Переклад з англійської ОЛЕНИ МАТВІЄНКО

КИЇВ “ВЕСЕЛКА” 1983

— Ой лишенько! — сказав Тигр.

— Що сталося, Тигре?

— Ой лишенько! Якщо мені зараз не розкажуть кілька казок, то я вже ніколи не поправлюсь. Поглянь, як я змарнів!

— Бідолаха! Ось я піду до м'ясника і куплю тобі кісток.

— Я не люблю кісток! Я ж їм тільки слова і змарнів через те, що мені вже давно ніхто нічого не розповідав. Розкажи мені казочку, будь ласка. Зрештою, ти ж це вмієш — розповідати й писати казочки. Це називається бути письменником, правда?

— Ох, Тигре! То це ти?— здивувався автор цієї книжки,— Ти так схуд, що я тебе й не впізнав.— На радощах вони міцно обнялися.— Але ж я розповів тобі цілих дві книжки казок! А пам'ятаєш, які цікаві були в нас розмови? Заходь, попоїси що-небудь.

— Казку!

— О так, звичайно! Хоч не знаю, чи зможу я ще щось придумати.

— Будь ласка, придумай!— сказав Тигр.— Тільки щоб цікаве, бо від нудних казок я можу померти.

— Ану ж, покажи як.

Тигр ліг на спину й підняв лапи догори.

— Ти вмер?

— Так!

— Ну, добре. Досить. Я подумаю, може, й розповім тобі ще якусь казочку.

— Кілька!— сказав Тигр.

— Гаразд, ходімо до кімнати.

Вони увійшли до помешкання, й автор надовго задумався. Тигр почав дерти лапами підлогу й кашляти з нетерпіння.

— Гм...— промовив автор.— А ти знаєш, де живуть казки?

— Це — як які.

— Ну... хоч би чарівні!

— Не знаю,— сказав Тигр.

— А я знаю. Вони живуть у казковій країні.

— І можна її побачити?

Автор подивився у вікно. Надворі смеркало. У шибці відбивалася свічка, що стояла на столі в письменника. За вікном було туманно й таємниче. Високо в небі сяяв блідий місяць. Здавалося, ніби там, за вікном, тече річка, а над нею здіймається величезна кам'яна арка мосту. З-за мосту пливло примарне світло.

— Ось тобі країна казок,— мовив автор.— Там живе фантазія. Ходімо, Тигре. Скоро ти почуєш безліч казок.

Вони вийшли з будинку, але темрява вже розтанула, й міст зник.

— Ой лишенько!— сказав Тигр.

— Слухай, за мостом, недалеко звідси, на пагорбку росте дерево. Вітерець шелестить його листям і приносить йому казки зблизька й здалека. Від морських чайок із самітних островів, з лісів і з міст, де ввечері біля камінів сидять хлопчики та дівчатка й слухають казки..

— Дерева не вміють говорити.

— Не певен, що це так. Може, й уміють. До того ж, під деревом живе слон. У нього величезні вуха, і він чує всі казки, які вітер приносить до дерева. А в дуплі на дереві живе пугач. Він майстер оповідати казки! Дивиться собі на хмари, що, пропливаючи в небі, набирають дивовижних форм, і складає про це казки.

— А слон і пугач розкажуть мені їх, щоб я став ситенький і гарненький?

— Гадаю, що так. Ходімо!

— Згода!

І Тигр з автором пішли. Та, піднявшись на пагорбок, вони затремтіли від холоду.

— Постривай,— сказав автор.— Он бачиш, невеличка печера. Зігріймося в ній трохи, а потім підемо далі.

І вони забралися в печеру. Там було тепло й затишно. Але ось їм стало й зовсім жарко. У печері стояв якийсь дивний шум. Скрадаючись, вони пройшли далі. За рогом на них ударило гарячим повітрям.

Віддалік у кутку спало щось невідоме.

Щось прокинулося. Воно виявилося драконом. Солодко потягнувшись, дракон випустив пазурі, розправив крила і дихнув на Тигра й автора вогнем.

— Ой, пробачте!— похопився він.— Я забув. Нікому не подобається, коли я дихаю вогнем. Просто не подумав. Даруйте ласкаво.

— А ти — добрий дракон?— спитав автор.

— Та взагалі добрий, тільки не по вівторках.

— А чому так?

— Сам не знаю. Треба запитати в пугача. Він повинен знати. Між іншим, який день сьогодні?

— Понеділок,— сказав автор.

— Середа,— сказав Тигр.

— Ну, якщо сьогодні не вівторок, то все гаразд. Сьогодні я дуже добрий. До речі, мене звуть Комодо.

Дракон увічливо зняв капелюха. Автор з Тигром помітили, що всі його шість ніг узуті в гарненькі коричневі черевики.

— То ти — пугачів друг?— спитав автор.

— О, звичайно,— відповів Комодо.— Я дружу з пугачем Уолтером і з Елі. Елі — це слон. Ви, мабуть, знаєте. Дуже розумний, як і всі слони. Хіба що трохи неповороткий. Але вони обоє гарно розповідають казки. Я часто ходжу до них

увечері, коли пугач Уолтер уже прокинувся, а Елі ще не заснув.

— Гррр! — сказав Тигр.— Тобто... м... м... м... Ти любиш дихати вогнем?

— Чи я люблю дихати вогнем? — перепитав дракон.— Та нічого в світі я так не люблю! Хіба що слухати казки. Розумієте, мені тут трохи самотньо.

— А ти можеш слухати казки й заразом дихати вогнем? — допитувався Тигр.

— Чи можу я? Ну, звісно.

— Холодно?— сказав дракон.— Любий мій! Та я піду з тобою й дихатиму вогнем без упину, щоб усім нам було тепло. Сьогодні ж бо — не вівторок, правда?

— Ні-ні!

— От і добре. Ходім!

І Комодо, автор та тигр, якого звали просто Тигр, подалися на верхів'я пагорба. Коли вони підійшли до дерева, Елі підвів голову, пугач, якого звали Уолтер, розплющив очі, а дерево зашелестіло листям. Автор став якнайближче до Комодо, щоб не змерзнути, і сказав:

Автор рушив від дерева і незабаром зник з очей.

Пугач Уолтер заплющив очі, бо не був певний, що йому час прокидатися. А Елі заплющив очі, бо для нього надійшов час спати.

Тигр чекав. Комодо чекав.

Аж ось Комодо промовив:

— Сьогодні часом не вівторок? Уолтер і Елі вмить прокинулися:

— Ні-ні, Комодо!— сказали вони.— Сьогодні... е-е-е... сьогодні не вівторок!

— Прошу, розкажіть мені казку,— мовив Тигр.

— Гаразд,— погодився пугач.— А про що?

Комодо, не вгаваючи, дихав вогнем, і всім було тепло й приємно.

— Наприклад, про те, чому Комодо лютує по вівторках.

— Добре,— сказав Уолтер і почав:

“Колись у замку сера Роберта де Бодрікурта і його дружини леді Елен жив дракон на ім'я Альфонс.

Леді Елен гадала собі, що драконів, наче тих маленьких цуциків, треба щодня водити на прогулянку на повідках. Вона зав'язувала йому на шиї блакитний бант і називала “рибонькою”, “пестунчиком”, “любчиком” і “Додо”.

Альфонсові це дуже не подобалося, і одного разу він сказав серові Роберту:

— Я вам не рибонька. Я — дракон. Ще й дуже лютий!

— Я знаю,— сказав сер Роберт.— Ось слухай, що ми зробимо. На другий раз, коли леді Елен виведе тебе на прогулянку, ти загарчи на неї: “Гррр! Гррр! Гррр! Грррррр!”—і дихни вогнем. Тоді вона зрозуміє, що ти—справжній дракон. А ти тоді підеш і оселишся собі в печері. Час від часу полонитимеш принцес, а я буду їх визволяти. Візьму меча, і закипить між нами лютий двобій, і ти дихатимеш вогнем, а я здійму меча і вдам, що вбив тебе. Ти прикинешся мертвим. А коли всі лицарі та дами, що дивилися, як я рятую принцесу, розійдуться, ми з тобою вип'ємо в твоїй печері чаю. Я прихоплю з дому хліба й масла, а ти подихаєш вогнем, і ми насмажимо собі до чаю чималенько смачних грінок. Ну як? Згода?

— Ура!— вигукнув Альфонс.— Ось як треба жити справжньому драконові!

Отож, коли леді Елен прийшла і сказала: “Ходімо, любчику. Тобі час на прогулянку”,— Альфонс зарикав, загарчав, заскреготав зубами, забив хвостом, запахкав вогнем!

— Рятуйте!— залементувала леді Елен, чимдуж кинулася тікати й сховалася в кошику для білизни.

А дракон на радощах знайшов собі печеру, ліг там ї став учитись лютувати: дихав вогнем, точив пазурі. А згодом побачив неподалік від печери якусь дівчину, вискочив, украв її, а сам сів біля входу вартувати і знай гарчав та дихав вогнем.

Невдовзі з'явився сер Роберт на коні, якого звали Сімус О'Брайєн.

Це був здоровенний чорний кінь, який хропів і бив копитом об землю.

— Гей, негіднику!— гукнув сер Роберт.— Виходь боротися!

Альфонс вийшов, і вони залюбки стали до лютого бою. Потім сер Роберт нібито завдав драконові смертельного удару мечем. Альфонс упав, заплющив очі і перестав дихати вогнем.

— Слава! Слава серу Роберту!— гукали всі присутні.— Він убив дракона і визволив дівчину.

А леді Елен підійшла до чоловіка й урочисто пов'язала своїм шарфом руків'я його меча, щоб усі бачили, як вона ним пишається. Одначе їй було неабияк шкода дракона, бо вона мала добре серце. Тому сер Роберт прошепотів їй на вухо, що Альфонс тільки прикинувся мертвим. Леді Елен усміхнулась і пообіцяла, що нікому не викаже таємниці.

Коли всі цікаві повернулися до замку, сер Роберт витяг хліб і масло, а Альфонс кинув удавати вбитого, і вони удвох наготували грінок до чаю.

Згодом вони повторювали все це раз на тиждень. І Альфонс був дуже щасливий. Невдовзі він став знаменитим і здобув прізвисько Альфонс Лютий. Це йому дуже подобалося”.

— Ось і кінець моєї казки,— мовив Уолтер.— Ну як, Тигре, ти поповнів?

— Авжеж, дякую тобі,— відповів Тигр.— Та все ж таки я не розумію, чому дракони бувають люті саме по вівторках?

Пугач підняв лапку і зосереджено подивився на свої кігтики...

— Усі дракони відтоді раз на тиждень лютують, аби нагадати, що вони — дракони. Комодо буває лютий у вівторок. Але він не дуже вміє рахувати, а ми йому не кажемо, коли який день. Тому вівторки трапляються в нас не дуже часто.

— А як трапляються, то це небезпечно?— спитав Тигр.

— Не говори так голосно,— прошепотів Уолтер.— Він почує! Так, це дуже небезпечно. Але Тигрові—що? Ти ж не боїшся, правда?

— Я?.. Е-е-е... О, ні!— сказав Тигр.— Ні. Щиро кажучи, я й сам іноді люблю полютувати.

— Чудово!— сказав пугач.— То ви можете проводити вівторки разом. Гадаю, вам буде приємно. Тільки повертайтесь до нас, добре?

Широко розплющивши очі, Уолтер легенько знявся з гілочки і зник у темряві ночі. Тигр позіхнув.

— Елі,— мовив він,— розкажи мені казочку, будь ласка. Я дуже голодний.

— Уранці,— сказав Елі.— Мені вже час спати. Вони полягали й відразу поснули.

Коли вони прокинулись, надворі сяяло сонце. Уолтер спав на гілці біля свого дупла, а Елі об'їдав зелені кущики, що росли неподалік.

Раптом за пагорбком щось вибухнуло і вгору, наче з вулкана, шугонуло полум'я. Елі й вухом не повів, а Уолтер навіть не прокинувся.

— Що це? Вулкан?— спитав Тигр.

— Ш-ш-ш-ш,— зашелестіло Дерево. — Ш-ш-ш-ш, це Ко-модо вчиться лютувати. За хвилину він ущухне й прийде снідати, побачиш.

— А оце, мабуть, його сніданок?— Тигр показав на велику перечницю, що стояла під Деревом.

— Атож,— сказало Дерево.— Та ти не бійся нашого Ко-модо. Він ніколи не знає, котра коли година, не те що який коли день. А вчиться він лютувати завжди за камінням, тому нема чого тривожитись. Знаєш, тут неподалік є озеро. Коли вода в ньому спокійна й гладенька, мов дзеркало, Комодо заглядає в неї, і йому здається, що там сидить ще один дракон. Між ними заходить люта бійка. Але вона нікому не шкодить.

— А я й не знав, що дерева вміють розмовляти,— мовив Тигр.

— Взагалі,— сказало Дерево,— це просто моє листя шелестить. Але я вмію розмовляти, якщо схочу. Розумієш?

— Ні, не розумію,— сказав Тигр. Дерево зітхнуло:

— А скажи, чи тигри вміють розмовляти?

— Тільки в книжках!— сказав Тигр.

— Ну,— підхопило Дерево,— а ми ж у книжці, тому й розмовляємо. А тепер, якщо ти гарненько попросиш, Елі розповість тобі казку.

— Звичайно, розповім,— озвався Елі й почав казку:

“У хлопчика Саймона був цуцик Смішок. Вперше побачивши Смішка, Саймон дуже зрадів, підхопив його на руки і міцно обняв.

Та коли він підняв Смішка, у песика всередині раптом щось заторохкотіло. Саймон знову легенько труснув його, і песик заторохтів знову. Хлопчик поставив собачку на підлогу. Смішок весело підстрибнув і гавкнув, а як гавкнув — заторохкотів, і скільки гавкав, стільки й торохкотів.

Почувши це торохкотіння, до кімнати зайшла Саймонова мама. Вона не могла нічого збагнути. Підняла Смішка і похитала ним з боку на бік, наче Саймоновою скарбничкою. Смішок знову заторохкотів. Та це ніби зовсім не турбувало його, бо він знай весело крутив хвостиком.

— З ним щось не гаразд? Правда, мамуню?— сказав Саймон.

— Так,— відповіла мама.— Поведи його до лікаря. І Саймон повів песика до ветеринара.

Освітивши цуцикові горло спеціальною лампою, лікар зазирнув туди.

— Скажи: тридцять три!— звелів він Смішкові.

— Торох-торох!— проторохкотів песик.

— Гм,— сказав лікар.— 3 горлом усе гаразд. Нічого не розумію. Забирай його додому, нагодуй обідом, а якщо завтра йому не полегшає, приходьте знову.

І Саймон забрав собачку додому й дав йому біфштекс і собачі галети. Смішок усе поїв.

— А тепер лягай мені на коліна й спи,— сказав Саймон цуцикові.

Він підняв Смішка, який цього разу чомусь не заторохкотів. “О, це вже краще!— подумав Саймон.— Він видужує!” Хлопчик ще трохи погладив песика, а потім поклав його спати в кошик.

Прокинувшись уранці, Саймон щонайперше кинувся подивитися, як там Смішок. Собачка закрутив хвостиком, підстрибнув і... знову страшенно заторохкотів.

— Бідолашний Смішок!— сказав Саймон.— Ну, нічого.

Він нагодував цуцика, і вони знов подалися до лікаря. Та на півдорозі хлопчик помітив, що його Смішок уже не торохкотить. “Дивно,— подумав Саймон.— Адже перед сніданком він торохкотів! Та чого йти до ветеринара, як песикові вже краще?”

Хлопчик зняв із цуцика нашийник. Вони довго гралися, аж поки потомились і рушили додому.

Але дорогою Смішок знов почав торохтіти, дедалі дужче. І нарешті заторохкотів так, що люди, коти, собаки, пташки — всі кинулися дивитися, що там таке.

Дома Саймон дав Смішкові обідати. Попоївши, собачка стрибнув хлопчикові на коліна і не заторохтів. І не торохтів аж до вечора.

То он що! Виходить, собачка торохкотів, бо був голодний. Він просто не міг не торохкотіти. Такий уже це був песик.

“Ну та й славний із мене собачка!— подумав Смішок.— Я ж даю кожному знати, коли час обідати, коли пити чай. Не треба й будильника...”

Смішок закрутив хвостом і заторохкотів. Почувши цей сигнал, Саймонова мама приготувала підвечірок, і всі добре попоїли”.

Елі сів під деревом, дуже задоволений собою.

— Дякую тобі,—сказав Тигр.— Але всі ці розмови про обід, про підвечірок тільки збуджують мій апетит. Мені потрібна ще казочка.

— Гаразд,— погодився Елі.— Але спершу підвечеряємо.

Коли вони підвечеряли, Дерево зашелестіло листям і прошепотіло до Елі: “Пам'ятаєш оту казку про пилосос і щітки, яку колись розповідав мені вітер? Ту, що він приніс із далекого міста”.

— Пам'ятаю,— відповів Елі,— і розповім її, бо вже на став час вечірньої казки. Скажи мені, Тигре, що треба робити після підвечірку?

— Лягати спати.

— Ні, ні!

— Ну, то грати в шашки або в котика й мишку.

— Ні! Треба змести зі столу й килима крихти печива. Послухай про це казку. Вона називається “Пилосос і щітки”.

“Жили собі в шафі дві щітки. Одна — Велика Щітка, а друга — Маленька Щіточка. І добре їм там жилося, бо вони

любили темряву. Але ще дужче подобалось їм виходити з шафи чистити килим.

А виходити доводилось щодня, навіть у неділю, і чистити килим, аж поки на ньому не залишиться ані крихітки, ані порошинки. Потім їх ховали в шафу до наступного дня.

Та якось у їхній шафі з'явився новий мешканець — пилосос. Відтоді чистити килим став він.

“Який невихований цей пилосос!”— думали щітки, слухаючи, як він голосно джеркотить сам до себе.

Він щосили чмихав на кота, коли той хотів його обнюхати. Кіт відскакував, кидався в шафу і сидів там, аж поки минався переляк.

Та насправді пилосос не був такий уже невихований. І на кота він чмихав не зозла. Пилосос дзижчав і дирчав тільки тому, що йому дуже подобалось чистити килим. Увечері в шафі він заговорив до щіток. Та ображені сусідки не відповіли.

Пилососові стало самотньо й прикро, бо він не хотів, щоб щітки сумували. Тому другого дня він, прибираючи, навмисне поламався, і килим довелося чистити щітками.

Коли всі троє знову зібралися в шафі, пилосос сказав:

— Розумієте, ми, пилососи, працюємо так швидко, бо нам допомагає електрика. Зате щітки надійніші. Щітки почервоніли.

— До того ж,— вів далі пилосос,— ви не так дорого коштуєте, як я. За ті гроші, що люди витрачають на мене, можна було б купити багато-багато таких чудових щіток, як ви.

Щітки були задоволені.

— О!— сказали вони.— Який скромний пилосос. Після цього й кіт подружився з ним. Килим чистили тепер по черзі, і всім було добре”.

— А тепер я трохи задрімаю,— сказав Елі.— Бачу, що Уолтер вже спить і не прокинеться до вечора. Нехай, може, Дерево розкаже що-небудь, Тигре. Чи Комодо. Він, здається, вже не лютує там, над озером.

Комодо й справді вже не лютував, не гарчав, не бив хвостом, але ще й досі дихав вогнем. Він саме виходив з-за каміння, дуже задоволений із себе.

— Комодо! — сказав Елі.— Ти б не розповів Тигрові казочку? Він ще не дуже поповнішав.

— Мені треба спочатку подумати,— відповів Комодо.— Я прийду до вас, коли запишу свою казочку і вивчу її напам'ять.

Узявши папір і олівця, він зник за каменем.

А Тигр ліг і почав чекати. Раптом усі почули з-за скелі голосне “бу-у-у-у-у! Бу-у-у-у-у-у!!!”.

— Це Комодо плаче! — скрикнув Елі.— Що там сталося?

Тигр підвівся й зазирнув за камінь. Там сидів Комодо над жменькою попелу. Папір згорів від його вогненного дихання.

— Він спалив свою казку!— сказав Тигр.

Елі вайлувато підійшов і обвив Комодо хоботом.

— Не плач, дракончику, бо загасиш свій вогонь! Та Комодо заридав ще голосніше:

— Бу-у-у-у-у-у!!! Я вже загасив його! Дивіться, я більше не можу дихати вогнем!— Він дихнув щосили, та ніякого вогню не було.— Ой лишенько, ой лишенько! Тепер я не справжній дракон!— схлипував він.

— Треба збудити пугача Уолтера,- промовив Елі.— Він знає, що слід робити.

Слон знов підійшов до Дерева і потрусив його.

— Що? Що? Що таке? — Уолтер відразу прокинувся.

— Комодо загасив свій вогонь,— сказав Елі.

— Але ж у нього в перечниці ще чимало перцю, правда ж?—спитав невдоволений Уолтер.— Оце придумали — будити мене через дурниці.

— Але вогонь зовсім погас,— сказав Елі.— Комодо плаче.

— Ось тобі й маєш! Тоді я лечу до магазину по бензин і сірники,— вирішив Уолтер.

— Дякую... — почав Елі. Він хотів сказати: “Дякую тобі, Уолтере!” Та пугача вже не було на гілці. Він знявся високо над верхів'ями дерев, а за хвилину й зовсім зник.

Комодо мав чекати, поки Уолтер повернеться.

Елі хотів якось розважити Комодо.

— Слухай, — сказав він. — Бідолаха Тигр і досі голодний. Чи не пригадаєш ти тієї казки, яку записував? Розкажи її, нехай Тигр поповніє.

Тигр сів і приготувався слухати. Тоді Комодо почав свою казку про трьох кошенят.

“Колись давно жила на світі бабуся, що мала кішку і троє кошенят. Одне кошеня сказало: “Няв!” Друге сказало: “Няв!” А третє сказало: “Гав-гав!”

Мама-киця здивувалася:

— Не можна казати: “Гав-гав!”, кажи: “Няв!”, як усі.

— Няв!— сказало перше кошеня.

— Няв!— сказало друге.

— Гав-гав!— сказало третє кошеня, яке звали Чорнушка.

Бабуся дала кішці та двом першим кошенятам молока, а Чорнушці кістку.

— Тобі я дам молока, як навчишся казати: “Няв!”,— мовила стара.

Бідолашна Чорнушка не любила кісток і надумала піти в світ—чи не навчиться десь там казати: “Няв!”

Спершу вона зустріла корову.

— Му-у-у!— сказала корова.— Я їм травичку.

Чорнушка засумнівалась, чи припаде їй трава до смаку, тож пішла собі далі.

Потім вона зустріла маленьку дівчинку і спитала в неї, що та любить їсти.

— Шоколадні тістечка, бутерброди з джемом і апельсинове желе,— відповіла їй дівчинка.

Чорнушці не здавалось, що і їй таке сподобається. Вона зажурилася й почала плакати. Саме тоді проїжджав поблизу паровоз.

— Чого ти плачеш, кицюню?— спитав він.

— Бо я голодна і хочу молочка,— відповіла Чорнушка.

— Ой, бідолашна!— сказав паровоз.— А вугілля тобі не зарадить?

— Навряд,— сказала Чорнушка. Та все ж таки покуштувала вугілля, яке їй і справді зовсім не сподобалось.

— У нас на залізниці е й інші машини, я можу попросити в них бензину для тебе,— запропонував паровоз.

Але Чорнушка не любила бензину, тому попрощалася з паровозом і пішла далі.

Згодом вона побачила маленького цуцика з його мамою.

І раптом цуцик озвався: “Няв!”

— Що ти сказав?— перепитала Чорнушка.

— Няв!— відповів собачка. А його мама промовила:

— Не можна казати: “Няв!” Треба казати: “Гав-гав!”, як усі собачата. Поки ти так не скажеш, тобі не перепаде смачної кісточки!

— Слухай, а коли я віддам тобі своє “Гав-гав!”, що ти даси мені за це?— спитала Чорнушка.

— Я віддам тобі своє “Няв!”— відповів цуцик. Так вони й помінялись. Собачатко побігло до мами і сказало: “Гав-гав!” Мама зраділа й дала йому кісточку.

А Чорнушка подалась додому. Коли вона повернулася, був час підвечірку, і бабуся налила кішці та двом кошенятам молочка.

— Няв!— сказала кішка.

— Няв!— сказало перше кошеня.

— Няв!— сказало друге.

— Няв! Няв! Няв! —сказала Чорнушка. Тож бабуся налила їй велике блюдце молока.

— Мурр,— промуркотіла кішка.

— Муррр,— замурчало перше кошеня.

— Муррр,— підхопило друге.

— Муррр, мурр, муррр!— замуркотіла Чорнушка і вихлебтала своє молоко”.

Елі й Тигр саме хотіли подякувати Комодо за гарну казку, коли враз помітили під деревом бензин та сірники. Подивившись угору, вони побачили на гілці Уолтера, який уже засинав.

— Та й тихо ж пугачі літають!— промовив Тигр.— Ані шелеснуло, коли він прилетів.

— їм доводиться так літати,— пояснив Елі.— Бо як би вони ловили мишей? Миші б їх чули. А пугачі — хижаки, розумієш?

— Так,— сказав Тигр.— Я знаю, що вони... е-е-е... такі, як ти сказав.

— Ну, Комодо,— почав Елі.— Іди за камінь, наїжся перцю з бензином, а тоді дихнеш і запалиш сірника. Тільки стій там, за каменем, і відвернися.

Комодо радісно рушив за камінь.

— Слухайте,— промовило Дерево.— Колись давно вітер розповів мені казку, яку проніс через увесь світ — від Японії до Америки, а потім знов приніс до мене. Ось вона.

“Жив колись могутній, лихий і себелюбний король. Він завжди жадібно загарбував усе те, чого йому тільки хотілося.

Якось він був аж занадто сердитий. Цілих сім місяців лічив він свої гроші. У нього виявилося дев'ять мільйонів дев'ятсот тисяч дев'ятсот дев'яносто дев'ять фунтів стерлінгів.

— Я повинен мати десять мільйонів!— закричав він.— Це несправедливо! Я повинен мати все, що мені заманеться!!!

Він вийшов на прогулянку. Але був такий сердитий, що аж бив ногою об землю. Раптом він побачив самотню квіточку, що росла на голій землі. Король хотів її зірвати, але, на свій подив, не зміг. Квіточка цвіла собі, як і досі, злегенька гойдаючись на вітрі.

Король повернувся до замку, де в нього була тисяча слуг, мов несамовитий, метався по всьому палацу, образив дворецького, камергера й капітана гвардії. Потім узяв ножниці й подався зрізати квіточку.

Але стебло було на диво міцне і не давалося зрізати. Тоді король пішов до садівника і взяв великі садівницькі ножиці. Та стебло не піддавалося. Король заскреготав зубами.

— Ну добре ж,— сказав він,— я тебе зрубаю!

Він приніс величезну сокиру і вдарив по квіточці, та все-таки не зрубав її.

Король аж гопки скакав від люті і наказав садівникам принести великі лопати й кирки і викопати квіточку. Садівники прийшли, тягли, копали, смикали, та нічого не вдіяли.

— Привести десятеро найдужчих коней із моєї стайні! — заволав король.

Садівники побігли до конюхів, ті привели коней і обкрутили квіточку віжками.

— Но-о-о!— закричали конюхи, коні рвонули щосили, та квіточки й з місця не зрушили.

— Сюди мій королівський бульдозер!— закричав король.

Приїхав бульдозер і посунув на квіточку, та все-таки не зламав її. Король почервонів з люті, а садівники й копачі затремтіли.

— Забирайтеся!— крикнув на них король.— Забирайтесь і покличте мені генерала!

Отож усі забралися, а генерал прийшов, віддав честь і запитав :

— Які будуть накази, ваша королівська величносте?

— Принесіть сюди бомбу, закладіть у землю і підірвіть оцю квітку!

— Слухаюсь, ваша королівська величносте!— сказав генерал, знов віддав честь і зник.

А за мить з'явився він і солдати з динамітом, викопали під квіткою яму й заклали туди динаміт з довгим запалом. Потім король і всі інші відійшли якомога далі. Генерал підпалив запал, а всі затулили руками вуха. Пролунав страшенний вибух, тонни землі злетіли в небо й запалили все навкруги.

Та, повернувшись, усі вражено побачили, що квіточка, така ж гарна, як і була, цвіте собі, легенько гойдаючись на вітрі.

Король раптом став дуже спокійний і промовив крижаним голосом:

— Чудово... Якщо квітка не дістанеться мені, то її буде знищено! Покличте маршала військово-повітряних сил! З'явився маршал і віддав честь.

— Візьміть свої найбільші бомбардувальники і рознесіть цю квітку в порох!— наказав король.

— Слухаюсь, ваша королівська величносте!— сказав маршал військово-повітряних сил і заквапився до аеродрому.

Там він наказав своїм пілотам навантажити літаки щонайбільшими бомбами, злетіти в небо і скинути їх на квітку.

Ох, які ж то були вибухи! Які спалахи полум'я! Скільки землі злетіло в повітря!

Коли все стихло, король прийшов поглянути на те місце, де перед бомбардуванням була квіточка. Але, на його злість і подив, вона цвіла там, як і досі, так само прекрасна і спокійна.

Король більше нічого не міг удіяти. Важкою ходою і з тяжким сумом пішов він до свого замку, де всіх просто замордував. Був він король-невдаха.

Тоді саме йшла собі тудою невеличка дівчинка. Звали її Поллі. Побачивши квіточку, вона від захоплення притисла руки до серця, тоді усміхнулася, підійшла ближче й зірвала її”.

Дерево зашелестіло листям і замовкло.

— Чи не заснути нам трохи?— сказав утомлений Елі.— Як прокинеться Уолтер, то хай він розповість тобі казку. І Елі вмостився спати.

Та коли Елі прокинувся, Уолтер ще спав.

— Тепер Уолтерова черга щось розповісти,—нагадав Елі.— Але ж він ще спить.

— А я хочу слухати зараз, — озвався Тигр. — Розкажіть мені казку зараз, тільки довгу!

— Довгу...— зітхнув Елі.— Гаразд. Слухай казку. Довгу. Бо ця буде дуже довга.

— Яка завдовжки?— спитав Тигр.

— Ярдів з десять. А тепер, будь ласка, сиди тихо, не перебивай. Казка називається “Ой і пітон”.

“Жив собі колись пітон, якого звали Безіл. Був він дуже довгий. Пітони — це такі довженні змії. Вони обплітають стовбури дерев і довго сплять. А як зголодніють, то багато їдять. Отож Безіл був довгий-довжелезний. Якось він опинився в лікарні. Зараз поясню чому. Якщо, наприклад, заче-

пить його хтось за довгий хвіст і стане йому боляче, то біль довго-довго добирається з хвоста до голови, аж тоді Безіл каже: “Ой!” Та перше ніж він ойкне, минає хтозна й скільки часу, бо ж біль долає такий довгий шлях, що поки його пройде, то Безіл уже забуде, чому вигукнув то “Ой!”.

— Ой Безіле, чого ти все ойкаєш? — питали інші пітони.

А Безіл не знав, що відповісти.

Та ще, на лихо, він знайшов у лісі бінокль, що його загубив якийсь дослідник, і надумав роздивитися свій хвіст у бінокль. А що був пітон не дуже тямущий, то дивився в бінокль не з того боку.

“Ой лишенько!”— подумав він. —Як же я далеко сам від себе! Ой лишенько! Ой лишенько!”

Ось чому Безіл опинився в лікарні й лежав, згорнувшись клубком, бо якби він не згорнувся, то для нього треба було б поставити аж восьмеро ліжок.

Неабияк стурбований лікар почав огляд. Він обстукав Безілів хвіст спеціальним молоточком. Пітонові трохи заболіло, біль пішов по тілу далі, й далі, й далі, аж поки дійшов до голови, і тоді Безіл нарешті сказав: “Ой!” Та зразу й засоромився, бо не міг збагнути, чому ойкнув.

— Нічого, Безіле, не хвилюйся, —сказав лікар.— Ми щось придумаємо й допоможемо тобі. Ану ж подивимося. Розтули-но ширше рота.

Безіл розтулив.

Нахилившись до пітона якнайближче, лікар крикнув йому в розтулений рот:

— Ой!

Лікареве Ой пройшло спочатку Безіловим горлом, потім далі, й далі, й далі, до хвоста. А тоді повернувся і подалось назад. А лікар і вдруге вигукнув: — Ой!

Це друге Ой почало посуватися пітоновим горлом далі й далі до хвоста. На півдорозі воно зустрілося з першим Ой, яке поверталося з хвоста.

— Гей, ану з дороги!— сказало друге Ой першому.— Хіба не бачиш, що я поспішаю в Безілів хвіст?

— А ти хіба не бачиш, що я хочу дістатись до голови? — спитало перше Ой.— Якщо я туди не доберуся, Безіл не зможе ойкнути, а це йому не сподобається.

— Якраз сподобається,— в'їдливо промовило друге Ой.— Бо ти не Безілове Ой, ти лікареве! Але лікар ойкнув двічі, отож і я — лікареве Ой.

— Твоя правда,— погодилось перше.— Вертаймося обоє до лікаря.

Так вони й зробили. На їхнє щастя, пітонів рот саме був розтулений.

— Ой! Ой!— сказав лікар. І занепокоївся, бо не міг збагнути, чого ойкнув, та ще аж двічі підряд.

— А що як від тебе трошки відрізати зсередини, а тоді знову зшити?— спитав лікар.— Ти будеш коротший, твої зойки не мандруватимуть по тобі так довго і не буде в тебе цих прикрощів.

Безіл якось дуже дивно подивився на лікаря.

— Ні, ні!— похопився той.— Це, мабуть, не допоможе... Що ж нам робити?— звернувся він до медсестри.

— Покладімо його в гарячу ванну, докторе, може, він збіжиться.

— Так, але цього буде замало,— сказав лікар.— Лишенько, що ж нам робити? Відрізати йому хвоста ми не можемо, навряд чи це хворому сподобається... Хіба ось що... Можна йому на кінчику хвоста зробити дірочку, щоб Ой вилітало нею... А може, й чимало дірочок — тоді Безіл буде неначе великий довгий свисток... Та, мабуть, це йому теж не сподобається... От біда, що ж робити? А, вже знаю, знаю!

Лікар виписав рецепт на величезну пляшку сиропу.

— Це тобі зарадить,— сказав він.— Ти будеш завжди гарним, дужим пітоном і ніколи не ойкатимеш. Вживай тричі на день по ложці. А тепер прощавай!

Безіл сповз із ліжка, виліз із палати й посунув сходами вниз. Голова його була вже внизу, а хвіст ще в палаті — такий був довгий!

В аптеці Безілові дали пляшку сиропу й ложку.

— Через місяць приходь, дамо тобі ще пляшку,— сказали йому. —Адже це такі смачні ліки!

Отож Безіл повернувся до лісу. Він більше вже не ойкав і був дуже щасливий.

І тільки медсестра в лікарні дивувалася:

— Не розумію, як це сиропом можна вилікувати пітона! — казала вона.

— Бачите,— пояснював лікар,— пітонове тіло довге, а сироп дуже липкий. Якщо Безіл поранить хвіст, біль ітиме до голови, та раптом натрапить на сироп, прилипне і далі не піде. Отож Безіл просто не зможе ойкнути.

— Але в бідолахи болітиме живіт!— сказала медсестра. Лікар занепокоївся.

— А я про це й не подумав!

— Знаєте,— сказала медсестра,— коли, наприклад, кінь брикається, господар зав'язує йому на хвості червону стрічку, і тоді люди знають, що до нього небезпечно наближатись. Якщо ми й Безілові зав'яжемо на хвості червону стрічку, інші тварини знатимуть, що до нього не слід підходити надто близько. Тоді ніхто не наступатиме йому на хвіст і він не ойкатиме. Принаймні не ойкатиме так часто.

Тієї миті до кімнати ввійшов студент у червоній краватці.

— Пробачте, докторе, біля лікарні лежить довжелезний пітон. У нього дуже болить живіт. Що робити?

— Скажіть йому, що я помилився, що сироп шкідливий для пітонів і що я прошу в нього пробачення. Заберіть у нього пляшку з сиропом, та не забудьте ложки. А тоді зав'яжіть йому на хвості червону стрічку.

— А де ж я її візьму?— спитав студент.

— О господи!— сказав лікар.— Та звідки я знаю? Підіть до крамниці.

— А ви візьміть свою краватку,— мовила медсестра.— Вона ж у вас червона.

— Та це дуже дорога краватка!— вигукнув студент.

— Ідіть, ідіть,— сказав лікар.— Ми з медсестрою купимо вам нову. Ідіть, у житті не так часто випадає нагода зробити добро пітонові.

— Гаразд,— мовив студент.— Я згоден.

Він збіг до Безіла, дістався до хвоста і обв'язав його своєю червоною краваткою. Тоді рушив назад до голови, узяв там пляшку з сиропом і ложку й попрощався з Безілом.

Пітон поповз додому.

У себе в лісі Безіл жив щасливо. Ніхто більше не наступав йому на хвіст, і він не ойкав. Хіба що тоді, як стукався об щось сам”.

Ось і вся казка.

Скінчивши свою казку про пітона, Елі подався до кущів і став об'їдати на них листя.

— Тепер Уолтер казатиме казку,— проплямкав він. — Як мені її казати, коли ти так плямкаєш?— вигукнув Уолтер, враз прокинувшись.

— Ну добре ж,— сказав Елі.— Не слухатиму твоєї казки. Краще піду собі далі й буду пастися.

І він посунув геть. Зате до гурту повернувся задоволений Комодо.

— Взагалі, Комодо, — промовив Уолтер, — мені дуже приємно, що ти знову можеш дихати вогнем. Та, коли твоя ласка, чи не відвернувся б ти трішечки? Бо через тебе в мене дуже нагрілося пір'я, а я не хотів би, щоб воно зайнялось, та ще тоді, як я розповідатиму казку. Дякую, тепер можна й починати.

“У давнину був собі пелікан, якого звали Артур. Він любив літати понад морем разом з іншими пеліканами і дивитися на рибу. Коли ж хотілося їсти, пелікан пірнав у воду і ловив яку рибину.

Якось уранці Артур летів понад морем і міркував собі: “Час снідати. Що ж у нас буде на сніданок?” Він поглянув униз, але тільки й побачив там, що табун оселедців. “Ох, знов оселедці!”— подумав він. І враз помітив оселедця, який... курив сигарету!

“От негідник! —подумав Артур.— Хіба ж можна курити?! Від цього люди кашляють і взагалі хворіють. Я певен, що рибам це не дуже корисно”.

Та й самі оселедці казали малому курцеві:

— Ти зовсім зіпсований, Еле (це так звали оселедчика — Ел). Як побачить твій батько, то дасть тобі чосу.

Та Ел курив собі далі.

“Ну нічого, зараз я піймаю цього малого шибеника”,— подумав Артур, шугнув униз і вихопив рибину з води.

Ел тримався спокійно. Звичайно, йому не сподобалося, що цей здоровило пелікан так несподівано кинувся на нього й хоче з'їсти, але він подумав: “Куритиму далі, може, пеліканові зашкодить. А може, він навіть проковтне мене, але відразу закричить: “Ой-ой! Як запекло в животі!”— і знову виплюне”.

Тож оселедчик задимів своєю сигаретою, і з ніздрів у пелікана заклубочився дим.

— Рятуйте!— заволали інші пелікани.— Артур горить! Один з них полетів на пожежну станцію і задзвонив у дзвін.

Начальник пожежників визирнув у вікно.

— О, Артур горить!— вигукнув він і наказав пожежникам миттю надягнути каски, сісти в пожежну машину і якомога швидше загасити Артура.

Пожежники метнулися до моря, повантажилися з машиною у великий човен, завели мотор і попливли. Потім один з них узяв брандспойт і поліз по високій драбині рятувати Артура.

Побачивши пожежника, Артур дуже здивувався. Та ще дужче здивувався він, коли вода з брандспойта ударила йому в дзьоб, а далі облила його всього.

— Рятуйте!— заволав пелікан.

Та як тільки він розтулив рота, оселедчик вистрибнув і полетів у море. Це йому було й до речі, бо не так уже приємно, коли тебе ковтне пелікан.

Артур розлютився:

— Ти, дурний пожежнику! Я снідаю оселедцями вже десять років! Вони мені вже остогидли! А коли, на моє щастя, нарешті спіймався один копчений, з'явився ти і все звів нанівець.

Бідолашний Артур заплакав.

— Пробач, Артуре,— почав був пожежник.— Вийшло непорозуміння. Ми гадали, що ти гориш.

— Зовсім я не горів,— хлипав Артур.— То оселедець у мене в дзьобі курив сигарету. Ще трохи — і він би став копчений. Як-не-як, а не щодня таке їси. Навряд чи ще коли надибаю оселедця-курця!

— Пробач мені, Артуре,— знов перепросив пожежник.— Якщо ти прийдеш до магазину “Риба” на Гай-стріт, біля басейну, я куплю тобі копченої рибки.

— О, дякую, містере пожежник!— сказав Артур. Він утішився і вмить перестав плакати.

Через півгодини Артур прилетів до рибного магазину, а там уже чекав на нього пожежник. Він зайшов у магазин і купив пеліканові копченої рибки.

— Дякую!— сказав Артур, проковтнув рибу й полетів додому.

— А я снідав копченого оселедця! — похвалився він іншим пеліканам.

Усі йому позаздрили.

— Я не хочу тебе притісняти,— сказав батько,— але ж ти бачиш, як небезпечно курити, а ще коли поряд пелікани”.

Коли пугач скінчив, залунали оплески, а сам він знявся й кудись полетів.

— Час уже спати,— сказав Елі, який щойно повернувся.— Лягаймо, а завтра вранці розповідатиму казку я. Отож усі полягали й поснули.

Уранці до Дерева прилетіла зграйка горобців.

— Ой горобчики, летіть чимшвидше звідси,— сказало Дерево.— Адже тут живе пугач Уолтер!

Горобці вмить зникли.

Коли Уолтер повернувся і вмостився на своїй гілці, Елі почав казку, щоб пугач устиг її почути перед сном.

“Був собі колись рояль. Одного разу п'ята нота вниз від До посварилася з ним.

— Чого нам сваритися? —сказало До.

— На це є аж сорок вісім причин!— відповіла сварлива нота.

— Слухайте,— озвалась нота Соль,— зіграймо лиш “Мелодію для струни Соль” Баха!

— Гаразд,— підхопив рояль.— Правда, це п'єса для скрипки, але, гадаю, вона в нас вийде непогано. Зіграли. Вийшло чудово!

— Прекрасно!— сказало До.— Дарма що ми всі білі, а з нами грала одна чорна клавіша Фа-діез.

Згадали ще декілька гарних музичних творів. Вирішили і їх зіграти...

І все було добре. Всі грали як треба. Але коли дійшло до “Турецького маршу” Моцарта, чорні й білі клавіші посварились між собою. Чорні клавіші взагалі відмовилися грати. Тоді рояль увесь загримів, і враз де не взялася тінь славетного Бетховена.

— Послухайте, мої любі, — звернувся він до клавіш.— Годі сваритися. Краще скажіть мені: ви знаєте, де можна сховати зірку?

Довго ноти думали. Потім маленька тендітна йота мовила:

— Зірку можна сховати тільки в яскравому світлі!

— Авжеж!— сказав Бетховен.— А як зірку знайти?

— Зірки нам відкриває ніч, о великий Бетховене!— відповіло До. — Без темряви не було б світла, а без світла — темряви.

— Дуже добре!— сказав Бетховен.— А тепер зіграйте мені “Місячну сонату”, і я вже піду.

Рояль заграв прекрасну “Місячну сонату”, і чарівна музика встановила згоду між нотами. Чорні клавіші грали й відтіняли мелодію білих. Грали білі й підкреслювали красу звучання чорних. І всі були щасливі.

Коли соната скінчилася і Бетховен пішов, чорні й білі клавіші перестали сваритися й відтоді жили в згоді”.

— Ну як?— спитав Елі.— Будуть оплески чи ні? Запала тиша. Тільки Уолтер сказав:

— Важко аплодувати кігтями, але дякую тобі, Елі. Дуже гарна казка. Хоч, може, трохи складна. Сам я її зрозумів, але дехто...— Він поглянув на Комодо.— Дехто, мабуть, не зовсім... Зате наш Тигр ще поповнішав.

Уолтер стрепенувся і на мить замовк.

— Зараз я вам розповім дуже мудру казку,— нарешті мовив він.

Потім заплющив очі й заснув.

— Дивні створіння ці пугачі,— лагідно промовив Елі.— Знаєте, часом Уолтер повертає з півдороги назад, бо його не так тягне туди, де він летить, як туди, звідки він щойно вилетів, Уолтере!

Пугач широко розплющив очі.

— Ох, я й забув! Казка! Ну, слухайте уважно! Казка називається “Рибка-мовчунка”.

“Жила собі рибка на ім'я Вільям. Вона була страшенно розумна, бо вміла мовчати десятьма мовами: англійською, французькою, готтентотською, португальською, російською, німецькою, італійською, уельською, китайською і шведською.

І щоразу перед тим, як промовчати котроюсь із цих мов, вона робила: “Буль!”— і випускала з рота бульбашки.

Всі інші риби були в захваті.

— О Вільяме! — просили вони. — Помовч, будь ласка, англійською мовою.

— Буль,— робив Вільям і мовчав. Потім всі просили:

— О Вільяме, помовчи, будь ласка, французькою.

— Буль,— казав Вільям і мовчав.

— О Вільяме, помовч, будь ласка, готтентотською.

— Буль, —булькав малий і мовчав.

— Помовч португальською,— просили риби. Вільям булькав і мовчав. Всім іншим рибам було дуже приємно.

— А тепер, Вільяме, помовч російською.

— Буль,— булькав Вільям і мовчав.

— А тепер — німецькою.

— Тепер — італійською.

— Буль!..

— О Вільяме! Тепер — уельською. Ми певні, що уельською мовою ти не вмієш мовчати!

— Буль!..— булькнув Вільям і промовчав уельською.

— Ну, любий Вільяме, —сказали всі риби,— ти справді дуже розумний.

— Буль!— булькав Вільям і знов мовчав.— Буль, буль. Він був дуже щасливий”.

Уолтер скінчив казку і вмостився на плечі в Елі.

— Ой,— сказав Елі.— Гостренькі ж у тебе пазурі!

— Це я просто нагадую тобі, що тепер твоя черга розповідати. А може, черга Комодо? Або Дерева?

— А що, коли ми розповімо якусь казку всі разом!— запропонувало Дерево.

Та Уолтер не погодився:

— Не треба. Вийде якась мішанина. Краще знову я розповім вам казку. Наставляй вуха, Тигре!

Тигр поглянув на пугача трохи спантеличено.

— Я просто попросив тебе слухати уважно, а сказав це метафорично,— пояснив Уолтер.

На цьому слові Комодо зняв з голови капелюха й зазирнув у нього, а тоді задумливо почухав потилицю.

— Чого ти зазираєш у капелюх?— запитав Уолтер.

— Мабуть, шукає там оце твоє слово,— пояснив Тигр. Саме тоді поряд ліз слимак.

— Доброго ранку, слимаче,— ввічливо привітався Тигр.

Слимак уже хотів був відповісти, коли побачив Уолтера і страшенно перелякався. Але розважливий Комодо миттю накрив слимака своїм капелюхом.

— Так ось,— знову почав Уолтер.— Мені час спати, а я не хочу, щоб мене будили, тільки-но я засну. Тому я розповім вам дві казки підряд.

Раптом він помітив, що капелюх Комодо поволі сунеться до каменя. Уолтер вражено втупився в нього.

Елі так важко сперся на Дерево, що Уолтер мало не впав з гілки. Тигр заступив капелюха.

— Де твій капелюх, Комодо?— запитав Уолтер.

— Ох,— сказав Тигр,— мабуть, його занесло за скелю вітром. Піду пошукаю.

— А оце позад тебе хіба не він?— спитав пугача Елі. Уолтер оглянувся, а Тигр мерщій підхопив капелюха з малим слимаком усередині і відніс за камінь.

— Дякую,— сказав слимак.— Дуже дякую!

Він мало не заплакав від вдячності, але передумав, швиденько поповз під листя і сховався. Тигр приніс капелюха, віддав драконові, і Комодо натяг його.

— Позад мене капелюха не було. Та й вітру немає,— сказав Уолтер.

Але всі мали такий невинний вигляд! А слимак уже давно заховався в своїй хатці.

Уолтер ще раз уважно подивився кругом себе, кинув суворий погляд на Тигра й почав:

“Колись на невеличкому острівці жив чаїч Олівер з другом черепашеням, якого звали Соломон. Цілими днями Олівер літав над морем і ловив рибу, а Соломон сидів дома в холодку під деревом, їв капустяне листя й співав пісень. У нього був чудовий голос.

Одного разу пролітав неподалік великий чорногуз на ім'я Чарлі і побачив Соломона, самого-самісінького. Чарлі був дуже голодний, а тому відразу подумав: “Ого, з цього черепашеняти буде мені непоганий обід!” Він кинувся донизу, схопив Соломона в дзьоб і полетів.

Прилетівши додому, чорногуз відчинив дверцята невеликої клітки.

— Заходь, — наказав він Соломонові. — Тут досхочу капустяного листя. Їж його й поправляйся.— І замкнув дверцята на ключ.

— Тс-с-с! Анічичирк!— попередив Олівер. Своїм міцним дзьобом він розтрощив дерев'яні грати клітки, і Соломон був урятований!

Але друзі були далеко від дому. До того ж Соломон не вмів літати. Черепахи взагалі не літають. Тому друзі збудували пліт і попливли додому крізь бурю й ніч. Чаїч прив'язав до щогли шнурочок і тяг його, змагаючись із вітром. Соломон керував і для бадьорості співав пісень.

Коли вони нарешті прибули додому, Олівер прив'язав Соломона за хвостик до дерева.

— Тепер тебе ніхто не вкраде.

Якщо пропливатимете повз маленький острівець і ввечері, коли зійде місяць, почуєте пісню, знайте, що то співає черепашеня Соломон для свого друга — чаїча Олівера. Обоє вони дуже щасливі”.

Слимакові, який слухав дуже уважно, ця казочка здалася просто чудовою. Але побачивши, що Уолтер все озирається довкола, малий подумав, що безпечніше буде податись десь-інде, та так і зробив.

Уолтер обвів усіх пильним поглядом,— чи вони його слухають, і промовив:

— А ось вам друга казка — повчальна казка пугача, яку він створив, споглядаючи хмари. Увага, Комодо!

Комодо сидів тихо, тільки пускав з ніздрів кільця диму, які просто зачарували Тигра.

Проте все це зовсім не подобалось Уолтерові.

— Чи не міг би ти,— стримано мовив він драконові,— показати свої штуки Тигрові десь згодом? Звісно, якщо тобі справді хочеться слухати мою розповідь.

Елі несподівано захропів. Уолтер вчепився в нього пазурами. Елі вмить прокинувся. Уолтер обвів усіх пильним поглядом — чи кожен слухає уважно — й почав:

“Був собі в давнину великий блакитний паперовий змій. Він був зовсім новий і літав високо над землею на довгій нитці, яку тримав у руках маленький хлопчик.

Дмухне вітер щосили — і змій здіймається високо-високо в небо.

— Дивіться на мене! Дивіться на мене!— гукав він пташкам.— Я літаю вище за вас! Дивіться всі на мене! Я можу здійматися до хмар. Якби не оця нікчемна нитка, я злетів би вище сонця!

— Овва!— свиснув вітер.— Ти б тоді взагалі нікуди не злетів.

— Дурниці,— мовив паперовий змій.— Ти ще скажи, що цей хлопчисько зі своєю ниточкою допомагає мені літати! О, якби він тільки відпустив мене, я б усім показав, на що здатний!

Та ось хлопчик опустив змія додолу, кинув нитку й побіг додому пити чай.

“О, як хочеться бути вільним!”— думав паперовий змій.

Саме тоді бігло тудою мишеня.

— Гей!— гукнув паперовий змій.— Іди-но сюди. Допоможи мені. Слухай, я злетів би вище за всіх у світі. Але мене не пускає оця нитка. Перегризи її, і я злечу до сонця й стану володарем світу!

І мишеня перегризло нитку.

— Нарешті!— зрадів паперовий змій.— Отепер я полечу! Ну, вітре, дмухни як слід.

Вітер дмухнув, та паперовий змій навіть не знявся з землі. Він розсердився.

— Це не моя провина! Якби мені тільки знятись із землі, я б полетів у височінь!

Тоді саме повернувся хлопчик. Він не знав, що мишеня перегризло нитку, підняв паперового змія і підкинув у повітрі. Вітер дмухнув щосили. Паперовий змій спробував злетіти, та відразу ляпнувся на землю.

— Ну, тепер зрозумів? — запитав вітер.— Це нитка допомагає тобі. Без неї ти не злетиш.

— Та як же це?— сказав паперовий змій.— Адже нитки не літають.

— Це правда,— мовив вітер.— Нитка не літатиме без мене чи без хлопчика, який тримає тебе на нитці.

Коли хлопчик полагодив змія, а вітер дмухнув щосили паперовий змій злетів високо в небо, майже до самого сонця. Тепер він почував себе справді щасливим.

— Подивіться на нас!— гукав він.— Подивіться на нас! Які ми розумні!”

Казка скінчилась. Уолтер заплющив очі.

— Ш-ш-ш! Ш-ш-ш!— сказало Дерево.— Ш-ш-ш!

— Тепер я розповім казку,— озвалось Дерево.— А тоді, мабуть, нам дещо розповість Комодо... О, де ж це Тигр?

Світило сонце, і від кожного долі лежала тінь. Але тепер стало видно ще якісь химерні тіні — то Комодо показував Тигрові, як слід пускати кільця диму. Тигра майже геть заснував дим.

Елі витяг хобота, щосили дмухнув, і дим розійшовся. Усі знову побачили Тигра. Гарненького, товстенького, смугастого Тигра.

— Моя казка буде дуже доречна... — почало Дерево. Комодо знов скинув капелюха й зазирнув у нього.

— Доречна — це просто підхожа,— пояснило Дерево.— Чи всі ви, крім Уолтера, слухаєте уважно? Добре.

“Якось тигриця заходилася пекти тістечка. Вона так шпарко поралася на кухні, що в повітрі було повно борошна. І сталося так, що саме тоді в неї народилося маленьке тигренятко й на ньому зовсім не було смужок.

Тигриця сказала: “Нічого, синочку, ти нам гарний і без смужок”.

Але Бінкі (так звали тигреня) розумів, що смужки йому вкрай потрібні. І подався їх шукати.

Дорогою зустрів він сержанта, в якого на рукаві було три смужки.

— Чи не вділив би ти мені трохи смужок?— запитав Бінкі.

— Струнко, коли звертаєшся до мене!— гримнув сержант.— Звичайно ж, ніяких я не роздаю смужок.

Бінкі побіг далі. Аж ось побачив чоловіка, що фарбував металеву огорожу. Бінкі зачекав, поки чоловік скінчить і піде геть, а тоді підбіг до огорожі й притулився до неї спершу одним, потім другим боком. Фарба пристала до його кожушка. Вийшли гарненькі смужки.

Тигреня мерщій побігло додому, щоб показатися матері. Але сонце припікало, йому було жарко, тому фарба капала й капала з нього, аж поки всі його смужки не зникли.

Аж ось зустрілася йому зебра, яку звали Серафіс. Бінкі не повірив своїм очам. Стільки смужок на комусь одному! Це — несправедливо! І він аж заплакав.

— Чого ти плачеш, малий?— запитала зебра.

— Бо не маю смужок,— відповів Бінкі.

— Бідолашне маля!— сказала зебра і лизнула Бінкі.— Але... який же ти приємний на смак! —мовила вона далі і знову лизнула тигреня.— Наче пиріг з джемом.— І знов лизнула, й знов, і знов.

І раптом вона побачила, що Бінкї весь у чудових смужках!

Зебра злизала борошно, яким він був обсипаний.

Удвох із зеброю вони побігли додому.

— Поглянь, мамо, у мене смужки!— закричав Бінкї.

Тигриця дуже зраділа, запросила Серафіс лишитися на підвечірок. На стіл вона подала свіже сіно й апельсинове желе. А після чаю зебра з тигреням гралися лопаткою й відерцем Бінкі”.

— О, чай!— сказав Елі.— Приємна річ! Це нагадує мені... Він урвав. Якесь дивне скреготіння почулося з-за каменя, над яким було видно тільки капелюх .Комодо.

— Все гаразд,— сказав Комодо, висунувши з-за каменя голову.— Я знайшов олівця й записую на камені свою казку. Так вона ніколи не згорить. Може, я вам зараз її розповім?

Усі сказали: “Ну звісно, будь ласка!”

І Комодо почав:

“Колись жили у сусідстві дві дами. Звали їх пані Туди й пані Сюди.

— Доброго ранку, пані Туди!— сказала якось уранці пані Сюди.

— Доброго ранку, пані Сюди! — відповіла їй пані Туди.— Який чудовий день, еге ж?

— Справді,— погодилася пані Сюди.— Що ви збираєтесь сьогодні робити, пані Туди?

— Я думала навідатися до своєї подруги — пані Вгору, люба пані Сюди!

— Чудова ідея! А я думала провідати свою подругу — пані Вниз, пані Туди.

— Це прекрасно! Зустріньмося всі гуртом у парку й погойдаємось на гойдалці.

— Гаразд, пані Туди. Зустрічаємось рівно о третій. Тож о третій всі чотири дами зустрілися в парку.

— Ходімо пограємося на дитячому майданчику!— весело запропонувала пані Вгору.

— Ходімо, ходімо! — підхопили інші.

На дитячому майданчику (пані Вгору й пані Вниз стали гратися навпереваги й підлітати то вгору, то вниз. А пані Сюди й пані Туди почали гойдатися на гойдалці й літати сюди-туди. Ой, яка ж це була розвага!

— Я так люблю літати на гойдалці туди-сюди, а ви, пані Туди?— запитала пані Сюди.

— І я теж, пані Сюди,— відповіла пані Туди.

— Я люблю підлітати,— сказала пані Вгору.

— А я — злітати,— сказала пані Вниз і зіскочила з гойдалки! Бідолашна пані Вгору полетіла вниз, але, на щастя, не забилася. І вони знову стали гратися навпереваги.

Саме тоді йшов тудою пан Непоспіх, парковий доглядач.

— Тут дозволяється гратися тільки дітям! А вам ні!

Від несподіванки пані Вниз зіскочила з гойдалки, і пані Вгору знову впала. Пані Сюди побігла туди, а пані Туди побігла сюди, бо за нею гнався пан Непоспіх. Та хоч пан Непоспіх поспішав, він не міг піймати пані Туди, бо вона бігла сюди, а він сподівався, що вона бігтиме зовсім не туди.

Чотири дами зустрілися в іншому куточку парку, біля басейну. Від швидкого бігу вони захекалися. Але як же всі четверо сміялись!

Після цього вони вчотирьох пішли до маленького затишного кафе і досхочу напилися чаю з перцем”.

Елі, Тигр і Дерево дуже здивувалися:

— З перцем, Комодо? Чай з перцем?

— Та ні! Вони їли круті яйця і копчені оселедці.

— Це вже краще.

— Яка чудна казка! —сказав Тигр.— Але мені на користь. Я вже став ситий і гарний, хіба ж ні?

— Так,— погодився Елі.— Ти ситенький. А ти знаєш того чоловіка, що прийшов з тобою?

— Автора?

— Еге ж. Ну, того, що живе в будинку за мостом, звідки ви з ним прийшли. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю,— сказав Тигр.

— От і добре. До побачення. Нам було дуже приємно розповідати тобі казки.

— Ой, будь ласка, розкажіть мені ще хоч одну,— попросив Тигр.

— Добре, тільки це буде справді остання,— сказав Елі.— Яку ж тобі розказати? А, вже знаю!

Одного разу четверо друзів: кенгуру, жабка, коник і блоха пішли на прогулянку до лісу. Там весело бавилися, грали в довгої лози, аж поки настав час вертатися додому.

— Ходімо сюдою,— запропонував кенгуру й показав на південь.

— Ні, додому треба йти тудою,— заперечив коник і показав на захід.

— Ні, сюдою, —сказала жабка, показуючи на схід.

Блоха, яка, без перебільшення, була між них найрозумніша, не сказала нічого, хоч почала вже непокоїтись, бо зголодніла й хотіла додому на підвечірок.

— Якби тільки побачити мою хатку,— сказав кенгуру.— Тоді вже нам недалеко.

Кенгуру мешкав у маленькому будиночку за лісом, а його друзі — неподалік.

— Кенгуру,— озвалася блоха.— Чому б тобі не підстрибнути високо над деревами? Може б, ти наглядів свою хатку і ми б знали, куди йти.

— Добре,— сказав кенгуру.— Я спробую.

Він глибоко вдихнув, кілька разів підскочив для проби, а тоді стрибнув високо-високо, але до верхів'я дерев не доскочив. Отож своєї хатинки побачити не зміг.

Тоді жабка глибоко вдихнула, кілька разів підскочила для проби і стрибнула дуже високо, але до верхів'я дерев не дістала. Тому й не побачила хатинки кенгуру.

Третій стрибав коник. Він глибоко вдихнув, кілька разів підскочив для проби, а тоді стрибнув дуже-дуже високо, та до верхів'я дерев не доскочив і хатки кенгуру не побачив.

Настала черга блохи. Вона глибоко вдихнула, кілька разів підскочила для проби, потім ще раз глибоко вдихнула, потім обернулася до інших і промовила:

— Яка ж ти мудра, блохо!— сказав коник.— Іди-но сюди. Стрибай мені на голову, та не ворушись, бо мені буде лоскітно.

І блоха стрибнула на голову коникові, коник — на голову жабці, жабка — на голову кенгуру.

Тоді кенгуру підстрибнув! Коли він уже був високо в повітрі, підстрибнула жабка. Підстрибнула вона дуже високо. А звідти підстрибнув коник, дострибнув аж до верхів'я дерев. А вже звідти підстрибнула блоха. Високо-високо, аж понад верхів'я дерев, так що їй стало видно усе навкруги.

— Бачу, бачу хатку кенгуру!— крикнула вона й показала на північ.

Отож усі четверо подалися на північ і скоро дісталися до хатини кенгуру.

Мама кенгуру давно вже приготувала для них підвечірок. Було дуже гарно! Вони розповідали мамі про свій дивовижний стрибок”.

— От і скінчилася казка. А з нею і всі наші казки для тебе, Тигренятку... е-е-е... Тигре. Комодо проведе тебе аж до своєї печери. А далі ти вже сам знаєш дорогу. До побачення!

— До побачення,—сказав Тигр і міцно обійняв слона. Потім обнявся з Деревом. Не попрощався тільки з Уолтером, бо Уолтер спав.

Потім перевальцем рушив у дорогу, бо тепер він був справді ситенький. Комодо довів Тигра до своєї печери, зняв на прощання капелюха й пішов спати.

Пройшовши під аркою, Тигр перейшов міст і ввійшов до будинку автора. Обоє зраділи зустрічі.

— Ти став гарний, товстенький,— сказав автор.— Ну, йди нагору, лягай на великому ліжку, і приємних тобі снів.

— Добре,— погодився Тигр. Та відразу додав:— У країні казок було цікаво.

Автор перейшов у інший куток кімнати й сів за свій стіл. Свічка на ньому майже догоріла. За вікном було темно і ту-манно. Він посидів з хвилину. Потім прислухався і підвів очі до стелі.

“Хр-р-р-р-р-р-р!— почулося згори.— Хр-р-р-р-р!”

Тигр спав.